8.«Пі́сня про Нібелу́нгів» , загальна характеристика та особливості (нім.)

«Пі́сня про Нібелу́нгів» (нім. Das Nibelungenlied) — середньовічна німецька епічна поема, написана невідомим автором наприкінці XII — початку XIII століття. Належить до числа найвідоміших епічних творів людства. У ній розповідається про одруження драконоборця Зігфрида з бургундською принцесою Кримхільдою, його смерть з причини конфлікту Кримхільди з Брунгільдою, дружиною її брата — Гунтера, а потім про помсту Кримхільди за смерть чоловіка.

“Пісня про Нібелунгів” – мотиви:

Мотив кохання здалека (Зігфрід – Крімхільда); Психологічний аспект (невтішне горе і жадоба помсти Крімхільді. Відсутність національного шовінізму.)

Нібелунги – “діти туману”. Протистояння героя і дракона, вбивство дракона, купання в крові дракона. Поняття васального служіння – виконання будь-якого наказу сюзерена.

Особливості Німецького героїчного епосу

1) Сліди різних епох і світоглядів:

а) родового ладу (активна визнач. роль жінки – Брунхільда та Крімхільда)

б) сліди варварської язичницької міфології (країна Нібелунгів, боротьба за скарб Нібелунгів, битва Сизігмунда з драконом)

в) сліди феодального періоду у германців (розбійницький характер нім. феодалів, ідея васальської вірності)

г) сліди лицарської культури і літератури 12 століття (детальний опис лицарських турнірів та обладунків)

д) інтерес до внутрішнього світу героїв

е) мотив кохання здалека

2) атмосфера звірячої жорстокості

3) об’єктивний характер оповіді, народна думка відсутня

4) Відсутність відчуття патріотизму і національного обов’язку

5) Мотив кривавої помсти

6) Наявність фантастичних казкових елементів

7) Відсутність християнських мотивів

Особливості середньовічного епосу:

– зображення важливих суспільних подій, видатних історичних осіб;

– певне дотримання правдивості життєвих фактів;

– докладність розповіді;

– героїзація подій;

– образи головних героїв як втілення державної ідеї;

– наскрізний народно-патріотичний пафос;

– висока поетичність мови;

– великий обсяг

9.-11. Лицарська література

Рицарська мораль і ідеали

Рицарство, подібно до інших верств феодального суспільства, створило власну культуру, яка остаточно сформувалась у ХІІІ ст. Це була складна система ритуалів, звичаїв, манер, дворянської ввічливості (куртуазність); різноманітних світських, придворних, збройних (турніри) розваг. Крім того, вона залишила по собі рицарську поезію про любов, романи, які у значній мірі доповнили героїчний епос.

У рицарських романах домінували дві основні теми: куртуазна любов і рицарська вірність. Ці теми є основними й у відомих віршованих романах Кретьєна де Труа, написаних у 1160 – 1190 рр. Перша тема ширше розкрита в “Ланселоті”, друга — в “Персевалі”. “Персеваль” започаткував цикл романів про пошуки “Святого Грааля” — чаші, якою користувався Христос на тайній вечері, і в яку Йосип із Аримафеї зібрав кров із Христової рани, завданої римським воїном. Але самий відомий рицарський роман – розповідь про високу любов і трагічну смерть Трістана та Ізольди.

Трістан був відданим васалом короля Марка, відважним воїном, мисливцем, поетом і знав багато мов, а також був музикантом і добрим, щедрим рицарем. Король Марк вирішив одружитися на заморській красуні Ізольді і відправив за нею свого вірного васала. На зворотному шляху, на кораблі, Трістан та Ізольда випадково випили напій кохання і покохали один одного. Король вирішив їх стратити, але Трістан вирішив піти у вигнання. Там він був смертельно поранений. Останнім його бажанням було побачити Ізольду і він відправив за нею корабля. Якщо вона буде на кораблі то вітрила на ньому мали бути білими. Проте коли корабль з Ізольдою повертався, то на ньому забули змінити вітрила. Трістан побачивши такий колір помер з горя не дочекавшись зустрічі. Ізольда. Що збігла на берег, побачивши бездиханне тіло Трістана, теж замертво падає.

У рицарських романах відбилася споконвічна мрія людини про високу і віддану любов, для якої немає перепон і відстані.

Важливою складовою рицарської культури була куртуазна (рицарська) поезія, яка була притаманна лише періоду Середніх віків з ХІ по ХІІІ ст. Свого найбільшого розквіту куртуазна поезія досягла у творчості трубадурів. Трубадурами називали світських поетів, які походили з різних прошарків суспільства, головною темою її творів була куртуазна любов. Трубадури з’явилися на півдні Франції в Провансі, де вперше в Європі сформувалася літературна мова. Поезія трубадурів була обов`язково пісенною. Її виконували під акомпанемент музичних інструментів самі трубадури або найняті мандрівні співці-жонглери. Нам відомі майже всі автори поезії трубадурів. Серед них були навіть жінки, зокрема Елеонора Аквітанська. Наприкінці ХІІІ ст. з підкоренням Провансу французькими королями і за підтримки католицької церкви багата культура регіону була знищена.

Поряд з поезією трубадурів у німецьких землях розвивалась власна традиція любовної поезії – мінезанг, що у перекладі означає „любовна пісня”. Мінезингери, спираючись на народні пісні, поряд з оспівуванням високої любові велику увагу приділяють опису природи. Особливо весни. Найвидатнішим мінезингером вважається Вальтер фон дер Фогельвейде.

Основою рицарської культури був кодекс рицарської поведінки, заснований на честі. Згідно з тим неписаним зібранням моральних правил, рицар мав бути безмежно відданим Богові, вірно служив своєму сеньйору, як і прекрасній дамі, опікувався слабшими, жінками, священиками і знедоленими, незмінно дотримувався всіх обов’язків і клятв.

Проте реальне життя значно відрізнялося від ідеалу. На неблагородних і простолюдинів рицарі дивилися зневажливо, використовуючи будь-яку приключку для утисків, пограбувань чи образ. Щоправда, своїх селян вони менше ображали, бо ті їх годували. В інших країнах і за межами Європи, особливо стосовно нехристиян, рицарі чинили свавілля. Зустріч із рицарем на дорозі простій людині не віщувала нічого доброго.

Двояким було ставлення до жінки. З одного боку її ідеалізували як божественне єство, а з іншого, за „помилку” Єви, до неї часто ставилися як до речі, що не має ніякої ціни. Хоча в середні віки жінки часто ставали правителями або своєю поведінкою впливали на долю цілих королівств. Не спроста у Франції з`явився вислів, який вказує шлях пошуку невідомої причини якоїсь події: „Шукайте жінку”!

Рицарський роман як жанр

На рицарську літературу вплинули:

1. Кельтські епоси - величезна к-ть міфів

2. Героїчні епоси і популярні у Франції “шансон де жест” – виконувався жонглерами, відмінність між епосом і романом, що герой служить своєму сюзеренові, країні, а герой рицарського роману – дамі серцю і собі, а вже потім королю

3. Вплив фольклору, у тому числі східних країн

Бретонський цикл

1 група: романи про Трістана та Ізольду

2 група: романи лицарів круглого столу

3 група: про пошуки святого Грааля

Античний цикл

Для класичної форми середньовічного роману не мали вирішального значення ні античний вплив у вигляді римського епосу, ні латинські переробки деяких грецьких епічних і квазіісторичних традицій. Цей вплив породив так званий «античний цикл», що становить тільки попередню фазу французького куртуазного роману. «Роман про Олександра» являє собою обробку латинського перекладу Псевдо-Каллісфена, «Роман про Трою» сходить до латинської обробки грецьких сказань Дареса і Діктіса, «Роман про Фіви» — до «Фіваїді» Стація, а «Роман про Енея» — до «Енеїди» Вергілія. (Передбачається, що остання тріада була створена при дворі Генріха II і його дружини, знаменитої Елеонори Аквітанської). У цих творах відчувається і вплив Овідія, особливо як автора «Мистецтва кохання». Паралельно були створені і невеликі повісті на сюжети Овідія про Нарциса, про Тісба. Таким чином, у той час як античний роман майже не використовував власне епічну традицію і рано емансипувалися від квазіісторичних оповідань, середньовічний французький роман почасти пішов по лінії романізації античного епосу. При цьому звернення до античного епосу корелювало з відштовхуванням від свого власного, національного епосу. У любовних епізодах римського епосу французьких середньовічних авторів приваблювало зображення трагічної пристрасті, яке дуже займало перших куртуазних оповідачів і було характерним для раннього етапу розвитку куртуазного роману. Сюди ж примикає «Роман про сім римських мудреців».

«Роман про Трою» Бенуа де Сент-Мора (XII століття), що не має нічого спільного з Іліадою, справив величезне враження на перейнятий лицарськими ідеалами суспільства і цілком підійшов до його смаків, що доводиться перекладами і переробками його, що з'явилися в Німеччині та Італії, пізніше — у Польщі та Сербії, а через їх посередництво — і в Київській Русі.

Те ж саме ми бачимо в іншому романі античного циклу — про Олександра Македонського, авторами якого були Ламберт-ле-Торт і Олександр де Берні; у цьому великому віршованому романі, що зображає фантастичні пригоди, героєм яких нібито був Олександр Великий, знаменитий завойовник цілком пройнятий лицарським духом, виявляє благородство душі, чисто християнські чесноти, галантність по відношенню до жінок. Освіта, отримана нібито ним в юному віці, збігається з тим, що у середні століття вважалося обов'язковим для людини з вищого кола. Але закоханим лицарем у провансальському стилі він все-таки не зображувався. Сказання про Олександра залучали широким географічним діапазоном його походів і екзотикою бачених ним країн (його завоювання сприймалися у відомому сенсі як прообраз хрестових походів), розмахом дерзань.

Твори античного циклу можна називати романами тільки умовно, з великою натяжкою. Це підготовча, вступна, синкретична (ще включає квазіісторичний елемент) стадія французького середньовічного роману.

Прозові переробки романів античного циклу в XIII столітті все більше підпорядковують легендарний матеріал історіографічним завданням. Ці книги втрачали романні риси, перетворюючись на белетризовану історію.

Візантійський цикл

Зв'язки з Візантією ще до її взяття хрестоносцями підтримувалися в німецьких землях і в прилеглих до них частинах Франції. У медієвистиці навіть має ходіння уявлення про «візантійський цикл» французького середньовічного роману. Вплив візантійської літератури і «візантійських мотивів» відчувається, наприклад, в «ідилічних» романах про Флуар і Бланшефлор (70-ті роки XII ст.), Про Окассене і Ніколет (початок XIII ст.). Або в романах дещо іншого типу — «Іпомедоне» і «Протесілай», що належать перу ГУОН де Ротеланда (80-ті роки XII ст.). У відношенні французького роману «Флуар і Бланшефлор» варто ще згадати про те, що цей роман, який використовує деякі греко-візантійські мотиви, був, у свою чергу, згодом (XV ст.), оброблений на грецькій мові і став одним з останніх візантійських лицарських романів.

Візантійська тема (сама дія частково відбувається у Візантії) і деякі візантійські мотиви (зокрема, нагадують апокрифічні оповіді про Соломона і Морольфее), щоправда в еклектичному переплетенні з елементами власне античного циклу і бретонського циклу, виявляються і в одному з ранніх романів Кретьєна де Труа — «Кліжесі». У Візантії відбувається дія роману Готьє з Арраса «Іраклій».

Загалом і в цілому те, що умовно позначається як візантійський цикл французького куртуазного роману, становить практично його периферію.

«Окассен і Ніколетта» (анонімний, поч. XIII століття)

Куртуазна література (фр. courtois — ввічливий, чемний) — світська, лицарська література європейського Середньовіччя з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод лицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності.

Опис

Куртуазний роман часто вдається до атмосфери казковості. Однією з головних тем в цьому романі є тема кохання до прекрасної дами і здійснення подвигів заради неї. Проте героїв об'єднує лише платонічне кохання. Саме кохання в даному романі повне куртуазності. Загалом, «куртуазний» — той, що володіє усіма видами зброї, усіма видами мистецтва (спів, гра на різноманітних музичних інструментах, обізнаність в живописі тощо), грає в шахи, знається на морській справі, володіє великою кількістю іноземних мов.

Лицарська куртуазна література (ХІІ-ХІІІ ст.)

Розквіт лицарської літератури зумовлюється рядом причин, серед яких:

1) піднесення європейських міст;

2)пожвавлення інтересу до античної спадщини;

3) хрестові походи.

Лицарський “кодекс честі” збагачується заповідями, які можна визначити поняттям “куртуазія”. Основоположними засадами лицарського кодексу стають доблесть , радість, гармонія. Обов’язок рицаря служити сюзерену трансформується в обов’язок васальної відданості дамі серця.

Основу лицарської літератури складають два елементи: народна поезія (зокрема кельтський епос) і антична поезія (Овідій). Вивчаючи лицарську літературу, слід зосередити увагу насамперед на провансальській поезії, на її різновидах (альба, серена, канцона, пасторела, сирвента, балада) і творцях (Бернарт де Вентадорн, Бертран де Борн, Джауфре Рюдель, Маркабрюн). Провансальські поети називались трубадурами (від прованс. trobar – винаходити, віршувати). Їх творчість вплинула на лірику труверів у Франції та мінезингерів у Німеччині, відкрила шлях поезії “нового солодкого стилю”, вплинула на зародження нової європейської лірики.

Куртуазна література (у перекладі з французької “чемний”, “ввічливий”) – світська, лицарська література з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод рицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності.

Другий важливий жанр лицарської літератури – лицарський роман – зародився на півночі Франції в Анжу. Тут при феодальних дворах і замках у ХІІ ст. вже панувала витончена куртуазна культура, створювались літературні центри.

Слід починати вивчення лицарського роману з античного циклу. “Роман про Фіви”, “Роман про Енея”, “Олександрія” відзначаються поза історичним світосприйняттям. Герої і події, відомі з античних творів, змальовуються в античному циклі відповідно до ідеології побуту нового часу.

Особливу увагу варто приділити романам бретонського циклу, зокрема романам про Трістана та Ізольду і Артурівським романам (романам круглого стола”).

Група в романі про Трістана та Ізольду заснована на мотиві кельтських народних переказів про любовний напій. “Виняткова популярність роману протягом кількох століть зумовлена зображенням надзвичайної глибини і відданості в коханні. Це не любов-поклоніння, яку оспівували трубадури, а могутнє земне почуття, позбавлене будь-якого платонізму”1. Тема всеперемагаючого кохання поєднується в романі з авантюрним сюжетом , реальні картини буття середньовічного суспільства доповнюються фольклорно-казковими мотивами і уявленнями.

Двоїстість ставлення автора до ”незаконного” кохання Трістана та Ізольди виявляється у мотиві “любовного зілля”, який має виправдати їх пристрасть.

Роман також дає уявлення про феодальну дійсність, про слабкість королівської влади (образ короля Марка).

Артурівський цикл романів виник як поєднання різноманітних джерел. Пов’язані ці романи передусім з ім’ям легендарного героя кельтських переказів. Французькі поети середньовіччя оновили версії артурівських легенд мотивами благородства, шляхетної допомоги скривдженим, відданості і гідності. Виникає образ Круглого столу, як втілення ідеї рівності між лицарями.

Твори про короля Артура складались в епоху хрестових походів. Ідея відвоювання Гробу Господнього від невірних оволоділа десятками тисяч учасників походів.

Найвидатнішим творцем артурівського циклу романів, його зачинателем у Франції був Кретьєн де Труа, який створив аж п’ять романів на артурівські теми (“Ерек та Еніда”, “Кліжес”, “Ланселот, або лицар Воза”, “Івейн, або лицар Лева”, “Персеваль, або Повість про Грааль”).

“Так само, як реальні європейські лицарі мріяли побачити в далекій та напівказковій Палестині Гроб Господень, уявні персонажі артурівських поем прагнули віднайти і побачити чарівний келих Грааль...”

(Коптілов В. Легенди сивої давнини)