Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Конституційне право та права людини

представників різних політичних сил, громадськості, вітчизняного та міжнародного експертного середовища, сприяння досягненню громадського та політичного консенсусу щодо вдосконалення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні було створено Конституційну комісію - спеціальний допоміжний орган при Президентові України (далі – Комісія).Результатом діяльності Комісії є напрацьовані пропозиції щодо внесення змін до Конституції України в частині децентралізації, правосуддя та прав людини.

Серед запропонованих Комісією положень, що безпосередньо сприятимуть вдосконаленню механізму захисту прав і свобод людини можна виокремити такі: визначення механізму безпосереднього звернення громадян до Конституційного Суду України із конституційною скаргою; визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду; надання суду повноважень щодо контролю за виконанням судових рішень (проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)) (реєстр. ғ 3524

від 25.11.2015).

Водночас суттєві зауваження викликають пропозиції, які в подальшому можуть негативно вплинути на реалізацію, у тому числі і захист, прав і свобод людини і громадянина в Україні, зокрема: наділення виключно адвоката правом представництва особи в суді; позбавлення органів прокуратури функції захисту прав людини; можливість запровадження законом обов’язковості досудового врегулювання спорів; обмеження юрисдикції судів законом (проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. ғ 3524 від 25.11.2015); виключення із Конституції України положення щодо можливості висловлення недовіри префектові; надання одночасно повноважень Президенту України та префекту зупиняти дію актів органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції України (проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) (реєстр. ғ 2217а від 01.07.2015); звуження обсягу деяких прав людини, зокрема права на медичну допомогу (проект змін до Конституції в галузі прав людини, напрацьований профільною Робочою групою. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://constitution.gov.ua/news/item/id/438) тощо.

Таким чином, на сьогодні в Україні вбачається процес здійснення конституційних перетворень, які в свою чергу мають за мету вдосконалення механізму захисту прав і свобод людини в України. Разом з тим запропоновані Конституційною комісією зміни до Конституції України потребують глибокого критичного осмислення у світлі відповідності загальновизнаним принципам, викладеним у міжнародних, зокрема європейських, стандартах захисту прав і свобод людини і громадянина.

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Васильченко О.П.

Надія Мороз

Київський університет імені Бориса Грінченка студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Проблема визначення поняття «права людини на освіту»

Однією з основних проблем юриспруденції є питання про природу прав людини і громадянина та механізми їх забезпечення. Тому неабияке значення має з’ясування суті права на освіту крізь призму окремих теорій праворозуміння. Слід зазначити, що у правовій науці не існує однозначного розуміння цього феномену, теоретичні засади

160

Конституційне право та права людини

поняття права на освіту недостатньо вивчені та потребують подальших наукових розробок. Глибшому розумінню права на освіту сприятимуть узагальнення та систематизація поглядів вчених. Вказане доводить теоретичну і практичну значимість обраної теми.

Проблемі права на освіту присвятили свої праці ряд вчених, але в розрізі нашого дослідження слід назвати наукові розвідки В.Боняк, С.Верланова, Н.Ракші, К.Романенко, В.Спаської, О.Теплякової та ін.

Л. Дольникова, визначає право на освіту як «установлене державою в інтересах всього народу право на одержання визначеної суми знань, умінь і навичок, на підготовку і постійне вдосконалення участі громадян у сфері трудової діяльності, в управлінні справами суспільства і держави, а також комуністичного моралього і духовного виховання, яке забезпечується суспільним ладом» [Дольникова Л. А. Конституционное право на образование советских граждан: автореф. дис. на соискание уч. степ. канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Государственное право и управление; советское строительство; административное право; финансовое право» / Л. А. Дольникова. – Саратов, 1984. – С. 15]. Дослідниця вважає, що право на освіту встановлює держава, тобто «дарує» його, а отже, така можливість не може бути притаманна людині як природна її властивість.

У визначенні права на освіту, яке пропонують В. Головченко та В. Ковальський, теж акцентується увага на ролі держави [Головченко В. В. Юридична термінологія: довід. / В. В. Головченко, В. С. Ковальський. – К., 1998. – С. 198]. Вчені характеризують його як «право, що полягає у забезпеченні державою доступності і безоплатності дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти у державних і комунальних навчальних закладах», позбавляючи своїм визначенням особу свободи вибору альтернативної освіти, наприклад, у приватному навчальному закладі.

На мою думку, така класифікація прав людини не відповідає вимогам сьогодення з таких міркувань. Згідно з цим поділом до негативних прав людини належать громадянські та політичні права, які вважають основними, абсолютними. Негативні права інтерпретуються як можливості особи вимагати захисту від будь-якого впливу, і, насамперед, від держави. Але ж виправданою має бути ідея захисту прав державою, а не ідея захисту від держави.

Неважко помітити, що останнім часом вчені активно застосовують у своїх дослідженнях природно-правовий підхід (юснатуралізм) як усвідомлення загальновизнаних, властивих природі людини можливостей. На потребу активізації наукових розвідок у цьому напрямі, «в його сучасних інтерпретаціях і проявах» звертає увагу П. Рабінович [Головченко В. В. Юридична термінологія: довід. / В. В. Головченко,

В. С. Ковальський. – К., 1998. – С. 9].

Аналогічної думки дотримується В. Спаська, яка вважає, що «природний характер права на освіту пояснюється тим, що людині властиво розвиватися, творити, створювати нове, накопичувати досвід, знання в тій чи іншій сфері і, звичайно, передавати накопичене і пізнане іншим поколінням, в чому, власне, і полягає суть освіти» [Спасская В. В. Образовательные правоотношения: вопросы теории освіту та його забезпечення в Україні: дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 / Спасская Вероника Всеволодовна. – К.,

2005. – 205 с.].

С. Верланов, досліджуючи особливості соціальних, економічних та культурних прав людини (право на освіту найчастіше відносять до культурних, іноді до соціальних, або одночасно до тієї й іншої групи прав), називає такі права універсальними та

161

Конституційне право та права людини

невідчужуваними від людини. Вчений зазначає, що вони «ґрунтуються на універсальних засадах – найзагальніших, притаманних усім людям, незалежних від певної культури, заснованих на людській ідентичності (єдності, однаковості) моральних цінностях (гідність, повага до себе та до оточуючих, забезпечення добробуту та рівність)» [Інтерв’ю доктора юридичних наук, професора, академіка НАПрН України Петра Рабіновича – головному редакторові журналу «Право України», доктору юридичних наук, професору, академіку НАПрН України Олександру Святоцькому // Право України.

– 2010. – ғ 4. – С. 4–9].

Дослідження праць вчених дає підстави стверджувати, що нині спостерігається процес діалектичного зближення природно-правової та нормативно-позитивістської теорій праворозуміння та висвітлення права на освіту з позиції синтетичного (інтегративного) підходу. Позитивну роль у знятті протистояння між обома теоріями відіграла конституційна практика розвинених держав, шляхом закріплення основних прав і свобод людини, визнання їх невід’ємними правами та пріоритетними щодо держави.

Попри неоднозначну оцінку вченими синтетичного (інтегративного) підходу до праворозуміння, право на освіту в світлі цієї теорії розглядається комплексно, що дає змогу поєднати формальні та змістовні аспекти права крізь призму свободи, справедливості, рівності, вивчати та враховувати різні його визначення, синтезувати їх у межах єдиного поняття, забезпечивши рівновагу інтересів окремої особи та держави.

Отже, в сучасній правовій науці існують різні підходи щодо визначення права людини та громадянина на освіту. Найчастіше право на освіту розглядається вченими в контексті нормативно-позитивістської, природно-правової та синтетичної концепцій праворозуміння. Вважаємо виправданим відхід від однобокого трактування права людини і громадянина на освіту. Доцільно й актуально проводити його дослідження з позиції синтетичної (інтегративної) юриспруденції, яка дає змогу багатогранно розкрити природу права на освіту.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Нашинець-Наумова А. Ю.

Маргарита Попова

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара студентка 3 курсу

«Правила етичної поведінки державних службовців» та забезпечення права на свободу слова

Актуальність обраної теми полягає в тому, що наразі в країні проводиться реформа державної служби, про що свідчить оновлення правового регулювання діяльності державних службовців. З 1 травня 2016 року набуде чинності новий Закон України «Про державну службу» (далі - Закон), а 11 лютого 2016 року Кабінет Міністрів України постановою затвердив «Правила етичної поведінки державних службовців» (далі - Правила). Зокрема, останній нормативно-правовий акт викликав дискусії у суспільстві та потребує аналізу.

Відповідно до Правил державні службовці у своїй діяльності керуються принципами етики державної служби, що ґрунтуються на положеннях Конституції України, законодавства про державну службу. Та чи дійсно це так? Одним з принципів етики є – лояльність, що передбачає утримання від будь-яких проявів публічної критики

162

Конституційне право та права людини

діяльності державних органів, їх посадових осіб. Однак, цей принцип не зазначається серед принципів державної служби відповідно до нового Закону, який має вищу юридичну силу, ніж Правила.

Конституція України (далі - Конституція) у ст. 34 гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Здійснення цих прав може бути обмежене законом за вичерпних підстав, що кореспондує іншому конституційному положенню про те, що права людини визначаються виключно законом. Вищезазначене обмеження передбачене Правилами, що ставить питання щодо їх правомірності.

Оскільки ст.34 Конституції відтворює положення ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), то доцільно при розгляді Правил застосовувати практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо свободи слова загалом і державних службовців, зокрема.

Відзначимо, що заборона публічної критики органів державної влади та їх посадових осіб стосується в першу чергу осіб, що займають політичні посади. Усталеною позицією ЄСПЛ з цього питання є наступне: «межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи… перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку… як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості» (Справа «Лінгенс проти Австрії», 1986). В цьому ж рішенні підкреслюється, що хоча і п.2 ст. 10 Конвенції передбачає обмеження та дає можливість захисту політиків, «але в цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатися у зв'язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань».

Аналізуючи практику ЄСПЛ, Конституційний суд України у Рішенні ғ 8-рп/2003 від 10.04.2003 зазначає, що «суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян. Тому, якщо посадові чи службові особи діють без правових підстав, то мають бути готовими до критичного реагування з боку суспільства». В цій позиції читається ключова думка, що посадові та службові особи мають усвідомлювати відповідальність за неправові дії, зокрема, і у вигляді критики з боку громадськості. В цьому контексті зазначимо стандарт державної служби за Модельним кодексом поведінки державних службовців Ради Європи ғ R (2000) 10: державний службовець повинен забезпечувати, щоб жодна політична активність чи участь у політичних дебатах не підривала довіру громадськості і працедавців в його/її можливості виконувати свої повноваження безсторонньо і віддано. На нашу думку, саме такий підхід до участі державних службовців у політичних дискусіях (відповідальність кожного за самого себе, свої вчинки) дозволяє не порушувати конституційне право на свободу слова. Звичайно, що висловлювання державного службовця, його оціночні судження, мають ґрунтуватися на правдивих фактах та не містити образу честі та гідності посадових осіб.

В рамках державної служби працівники здійснюють державні функції і має місце бути певна лояльність, однак це не має обмежувати їхні права як індивідів. З цього приводу зазначимо позицію, виражену ЄСПЛ у Справі «Фогт проти Німеччини» (1995): «хоча держава і вправі, враховуючи спеціальний статус (державних службовців), зобов'язувати їх до стриманості, на державних службовців також розповсюджується захист, що надається статтею 10 Конвенції, так само, як і іншим особам». Отже, державі надається свобода в оцінці втручання у свободу слова державних службовців, однак необхідність будь-яких обмежень має бути підтверджена суспільною необхідністю. В

163

Конституційне право та права людини

такій ситуації необхідно знаходити баланс між інтересами держави та основоположними свободами державного службовця як індивіда.

Не видається необхідним у демократичному суспільстві обмеження публічної критики, що передбачене Правилами. В країні відбуваються реформи, а вони безперечно супроводжуються публічними дискусіями. Наприклад, наразі проводиться конституційна реформа і державний службовець повинен мати можливість публічно критикувати певні проблеми діяльності органів влади, оскільки як зазначив ЄСПЛ у Справі «Вілле проти Ліхтенштейну» (1999): «питання конституційного права за своїм характером мають політичний підтекст… суд не може визнати, що один лише цей елемент повинен був утримати заявника (прим. суддю) від будь-яких висловлювань з даного питання». Положення Правил обмежує виступи державних службовців в рамках наукової діяльності, участі у форумах та конференціях.

ЄСПЛ загалом в рішеннях визначає, що демократична держава може вимагати від своїх державних службовців лояльності у відношенні конституційних принципів, на яких воно ґрунтується. Однак, досліджуване обмеження щодо лояльності суперечить конституційним принципам. Окрім, непропорційного обмеження свободи слова, можна говорити про порушення засад суспільного життя відповідно до ст. 15 Конституції, яка передбачає, серед іншого, заборону цензури.

Очевидно, що державні службовці, працюючи в органах державної влади та знаючи систему зсередини, мають можливість більш повно оцінити діяльність цих органів та посадових осіб, вказати на існуючі проблеми та запропонувати кроки для подальшого прийняття ефективних управлінських рішень та утвердження демократії в країні.

Науковий керівник – к.і.н., доц. Чукаєва В. О.

Александр Пугачѐв

Полоцкий государственный университет, канд. юрид. наук, доцент кафедры теории и истории государства и права

Легализационная и системообразующая функции Конституции Беларуси

При принятии конституции происходит верховная легализация основ существующего общественного и государственного строя, сложившегося порядка. Следовательно, можно говорить о легализационной функции основного закона. Детальное разъяснение по этому поводу дано Т. Я. Хабриевой и В. Е. Чиркиным [Хабриева, Т. Я., Чиркин, В. Е. Теория современной конституции / Т. Я. Хабриева, В. Е. Чиркин. – М.: Норма, 2005. – 320 с]. С точки зрения авторов, не имеет значения, принята «хорошая» или «плохая» конституция, очень демократическая или крайне тоталитарная. Любая из них выполняет функцию придания высшей законности (в форме конституционности) тому общественному и государственному строю, основы которого возникают до конституции или уже существуют пусть даже в неразвитом виде.

Особенно это касается конституций, принимаемых в результате революционных событий, изменяющих прежние порядки: «В этом случае конституция выполняет, «доделывает» и разрушительные задачи, и задачи узаконения нового порядка. Но и в том случае, когда этого нет, конституция выполняет задачи верховной легализации тех изменений, которые произошли и вызывают к жизни новую конституцию» [Хабриева Т. Я., Чиркин В. Е. Теория современной конституции / Т. Я. Хабриева, В. Е. Чиркин. – М.: Норма, 2005. – 320 с]. Указанные учѐные не рассматривают в качестве самостоятельной

164

Конституційне право та права людини

учредительную функцию конституции, но предложенная трактовка «легализации» очень ей созвучна.

Однако в более поздней монографии (2014 года) В. Е. Чиркин подробно останавливается на характеристиках учредительной функции, а в отношении легализационной функции пишет следующее: «…[Она] заключается в юридическом узаконении нового строя, новых структур, органов управления и т.д. Такое узаконение, совершаемое документом, имеющим высшую юридическую силу, приобретает особенно авторитетное значение. Легализация нередко, хотя и не всегда, совпадает с легитимацией нового строя. Хотя оба эти слова имеют один латинский корень (от слова «lex» – закон), эти явления следует различать. Легализация – юридическое узаконение, легитимация – одобрение или признание населением нового строя, новых порядков оправданными, справедливыми» [Конституция в XXI веке: сравнительно-правовое исследование: монография / отв. ред. В. Е. Чиркин. – М.: Норма: ИНФРА-М, 2014. – 656 с].

Любая современная конституция должна обеспечить единство правовой системы, и не случайно такое значение придаѐтся деятельности органов конституционного контроля, которые призваны не допустить появления в государстве нормативных актов, не соответствующих основному закону. В противном случае конституция не сможет осуществлять системообразующую функцию, служить своеобразным эпицентром развития законодательства. Изучение такой функции мыслимо лишь в привязке к системе конституционных принципов. (О них см. [Пугачѐв А. Н. Конституционные принципы и принципы конституции: методологические проблемы различения правовых явлений. Ч. 1 / А. Н. Пугачѐв // Вестник Полоцкого государственного университета. Сер. D. Экономические и юридические науки. – 2014. – ғ 13. – С. 109–119], [Пугачѐв А. Н. Конституционные принципы и принципы конституции: методологические проблемы различения правовых явлений. Ч. 2 / А. Н. Пугачѐв // Вестник Полоцкого государственного университета. Сер. D, Экономические и юридические науки. – 2014. –

ғ14. – С. 32–47]). Статика и динамика конституции – две стороны одной медали. Конституционное упорядочение системы законодательства в государстве позволяет

видеть в конституции организующее звено, стержень правового развития. В демократическом и правовом государстве «системообразующая роль Конституции возрастает, и эта тенденция имеет объективные основания: усиливается потребность в использовании права как регулятора общественных отношений, вследствие чего растѐт число принимаемых законодательных актов, появляются новые отрасли права» [Лучин В. О. Конституция Российской Федерации. Проблемы реализации / В. О. Лучин. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 687 с]. В частности, Конституция Беларуси формирует важнейшие требования к содержанию, организации и методам регулирования отдельных отраслей права, например, уголовного права и процесса (ст. ст. 24, 26, 27, 60, 110, 112, 115); гражданского права (ст. ст. 13, 44); брачно-семейного (статья 32) и трудового права

(ст. ст. 14, 39, 41-43).

Через эти конституционные положения прямо либо опосредованно связаны нормы важнейших отраслей права, что приводит их к своеобразной «конституционализации». Значение системообразующей функции проявляется и в решении вопросов о соотношении белорусского и международного права (ст. ст. 8,11, 18, 116). Процессы интеграции и дифференциации отраслей права разворачиваются, таким образом, на основе и под воздействием Конституции, представляющей в данном случае воплощение важнейших принципов и признаков правовой системы. Такое понимание места и роли Основного Закона в правовой системе наиболее полно проявляется в рамках именно

165

Конституційне право та права людини

системообразующей функции, при которой Конституция вовлекает в свою орбиту важнейшие отрасли права, обеспечивая их концептуальное единство.

Дмитро Радзівон

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 2 курсу

Конституційна скарга та її місце в механізмі захисту прав людини в контексті Конституційної реформи в Україні

Актуальність теми дослідження обумовлена зобов’язаннями держави перед людиною, зокрема закріпленими статтями 1 та 3 Конституції України, які визначають Україну, як правову державу, яка визнає своїм головним обов’язком утвердження та забезпечення прав і свобод людини, а також принципу верховенства права, закріпленого статтею 8 Конституції України. У цьому контексті постає питання про пошук шляхів вдосконалення національного механізму захисту прав людини. Саме в такому світлі аналіз такого засобу як конституційна скарга є особливо перспективним.

В проекті Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (в часті правосуддя), який був внесений президентом пропонується доповнити текст Конституції України статтею 151-1, яка б закріплювала право громадян на звернення до Конституційного Суду України з конституційною скаргою, що дозволить оскаржити конституційність закону, який застосовувався в остаточному вирішенні справи судом.

Конституція України, в свої чинній редакції, закріплює в статті 55 перелік засобів, якими особа може здійснити захист своїх прав і свобод. Серед них: судовий захист, право на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також право на звернення до відповідних судових установ чи відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Крім того передбачається захист прав від посягань усіма не забороненими законом засобами. Серед вітчизняних вченихконституціоналістів, обґрунтовується підхід, згідно з яким, досить ефективним засобом захисту порушених прав і свобод виступає прямий доступ до конституційного правосуддя, зокрема Гультай М.М., Петришин О.В., Барабаш С.Г., послідовно відстоюють думку щодо конституційної скарги, як ефективної формою такого доступу. В Україні на даний момент існує як непрямий доступ до Конституційного правосуддя через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, який має право на подання до Конституційного Суду щодо перевірки норм відповідного закону на їх конституційність, так і доступ, що дозволяє громадянину безпосередньо, звернутися до Конституційного суду щодо тлумачення норми закону в разі неоднозначного застосування норм права судами загальної юрисдикції. [Гультай М. М. Ідея конституційної скарги у сучасній конституційно-правовій доктрині України // Часопис Київського університету права. - 2012. - ғ 2. - С. 85-90.] Вищезгадані можливості передбачено Законами України «Про Конституційний суд України» та «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини». Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) визнала, що право громадян на конституційне звернення є інститутом, який є особливою моделлю нормативної конституційної скарги.

166

Конституційне право та права людини

В процесі аналізу пропонованих змін слід згадати, які моделі конституційної скарги вже використовуються (відповідно до класифікації Венеціанської комісії) іншими країнами та які змістовні відмінності притаманні кожній із них.

Відповідно до позиції Венеціанської комісії та українських науковців найефективнішими моделями інституту конституційної скарги є: повна та нормативна. Отже, далі цей інститут буде розглядатися через аналіз вказаних моделей.

У випадку з нормативною моделлю конституційної скарги особа може звернутися до Конституційного суду з відповідним позовом про визнання закону неконституційним в певній його частині або в цілому. У випадку визнання відповідного закону чи його положення неконституційним особа відповідно до нововиявлених обставин звертається до суду загальної юрисдикції з позовом про перегляд рішення та його скасування.. Ця модель конституційної скарги є притаманною для Республіки Польща.

При наявності у законодавстві положень про повну модель конституційної скарги особа може відповідно оскаржити як нормативно-правовий акт, так і індивідуальноправовий акт, після вичерпання всіх засобів ефективного захисту. У цьому випадку особа наділяється дієвою гарантією захисту щодо індивідуально-правового акту, який порушує її права. Відповідна модель конституційної скарги ефективно функціонує у Федеративній Республіці Німеччина.

Аналізуючи відмінності між наведеними різновидами інституту конституційної скарги слід зазначити, що повна конституційна скарга є в більшій мірі демократичним засобом захисту конституційних прав та свобод аніж нормативна модель. [Гультай М. М. Конституційна скарга як інститут демократії // Віче. - 2012. - ғ 14. - С. 15-18] Її запровадження в України було б прогресивним кроком, що суттєво вдосконалив би національний механізм захисту прав людини.

Це обумовлюється наступними причинами:

-по-перше, повна конституційна скарга є значно зручнішою у використанні так як кількість часу, необхідного для скасування відповідного акту, який порушує права та свободи особи, є меншою порівняною з нормативною, адже в останньому випадку необхідне наступне звернення до суду на основі нововиявлених обставин, що робить процедуру більш громіздкою та тривалішою.

-по-друге, безпосередньо найбільша кількість порушень прав та свобод людини виникає не з законів, а з неправильного застосування як законів, так і підзаконних нормативно-правових актів. Тобто закон в цьому разі може відповідати всім вимогам, поставлених перед ним Конституцією України, а його застосування чи застосування підзаконного акту, прийнятого на його виконання, вже виступає джерелом порушення.

-по-третє, передбачені чинним законодавством механізми доступу до конституційного правосуддя дозволяють оскаржувати конституційність законів.

-по-четверте, повна конституційна скарга дозволить говорити про ефективний правовий механізм, який сприятиме вирішенню спорів на національному рівні, зменшуючи потік звернень до ЄСПЛ, водночас підвищуючи довіру до вітчизняної системи правосуддя (досвід Туреччини).

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Москалюк О. В.

167

Конституційне право та права людини

Ігор Ревко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка студент 1 курсу ОР «Магістр»

Актуальні питання реформування сучасної виборчої системи парламентських виборів в Україні

Дослідження правових норм законодавства про вибори народних депутатів в Україні є необхідним з точки зору проблем державного будівництва та формування демократичних засад розвитку суспільства. Проблематика виборчих систем України варта уваги науковців–правників через те, що дані норми закріплюють вихідні засади організації і проведення виборів як одного з демократичних механізмів.

За історію незалежності нашої держави було висловлено різні пропозиції щодо запровадження виборчих систем на парламентських виборах, серед яких зустрічався майже увесь їх спектр - від мажоритарної системи відносної більшості до класичної змішаної системи. Дискусії щодо пошуку ефективної та раціональної виборчої системи для проведення виборів народних депутатів України залишаються і сьогодні у розпалі у наукових та політичних колах.

Питання пошуку оптимальної виборчої системи парламентських виборів в Україні у тій чи іншій мірі досліджували у своїх наукових працях М. М. Баймуратов, Р. В. Балабан, Н. В. Богашева, Ю. Б. Ключковський, М. І. Козюбра, Л. В. Колісецька, О. М. Мостіпан, Н. А. Мяловицька, В. Ф. Погорілко, Є. В. Радченко, Н. С. Рибак, М. І. Росенко, В. Л. Федоренко, В. В. Фесенко та інші.

Проте, незважаючи на активний науковий інтереc, проблематика пошуку оптимальної виборчої системи парламентських виборів в Україні лишаєтьcя недоcтатньо доcлідженою у вітчизняних наукових колах. У іcнуючих наукових працях недоcтатньо проаналізована cутніcть, зміcт законопроектів, у тому числі поданих у 2014-2016 рр., які стосуються реформування виборчих систем на виборах народних депутатів. З огляду на це, дане питання потребує ґрунтовнішого правового аналізу та додаткового доcлідження.

Поняття виборчої системи наукою конституційного права традиційно розглядається у двох значеннях. У широкому аспекті під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, що охоплює порядок організації і проведення виборів представницьких органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Водночас термін «виборча система» застосовується і у вузькому значенні, а саме як спосіб визначення результатів виборів, від якого залежить порядок розподілу депутатських мандатів і сам механізм організації виборів [Погорілко В. Ф. Виборче право України / Під ред. В. Ф. Погорілко, М. І. Ставнійчук. – К.: Парламентське вид-во, 2003. - с. 46 - 47].

Змішана виборча система, закріплена у Законі України «Про вибори народних депутатів» [Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17 листопада 2011 року ғ 4061-VІ / Відомості Верховної Ради України від 16.03.2012 р. – 2012 р. - ғ 10-11. – ст. 73] від 17 листопада 2011 р., уже показала наочно свої проблеми та неспроможність забезпечити прозорі результати виборів, а також повне представництво народних депутатів у парламентах сьомого та восьмого скликань. Зокрема, введення одномандатних виборчих округів сприяло проведенню брудних передвиборчих кампаній, а також зловживанням кандидатів-мажоритарників з підкупом виборців та порушенням виборчого законодавства з підрахунку голосів та оголошення результатів виборів у 2012 р. Також у даному контексті слід згадати про факти фальсифікацій, що призвели до проведення повторного голосування на п’яти одномандатних округах у

168

Конституційне право та права людини

грудні 2013 р. У свою чергу, дані проблеми повторилися і на позачергових парламентських виборах у 2014 р. До того ж, до них додалися труднощі, що пов’язані з проведенням виборів у Автономній Республіці Крим та окремих виборчих округах у Донецькій та Луганській областях. Зокрема, на деяких одномандатних виборчих округах поблизу із зоною АТО за кандидатів-переможців було віддано лише 1-5 тис. голосів виборців, що зумовлено катастрофічно низькою явкою через військові дії. Тому у політичних та юридичних колах з’являється ряд запитань щодо об’єктивності представництва такими депутатами інтересів своїх виборців у парламенті. У зв’язку з цим виникла прецедентна для українського парламентаризму ситуація, коли у Верховній Раді України восьмого скликання депутатські обов’язки будуть виконувати лише 423 народні обранці. При цьому необхідна проста більшість для схвалення актів залишається на тій самій позначці у 226 голосів. Чи не створить це суттєвих проблем, що будуть впливати на законотворчий процес у важливий період для нашої держави, пов’язаний з необхідністю прийняття численних законів, спрямованих на євроінтеграційні процеси? На наш погляд, відповідь на дане запитання є позитивною.

У зв’язку з переліченими факторами та справедливими вимогами суспільства щодо переформатування Верховної Ради, сформованої в результаті виборів 2012 р., пошук оптимальної виборчої системи парламентських виборів виступає одним із нагальних питань у вітчизняних наукових юридичних колах, що потребує ефективного вирішення.

З огляду на вищевикладене, варто було б сформувати власну позицію щодо бачення шляхів вдосконалення виборчої системи парламентських виборів в України. На нашу думку, цілком доцільно було б кодифікувати загальне законодавство при вибори народних депутатів, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів у єдиний Виборчий кодекс. Найбільш виправданою для українських реалій виборів народних депутатів була б пропорційна виборча система з відкритими списками. При цьому необхідно лишити 5-% виборчий бар’єр для проходу партій у Верховну Раду та строк повноважень українських парламентаріїв. Також не варто забороняти блокам політичних партій брати участь у парламентських виборах. Таким чином, дані нововведення потрібно закріпити на законодавчому рівні шляхом внесення змін до Конституції України та прийняття Виборчого кодексу. На нашу думку, такі законодавчі норми зумовлять ефективне здійснення в подальшому Верховною Радою своїх повноважень відповідно до Конституції України у світлі євроінтеграційних процесів. Створення прогресивної виборчої системи на виборах народних депутатів, яка сприятиме формуванню дієвого законотворчого корпусу, буде новою сторінкою в історії національного парламентаризму.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Мяловицька Н. А.

Игорь Скороход

Белорусский государственный экономический університет, преподаватель кафедры теории и истории права

Назначение Премьер-министра Республики Беларусь: превращение возможного в неизбежное

Конституция Республики Беларусь от 15 марта 1994 г. с изменениями и дополнениями, принятыми на республиканских референдумах 24 ноября 1996 г. и

169