1. Загальна характеристика періоду старіння й старості. Границі й стадії віку.

Старість - один із найпарадоксальніших і суперечливих періодів життя, пов'язаний з тим, що «останні питання буття» (М. М. Бахтин) постають перед людиною на весь зріст, вимагаючи вирішення нерозв'язуваного - поєднати можливості старої людини в розумінні світу і її життєвий досвід з фізичною неміччю й неможливістю активно втілити в життя все, що розуміє.

Але на противагу песимізму повсякденних уявлень про старість психологи говорять про такі своєрідні новоутворення старечого віку, як:

1) почуття приналежності до групи або груп;

2) почуття особистісного комфорту у взаємодії з людьми;

3) почуття спільності з іншими людьми, переживання подібності на них;

4) віра в інші - почуття, що в кожній людині є щось гарне; 5) мужність бути недосконалим - відчуття того, що помилки робити природно, що зовсім не обов'язково бути завжди й у всьому «першим» й «правильним», «кращим» й «непогрішним»;

6) відчуття себе людиною - почуття, що ти частина людства;

7) оптимізм - почуття, що світ можна зробити кращим місцем для життя.

2. Біологічні аспекти геронтогенезу. Психологічне переживання старіння й старості.

Починаючи з міфологічної архаїки, людство цікавиться порівняннями світу дитинства й світу старості. Але хоча аналогії між дитинством і старістю формальні й поверхневі, вони не позбавлені інтересу. Насамперед впадає в око «дзеркальність» старості й дитинства: якщо дитинство - початок життя, «зоря», то старість - кінець, «захід»; якщо дитячий організм гранично пластичний, то старечий - найвищою мірою ригідний. Але головне, що ріднить дитинство й старість, - це те, що дитина і стара людина міняють усвідомлення свого положення в соціумі, порівнюючи себе з дорослою, зрілою людиною; обоє вони у відділені від суспільства своєрідними інститутами соціалізації: дитина - піклуванням, вихованням, шкільним навчанням і т.д., а стара людина - інститутом соціального забезпечення старості (пенсією), опікунства й т.д.

Проте сучасна старість інша, не така, якою була, скажімо, в середні століття, і усвідомлення сучасною людиною старіння й старості - інше. Середня тривалість життя в бронзовому столітті, очевидно, не перевищувала 18-20 років, а в часи Римської імперії - 23 роки; у середні століття 35 років, у XIX ст. досягала 44 років, а вже в 70-і рр. XX ст. - 68-72 років.

У той же час старіння реально створює багато психологічних труднощів: адже це роки «змушеного ледарства», часто проведені у відриві від роботи з відчуттям контрасту «того» й «цього» життя, що багатьма сприймається як принизливий. Змушене неробство часто стає патогенним фактором у соматичному і психічному відношенні, тому багато хто намагаються залишитися працездатними, трудитися й приносити посильну користь.

Виділення періоду старіння й старості (геронтогенезу) пов'язане із цілим комплексом соціально-економічних, біологічних і психологічних причин, тому період пізнього онтогенезу вивчається різними дисциплінами - біологією, нейрофізіологією, демографією, психологією й т.д. Загальне постаріння населення є сучасним демографічним феноменом: частка груп людей старше 60-65 років становить понад 20% загальної чисельності населення в багатьох країнах світу (шоста або восьма частина всієї світової популяції!).

Процес старіння неоднорідний. Традиційно виділяють три градації періоду геронтогенезу: літній вік (для чоловіків — 60—74 роки, для жінок — 55— 74 роки), старечий вік (75—90 років) і довгожителі (90 років і більше). Але сучасні дослідження показують, що в останні десятиліття процес старіння сповільнюється (людина 55-60 років може зовсім не відчувати себе старим і по соціальних функціях може перебувати в когорті дорослих - зрілих - людей), та й саме старіння усередині зазначених фаз не є однорідним (хтось утомлюється від життя вже до 50 років, а хтось й в 70 може бути повним сил і життєвих планів). Як говорив Б. Спіноза, ніхто не знає, «до чого здатне тіло».

З фізіологічної й психологічної точок зору, старість менш жорстко пов'язана із хронологічним віком, ніж інші періоди життя.

Складність процесу старіння виражається в посиленні й спеціалізації чинності закону гетерохронії, у результаті чого мають місце тривала збереженість і навіть поліпшення функціонування одних систем і прискорена інволюція інших. Довше зберігаються в організмі ті структури (і функції), які тісно пов'язані зі здійсненням основного життєвого процесу в його найбільш загальних проявах.