Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Конституційне право та права людини

случаи). Кроме того, есть государства, в которых референдум хоть и предусмотрен в законодательстве, но на практике ни разу не применялся [Синцов, Г.В. Современные конституционно-правовые модели института референдума в зарубежных странах: автореф. дис. на соискание ученой степени д-ра юрид. наук: 12.00.02 / Г.В.Синцов. –

Москва, 2009. – c. 12].

Референдум дает возможность народу выразить свою волю непосредственно, путем голосования, способствуя вовлечению граждан в процесс принятия государственновластных решений и не отчуждению их от власти и дел общества. Однако значение референдума не следует переоценивать. Вопросы, выносимые на референдум, могут быть не всегда доступными для всесторонней оценки со стороны обычных избирателей, они могут не просчитать всех политических последствий принимаемого решения. Помимо этого организация и проведение референдума является затратным мероприятием.

Науковий керівник – старший преподаватель Иванова Ю. И.

Анастасия Григорович

Академия управления при Президенте Республики Беларусь, факультет управления студентка 1 курса

Законодательство о религиозных организациях в Республике Беларусь и Республике Польша: сравнительный аспект

Свобода вероисповедания составляет большой интерес для исследователей юридических наук. Свобода вероисповедания равнозначна свободе религии, религиозной свободе. Свобода вероисповедания предполагает не только свободную деятельность религиозных объединений различных конфессий, действующих в соответствии с законом, но и индивидуальное право каждого свободно выбирать любую религию, принадлежать к любой конфессии, выбирать, иметь, менять, распространять и выражать любые религиозные взгляды.

ВРеспублике Беларусь и Республика Польша проблемы обеспечения свободы вероисповедания и гарантии ее реализации подробно отображены в законодательстве.

ВРеспублике Беларусь данная сфера регулируется законом «О свободе совести и религиозных организациях» от 17 декабря 1992 г. (далее ЗРБ). В Республике Польша законом «О свободе совести и религии» от 17 мая 1989г. (далее ЗРП).

Оба законодательных акта имеют большое количество схожих норм регулирующих моральные и нравственные ценности и основываются на нормах Конституции. Это так же это уточняется в гл.3 ст.24 ЗРБ и в ч.2 гл.1 ст.8 ЗРБ.

Впервой главе ЗРБ и ЗКП определяются основные задачи законов по обеспечению и гарантированию права каждого на свободу совести и свободу вероисповедания, на социальную справедливость, равенство, защиту прав и интересов независимо от отношения к религии и религиозной принадлежности, на свободу объединения в религиозные организации, укрепление отношений для активного и равноправного участия граждан в общественной жизни, независимо от их отношения к религии. Каждый имеет право свободно выбирать, иметь, менять, выражать и распространять религиозные убеждения и действовать в соответствии с ними.

130

Конституційне право та права людини

Вгл.1ст.4 ЗРБ регламентируется право на свободу выбора атеистических или религиозных убеждений. В ЗРП свобода атеистических взглядов не уточняется.

Вгл.1 ст.3 ЗРП говорится, что из-за своих религиозных убеждений и моральных принципов граждане могут подать заявку на выделение полномочий на альтернативную службу. В ЗРБ данная норма не получила регламентации. Право получения альтернативной службы в Республике Беларусь закреплено в специальном Законе «Об альтернативной службе» от 4 июня 2015 года.

Вгл.1 ст.6 ЗРБ и в ч.2 гл.1 ст. 9.1, ст.10.1, ч.1 ст.61 ЗРП, регламентируется, что отношение государства для всех церквей и других религиозных объединений, основано на уважении свободы совести и религии. Данные нормы указывает на толерантность и равенство всех религий в государстве.

Одним из правомочий религиозных организаций, закрепленных в специальном законодательстве, является право данных субъектов устанавливать и поддерживать международные связи и контакты, в том числе в целях паломничества, участия в собраниях и других мероприятиях, для получения религиозного образования, а также приглашать для этих целей иностранных граждан и лиц без гражданства (ст. 29 ЗРБ и ст. 19ч.2п.18 ЗРП). Данные нормы обеспечивают поддержку международного взаимодействия церкви и помогают в реализации просветительской деятельности. В ходе развития данных отношений религиозные организации взаимообогощаются.

Вч.2 гл.1 ст.13.1 ЗРП оговаривается, что церковь и другие религиозные организации, освобождаются от налогообложения в отношении доходов в области их неэкономической деятельности. Это оказывает позитивное влияние на развитие и формирование церковно-государственных отношений в государстве. В ЗРБ данной нормы не предусмотрено.

Национальная система образования в Республике Беларусь носит светский характер и не преследует цели формирования того или иного отношения к религии. Хотя в последние годы наблюдается тенденция возрастания влияния церкви в Республике Беларусь. Так, в общеобразовательных учреждениях введены уроки религиоведения, в некоторых школах сформированы православные классы. В отличие от ЗРП, где религиозное образование детей и подростков является внутренним делом церкви и других религиозных организаций. Преподавание религии, для студентов, государственных школ и воспитанников детских садов данная деятельность может также иметь место в школах и детских садах на установленных принципах, которые указываются в отдельном законе (гл.1 ст.9 ЗРБ, ст.20 п.2 ЗРП).

По мнению белорусского исследователя Анны Бакун, распространением религиозной литературы, иных печатных, аудио- и видеоматериалов в Республике Беларусь может, проводится государственная религиоведческая экспертиза по решению республиканского органа государственного управления по делам религий (ч. 5 ст. 26 ЗРБ, ч.2 ст.25 п.1,2 ЗРП). Эта норма является своевременной, однако ее необходимо дополнить положением о том, что и распространять литературу и предметы религиозного назначения могут лишь исключительно учреждения, основанные религиозными организациями [Бакун, А. С. Сравнительно-правовой анализ правомочий религиозных организаций в странах СНГ (на примере Республики Беларусь, Российской Федерации, Украины, Республики Казахстан) // Право.by. – 2011. – ғ 3. – С. 26–30].

Согласно ст.19 п.15 ЗРП и ст.27 ЗРБ религиозные организации имеют право на занятие благотворительной деятельностью, в том числе поддержку детских домов, реабилитационных центров, госпиталей и др.

131

Конституційне право та права людини

Данные законы оказывают значительное влияние на регулирование одной из наиболее важных сфер в государстве. В Республике Польша лидирующей по количеству верующих является – католическая церковь, а в Республике Беларусь - это место занимает православие. Однако это никак не отображается в законодательстве. В обоих законах подчеркивается равноправие всех религий перед законом, на первой место ставится регулирование моральных и нравственных норм. Религиозные организации воздействуют на социальные сферы государств, оказывая благоприятное воздействие. Во многом законы в обоих государствах схожи, но имеют небольшие расхождения. Необходимость и значимость данных законов в современном обществе постоянно возрастает.

Науковий керівник – преподаватель Бакун А С.

Ганна Гурська

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, студентка 2 курсу

Втілення положень «Керівних принципів з питання переміщення осіб всередині краінӥ » у законодавстві України: реалії та перспективи

Питання нормативно - правового регулювання становища внутрішньо переміщених осіб (далі - ВПО) є відносно новим для світової спільноти. Особливо гостро воно постало лише у 70-х рр. ХХ століття у зв’язку із громадянськими війнами, що відбувалися на території В’єтнаму, Камбоджі, Анголи, Судану. На жаль, починаючи з 2014 року ця проблема безпосередньо торкнулася і нашої держави, у зв’язку із тимчасовою окупацією території України та збройної агресією Російської Федерації. Згідно із повідомленнями ООН в соціальній мережі Twitter, на 10 липня 2015 року кількість ВПО в Україні досягла 1 млн 382 000 осіб. Також було зазначено, що за цим показником Україна посідає дев'яте місце у світі. Важливим і необхідним кроком до врегулювання цього питання стало прийняття Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон) від 20.10.2014 ғ 1706-VII та низки деяких інших нормативно - правових актів, що стосуються правового режиму тимчасово окупованих територій. Розробка та прийняття цього Закону відбувалась із врахуванням досвіду світового співтовариства у закріпленні становища ВПО. Проте даний нормативний акт не можна назвати таким, що достатньо ґрунтовно та всебічно вирішує це питання в Україні.

Метою даної роботи є аналіз відповідності Закону такому загальновизнаному міжнародному стандарту як «Керівні принципи з питання переміщення осіб всередині краінӥ » (англ. - Guiding Principles on Internal Displacement) та визначення проблемних аспектів регулювання становища ВПО в Україні, що неодмінно потребують законодавчого закріплення, або наразі сформульвані недостатньо повно.

«Керівні принципи з питання переміщення осіб всередині країни» (далі - Керівні принципи) були розроблені за дорученням Генеральної Асамблеї ООН та Комісії з прав людини, прийняті структурами ООН у 1998 р. Цей правовий акт не є обов’язковим, проте він заснований на нормах Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Конвенції про статус біженців. У Керівних принципах деталізовано деякі положення вищеназваних документів, проте враховано саме специфіку становища ВПО.

Управлінням ООН з координації гуманітарних питань у 1999 році було видано «Посібник з використання Керівних принципів з питання переміщення осіб всередині

132

Конституційне право та права людини

краінӥ » (англ. - Handbook for Applying the Guiding Principles on Internal Displacement; далі

- Посібник), який повинен сприяти практичному втіленню Керівних принципів у діяльності посадових осіб, що займаються питаннями ВПО, позитивно впливати на дотримання урядами держав та неурядовими структурами Керівних принципів та розширювати, безпосередньо, знання самих ВПО щодо особливостей їх становища. Провідною думкою цього Посібника є необхідність поширення Керівних принципів серед населення та органів влади. Ключовим у цьому питанні є необхідність розповсюдження інформації саме тією мовою, яку використовує населення країни для спілкування. На жаль, на сьогодні немає офіційного перекладу Керівних принципів українською мовою, що значно ускладнює процес поширення Керівних принципів в нашій державі.

Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» закріплює поняття ВПО, яке, здебільшого, ґрунтується на визначенні цього терміну, що подане у Керівних принципах. Ст. 3 Закону закріплює, що ВПО користуються захистом від примусового внутрішнього переміщення та примусового повернення на попереднє місце проживання, що відповідає Принципу 6. Саме визначення поняття ВПО вказує на те, що серед підстав примусового переміщення з попереднього місця проживання можуть бути збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства, порушення прав людини, надзвичайна ситуація природного чи техногенного характеру. Натомість, не встановлюється жодних застережень щодо примусового переміщення осіб саме за рішенням органів влади, що кореспондує Принципу 7 і полягає у забороні так званих «етнічних чисток» або аналогічних практик, необґрунтованих широкомасштабних проектів розвитку, та в якості колективних покарань, що передбачають примусове переселення. Додатково, Принцип 9 покладає на держави обов’язок захищати від переміщень селян та осіб, що займаються скотарством, або іншим чином залежать від своїх земель та прив’язані до них. У ст. 14 Закону закріплено рівність ВПО із іншими громадянами України, заборону дискримінації та звуження обсягу прав ВПО, що безпосередньо кореспондує із Принципом 1 та Принципом 4. Ці положення є надзвичайно важливими, з огляду на те, що поява великої кількості ВПО у певній країні, так чи інакше, зумовлює зростання соціальної напруги, що може втілитися як у неправомірних діях чи бездіяльності з боку представників органів влади, так і з боку самих громадян на цьому підґрунті. Принцип 13 встановлює додаткові застереження щодо неможливості призову переміщених дітей до армії, та неприпустипості дискримінаційної практики призову до збройних сил осіб саме внаслідок переміщення з проблемної території. На нашу думку, ці положення мають бути закріплені законодавчо, що обумовлено зростанням невдоволеності серед народних мас тією ситуацією, що склалася в Україні. Нерідко, можна почути дискримінаційні твердження про те, що першочерговому призову мають підлягати саме ті ВПО, що переселилися з тимчасово окупованих територій.

Пропозиції. Для подальшого сприяння реалізації прав ВПО в Україні необхідно: 1) видати офіційний переклад Керівних принципів українською мовою та сприяти їх поширенню серед усіх верств суспільства. 2) продовжити внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» у напрямках закріплення застережень щодо примусового переміщення осіб за рішеннями органів влади, неприпустимості призову переміщених дітей до армії та дискримінаційної практики призову до збройних сил осіб саме внаслідок переміщення з проблемної території.

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Совгиря О. В.

133

Конституційне право та права людини

Микола Давиденко

Національна академія Служби безпеки України, мол. наук. співроб.

Забезпечення конституційних прав віруючих в Україні: правові аспекти

Стабільне функціонування внутрішньополітичної безпеки у сфері міжконфесійних відносин є одним із основних елементів надійного захисту національної безпеки. А на сьогодні, в розрізі останніх подій в державі, одним із пріоритетних напрямів розвитку міжконфесійного діалогу в Україні постає необхідність удосконалення законодавчого механізму забезпечення конституційних прав віруючих усіх без винятку релігійних організацій, що діють в межах чинного законодавства та Конституції України. Так, навіть не поглиблюючись у аналіз норм Основного закону держави та Закону України (далі – ЗУ) «Про свободу совісті та релігійні організації», помічаємо низку правових колізій.

Насамперед, ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» має бути приведений у відповідність до Конституції України, зокрема у ньому повинна гарантуватися кожному (а не лише громадянам України) свобода світогляду і віросповідання. Окрім того, треба говорити не про свободу совісті, як це сформульовано у відповідному ЗУ, а про свободу світогляду і віросповідання.

Виникає питання стосовно необхідності у визначенні права на свободу совісті і віросповідання в Конституції України відобразити можливість зміни релігійних переконань, особистого чи колективного їх захисту, звертаючись до думки дослідника О.Ф. Фрицького, що право на свободу світогляду і віросповідання є різновидом природних прав людини [Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник / О.Ф. Фрицький. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – C. 156].

УКонституції України закріплено важливий принцип, згідно з яким «жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова». Цей принцип має бути відображений і

вЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації».

Уцьому ж законі слід закріпити такий елемент (можливість) свободи віросповідання, як право на альтернативну (невійськову) службу відповідно до Конституції України. Сам же механізм реалізації цього права, як уже зазначалося, передбачений у спеціальному ЗУ «Про альтернативну (невійськову) службу» та у низці підзаконних нормативно-правових актів.

Є підстави підкреслити, що чинне законодавство лише декларує внутрішні настанови релігійних організацій, а йдеться про те, щоб взяти їх враховувати на практиці, оскільки внутрішніми настановами різних конфесій передбачається різний порядок утворення та різна форма правління: в одних керівним органом релігійної організації є загальні збори,

вінших не існує загальних зборів як керівного органу, а керівним органом є настоятель, якого призначає єпископ на правах керівника вищестоящого органу – одноособова форма правління. Відповідно до чинного законодавства, для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи, передбачається подання не менш як десяти особами заяви та статуту для реєстрації, що прямо суперечить настановам більшості конфесій, що мають одноособову форму правління.

Крім того, увагу привертає впровадження предмета «Християнська етика» в освітніх закладах. Річ у тім, що в різних регіонах України відношення до цього предмета є неоднаковим: в одних викладається як факультатив, в інших – як обов’язковий предмет з

атестацією, або – взагалі як предмет не викладається. Ми не забуваємо про

134

Конституційне право та права людини

конституційний принцип відокремлення школи від церкви, але, зазначимо, що відокремлення не забороняє їхню співпрацю!

Дослідник М. Трофим’як пропонує виробити єдину програму викладення християнської етики як предмета, створити єдиний підручник, рецензентами якого виступили би керівники всіх християнських церков, які б виробили конкретні вимоги до відповідної підготовки фахівців та зможуть викладати таку дисципліну [Трофим’як М.М. Проблеми законодавчого врегулювання діяльності Церков / М.М. Трофим’як. – К., Видавництво «Світ Знань», 2007. – С.71–73].

Погоджуючись щодо необхідності викладання основ релігієзнавства (релігійної етики) в навчальних закладах, на наш погляд, варто звернути увагу на важливість висвітлення основ інших релігійних напрямів, не обмежуючись християнством, що дозволить підвищити рівень освіченості, попередить витоки релігійної нетерпимості в середовищі молоді та підтвердить дотримання конституційного принципу, що «жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова».

Висновки. Таким чином, основними напрямами забезпечення конституційних прав віруючих в Україні мають стати:

1.Приведення у відповідність ст. 1 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» та ст. 35 Конституції України, а саме гарантувати кожному (а не лише громадянам України як у ЗУ) свободу світогляду і віросповідання.

2.Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» варто доповнити також положенням про те, що релігійно-філософські, релігієзнавчі та релігійнопізнавальні предмети, викладання яких не супроводжується релігійними обрядами і має лише інформативний характер, слід запровадити до навчальних планів державних закладів освіти.

3.Внести зміни до ст.14 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації», у яких передбачити одноосібний порядок реєстрації статутів (положень) релігійних організацій.

4.Принцип «жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова» має бути відображений і в ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»; у цьому ж законі слід закріпити такий елемент (можливість) свободи віросповідання, як право на альтернативну (невійськову) службу відповідно до Конституції України.

Науковий керівник – д.ю.н. Авдошин І. В.

Пилип Демченко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 1 курсу ОР «Магістр»

Характеристика австрійського федералізму

Перед тим, як приступати до аналізу австрійського федералізму,потрібно визначитися чим саме являється федералізм з точки зору конституційного права. Федералізм – принцип територіальної організації держави, який передбачає її устрій у формі федерації. Федералізм,як правило, представляє одну з найважливіших основ конституційного устрою складної держави,що передбачає закріплення у відповідних статтях Основного Закону кожної з федеративних держав. [«Юридическая энциклопедия» / под ред.Тихомирова М.Ю. // Издание 5-ое дополненное переработанное

// М., 2007 г. – 972 с. – С. 571]

135

Конституційне право та права людини

Серед 4-ох основних моделей федералізму, які існують у сучасній теорії конституційного права, слід виділити унікальну австрійську модель побудови федералізму, яка вже більше 95 років з певними змінами,з історичною перервою 19331945 років, являється державоутворюючою концепцією Австрійської Республіки. Суть даної моделі федералізму заключається у наступному: розподіл повноважень між федеративним центром та суб’єктами федерації проходить на 4-х ланковій системи,відповідні повноваження закріпляється у вазначених нормах Федерального Конституційного Закону (далі ФКЗ). Перша ланка – визначає виключну компетенцію федерації. Друга ланка – віднесення законодавчої компетенції до відома федерації, а виконавчої - до відома земель (питання громадянства, членство у громаді, житлове забезпечення, дорожна поліція). Третя ланка – Федерація дає загальні законодавчі принципи,а землі видають конкретизуючі закони та наділюють компетенцією власні органи виконавчої влади. Четверта ланка – представляє собою виключну компетенцію земель у сфері законодавства та виконання законів,але напрямки даної ланки відносно малі [«Конституционное право зарубежных стран» // учебник для ВУЗ-ов, под общей редакцией члена-корреспондента РАН, профессора М. В. Баглая // Изд.группа НОРМАИНФРА М.: Москва 1999г. – 819 c. – С. 137].Таким чином,можна зазначити про широкий спектр розмежування повноважень з великого кола питань та зменшення навантаження на державний апарат.

Варто зазначити, що теоретичні розробки австрійського федералізму появилися ще 170 років тому, після революційних подій європейської «Весни народів» 1848 року,на практиці застосовані після розпаду Австро-Угорської Імперії у 1918 році. З того часу пройшло достатньо подій,які визначили сучасний вид територіального устрою Австрії. Сьогодні Австрійська Республіка – парламентська республіка,федеративна держава у складі 9-ти суб’єктів:8 федеративних земель та столиці Відня,зі статусом федеративної землі.

У ході розвитку федералізму в Австрії, були засновані загальні принципи побудови держави, які знайшли своє місце у ФКЗ, а саме:принципи федералізму, демократизму, розподілу влад, ліберальний та республіканський принципи, принцип верховенства права. Але з урахуванням істотних змін, які були протягом минулого століття, на мою думку положення ФКЗ потрібно доповнити наступними принципами: загальної рівності, конституціоналізму, нейтралітету, участі у європейському співтоваристві.

Але оскільки нічого неперевершеного у світі нема,австрійська модель федералізму має свої певні недоліки,котрі постійно усуваються чи зводяться на ні у ході реформ,що проводиться Австрійськім Урядом. Свого часу,вивчаючи проблеми розвитку федералізму в Австрії на сучасному етапі,професором Інституту Федералізму паном Петером Брус’єгером були визначені п’ять основних проблем,які постають на сучасному етапі: 1) проблема імплементації норм права ЄС у загально федеративне та земельне законодавство; 2) Бюрократичні проблеми, пов’язані з конфліктами повноважень земельних міністерств з «центральними» федеративними міністерствами; 3) Відношення самих австрійців до федералізму,їх бажання спершу чергу вирішити питання,котрі стосуються їх земелі, а вже потім-проблеми федеративного рівня; 4) Відсутність єдиної чіткої політичної системи в усіх федеративних землях; 5) Конституційний статус «автономності» земель у складі федерації,необхідність постійного проведення реформ для закріплення нових положень у законодавстві та рішення проблемних питань між федерацією та землями. [«Between Europeanization, Unitarism and Autonomy. Remarks on

136

Конституційне право та права людини

the CurrentSituation of Federalism in Austria» // Peter Brussjager // REAF, num. 10, abril 2010 39 p. – С. 19-33]

Тобто можно зробити висновок, що постійний аналіз стану держави та відношень між суб’єктами федерації є гарантією для миттєвого вирішення питання. Яскравим прикладом вирішення такої проблематики можна назвати проведення реформи оподаткування,котра започаткована у березні 2015 року та направлену на створення покращення умов інвестиційного клімату в країні та підвести єдині стандарти оподаткування майна,доходів фізичних осіб, ПДВ. В цілому по даній реформі потрібно звернути увагу, як австрійське законодавство встановлює правила оподаткування холдингових структур, податковий режим пасивних доходів (дивідендів, процентів, роялті) та можливості залучення міжнародних податкових договорів з метою оптимізації податкового навантаження [Kyle Pomerleau «Austria Announces Tax Reform» // March 19,

2015 // Tax Foundation [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http:

//taxfoundation.org/blog/austria-announces-tax-reform]. Таким чином можна зазначити, що постійні реформи,які проводить австрійській уряд,то можна зазначити неофіційне урядове правило «просто-дешево-швидко». Сучасні умови ринкової економіки та процесі європейської інтеграції потребують відповідного рівня управління,своєчасного реагування на різні ситуації та виклики. Основним завданням,котре ставить перед собою федеральний уряд та котре він виконати у процесі модернізацій – це зробити державне управління сучасним,небюрократичним та близьким до потреб громадян [Система государственного управления Австрийской Республики: опыт для Украины // под общ.

ред. Ю. В. Ковбасюка. – К.: НАГУ, 2011. – 56 с. – С. 47].

Австрійська модель федералізму за 60 років свого існування створила правила та принципи, показала свою ефективність у державотворенні,та може використовуватися, як приклад, як для федеративних держав, так і для унітарних держав (використання певних положень, щодо повноважень адміністративно-територіальних одиниць, у тому числі і в Україні).

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Совгиря О. В.

Інна Дзиндра

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 3 курсу

Партисипативний бюджет як нова форма прямого народовладдя: доктринальні та практичні аспекти

Актуальність роботи зумовлена стрімким розвитком демократичних тенденцій у світі, зростанням впливу громадян на суспільно важливі процеси в управлінні справами державного та місцевого значення, виникненням та розвитком нових інструментів прямої демократії, які вагомо зміцнюють роль індивіда в процесі прийняття рішень.

Мета: дослідити поняття «партисипативного бюджету» з точки зору теорії, а також практичний аспект його функціонування. Порівняти механізми впровадження партисипативного бюджету в різних країнах світу, в українських містах та проаналізувати впливовість такого інструменту.

Одним із індикаторів демократичності держави є рівень розвитку народовладдя, те, наскільки реально існуючі процедури здійснення волі народу впливають на управління

137

Конституційне право та права людини

суспільними справами. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватися у формі прямого народовладдя, що за своєю суттю є самостійною реалізацією народом власної волі щодо власних інтересів або щодо інших народів і держав за їх згодою за сприяння політичних партій, їхніх блоків, інших складових механізму безпосередньої демократії або без них [Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: [підруч.] / за заг. ред. проф. В. Л. Федоренка. – 3-тє вид., перероб. і доопр. / передмова проф. В. В. Коваленка. – К.: КНТ; Видавництво Ліра-К, 2011. – 532 с.].

На жаль, незважаючи на цю тенденцію, різноманітність форм «включення» громади в процеси прийняття рішень доволі обмежена. Вибори та референдум як найбільш поширені форми народовладдя проводяться періодично, однак питання постійного впливу залишається на часі.

Власне, тому ми вирішили дослідити новий інструмент впливу, який дає змогу приймати рішення постійно і системно, - партисипативне бюджетування (participatory budgeting) або, як його ще називають, учасницьке бюджетування. Ґрунтовне дослідження концепції зроблено аналітичним центром CEDOS, які визначають його як інструмент прямої демократії, за допомогою якого громадяни беруть участь у прийнятті рішень щодо розподілу бюджетних коштів. Немає уніфікованого способу пояснення того, що таке партисипативне бюджетування та як воно працює. Це зумовлено тим, що схема впровадження такого інструменту різниться не тільки на світовому рівні, але у містах в межах однієї держави, оскільки до уваги беруться демографічні показники, обсяги бюджетів та основне готовність мешканців приймати важливі рішення для міста. Партисипативний бюджет – перш за все, інструмент локальної дії, який допомагає практично вирішувати питання місцевого значення.

Така схема вперше з’явилася у бразильському місті Порто-Алегрі ще у 1989 році, після чого Бразилію назвали провідною інноваторкою учасницьких інституцій. The Washington post зробили дослідження впливу такого інструменту на населення: муніципалітети, які впровадили учасницьке бюджетування, витрачали більше на освіту та санітарні потреби; крім того, в цих містах знизилася смертність серед немовлят, а інвестиції в такі проекти приносили значні дивіденди [Аналітичний центр CEDOS. Що таке учасницьке бюджетування [Електронний ресурс] / Аналітичний центр CEDOS

//Mistosite.–2015.– Режим доступу до ресурсу: http://www.chernigivrada.gov.ua/files/fayli/

Novivni%20Povidonlennya%20Gromada/Budjet2.pdf.].

Переваги впровадження партисипативного бюджетування очевидні. Серед них, поперше, покращення соціальної інтеграції спільноти. Тобто можливість вплинути тим містянам, які поки не мають змоги висловити свою думку чи запропонувати власні ініціативи. По-друге, створення нового майданчику для діалогу між громадою та владою із подальшим формування відносин довіри. По-третє, прозорість та об’єктивність використання коштів, які зменшують ризики появи та розвитку корупції. Крім цього, партисипативне бюджетування дає «зелене світло» новим проектам та ідеям, які відображають потреби мешканців, і забезпечують їх залучення до безпосереднього вирішення таких проблем.

Якщо узагальнити процедуру партисипативного бюджетування, її можна звести умовно до 3 етапів: 1) обговорення наявних проблем, визначення пріоритетних напрямків; 2) узгодження з міською радою конкретних програм та проектів; 3) голосування, обрання переможців, розподілення коштів та виконання.

Наразі учасницьке бюджетування практикується більш ніж у 1200 містах світу на усіх континентах Землі. Серед країн, які впроваджують таку процедуру, Сполучені

138

Конституційне право та права людини

Штати Америки, Польща, Франція, Іспанія, Італія, Росія, Канада. Найбільшим партисипативним бюджетом в історії на даний час є бюджет Парижу, який впродовж 2014-2020 років становитиме понад 500 мільйонів євро, тобто 5% міського бюджету розвитку.

Україну теж можна помістити в ряд країн, які впроваджують учасницьке бюджетування. Жвава дискусія навколо цієї теми розпочалася у 2014-2015 роках, а зараз уже переходить у практичну площину. Українськими містами-піонерами, в яких запустили «пілотні» версії бюджету участі, стали Чернігів, Черкаси та Полтава. У 2015 році за підтримки та ініціативи фундації українсько-польської співпраці PAUCI ці міста прийняли рішення про запровадження схеми партисипативного бюджетування та уже реалізували перші проекти.

Висновки. Як підсумок, варто зазначити, що учасницьке бюджетування є новітнім, унікальним та ефективним інструментом народовладдя, який здатен вирішувати нагальні проблеми містян із інклюзивним їх залученням до процесу прийняття рішень. Ця практика, підтверджена зарубіжним досвідом, надасть пересічному українцеві альтернативний засіб впливу та збільшить його вагомість у процесах управління містом.

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Совгиря О. В.

Галина Довгань

Львівський національний університет імені Івана Франка, канд .юрид. наук, доцент кафедри конституційного права

Співвідношення національного права та права Європейського Союзу: правові позиції Верховного Суду Естонської Республіки

З моменту вступу держави до Європейського Союзу (далі – ЄС), судові органи повинні гарантувати не лише верховенство національної Конституції на її території, але й верховенство права ЄС. Перед ними постає проблема визначення параметрів взаємодії двох площин: національної правової системи та правової системи ЄС. З огляду на євроінтеграційні прагнення України, доцільним видається аналіз позицій судів у державах-членах ЄС щодо цієї проблеми.

Метою дослідження є аналіз правових позицій Верховного Суду Естонської Республіки (далі – ВС ЕР) щодо співвідношення національного права та права ЄС.

Принцип верховенства права ЄС є однією із фундаментальних засад, покладених в основу правової системи ЄС. Його сучасне розуміння та обсяг застосування є результатом багаторічної еволюції судової практики Європейського Суду Справедливості (далі – ЄСС). Як відомо, вперше питання співвідношення національного законодавства та права ЄС було детально проаналізовано у рішенні ЄСС у справі 6/64 Costa v. E.N.E.L. В своїй позиції по справі Генеральний Адвокат Лагранж підкреслив те, що юридична сила та місце права Співтовариства не може відрізнятися у державахчленах, інакше це ставитиме під загрозу досягнення цілей установчих договорів [KenigWitkowska M. Prawo instytucjonalne Unii Europejskiej / M. Kenig-Witkowska, A. Łazowski, R. Ostrihansky. – Warszawa: Wydawnictwo C. H. Beck, 2011. – S. 265-267.].

Аналізуючи основні рішення ЄСС щодо співвідношення національного законодавства та права ЄС, можна зазначити наступне: 1) ЄСС послідовно відстоює абсолютний пріоритет права ЄС, тобто всі норми права ЄС превалюють над усіма без

139