64.Відтворення в романі «Історія Тома Джонса, знайди» г. Філдінга життя Англії 18 ст. Образи твору

Роман "Том Джонс" воістину чудовий, конструктивно це просто чудо; багато мізансцен, сила спостережливості, розмаїття щонайвдаліших пасажів і думок, різноманітний тон цієї великої комічної епопеї тримають читача в без­перервному захваті та очікуванніВ. Теккерей   У XVIII столітті роман як жанр І його роль у культурному житті за­знають відчутних змін. "Якщо наприкінці XVIІ у XVII ст. роман вва­жався теоретиками мистецтва жанром другорядним, .животів десь на периферії літературного процесу, зажив репутації цікавого, але невибагливого чтива, то у ХVІІІ столітті цей жанр поступово пересувається до центру літературного життя". Звичайно, це зумовлено цілим комплексом причин, але хотів би звернути увагу на одну, здавалося б, суто "технічну": саме той жанр, однією з суттєвих ознак якого є значний обсяг літературних творів, був придатним для чи не найоптимальнішого виконання програмового завдання просві­тників - виховувати читачів (адже в романах було місце для розгор­нутого повчання, сентенцій, дидактизму).

  Початок роману присвячений проблемам виховання і освіти, особливо актуальним для тієї доби. Відомо, що провідним прагнен­ням просвітників був виховний і освітній вплив на людей як шлях до розумного, справедливого влаштування суспільства. А коли в людини найсприятливіший для навчання вік? Звичайно, змалечку. Тому не дивно, що Філдінг виводить свого героя з юних літ.    У домі багатого сквайра Олверті виховуються два хлопчики майже одного віку - Том і Блайфіл. Ці персонажі подані підкреслено антитетично, і одну з авторських анотацій ("Розділ X, в якому панич Блайфіл і Том Джоне виступають кожен в іншому світлі") можна було б значно розширити: кожен з них "виступає в іншому світлі" протягом усього роману. За влучним висловом Р Варта, порівняння є пошуком відмінності на основі схожості, і цим законом вельми майс­терно скористався Філдінг, бо як багато в долях хлопців було схожо­го, так само багато було в них різного аж до протилежного.    Отже, почнемо зі схожості. Передовсім, хоч один із них був пани­чем, а другий - знайдою, містер Олверті наказав домашнім не робити між хлопцями ніякої різниці і навіть дозволив маленькому Томові на­зивати себе батьком. Крім того, хлопці отримали однакову освіту. Для роману виховання цей момент принциповий, тому зупинюся на ньому детальніше.    Річ у тім, що англійський філософ Джон Локк (враховуючи настрої свого часу), робота якого, як вже зазначено, дала старт ідеології про­світництва, заявив, що кожна людина від народження - tabula rasa (чиста дошка), і її досвід (тобто освіта, вчинки, оточення тощо) "пише" на цьому чистому аркушеві. Тобто те, якою стане людина, за­лежить не від "високого" чи "низького" її походження, а від вище зга­даних факторів. Це на той час були нові погляди, які не могли не знай­ти втілення в тогочасній літературі, в т.ч. в романі Філдінга. Отже, Том і Блайфіл отримували абсолютно однакову освіту. Причому, освіту домашню, бо містер Олверті, "'спостерігши, наскільки недосконалими є британські публічні школи, в яких так багато різних вад набираються підлітки, вирішив виховувати свого небожа, а заразом і другого хлопця - в певному розумінні всиновленого ним - у власному домі, де їхня моральність, на його думку, мала б уникнути небезпеки зіпсуття, на яку вона неминуче б поразилася в публічних школах чи в університеті". Отже, від зіпсуття публічними навчальними заклада­ми обидва хлопці були захищені однаково.

річ у тім, що одним з кардинальних конфліктів доби Просвітницт­ва, як зазначено вище, був конфлікт між вірою і розумом. Згадаймо наведену вище знамениту фразу Локка: "Віра не може мати силу ав­торитету перед ясними і очевидними приписами розуму" Тому обра­зи Твакома і Сквейра можна назвати іронічною персоніфікацією цієї опозиції, актуального для Просвітництва конфлікту між вірою і розу­мом: "Обидва ці добродії, Сквейр і Тваком, ледь не кожного разу, коли сходились, заводили між собою суперечку - настільки діаметрально протилежними були їхні погляди ".    Отже, Олверті вирішив обрати фактично єдиний безпрограшний варіант, якщо хлопці будуть брати найкраще з двох протилежних по­люсів інтелекту людства (богослов'я і філософії), то вони досягнуть неабияких успіхів у освіті й вихованні, адже, на його думку, "супротивні чесноти цих двох добродіїв (Твакома і Сквейра. -- Ю.К.) урівноважуватимуть їхні теж: цілком супротивні недотяги, і що від них обидвох, хлопці збагатяться пізнанням засад істинної релігії та чесноти ". Отже, здавалося б, хлопці мали однакові умови, щоб виро­сти гарно вихованими і освіченими людьми. Проте на цьому спільне між Томом і Блайфілом, схоже закінчуються.    Зате починаються відмінності. Передусім Том уже на початку першого присвяченого йому розділу (кн. III. р.ІІ) з‘аявляється з різко негативнее оцінкою: "На думку всіх родаків містера Олверті, він на те й уродився, аби бути повішеним ... Треба визнати, що було предосить підстав для такого висновку, оскільки в цього хлопчини від Найраніших літ почали проявлятися різні вади, а надто та з них, яка навпростець веде до щойно згаданого напророченого йому кінця: він уже був покараний за три провинності, а саме - за те, що поцупив яблука з садка, що вкрав качку з подвір'я одного селянина і що витяг м'яча з кишені панича Блайфіла. Лише згодом з'ясовується, що до деяких із цих вчинків Тома підштовхнув його приятель, гайовий (сторож) Чорний Джордж. Звичайно, це Тома не виправдовує, хоча крав він і не для себе, "бо вся качка, як і більшість яблук пішли на спожиток гайовому та його родині. Ну, а що Джонса одного спопали на гарячому, то бідолаха взяв на себе не тільки всю покару, але й усю ганьбу".    Абсолютною протилежністю йому був Блайфіл: згадані вади Тома "видавалися ще прикрішими на тлі того, яким чеснотливими виглядав панич Блайфіл. його товариш, котрий так сильно різнився від юного Джоиса, що не лише вся рідня, а й усі сусіди не знали стриму в похвалах йому. Він і справді мав незрівнянну вдачу: був розважливий, стриманий і побожний понад свій вік, чим завоював любов до себе кожного, хто його знав, у той час, як до Тома Джонса усі ставилися неприязно, та ще й непомалу дивувались, чом це містер Олверті терпить, щоб разом з його небожем виховувався такий шибеник, який може своїм прикладом зле на нього впливати ".    Незважаючи на наказ Олверті не робити між небожем і знайдою різниці, вчителі таки ставились до хлопців по різному: "Тваком щоразу був добрий і поблажливий до панича Блайфіла і такою самою мірою суворий і навіть жорстокий стосовно Тома. Правду сказавши, то Блайфіл і сам чимало пристарався, аби схилити на свій бік на, вчителя, і тим, яку виявляв глибоку повагу до персони Твакома. і ще більше тим, з якою скромною шанобливістю сприймав його повчання він вивчав напам'ять почуті від нього вислови І часто їх повторював та й взагалі дотримувався всіх його релігійних настанов, виказуючи при цьому дивовижну як на свій юний вік запопадливість, що вельми підносило хлопця в очах достойного наставника. Натомість Том Джонс не тільки не дбав про зовнішні прояви поваги, часом забуваючи навіть шапку скинути або вклонитись, проходячи повз навчителя, а бувало й зовсім нехтував його повчальні приписи та особистий приклад. Він і справді був легковажним пустотливим парубчам, безоглядним у манерах, не кажучи вже про поставу, і незрідка дуже зухвало й неподобно висміював статечну поведінку свого ровесника Блайфі­ла. '.і таких самих мотивів і містер Сквейр прихильніший був до Блайфіла".    Більше того, Блайфіл зробив майже неможливе: він припав до вподоби водночас обом антагоністам. "Вже в шістнадцять років він виявив себе таким спритником, що вкрався в довіру до обидвох носіїв суціль протилежних поглядів. З одним він був побожним аж до п'ят, а з другим не менш ревним чеснюком. Коли .ж вони обидва були присутні, він зберігав багатозначне мовчання, яке кожен з них витлумачував на його і свою користь.    Блайфіл мало того, що в очі лестив двом цим добродіям, так ще й не пропускав .жодної нагоди поза очі хвальнути їх при містерові Оліверті... Небіж- був певен, що дядько неодмінно перекаже ці компліменти відповіднім особам, а Блайфіл уже з досвіду переконався, яке велике враження справляють такі похвальби і на філософа, і на богослова. Бо й справді - нема лестощів иевідпорніших за ті, що передаються з других уст ".    Звичайно, яко зважити на те, що Тваком відповідав за моральність своїх підопічних і бачив таку велику різницю у результатах їхнього виховання (не здогадуючись про фальшивість Блайфіла), то, здавалося б, постійні екзекуції Тома можна йому якщо не вибачити, то, принаймні, зрозуміти. Вболівала людина за свою справу, то й перестаралася, але ж хотіла, як краще...    Але згодом відкриваються зовсім Інші, приховані, потасмні причини такого різного ставлення вчителів до хлопців. Річ у тім, що оскільки "ці добродії силкувались не прогавити жодної нагоди приподобитись удові, то за найдійовіший для цього засіб визнали вихваляння її сина супроти другого хлопця (вони ще не знали, що Том також був сином Бріджет. - Ю.К.). Виходячи з припущення, що виразно засвідчувані містером Олверті доброта й прихильність до Тома мусять бути їй дуже неприємні, Тваком і Сквейр не мали сумніву, що коли ганьбити й принижувати його на кожному повороті, то вони тим самим завойовуватимуть її симпатії: ненавидячи хлопця, вона, мовляв, мусить конче любити кожного, хто чинить йому на збиток... Тим-то в очах Tвaкома кожен вимах різки виглядав немов комплімент дали його серця. Саме цими обставинами пояснюється те, що обидва добродії в основному дотримувались, як ми бачили, однакової думки щодо своїх підопічних. Це було, либонь, чи не єдине питання, в якому міркування їхні сходилися ".

Тут вимальовується оригінальна художньо-філософська концепція Філдінга: жодна освіта (чи то богословська, чи то філософська) безсила облагородити людину, якщо у тієї відсутнє добре, здатне до співчуття і милосердя серце Саме такого серця й бракувало освіченому мерзотникові Блайфілу, і саме таке серце мав шалапут Джонс. І ще - людина має бути безкорисливою, робити добрі справи просто так, а не виключно з неодмінною користю для себе. Са­ме цього бракувало Блайфілові, і саме ці якості продемонстрував зо­всім не ідеалізований Том Джоне (досить згадати його численних коханок, загублен грош і ще багато чего). Зрештою, саме за добре і безкорисливе, здатне до милосердя серце Том і нагороджений у фіналі роману, майже казковому. Адже сам Філдінг у "Томі Джонсі" пише: "Деякі богослови, або. точніше кажучи, моралісти вчать, що на цім світі доброчинність - прямий шлях до щастя, а порок - до нещастя. Теорія позитивна і втішна, проти якої можна заперечити тільки одне, а саме: вона не відповідає дійсності".    Таким чином, у добу розуму, принципово не погоджуючись із сентименталістами, Філдінг оспівав не холодний прагматичний розум, а тепле щире серце.

Вплив Філдінга на сучасний йому та наступний світовий літературний процес величезний. Саме з його легкої руки дещо трансфомована сервантівська традиція отримала подальше продовження: безкорисл'ивий дивак стає не посміховиськом, а переможцем у багатьох творах красного письменства (Смолетт, Голдсміт, Вальтер Скотт, Діккенс). Байрон і Гоголь, Гейне І Стендаль, Діккенс і Теккерей прямо заявляли про вплив на них творчості Філдінга.