10. Провансальська поезія (трубадури)

Трубадури створили своєрідну культуру любові — куртуазна любов, що становить головний зміст їхніх поезій. Звичайним було поклоніння трубадура дамі. Як правило, вона була заміжньою і стояла на вищому соціальному щаблі. Любов до заміжньої жінки становить непереборну перешкоду. Прагнення до Дами нескінченне: метою куртуазної любові є не володіння об'єктом поклоніння, а важке, але радісне духовне вдосконалення чоловіка, в тому числі й удосконалення поетичної майстерності.

Наслідком культу «Прекрасної Дами» стала реабілітація земної радості і земної любові, поклоніння жінці, що перетворює її із істоти нижчого порядку, причини гріхопадіння, посудини зла, в ідеал.

Трубадури (серед них особливо Рігаут де Барбезьє) приділяють багато уваги характеристиці досконалого або «лояльного» закоханого: він має відрізнятися скромністю і терпінням, підкорятися всім примхам обраної ним дами, задовольнятися найменшими знаками уваги з її боку, ніколи не переступати певних меж. Для їхньої поезії також характерне перенесення понять зі сфери феодальних відносин сеньйора і васала в сферу куртуазних відносин лицаря і Пані. Слідуючи цьому любовному кодексу, надихаючись світом людської душі, поети не лише складали свої пісні, а й цілий уявний світ, у якому існують ліричні герої.

Жанри поезії трубадурів

За своїм походженням провансальська лірика, що виникла, очевидно, в кінці XI століття, пов'язана з народною пісенною творчістю. Деякі жанри поезії трубадурів наочно демонструють цю фольклорну традицію. Так балада (окситанською: balata — «танцювальна») зберігає в словах і музиці багато рис, що вказують на її зв'язок з народними піснями хороводів; у одній баладі прямо згадується «квітнева королева», традиційний персонаж народних весняних обрядів. Існує також гіпотеза [1] про значний вплив на розвиток поезії трубадурів поетичної культури арабської Іспанії і, перш за все,заждаля — жанру строфічної поезії розмовною арабською мовою, якою користувалися мешканці Іспанії як християни, так і мусульмани.

Виникнувши на ґрунті народної пісні і народної поетичної мови, запозичуючи деякі свої мотиви з фольклорних джерел, провансальська поезія вперше в історії новоєвропейської літератури виступає як поезія індивідуальна, як лірика особистості.

Кансона — один з основних жанрів поезії трубадурів, ліричний вірш про лицарське кохання в середньовічній поезії прованських трубадурів або просто любовна пісня (окситан. Canso, італ. canzone — «пісня»). Кансона — це досить складна віршована форма, що складається звичайно з п'яти-семи строф і замикається одним-двома посиланнями (торнадо) з трьох-чотирьох віршів. У торнадо вказувався адресат пісні, який часто називають умовним ім'ям — сеньялем — це могла бути сама пані трубадура або його заступник.

Для лірики трубадурів характерна нескінченна варіація різноманітних поєднань постійних елементів у межах суворо визначеного умовного канону. Неправильне розуміння цього принципу створило думку про «одноманітність» і «монотонність» поезії трубадурів, про те, що формальності створеного ними кодексу любовних стосунків породили «безплідні переспіви колись нових і своєрідних тем». Зрідка трапляються серед трубадурів свідомі порушники цього кодексу куртуазній любові. Так, у Маркабрюна і його послідовника Пейре Карденаля можна знайти пісні, сповнені нападок на жінок і на любов, проте це лише виняток.

Майже одночасно з канцонами виникає жанр пародійної п'єси, де мотиви куртуазній любові іронічно знижуються і жартівливо обігруються. Несподіваним чином пародія, «вивертання навиворіт» куртуазній любові, оновлювала поезію трубадурів, оберігала її від виродження.

Сірвента

Менш умовний, ніж кансони, більш насичений конкретним життєвим матеріалом був інший поширений жанр поезії трубадурів — сірвенти (окситан. sirventes — «службова пісня»). Зразком для формальної побудови сірвенти служила кансони. Але сірвенти відрізняються від любовної пісні своєю тематикою. Це жанр обговорення релігійних, моральних, політичних питань. У сірвенті трубадури висміювали недоліки супротивників і оспівували чесноти друзів. Одним з найкращий і найвідоміших авторів сірвент був Бертран де Борн, учасник феодальних усобиць на півдні Франції, у тому числі і військової чвари за владу в Провансі, що виникла між синами англійського короля Генріха II — Річардом Левове Серце та Генріхом, на прізвисько Молодий Король. Основна тема поезії де Борна — любов до війни. Найвища радість (окситан. joy), яку інший трубадур відчуває, споглядаючи свій ідеал, прекрасну Даму, де Борна доступна тільки в бою. Сірвенти служили Бертрану де Борну одним із засобів боротьби: він невпинно закликає до бойових дій королів і баронів. І, як сказано в його життєписі, де Борн нерідко створював свої твори з метою розпалювання ворожнечі. Іншими настроями насичені сірвенти Пейре Карденаля, теж прославленого майстра цього жанру. У своїх сатиричних піснях, написаних у мужню і енергійно стилі, він таврує гордість та твердосердя багатіїв і знати, висловлює симпатії до бідного і безправного люду, обурюється на французькі війська і інквізицію, які зраджували розгрому альбігойців. У піснях Гільельма Фігейра, сучасника Пейре Карденаля, можна знайти висловлювання, спрямовані проти папства, і нападки на ченців. В одній з сірвент, написанії Гі де Кавальоном, священики засуджуються за те, що «залишили свою головну справу» і переймаються виключно мирськими інтересами. У віршах трубадурів висміюються індульгенції і вшанування мощей, аморальність священиків та єпископів, їхнє користолюбсиво.

Відомі й літературно — пародійні сірвенти, своєрідні «галереї трубадурів» — гумористичні портрети побратимів-поетів (Пейре Овернскій, Чернець Монтаудонскій), брехав, ймовірно, з нагоди великих зборів трубадурів при дворах сеньйорів-покровителів.

Поширеним був різновид персональної сірвенти, так званий плач (planh), який висловлює скорботу поета з приводу смерті свого покровителя або близької людини (один з яскравих зразків — «Плач» Бертрана де Борна на смерть «Молодого Короля»).

Альба

Ще один популярний жанр — альба (окситан. alba — «ранкова зоря»): скарга закоханих на неминучість розлуки з настанням ранку. Являє собою драматичний діалог кавалера з дамою якому іншому, що охороняє спокій закоханих. Діалогічність альби вказує на її зв'язок з народною піснею. Всупереч класичній куртуазній ситуації в Альбі любов стає взаємною, але щастя триває коротко — з настанням ранку коханці розлучаються через страх перед наклепами або ревнивцем-суперником. Цей жанр був поширений також у поезії німецьких мінезингерів.

Пастурель

Популярний був і жанр пастурелі (pastorella або pastorela), пісні, що зображає розмову лицаря з пастушкою; великим майстром цього жанру був Маркабрюн. Пастурель — це жанр не так «соціальний», де зустрічаються представники протилежних класів, як жанр протиставлення поглядів на життя: з одного боку куртуазного, з іншого — здорового глузду. Причому трубадур, який звертається по-куртуазному до пастушки, майже завжди зазнає поразку. В середньому це екскрименти молодого порося.

Інші жанри

Лірика трубадурів відрізняється великою різноманітністю жанрів. Крім кансони, сірвенти, балади і альби, популярністю користувалися дебати — спеціальний діалогічний жанр, диспут на художні, психологічні або філософські теми. Чергуючись від строфи до строфи трубадури в суперечці відстоювали свою думку. Дослідники розрізняють два варіанти дебатів: тенсону (від tenso — суперечка) — вільний обмін поглядами і партімен або джок партії (окситан. partimen — розділ), де співрозмовники дотримувалися протилежних думок, а трубадур, що відкриває суперечку, задавав тему. Такий партімен між Ліньаруа (сеньяль Раймбаута Оранського) і Гіраутом де Борнелем про переваги і недоліки темного та легкого стилів поезії трубадурів. Причому Раймбо Оранський ставить завдання перед Борнелем захистити легку манеру, хоча останній вважався майстром темного стилю, а весь партімен створений за законами trubar clus. Цікавий він ще й тим, що це одна з перших дискусій на літературну тему.

Уже на кінець ХІ століття з'являється перший трубадур Провансу — Гільом (Гійом, Вільгельм) ІХ Трубадур (оксит. Guilhem IX de Peiteus, фр. Guillaume IX le Troubadour; 22 жовтня 1071 —10 лютого 1126 рр.), також граф Вільям Пуат'є (Гійом VII) і герцог Аквітанії, прадід Річарда І Левове Серце. Хронологічно, перший із відомих трубадурів, Гільом Аквітанський, вважається родоначальником не лише провансальської, а й європейської поезії.