4. Зміни у функціонуванні психічних функцій

На молекулярному рівні відбуваються зміни біохімічної структури організму, зниження інтенсивності вуглецевого, жирового й білкового обміну речовин, зменшення здібності клітин здійснювати окислювально-відновні процеси, що в цілому приводить до накопичення в організмі продуктів неповного розпаду. На рівні функціональних систем також відзначаються зміни. Так, у клітково-тихорєцькій системі спостерігаються збільшення, розростання сполучної тканини в судинах, кістякових м'язах, нирках й інших органах. Негативні зрушення відбуваються також у серцево-судинній, ендокринній, імунній, нервовій й іншій системах у процесі інволюції організму. Особливе значення мають процеси, що відбуваються в період старіння в нервовій системі.

5. Зміна структури соціальної активності в старості.

Розвиток людини триває й у старості, але якщо дотепер вона дивилася на світ через призму себе й своїх досягнень у світі, то в старості людина бачить себе очами світу й знову повертається всередину, до свого життєвого досвіду, реалізованих цілей і можливостей з погляду їх аналізу й оцінки. Типовими міркуваннями цього часу вважаються такі: «як летить час», «як швидко пройшло життя», «незрозуміло, на що було витрачено так багато часу», «якби попереду було багато часу, то я б...».

Дослідники цього періоду життя особливо відзначають вік близько 56 років, коли люди, що перебувають на порозі старіння, переживають почуття, що можна й потрібно ще раз перебороти важкий час, спробувати, якщо треба, щось змінити у власному житті. Більшість старіючих людей переживають цю криза як останню можливість реалізувати в житті те, що вони вважали змістом або метою свого життя, хоча деякі, починаючи із цього віку, починають просто «відсиджувати» час життя до смерті, «чекати своєї години», вважаючи, що вік не дає шансів серйозно щось змінити в долі. Вибір тієї або іншої стратегії залежить від особистісних якостей і тих оцінок, які особистість дає власному життю.

Е. Еріксон вважав старість стадією розвитку особистості, на якій можливо або знаходження такої якості, як інтегративність — цілісність особистості (ego-integrity), або переживання розпачу від того, що життя майже кінчене, але прожите воне не так, як хотілося й планувалося.

Е. Еріксон виділяє кілька характеристик переживання почуття інтегративністі: 1) це зростаюча особистісна впевненість у своїй схильності до порядку й свідомості; 2) це пост-нарцистична любов людської особистості (а не особи) як переживання, що виражає якийсь світовий порядок і духовний зміст, незалежно від того, якою ціною вони дістаються; 3) це прийняття свого єдиного життєвого шляху як єдино належного й не потребуючого заміни; 4) це нова, відмінна від колишньої, любов до своїх батьків; 5) це товариське, причетне, приєднувальне ставлення до принципів віддалених часів і різних занять у тому виді, як вони виражалися в словах і результатах цих занять.

Носій такої особистісної цілісності, хоча й розуміє відносність всіх можливих життєвих шляхів, що надають зміст людським зусиллям, проте, готовий захищати достоїнство свого власного шляху від всіх фізичних й економічних загроз. На цій стадії розвитку до людини приходить мудрість, яку Е. Еріксон визначає як відсторонений інтерес до життя перед особою смерті.

Мудрість за Е. Еріксоном характеризується зрілістю розуму, ретельною обдуманістю суджень, глибоким всеосяжним розумінням. Для більшості людей суть її становить культурна традиція.

Втрата або відсутність его-інтеграції приводить до розладу нервової системи, почуттю безвихідності, розпачу, страху смерті. Тут реально пройдений людиною життєвий шлях не приймається як межа життя. Розпач виражає почуття, що часу вже залишилося занадто мало для спроби почати життя спочатку, улаштувати його по-іншому й спробувати досягти особистісної цілісності іншим шляхом. Розпач маскується відразою, мізантропією або хронічним презирливим невдоволенням певними соціальними інститутами й окремими людьми.