20. Передвідродження в Італії. Поезія Данте. “Нове життя” та “Божественна комедія”

Проторенесанс в Італії

Отже, зародження художньої культури Відродження пов'язане із Проторенесансом. Цей період близький середньовічному художньому життю, органічно продовжував його. Навіть новатори того часу не були як такі, оскільки в їхній творчості бракувало чіткого розмежування між старим і новим, а тому, природно, що про будь-яке відкриття особистостей не могло бути й мови.

Особливого піднесення Проторенесанс набув у Сієні, що зумовлювалося його пануванням на європейському сукняному і грошовому ринках до середини ХЇІІ ст. Другим центром нового життя в Італії була Флоренція, яка до середини XIII ст. вважалася найбагатшою і найбільш населеною завдяки інтенсивному розвитку текстильної промисловості. Вона вважалася на той час і вітчизною демократії, що було досить відносним. Тут постійно боролися між собою дві сили — папи і світські правителі, причому боротьба ця тривала до цілковитої втрати могутні і однієї, і другої сторін. Перебуваючи за кермом економічного й політичного життя, Флоренція поставила перед собою завдання перемогти суперників і в художній сфері, чого й досягла, перетворившись у джерело культури італійського Відродження.

Творців проторенесансної культури вважають останніми художниками середньовіччя і першими — Нового часу, настільки помітний у їхній творчості сплав цих двох основ.

Такий Данте Аліг'єрі, твір якого «Божественна комедія» є відсвітом мислення середньовічної людини, котра прагне полишити земне життя і перейти до кращого світу. Він стверджує, що земне життя не таке вже й страшне й убоге, як говорять монахи і священики. Його роблять потворним і жалюгідним нерозумні люди. Данте показує: люди в пеклі шкодують не про те, що не потрапили до раю, а про те, що не можуть жити на землі. Його думка про необхідність жити мудро, бути по-справжньому людяним випереджає уяву про людину часу Відродження.

Близький до Данте і зачинатель лірики Франческо Петрарка. Його зосередженість на собі, здатність до самопізнання дали змогу бути уважним до зовнішнього світу, земних радощів і спокус. Він любив життя — предмет свого вивчення. Суть його в коханні до оспіваної ним Лаури. Поетичне ставлення до земної жінки і виводило Петрарку із когорти середньовічних поетів, наповнювало його творчість новим змістом.

Ще більшим відходом від традиційної середньовічної художньої основи позначена творчість Джованні Бокаччо. У його «Декамероні» людина посідає перше місце в світі, одночасно величному й трагічному. Чума, що охопила місто, є не що інше як символ розпаду, розкладу старого суспільства, метою ж свободи є насолода життям.

У живопису представником нового часу був Чимабуе, який поєднав у своїй творчості досягнення візантійської (статичні, нерухомі, але чудові фігури, у котрих життєвість, краса обличчя не суттєві) і французької традиції (видовжені людські фігури, безплотні, які символізують, а не зображають тіло людини, проте динамічні й такі, що передають внутрішні почуття). У його творчості застиглі візантійські фігури наповнились життям, почуттям і не втратили зв'язку із землею.

Учень Чнмабуе Джотто у живопису зробив те, що Данте в літературі — утвердив цінність реальної земної людини. Ще дитиною він звершив революцію в образотворчому мистецтві — написав із натури ягня, що паслося. Надалі Джотто був також пройнятий новизною, як і в юності. Він вбачав свою мету в правдивому зображенні руху людсько¬го тіла, в утвердженні краси людини. Щодо цього найзначнішими в його надбанні вважаються: епічний цикл фресок на теми євангельських переказів про Христа й Марію в Капеллі дель Арена в Падуї, в котрих релігійні сюжети ви¬повнені новим змістом, а релігійні легенди трактуються як реальні події («Повернення їоакіма до пастухів», «Поцілунок Іуди», «Оплакування Христа»); фрески церкви Санта Кроче у Флоренції, присвячені Франциску Ассізькому (своєрідна поетична апологія його діянь, просяк¬нута ідеєю відродження і просвітлення людини). У назва¬них витворах сконцентровано те, що дає змогу віднести Джотто до плеяди художників Відродження: уведення до живопису тримірного простору, зображення фігур об'єм¬ними (за допомогою моделювання світлотінню), згідно зі своєю людською природою.

Таким чином. Проторенесанс — час, що визначив утвердження нового типу культури.

Перші вірші Д. написав ще наприкінці 80-х років XIII ст., у 1292 р. створив автобіографічну італомовну повість «Нове життя» («Vita nuova»), яку дослідники називають «першою ліричною автобіографією» у світовій літературі. Данте розповідає у ній про своє кохання до Беатріче (образ мав реальний прототип — Беатріче Портінарі), котру він бачив зблизька всього тричі: вперше у травневі дні 1274 p., коли йому, як і Беатріче, було всього 9 років, тоді вона була в червоному платті; вдруге, коли їм обидвом виповнилося 18 років, — тоді Беатріче була в білому одязі, вона вклонилася йому у відповідь і усміхнулася. Коли ж він побачив її втретє, то вклонився, але не отримав відповіді. Данте пише тут про кохання, яке в ті часи вважали шляхетним мистецтвом. Богословська наука готувала душу людини до спілкування з Богом, містичного контакту. Для цього потрібно було очистити душі коханням — таким чином кохання ставало духовним народженням і шкалою самовдосконалення. Прованські трубадури розрізняли чотири види любовного почуття, від звичайного захоплення до найвищого осяяння. Близькими до цього були й поети «Дольче стиль нуово» («Солодкого нового стилю») у Флоренції, котрі вбачали в коханні джерело поетичної творчості. Данте об'єднав традиції тієї й іншої поетичних шкіл, у його «Новому житті» любов поділена на звичайну, земну (історія з «дамою-ширмою»), і високу, що облагороджує людину і відкриває для неї таїну нового, духовного життя.

Саме таким платонічним коханням покохав Данте юну Беатріче, котра стала предметом його мрій, марень, снів і освітила його поезію світлом щирого сердечного почуття. За логікою дантівської ранньої повісті, людина народжується двічі: вперше у день появи на світ і вдруге — коли покохає, але не кожному дано пізнати цю таїну нового життя, лише обраним душам, здатним на розуміння високої поезії.

Повість Данте написана впереміж віршами та прозою, розповідь у ній і конкретна, і алегорична, при цьому, вона викладена «новим стилем», де відсутня колишня пишність. Серед його віршів переважають сонети і канцони, багато з яких належать до шедеврів середньовічної лірики. Алегоричне начало в «Новому житті» виражається у різних формах. У снах з'являється алегорична постать Амура, бога високого кохання; алегоричні згадки про колір плаття Беатріче: червоне плаття її дитинства символізує радість, а біле плаття юності — чистоту і цноту, головні якості жіночого ідеалу. Інакомовний характер мають і містичні цифри — 9 і 18, оскільки це «священні» числа, і зустріч Данте з Беатріче відбувається у благословенний Богом час. Та й самий образ цнотливої Беатріче, котра наштовхує поета на думку про духовне очищення, сприймається не лише в плані конкретному, а й алегоричному — як уособлення філософської науки, що веде людину до пізнання самої себе і навколишнього світу. Водночас алегорія у «Новому житті» співіснує разом із щирим голосом серця. Філософська ідея твору полягає в уславленні кохання як дороги до Бога через очищення серця, а його поетичний зміст — в зображенні «оновленого життя» душі. Поміж пізніших ліричних віршів Данте немає рівноцінних тим, які він присвятив Беатріче в «Новому житті». Але слід зазначити, що у ліричних творах, присвячених друзям, а іноді жінкам, створених ним у пізніші роки (серед них виділяються вірші, адресовані «колишній дамі»), помітний більш чуттєвий тон, аніж в ранній ліриці поета.

"Нове життя" - Данте пише після смерті Беатріче, щоб увічнити її вигляд і пояснити людству концепцію любові стильновістів.

Починає сонети серйозно й незграбно. Хоче описати нове життя після смерті Беатріче. Пише, що вперше зустрів її, коли йому було дев'ять - магічне число (три трійки). Потім в 18 - теж магічне число. Завжди бачив її у священних червоних одіяннях. Починає любити її любов'ю стильновістів у 18. Спочатку неуважність Беатріче боляче ранить Данте, але поступово гіркота йде, тому що Данте усвідомлює, що любов коштовна сама по собі, це стимул для постійної духовної роботи, самовдосконалення. Ідеалізація образу. У третій частині Беатріче помирає, природа оплакує її. Смерть сприймається як світова катастрофа. Але є ще й 4 частина, де Данте описує свою хворобу, за ним доглядала дама - їй присвячено 4 сонети. Зрозуміло, що він любить її, але звичайною любов'ю. Данте забороняє собі мати з нею справу. "Нове життя" - це перша в історії західноєвропейської літератури автобіографічна повість, розкриває читачеві самі таємні почуття. Потім вигнання й Данте на довгі роки забуває про лірика.

«Божественна комедія» написана у жанрі ви-діння, популярного у середньовічній літературі, у якому зазвичай зображували «ходіння по муках» (тобто в пекло, де перебували грішники), при цьому туди могли потрапити лише святі, інколи — Богородиця. Данте значно видозмінив цей жанр, змалювавши не одні лише безодні Пекла, а й весь універсум, і до того ж пройшов через усі кола потойбічного світу особисто; живий, грішний чоловік, він зробив універсум частиною свого особистого життя. І хоча Данте писав про свій «сон, видіння», багато його сучасників вважали, що він насправді побував у «реальному» потойбічному царстві. У ті часи побутував навіть анекдот про двох жінок, котрі нібито бачили, що борода Данте «обпалена пекельним вогнем».

«Божественна комедія» ділиться на три частини («кантики»): «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Поет із сумлінністю геометра креслить просторові параметри: у Пеклі — дев'ять кіл, у Чистилищі — два передчистилища і сім уступів гори, що вивищується до небес, а в Раї — дев'ять небесних сфер. Композиція дантівської поеми побудована з урахуванням так званої магії чисел, згідно з якою священними є числа 3, 9 і 10. У «Божественній комедії» три кантики, три центральні постаті, в кожній кантиці по 33 пісні, а оскільки є ще перша пісня — пролог, то загальна сума пісень дорівнює 100. Світ Данте винятково цілісний і гармонійний, дивовижне навіть саме це поєднання математичної точності мислення з нестримною фантазією поета. У зображенні мандрівки потойбічним світом вражає поєднання достовірності картин, перенесених із земного буття, та алегоричності, що привносить у ці картини певну зашифрованість. Читання поеми й раніше потребувало коментарів, які розшифровували звичні для середньовічної культури алегорії.

У першій пісні-пролозі Данте розповідає про те, як «здолавши півшляху життя земного» (у ті часи — 30 років) він «трапив у похмурий ліс густий», і цей дикий ліс — алегорія земного буття, і, можливо, якоюсь мірою в ній зашифрована і жорстока історична епоха, в якій жив поет. Сповнений страху і сум'яття, герой поеми шукає втрачену «певну дорогу» (алегорія ідеалу), але дорогу йому заступають три звірі. Існує ціла дискусія в науковій літературі про алегоричний смисл кожного з цих уособлень людських вад, але більшість схиляється до думки, що лев — алегорія жорстокості та гордині, у ньому риси тирана-володаря; вовк — алегорія егоїзму та жадібності; пантера — брехні, обману і любострастя; зі всіма цими людськими гріхами Данте неодноразово буде зустрічатися в різних колах Пекла та на уступах гори Чистилища. Небезпечних звірів відганяє Вергілій, вірніше, це всього лише тінь Вергілія, котрий прийшов допомогти Данте, тому що його викликала з пекельних глибин тінь святої Беатріче, звелівши Вергілію врятувати її друга. Алегорія — небесна мудрість йде рятувати людину, посилаючи їй розум.

Кожна кантика має свій алегоричний зміст: Пекло — втілення страшного та потворного, Чистилище — поправних вад і угамовуваної печалі. Рай — алегорія Краси, Радості. Кожна форма покарання в Пеклі також має свій алегоричний ракурс, як і кожне випробування в Чистилищі і кожна форма нагороди в Раю. Уявивши цей світ як заснований Творцем, Данте насправді сконструював його сам.