2. Екзогенний напрямок

Одночасно формувався і протилежний напрямок, який припускає пріоритет середовища над суб'єктом. Суб'єкт при цьому описувався як tabula rasa — «чиста дошка», на яку середовище накладає свій відбиток. Середовище є активною складовою, а суб'єкт, особистість, організм — лише «сценою», на якій розгортається гра за заданими ззовні правилами.

Теорія научіння Б. Скіннера. Ідея І.П.Павлова побудови нового поведінкового акту у тварини вилилася у Б. Скіннера в ідею «технології поведінки», відповідно якій за допомогою підкріплення можна сформувати будь-який тип поведінки.

Розвиток Б. Скіннер ототожнює з навчанням, указуючи лише на єдине їх розходження: якщо навчання охоплює невеликі відрізки часу, то розвиток — відносно тривалі періоди. Інакше кажучи, розвиток є сума навчань, розтягнутий на великі тимчасові дистанції. По Б. Скіннеру, поведінка визначається впливом зовнішнього середовища і так само, як поведінка тварин, може бути «створена» і проконтрольована.

Головне поняття Б. Скіннера — підкріплення, тобто збільшення чи зменшення ймовірності того, що відповідний акт поведінки повториться знову. Підкріплення може бути позитивним чи негативним. Позитивне підкріплення у випадку дитячої поведінки — це схвалення дорослих, що виражається в будь-якій формі, негативне — невдоволення батьків, страх перед їх агресією.

Б. Скіннер розрізняє первинне підкріплення — це їжа, вода, сильний холод чи спека і т.п. Умовне підкріплення — нейтральні стимули, які набули підкріплювальної функції завдяки поєднанню з первинними формами підкріплення (вид свердла в зубному кабінеті). Покарання може позбавляти позитивне підкріплення чи здійснювати негативне. Однак Б. Скіннер виступав проти покарання, віддаючи перевагу позитивному підкріпленню. Покарання дає швидкий, але нетривалий ефект, у той час як діти охоче поводяться правильно, якщо їх поведінка помічається і схвалюється батьками.

Пошуки відповідей на питання про те, чи залежить научіння від таких станів, як голод, спрага, біль, одержали в американській психології назву драйву, і привели до більш складних теоретичних концепцій научіння, розроблених Н. Міллером і К. Халлом. Їх ідеї підняли американську теорію научіння до такого ступеня зрілості, що вона готова була асимілювати нові європейські ідеї гештальтпсихології, теорії поля і психоаналізу. Саме тут намітився поворот від строгого поведінкового експерименту павлівського типу до вивчення мотивації і пізнавального розвитку дитини.

У 1941 р. Н. Міллер і Дж. Доллард ввели термін «соціальне научіння».

На цій основі от уже більш півстоліття розробляються концепції соціального научіння, центральною проблемою яких стала проблема соціалізації.

Теорія Р. Сірса. Р. Сірс вивчав відносини батьків і дітей, знаходячись під впливом психоаналізу. В активному поводженні він виділяв дію і соціальну взаємодію.

Дія викликається спонуканням. Спочатку всі дії пов’язані з первинними (вродженими) спонуканнями. Постійне підкріплення специфічних дій приводить до нових, вторинних спонукань, що виникають як наслідок соціальних впливів.

Р. Сірс увів діадичний принцип вивчення дитячого розвитку: оскільки він проходить усередині діадичної одиниці поведінки, остільки адаптивна поведінка і її підкріплення в індивіда повинне вивчатися з урахуванням поведінки іншого партнера.

У самому розвитку Р. Сірс виділяє 3 фази:

1) фаза рудиментарної поведінки, заснована на вроджених потребах і научінні у перші місяці життя; розвиток первинних мотивів (від народження до 1,6 року);

2) фаза вторинних мотиваційних систем, заснована на научінні всередині родини (основна фаза соціалізації, чи первинна соціалізація — з 1,6 до 5 років);

3) фаза вторинних мотиваційних систем, заснована на научінні поза родиною (вторинна соціалізація, що виходить за межі раннього віку і пов’язана з приходом до школи — після 5 років).

Як же виникають нові мотиваційні системи? За Р. Сірсом, центральний компонент научіння — це залежність. Спочатку дитина виявляє свою залежність пасивно, потім може активно її підтримувати. Дитяча залежність, з погляду Р. Сірса, — це найсильніша потреба, яку не можна ігнорувати (і тут він близький до психоаналізу).

Психологічна залежність проявляється в пошуках уваги, тому дитина боїться залишитися наодинці. Вона навчається поводитися так, щоб привернути увагу батьків. І тут Р. Сірс міркує як біхевіорист: проявляючи увагу до дитини, ми підкріплюємо її, і це можна використовувати, щоб навчити чому-небудь.

Залежність, з позицій біхевіоризму, формується при дотриманні двох законів — закону асоціації і закону підкріплення. Підкріпленням залежної поведінки служить одержання уваги. Асоціація — це присутність матері і комфорт дитини, звідси тільки присутність матері створює комфорт. Дитина часто припиняє плакати, як тільки побачить мати. З іншого боку, відсутність матері означає відсутність комфорту і, відповідно, стимулу для тривоги і страху.

Але як тільки з'являється залежність, вона повинна бути обмежена. Дитина повинна навчитися бути самостійною. Батьки часто вибирають стратегію ігнорування. Скажімо, якщо дитина плаче, то батьки в деяких випадках намагаються не звертати на це увагу. Відсутність підкріплення залежності може привести до агресивної поведінки.

Другим наслідком взаємодії матері і дитини є розвиток очікувань в обох членів цієї пари. Кожний навчається відповідати на пози, посмішку й інші дії партнера реакціями, що відповідають чеканню наступних подій. Очікування дитини — це опосередкована внутрішня реакція на сигнали, що надходять від матері; вони мають істотне значення для зміни її реакцій, перетворюючи їх у цілеспрямовані одиниці діяльності. Якщо мати не виконує очікувану малям дію, виникає фрустрація, і дитина виражає невдоволення плачем, занепокоєнням чи іншим способом поведінки, яку вона засвоїла раніше, переживаючи фрустрації.

У цілому дитина завжди поводиться так, як вона вихована батьками. По Р. Сірсу, розвиток — дзеркало практики виховання дитини і, отже, результат научіння.