Характеристика образу Корделії в трагедії Шекспіра «Король Лір»

 хоча вона з'являється лише в першій, а потім; у останніх сценах трагедії. У ній автор утілив кращі людські якості. Стримана, строга до себе і іншим, дівчина; ненавидить брехню і лицемірство. Вона чиста душею і благородна, розумна, щира і смілива. І тільки засліплення гнівом не дозволяє Лиру побачити цього, коли він, примхливо піддаючи своїх дочок «ритуалу лестощів», примушує і Корделію змагатися в славослів'ї, «щоб заручитися долею більше, ніж сестри». Відповідь її правдива і по-житейски мудрий: «…Ви дали життя мені, добрий государ, ростили і любили. У вдячність я тим же вам плачу: люблю вас, шаную і слухаюся. На що подружжя сестрам, коли вони вас люблять одного ? Напевно, коли я вийду заміж, частина ніжності, турботи і любові я чоловікові передам. Я у брак вступати не стану, як сестри, щоб любити батька».

Союзником Корделії і істинним другом короля Лира був Кент. Тут доречно нагадати учням пічну істину, що у всі часи справжніми друзями вважали тих, хто не лише міг допомогти в скрутну хвилину, по умів застерегти від помилкового кроку, і, якщо потрібно, то і сміло засудити помилки друга. Такий в трагедії Кент. Яка відвага, яка гіркота і яка мудрість в його шарував х: «Кент буде грубий, поки Лір безумний. А ти як думав, навіжений старий? Що поряд з лестощами замовкне відвертість? Ні, чесність більше ще потрібна, коли монарх впадає у безрозсудність. Не віддавай престолу. Подави свою гарячність. Я ручаюся життям - Любов Корделії не менше їх. Зовсім не знак бездушья мовчазність. Гримить лише те, що порожньо зсередини».

Будучи вигнаним, він, не без відома Корделії, проникає до короля і, змінивши зовнішність, супроводить його пе.чде, всемірно захищаючи і оберігаючи старика. Він залишається відданим своєму панові, але в його відданості немає нічого холопського. Це відданість друга : адже завжди і в усіх вчинках Кента відчувається самостійність, сила нулі, сміливість, прямодушність, непідкупність, самовідданість.

Лір

ЛИР В начале пьесы Лир предстает перед читателем в стенах королевского замка исполненным величия гордым и деспотичным государем. Он уверен в не­зыблемости своей королевской и отцовской власти. Он намерен разделить царство между тремя дочерьми, будет внимать словам их благодарности. Две старшие дочери Гонерилья и Регана льстят отцу, а младшая не может терпеть лесть, и ей не по нраву говорить о своей дочерней любви при посторонних. Она про­износит: Я вас люблю, Как долг велит, не больше и не меньше. Короля такой ответ не удовлетворяет. В гневе он изгоняет младшую дочь и делит королевство между старшими. Однако дальнейшие обстоятельства складываются так, что Лир теряет все свои владения, испытывает голод и невзгоды. Под влиянием траги­ческих обстоятельств Лир перестает смотреть на мир с высоты королевского величия, сквозь лживый лоск придворных отношений; он начинает понимать цен­ность искренних человеческих чувств. И вот ночью, в степи, во время грозы и бури, когда рядом с ним остается один лишь верный шут, Лир раздумывает над мучительным вопросом: что же такое человек? Впервые в жизни он понимает, что шут — такой же человек, как и он сам. Что такие же люди, с такими же чувствами, мыслями и терзаниями, — и все обез­доленные и нищие, которых он встречал на пути. Лир приходит к пониманию того, что и они — такие же жертвы несправедливости жизни, как и он сам, что несправедливость, совершенная его дочерьми, — лишь малая толика общей несправедливости отно­шений между власть имущими и бесправными. По­нимание этой истины — и есть подлинная причина страданий Лира, которым не поможет возвращение ко­роны и власти. Подлинная трагедия Лира не в том, что его дочери проявили жестокую неблагодарность, а в том, что его власть и королевское величие оказались непрочными и стали жертвой предательства, за­маскированного ложью и фальшью. Познав жизнь, осознав, насколько она сложна, многообразна и противоречива, король Лир умирает, но умирает ду­ховно просветленным, жаждущим дальнейшего по­знания, что характерно для человека эпохи Воз­рождения.

36.Комедии Шекспира принадлежат к числу самых замечательных образцов европейской комедиографии эпохи Возрождения. Шекспир прежде всего обращался к древнеримской комедиографии и к испытавшей значительное влияние ее итальянской «ученой комедии» 16 в. Герои комедий, преодолевая трудности на жизненном пути, с присущим им оптимизмом строят свое счастье, чем утверждается вера в человека и его возможности. Герои – энергичны, веселы, находчивы и остроумны. Молодые люди – влюбленные, борющиеся за свою любовь, вокгру множество персонажей – людей разного происхождения. Тема любви и верной дружбы.; атмосфреа праздника, смеющиеся комедии. Синтез традиций народа и ренессансно-итальянские комедии. Дух молодости.

Структура комедии: влюбленные не могут соединиться. Они деятельны, сами творят судьбу. Заканчивается браком, преодолев внешние препятствия (запреты, родители) и внутр (характер героев). Природ стихийная / человек. Розыгрыш!! Важный герой – шут – умен, носит только маску дурака. Дураки – простаки.

Эволюция шекспировск комедий: первая «Комедия ошибок» - комедия ситуаций. Мотив двойничества, через близнецов. «Укрощение строптивой» - тема раздвоения личности, движение к трагедии неразрешимого конфликта. «12ая ночь» - мрачная комедия. Мир поэтических чувств и веселья сосуществует в комедиях с драматическими конфликтами и даже трагическими мотивами. Хотя светлое веселье торжествует над мрачным ханжеством, бескорыстные чувстве одерж верх над сословными предрассудками. Основа комедийных ситуаций – случайные стечения обстоятельств, круто меняющих судьбы людей. Несмотря на капризы судьбы человек должен сам бороться за свое счастье.

Комедия "Укрощение строптивой" была написана Шекспиром в 15(93?) г., но впервые она вышла в свет только после его смерти - в 1623году. По поводу источников этой комедии до сих пор есть нерешенные споры.

В 1594 г. была издана анонимная пьеса - "Забавно придуманная история, именуемая - укрощение одной строптивицы". Все в анонимной пьесе - персонажи с их характерами, даже в основном "мораль" пьесы - соответствует шекспировской комедии. Существуют лишь небольшие расхождения. У анонима действие происходит не в Падуе, а в Афинах; все имена персонажей другие: главный герой зовется Феррандо, героиня всегда сокращенно Кет; у нее не одна, а две сестры - Эмилия и Филена, к каждой из которых сватается какой-нибудь один юноша, тогда как у Шекспира выведена одна сестра, имеющая нескольких поклонников; тайного брака у анонима нет, и вся развязка неясна.

Чередование эпизодов и развитие действия в обеих пьесах одинаковы, и в некоторых местах одна из них прямо копирует другую. Тем не менее, сам текст различен, и на всю пьесу приходятся лишь шесть строк, в точности совпадающих.

Для Шекспира был характерен такой способ переработки чужих пьес, когда он, заимствуя фабулу и образы, создает целиком новый текст, где использует лишь две-три фразы или выражения старой пьесы, но при этом все содержание ее необычайно углубляет, украшает и наполняет совершенно новым смыслом. В «Укрощении строптивой» Шекспир проявил тонкое понимание человеческой природы. Среди комментаторов этой пьесы существуют противоречия по поводу ее морали. Одни пытались видеть в пьесе защиту средневекового принципа безусловного подчинения женщины мужчине, другие рассматривали ее просто как шутку, лишенную идейного содержания.

Из всех персонажей пьесы лишь трое представляют собой яркие, хорошо разработанные характеры: это Катарина и Петруччо, и Бьянка. Герой комедии Петруччо - типичный человек нового времени, смелый, свободный от предрассудков, полный сил. Он жаждет борьбы, успеха, богатства, и встречает достойную противницу в лице Катарины. Катарина, усмиренная своим умным женихом Петруччо, превратилась в идеальную по благонравию жену. Двуличие чопорной Бьянки противопоставлено искренности строптивой Катарины. В финале пьесы, когда происходит своеобразное испытание жен, оказывается, что Бьянка, раньше кроткая по натуре, превратилась в сварливую капризницу, тогда как сама Катарина стала воплощением кротости и приветливости. Пьеса заканчивается ее знаменитым монологом, в котором она утверждает природную слабость женщин и призывает их к покорности мужьям.

Все остальные герои пьесы - условные фигуры, шаблонные гротески. Этому соответствует фарсовый характер действия: всевозможные проделки, потасовки, сплошной хохот, без лиризма, нежных, идеальных чувств, которые есть в почти одновременной, фарсовой "Комедии ошибок".

Шекспир разделяет общепринятое в его эпоху мнение, что мужу должно принадлежать главенство в семье. Но в то же время показом богатства натуры Катарины он подчеркивает гуманистическую мысль о внутренней равноценности женщины и мужчины.

Современному читателю не совсем понятна композиционная связь начала и главной темы пьесы.

Однако Шекспир хотел показать, чем отличались аристократы в современном ему обществе. Он показывает это на достаточно ярком примере с медником.

Медник Кристофер Слай засыпает пьяным сном у порога трактира. С охоты возвращается лорд с егерями и слугами и, обнаружив спящего, решает сыграть с ним шутку. Его слуги относят Слая в роскошную постель, моют в душистой воде, переодевают в дорогое платье. Когда Слай просыпается, ему говорят, что он благородный лорд, который был охвачен безумием и проспал пятнадцать лет, причем ему снилось, что он медник. Сначала Слай настаивает, что он разносчик по происхождению, чесальщик по образованию, медвежатник по превратностям судьбы, а по теперешнему ремеслу медник, но постепенно позволяет убедить себя, что он действительно важная персона и женат на очаровательной леди (на самом деле это переодетый паж лорда). Лорд сердечно приглашает в свой замок бродячую актерскую труппу, посвящает ее членов в план розыгрыша, а затем просит их сыграть веселую комедию, якобы для того чтобы помочь мнимому аристократу избавиться от болезни.

Итак, необходимо отметить, что такое вступление и показ необходимого аспекта жизни аристократов является очень важным элементом в данном произведении.

Таким образом, Шекспир раскрывает не только главную идею, но и показывает, как развлекается общество.

Однако главным в пьесе можно назвать одно условие, на котором стоит вся комедия. Это условие Баптисты.

Он объявляет женихам Бьянки, что не выдаст Бьянку замуж, пока не найдет мужа для старшей дочери. Он просит помочь найти для Бьянки учителей музыки и поэзии, чтобы бедняжка не скучала в вынужденном затворничестве. Гортензио и Гремио решают временно забыть о своем соперничестве, чтобы найти мужа для Катарины. Это задача не из легких, поскольку сам черт не сладит с нею, так зловредна и при всем упряма главная героиня.

Однако, как уже было отмечено выше, финал оказывается непредсказуемым. Катарина занимает место Бьянки, удивляя всех своей кротостью и приветливость.

Итак, необходимо отметить, что творчество Шекспира многообразно, каждая его драма, комедия, трагедия уникальна, так как охватывает помимо проблем современности, психологический аспект личности. На миросозерцание драматурга влияли события и политические перемены. Для творчества Шекспира всех периодов характерно гуманистическое миросозерцание: глубокий интерес к человеку, к его чувствам, стремлениям и страстям, скорбь о страданиях и непоправимых ошибках людей, мечта о счастье для человека и всего человечества в целом.

Основной идеей эпохи Возрождения была мысль о достойной личности. Время подвергло эту идею трагическому испытанию, свидетельством которого и явилось творчество Шекспира. Создавая свои произведения, Шекспир зачастую находился во власти литературного наследия своих предшественников, однако обращение к нему послужило лишь формой для произведений, которые он наделил абсолютно новым, глубоким содержанием. Правда, чувств - вот главный эстетический принцип Шекспира. Никакой ложной фальши, никакой ложной патетики, поэтому так впечатляет все то, что вышло из-под его пера.

37. "Шекспірівський" сонет дотепер багато словників відносять до жанру сонета умовно, називаючи англійським римуванням. Хоча перші англійські поети, які зацікавилися цим жанром, ймовірно, і не усвідомлювали, що зухвало порушують сонетний канон.  Поети Томас Уайєт і Генрі Говард, граф Серрей, створювали свої сонети в 1530 роках. Безсумнівно, що стимулом для них послужило знайомство із сонетами Петрарки і його італійських послідовників. Крім того, вони неодноразово бували у Франції. Таким чином, їх сонети будувалися за схемою: abba abba cdd cee. Але в перших виданнях розбивка на катрени і терцети найчастіше не позначалася, тому незабаром ця схема стала сприйматися як сполучення трьох катренів і двовірша: abba abba cddc ee. Серрей робить ще один крок у порушення класичного канону – у дванадцятьох із шістнадцяти сонетів він розбиває вірш на три чотиривірші з перехресною римою і заключне двовірша з парною римою: abab cdcd efef gg, тобто не обмежується секстетом, як французькі поети й Уайет, але перебудовує всю структуру сонета.  Вживання парних рим наприкінці сонета і перехресних рим у катренах дослідники пояснюють впливом англійської балади, а також почасти тим, що англійська мова відносно бідна на рими. До того ж, наявність "сонетного ключа" (заключного двовірша з парною римою) відповідало смакам англійських поетів, їхній пристрасті до епіграматичної завершеності вірша.  Рука Шекспіра зробила нормою те, що було тільки боязкою спробою в його попередників. Той тип сонета, що ввів в англійську поезію Серрей, одержав назву "шекспірівського" і після Шекспіра став національним англійським варіантом канону. 

Шекспірівський сонет  Сама історія сонетної форми глибоко діалектична: внутрішня стабільність і стійкість канону сполучається з постійним його рухом і удосконалюванням.  "Шекспірівський" сонет дотепер багато словників відносять до жанру сонета умовно, називаючи англійським римуванням. Хоча перші англійські поети, які зацікавилися цим жанром, ймовірно, і не усвідомлювали, що зухвало порушують сонетний канон.  Поети Томас Уайєт і Генрі Говард, граф Серрей, створювали свої сонети в 1530 роках. Безсумнівно, що стимулом для них послужило знайомство із сонетами Петрарки і його італійських послідовників. Крім того, вони неодноразово бували у Франції. Таким чином, їх сонети будувалися за схемою: abba abba cdd cee. Але в перших виданнях розбивка на катрени і терцети найчастіше не позначалася, тому незабаром ця схема стала сприйматися як сполучення трьох катренів і двовірша: abba abba cddc ee. Серрей робить ще один крок у порушення класичного канону – у дванадцятьох із шістнадцяти сонетів він розбиває вірш на три чотиривірші з перехресною римою і заключне двовірша з парною римою: abab cdcd efef gg, тобто не обмежується секстетом, як французькі поети й Уайет, але перебудовує всю структуру сонета.  Вживання парних рим наприкінці сонета і перехресних рим у катренах дослідники пояснюють впливом англійської балади, а також почасти тим, що англійська мова відносно бідна на рими. До того ж, наявність "сонетного ключа" (заключного двовірша з парною римою) відповідало смакам англійських поетів, їхній пристрасті до епіграматичної завершеності вірша.  Рука Шекспіра зробила нормою те, що було тільки боязкою спробою в його попередників. Той тип сонета, що ввів в англійську поезію Серрей, одержав назву "шекспірівського" і після Шекспіра став національним англійським варіантом канону.  Образно-тематичний аналіз циклу “Сонети” Як вже було згадано вище, Шекспірові належить цикл із 154 сонетів, опублікований (без відома і згоди автора) у 1609 р., але написаний, очевидно, ще в 1590-х роках (у всякому разі, вже в 1598 р. у друці промайнуло повідомлення про його "солодкаві сонети, відомих близьким друзям") і який виявився одним із самих блискучих зразків західноєвропейської лірики епохи Відродження.  Ставши популярною серед англійських поетів, сонетна форма під пером Шекспіра заблищала новими гранями, вмістивши в себе обширну гаму почуттів і думок – від інтимних переживань до глибоких філософських роздумів і узагальнень. Дослідники давно звернули увагу на тісний зв'язок сонетів і драматургії Шекспіра. Цей зв'язок виявляється не тільки в органічному сплаві ліричного елементу з трагічним, але й у тому, що ідеї пристрасті, які одухотворяють шекспірівські трагедії, живуть і в його сонетах.  Так само, як у трагедіях, Шекспір торкається в сонетах коріння проблеми буття, яке хвилювали людство, веде мову про щастя і сенс життя, про співвідношення часу і вічності, про тлінність людської краси і її величі, про мистецтво, здатне перебороти невблаганний біг часу, про високу місію поета.  Вічна невичерпна тема любові, одна з центральних у сонетах, тісно переплетена з темою дружби. У любові і дружбі поет знаходить справжнє джерело творчого натхнення незалежно від того, чи приносять вони йому радість і блаженство чи ж муки ревнощів, сум, щиросердечні сумніви.  Тематично весь цикл прийнятий поділяти на дві групи: вважається, що перша (1 – 126) звернена до друга поета, друга (127 – 154) – до його коханої – "смаглявої леді". Вірш, який розмежовує ці дві групи (можливо, саме в силу своєї особливої ролі в загальному ряді), строго говорячи, сонетом не є: у ньому лише 12 рядків і суміжне розташування рим. Лейтмотив уболівання про тлінність усього земного, проходячий через весь цикл, чітко усвідомлювана поетом недосконалість світу не порушує гармонійність його світовідчування. Ілюзія загробного блаженства далека йому – людське безсмертя він бачить у славі і потомстві, радячи другу побачити свою молодість відродженим в дітях. У літературі Відродження тема дружби, особливо чоловічої, займає важливе місце: вона розглядається як вищий прояв людяності. У такій дружбі гармонійно сполучаються веління розуму з щиросердечною схильністю, вільною від почуттєвого початку.  Не менш значні сонети, присвячені улюбленій. Її образ підкреслено нетрадиційний. Якщо в сонетах Петрарки і його англійських послідовників (петраркистів) звичайно оспівувалася золотоволося ангелоподібна красуня, горда і недоступна, то Шекспір, навпроти, присвячує ревниві докори смаглявій брюнетці – непослідовній, яка кориться тільки голосу пристрасті.  Шекспір писав свої сонети в перший період творчості, коли ще зберігав віру в торжество гуманістичних ідеалів. Навіть розпач у відомому 66-м сонеті знаходить оптимістичний вихід у "сонетному ключі". Любов і дружба поки виступають, як у "Ромео і Джульєтті", силоміць, які утворджують гармонію протилежностей. Розрив Гамлета з Офелією, як і розірваність свідомості, втілена в принці датському. Пройде кілька років – і перемога гуманістичного ідеалу відсунеться для Шекспіра в далеке майбутнє.  Саме примітне в сонетах Шекспіра – постійне відчуття внутрішньої суперечливості людського почуття: те, що є джерелом найвищого блаженства, неминуче породжують страждання і біль, і навпаки, у тяжких муках народжується щастя.  Це протиборство почуттів самим природним образом, якою б складною не була метафорична система Шекспіра, укладається в сонетну форму, якій діалектичність характерна "від природи".