1. Робота над таблицею. (в, к)

	Розділи	Цикли
І	«De profundis» ( «З глибини»)	«Веснянки» «Осінні думи» «Скорбні пісні» «Нічні думи» «Excelsior» ( «Вище»)
ІІ	«Профілі і маски»	«Поезія», «Поет», «Україна», «Карта любові», «Знайомим і незнайомим», «Зів’яле листя», «Оси»
ІІІ	«Сонети»	«Вольні сонети», «Тюремні сонети»
ІV	«Галицькі образи»
V	«Жидівські мелодії»
VІ	Поема «Панські жарти»
VІІ	«Легенди»

Композиційну ідейно-естетичну цілісність започаткував славнозвісний пролог «Гімн» (Вічний революціонер), який миттєво приніс І.Франкові популярність. А ще більшого розголосу твір набув у 1905 році, коли М.Лисенко поклав його на музику.

2. Словникова робота. (в)

З’ясуйте лексичне значення слова гімн. (Гімн – один з видів ліричної поезії: хвалебна пісня (поетичний і музичний твір) на честь якогось героя або визначної події).

3.Слухання аудіозапису поезії і.Франка «Гімн».(а, к)

4. Аналіз поезії «Гімн».(а, в, к)

Завдання по групах, потім короткі виступи.

І група. Визначте тему, ідею твору.

ІІ група. Дайте характеристику образу революціонера.

ІІІ група. Проаналізуйте художні засоби, визначте віршовий розмір

Орієнтовні відповіді учнів:

І група.

Тематичною новизною твору стає психологічний та патріотичний драматизм.

Франко був глибоко переконаний, що реакційні сили неспроможні спинити революційний народ, який прагне знищити будь-яку експлуатацію і перебудувати світ на основі соціальної справедливості.

У творі звучить ідея незламності бажання й пошуків волі і правди, невпинного зростання визвольного руху. Вічний дух прагнення до щастя й волі споконвіку жив у народі. Однак, переконаний автор, здобуває шанс на перемогу тільки зараз, коли знайшов опору в науці, коли зростає національна й людська самосвідомість гноблених народів.

ІІ група.

Автор створив високохудожній образ «вічного революціонера», що символізує вічний дух неспокою та прагнення свободи, рух уперед, до нового щасливого життя.

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю…

Це герой, який самовіддано бореться проти світового зла, темряви,

примітивності. Хоча дух тільки «вчора розповився», рвучко простує туди, де розвиднюється, на весь голос скликає до себе мільйони пригноблених, безправних, які прагнуть позитивних змін, справедливого суспільного устрою. Ліричний герой закликає не руйнувати, а наголошує на перетворювальній силі «науки, думки й волі». Саме вони протистоять тій «пітьмі», що здавна принижувала людину, зводила її до становища раба.

ІІІ група.

У вірші використано такі художні засоби: щоб підкреслити ідею незламності революціонера, автор використовує анафору «ні»:

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

«Дух» персоніфікується через нагнітання дієслів-присудків: живе, рве, йде,міцніє, спішить. Вони додають відчуття руху, незвичайної сили, для якої вже настає час.

У поезії використані риторичні запитання: «І де в світі тая сила, щоб в бігу її спинила, щоб згасила, мов огонь, розвидняющийся день?»

За допомогою чотиристопного хорея, анафор (повторів початкових ні, по, і в рядках різних строф), алітерацій (р) поет створює ритмізований звуковий малюнок, який навіть без музичного супроводу вистукує маршову мелодію гімну.

5. Виразне читання учнями вірша. (ПА)

6. Аналіз образної картини твору. (В, К)

• Які картини ви уявляєте, слухаючи вірш?

• Які поєднання слів стали для вас несподіваними?

• З яким кольором асоціюється у вас цей вірш?

• Якими звуками наповнена поезія?

• Які музичні інструменти найкраще здатні передати дух Франкового «Гімну»?

V. Підсумок уроку.

Складіть сенкан до слова «патріот»

VІ. Рефлексія.

Продовжте речення:

« Під час уроку мені було…»

« Я дізнався (лася)…»

«Я навчився (лася)…»

« Я зрозумів (ла)…»

VІІ. Оцінювання.

Домашнє завдання.

10-12б. Твір-мініатюра «Чи потрібні патріоти сьогодні»

7-9б. Продовжити тезу: «Прочитавши вірш І.Франка «Гімн», я зрозумів, що …, замислився над …, вирішив змінити в собі …»

4-6б. Дібрати цитати до характеристики образу «вічного революціонера».

Додаток 1

Риси людини на ім'я Іван	Вияв характерних рис в особистості Франка
Наполегливість	Проявилась у працездатності Франка. Писав і в тюрмах, і майже непритомніючи від голоду, писав, хоч ледве не втратив зір, коли параліч розбив праву руку, вчився писати лівою, диктував, коли відмовили обидві. Результатом сорокарічної праці в ім'я народу стали майже шість тисяч художніх творів, чимала кількість наукових досліджень. За це Франка називають титаном праці. Звертаючись до землі у вірші «Земле, моя всеплодющая мати із циклу «Веснянки», поет говорить: Дай працювать, працювать, працювати, в праці сконать!».
Широкий діапазон захоплень	Франко проявив себе як поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик, історик літератури, театру; мистецтва, публіцист, філософ, фольклорист, мовознавець. У нього є дослідження 3 етнографії, економіки. Він - визначний політик, громадський діяч, видавець.
Відчуття приналежності до родини	Відчував свою приналежність до родини української нації, був справжнім патріотом свого народу, боровся за національне самовизначення і свободу українців. Відмовився від завідування кафедрою у Софійському університеті, бо не мислив себе без батьківщини. У циклі. Україна» є вірш .Моя любов». Ось рядки з нього: Ні, хто не любить всіх братів, Як сонце боже, всіх зарівно, Той щиро полюбить не вмів, Тебе, коханая Вкраїна!
Захоплення політикою	Франко - активний учасник народовського руху проти соціального гніту, засновник Русько-української радикальної партії, тричі ув'язнений за політичну діяльність. У вірші «Думка в тюрмі» із циклу «Скорбні пісні» є такі слова: Бажав я для скованих волі, Для скривджених кращої долі І рівного права для всіх - Се весь і єдиний мій гріх

Додаток 2

Іван Франко прийшов на світ 27 серпня 1856 року, саме в ту пору, коли у вирій відлітали лелеки. Дівчат, які народилися під ту пору, називали Маріями, бо на 28 серпня припадає свято Успіння Пресвятої Діви Марії, яке в народі називається Першою Пречистою. Хлопців у ці дні народження називали Іванами, бо на 11 вересня припадає велике свято Усікновення голови Іоанна Хрестителя.

Його нарекли Іваном, але зовсім не через це свято. Так вимагала давня традиція, якої в роді Франків суворо дотримувалися. Найстарший син мав назвати свого первістка іменем батька. Батька Якова Франка звали Іваном.

Ця ж традиція вимагала, щоб першу дочку назвали іменем батькової матері. Бабцю Івана Франка звали Катериною. Тому й назвав Катериною Яків Франко свою першу дочку у першім шлюбі з донькою нагуєвицького війта Марією Тимишин… З нею він одружився 19 лютого 1824 року, а в грудні того ж року народилася дочка Катерина, але через два роки дівчинка померла.

Після першої дочки Катерини всі діти народжувалися мертвими. Які тільки дари не посилав Яків за порадою людей Господові ! Викував хрести на церкву, поставив іконостас, щороку давав на свічки ярий віск. Євангеліє купив та в срібні шати оправив, хрест на громадській толоці за свій кошт поставив, аби тільки Бог змилосердився. Але дітей більше не було. Яків упав у відчай.

У квітні 1855 року Бог забрав Марію Тимишин до себе. Вона мала усього 43 роки. Після смерті першої дружини Яків Франко мусив тримати піст-покуту «жалобу» рік. Тобто одружитися вдруге він мав право не раніше як через рік після смерті дружини. З дозволу священика цей звичай інколи ламався. Якщо були серйозні причини, термін покути скорочувався до трьох місяців. Особливо тоді, коли дружина помирала, залишивши чоловікові дрібних дітей, з котрими той не міг дати ради. В Якова неповнолітніх дітей не було. Його мати Катерина ще була жива й залишилася господинею хати, при господарстві було повно слуг, тобто причини для поспіху до весілля не було жодної. Однак Яків посту не дотримав.

Друга дружина Якова Франка Марія Кульчицька була родом з Ясениці Сільної. Коли вона виходила заміж, мала двадцять літ і за законами Австро-Угорщини вважалася неповнолітньою. Марія дуже боялася того заміжжя, бо смерть на обійсті чоловіка була частим горем: діти Якова постійно вмирали…

Забобонні люди твердили, що дитину можна заховати від смерті, якщо називати її іншим іменем, ніж записано в церковній книзі, тобто в метриці. Це називалося обдурити смерть. Мати, свято в це вірячи, почала називати свого сина Івана Мироном, бо на 30 серпня припадало свято мученика . Ні в Ясениці Сільній, ні в Нагуєвичах, ні в околицях жодного хлопця Мироном ніхто не називав. Очевидно тому молода мати сподівалася, що це ім’я стане для сина оберегом…

Важко повірити, що в основі одруження було звичайне людське кохання, таке пізнє для Якова і таке раннє для Марії. Вона справді походила з дрібної шляхти і була зовсім не гола-боса, як гадав дехто. Великим багатством її мати не володіла, бо воно пішло на навчання старших братів Марії та на утримання великої сім’ї, але все-таки у придане Марія одержала землю – основу основ життя тодішньої родини. Після смерті Марії земля відійшла у володіння її другому чоловікові Гриню Гаврилику.

Страх Марії за життя дитини виявився й тоді, коли у вересні 1859 року народився наступний син. На честь святого його назвали Захаром, мати ж кликала Михайлом.

Батько майбутнього письменника Яків Іванович літнім вдівцем одружився з набагато молодшою від нього Марією Кульчицькою із сусіднього села Ясениця-Сільна. Крім Івана Франка мали ще чотирьох дітей – дочок Тетяну і Юліану та синів Захарія й Онуфрія. Однак дівчата померли ще замалими. 1865 року батько помер, і мати вийшла заміж за Гриня Гаврилика із Ясениці-сільної. Але в 1872 році померла й мати. Яків Франко був відомий на всю околицю ковалем, людиною неписьменною. Але обдарованою природним гумором, вмінням чудово оповідати. Він знав багато казок, притч, легенд, його мов була дотепною, барвистою. Батькова кузня стала першою життєвою школою майбутнього письменника.

На шостому році життя Івана віддали до школи у Ясеницю-Сільну. В Нагуєвичах також була двокласна школа, але знаходилася вона далеко від хати Франків, аж на другому кінці села, до того ж вважалася гіршою. Малий школяр мешкав у свого дядька Павла Кульчицького, бідного селянина , якого дуже поважав. Часто бував він у своєї бабусі Люд вики Кульчицької. ЇЇ син Іван загинув під час польського повстання 1863 року. Малий Івась часто бував у бабусі, яка любила його і пишалася тим, що її внук – найкращий учень.

Протягом двох років перебування в початковій школі хлопець навчився чотирьох дій арифметики, а також читати й писати німецькою, польською та українською мовами.У вільний від уроків час малий Франко з найближчими товаришами Іваном Яцуляком, Яцем Олексовським, Михайлом Коцюбинським, Василем Сторонським та Степаном Сеньковим ходив по гриби у ліс Дуброву, пас худобу, бігав на річку. Згодом, будучи вже відомим письменником, він підтримував дружні взаємини зі своїми шкільними товаришами, привозив їм заборонену літературу, залюбки ходив з ними ловити рибу. Степан Сеньків став прототипом героя оповідання « Олівець».

Навчаючись у Дрогобицькій нормальній школі, а пізніше в гімназії, І.Франко часто приходив у Нагуєвичі з товаришами. Разом влаштовували мандрівки в сусідні села, до Борислава, де слухали розповіді селян, робітників, записували народні пісні, оповідання, казки, приказки.

У 1877 році І.Франко, тоді студент Львівського університету, був заарештований та обвинувачений у пропаганді соціалістичних ідей.

Недовго І.Франко був на волі. У 1880 році його заарештували вдруге і після тримісячного ув’язнення в коломийській тюрмі під ескортом поліції відправили в Нагуєвичі. Письменник важко хворів, а коли одужав, став допомагати вітчимові, працював у полі. Власті пильно стежили за кожним кроком «проскрибованого». Так, 8 травня 1881 року поліцай Коляжовський доносив поліції намісництва про те, що за Франком у селі встановлено «якнайстаранніший» нагляд. До Дрогобича Іван Франко прибув восьмирічним хлопчиком, а залишив його дев’ятнадцятирічним юнаком.

Одірваний від піль і гаїв, хлопчина потрапив, мов у клітку, в хату міщанки Кошицької. Хата стояла праворуч Бориславського тракту, відразу за потоком, на розі нинішніх вулиць Бориславської та Каменярської. Кошицька – далека своячка Франків – та її чоловік утримував приватну столярню. Траплялось, що хата затоварювалась виробами, і тоді Івась ночував у щойно виготовленій скрині, а то й у труні. Великим щастям для хлопця було вирватись на річку чи до лісу на Гірку або Теплюж. Супутником його, як правило, був учень столярні, майже ровесник Ясько Романовський. Про методи навчання у «нормальній школі» І Франко залишив оповідання «Отець гуморист» і «Schonschreiben».

Під час навчання в гімназії Іван Франко мешкав у кількох місцях, але чи не найдовше жив він у міщанки Козакевич на вулиці Жупній.

В гімназії Франко був дуже скромний і несмілий. Ходив у полотняній блузі, носив багато книжок і дуже багато читав. Аж в останніх класах спромігся на більш-менш пристойний костюм.У гімназичні роки І.Франко почав збирати свою бібліотеку, яка на кінець навчання складалася майже з 500 книг.

Тоді, 1874 року, він, учень сьомого класу Дрогобицької гімназії, вперше не поїхав одразу додому на літні канікули пасти худобу та косити сіно. Залізницею дістався до Стрия, а звідти, закинувши на плечі вузлик із книжками та одежею, подався сколівським трактом до Синєвидська, від так на Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж (тепер Шевченкове). Йшов до Лолина – невеличкого гірського села, відрізаного від світу лісами та бурхливою гірською річкою Свічею.

Сім’я Рошкевича, в гості до якої прийшов І.Франко, мало чим відрізняється від сімей інших священників. Дочкам змалку втлумачували, що найбільшим і найсвятішим обов’язком жінки є кухня, діти і церква, а тому привчали варити смачні страви, давали трохи грамоти, щоб ті могли читати молитовник і готуватись стати «порядною» дружиною та доброю мамою. Модним на той час стало виховання дітей під пильним оком гувернантки – німкені чи француженки. Отець Рошкевич не міг собі дозволити такої розкоші, але знайшов вихід у тому, що дочку Ольгу з шести років віддав на виховання в село Устє над Прутом до Йосифа Проскурницького, жінчиного родича, де таку гувернантку тримали.

Зовнішній вигляд гостя, його одяг, манера поводитись за столом не припали до подоби Рошкевичам, хоча начитаність, розум, людська гідність, простота гімназиста справили належне враження. Після короткого перебування у Лолині І.Франко повертається додому.

Він полюбив Ольгу. Полюбив уперше в житті. Того ж року в Лолин попливуть його перші несміливі листи, повні юнацької щирості та сором’язливості. Від того часу Лолин перестав бути для нього звичайним селом.

У 1875 році Іван Франко закінчує гімназію і стає студентом Львівського університету. Разом з ним до Львова прибуває і Ярослав Рошкевич, бо батько боїться , що без репетитора він занедбає навчання.

З допомогою Франка Ольга вперше знайомиться з кращими творами української, російської й зарубіжної літератури та за його наполяганням робить з них переклади для друку.

У 1876 році Іван Франко просить у Михайла Рошкевича руки його старшої дочки Ольги. Батько відповідає згодою, однак радить трохи почекати. «До офіційних заручин не дійшло», - скаже пізніше Франко.

Шлюб з Володимиром Озаркевичем Ольга Рошкевич узяла в Лолині 14 вересня 1879 року. Ні Ольга, ні Франко не знали, чому Озаркевич, син посла, громадського діяча, згодився одружитись на "підупалій в громадській опінії бідній дочці провінційного священика. Тільки потім усе стало ясно. Володимир свідомо, нехтуючи своєю кар'єрою, переносячи глузування близьких, протягнув руку колишній Франковій нареченій. Протягнув з пошани і поваги до Франка. Він дав можливість Ользі працювати, займатися корисною роботою, перекладати, писати. Його дім завжди був відкритий для друзів Франка в найскрутніші хвилини.

Часті зміни місця проживання сім’ї Озаркевичів, смерть єдиного сина, названого в честь Франка Іваном, надовго вивела Ольгу з рівноваги.

У 1908 році хворого В.Озаркевича перевели у Березів Вижній, де він незабаром помирає. Після смерті чоловіка Ольга з матерю переїздить жити до дочки в селище Рудно коло Львова. Ольга з радістю і болем слідкуватиме за успіхами і невдачами І.Франка і, переживши його майже на два десятиріччя, помре 30 травня 1935 року в селі Миклашів недалеко від Львова.

Після закінчення Дрогобицької гімназії в1875 році І.Франко їде до Львова наміром вступити до університету.

Франко стає студентом філософського факультету, який своєю навчальною програмою приблизно відповідає теперішнім філологічному та історичному, і починає слухати лекції з української й класичної філології. У помешканні на площі Бенедиктинській 11 червня 1877 року І.Франка, запідозреного в приналежності до таємних соціалістичних організацій, було заарештовано.

1 березня 1880 року І.Франко поїхав у Коломию, щоб звідти дістатися до села Нижній Березів, куди його запросив у гості К.Геник. Однак 4 березня в містечку Яблунові був заарештований і припроваджений у коломийську тюрму. Після жахливих трьох місяців ув’язнення та короткого перебування у Нагуєвичах він знову повертається до Львова.

Повернувшись у травні 1886 року з Києва після одруження з Ольгою Федорівною Хоружинською, І.Франко найняв помешкання на вулиці Голуба, 9 (тепер Глібова). Однак воно виявилось непридатним - вологе й до того ж дороге: треба було платити щомісяця 30 корон, у той час як заробіток Франка в 1887-1888 роках у газеті «Kurjer Lwowski» становив 75 корон, тому з жовтня 1887 року Франки стали квартирувати на вулиці Стрийській 6, але й тут жили недовго – уже в листопаді перебралися на вулицю Зиблікевича,10 (тепер Івана Франка,32). У новому помешканні зазнав письменник і радощів, і суму. Радощів – бо тут минали кращі роки його сімейного життя, тут народилися діти – сини Тарас, Петро і дочка Ганна, тут він писав, редагував журнал «Народ», приймав друзів – Лесю Українку, М.Коцюбинського. А суму – бо саме в йому будинку 15 серпня 1889 року він був утретє заарештований і запроторений «у дім плачу, і смутку, і зітхання», як висловився поет у першому «Тюремному сонеті» про в’язницю «Бригідки»

З початку вересня 1893 року до кінця липня 1895 року Франки проживали на вулиці Глибокій,7(тепер Чекістів, будинку цього немає), а у вересні 1895-го переїздять на вулицю Крижову,12 (тепер Пушкіна,14). Це була остання наймана хата Франків. Кожного разу при переїзді на нове місце візники, які перевозили скромне майно, після винагороди за звичаєм поздоровляли: «Дай Боже щастя на новому помешканні, а звідси щоб ми перевезли вас у власну хату». Слухаючи ці слова, І.Франко тільки головою похитував… Проте з вулиці Крижової сім’я таки перебралася до власної хати.

У 1901 році письменник купив невеличку ділянку землі на вулиці Полянського і тоді ж почав споруджувати будинок, до якого вселився восени наступного року (тепер вулиця Івана Франка, 152). На будівництво було використано посаг Ольги Федорівни, гроші, зібрані ювілейним комітетом на честь 25-річчя літературної і

громадської діяльності І.Франка, та ще дві третини коштів довелося позичати у банку. Цей борг письменник сплачував потім до кінця життя. Тепер у цьому будинку міститься літературно-меморіальний музей Івана Франка.

У 1894-1895 роках І.Франко, тоді уже доктор філософії, відомий учений, клопотався про надання йому посади доцента кафедри української мови й літератури в університеті. Правила вимагали прочитання так званої габілітаційної лекції. 22 березня 1895 року перед колегією професорів і численною публікою, серед якої було багато студентської молоді, він блискуче прочитав лекцію про поему Т.Шевченка «Наймичка». Проте коаліція польської шляхти, уніатського духовенства й українських буржуазних націоналістів не допустила І.Франка, найбільш кваліфікованого кандидата, до викладацької діяльності.

З самого початку перебування у Львові І.Франко бере активну участь в діяльності робітничих гуртків, де читає лекції на економічні та інші теми.

І.Франко бував у багатьох містах і селах Львівщини. Коли він мешкав у Львові, улюбленим його відпочинком були екскурсії в недільні дні по ближніх або й віддалених околицях.

У важкий для нього 1879 рік І.Франко прийняв запрошення свого приятеля Йосипа Олеськова погостювати якийсь час у його батьків, що жили в селі Скварява біля Жовкни. Тут молодий письменник почав роботу над підручником політичної економії, в основу якого поклав праці М.Чернишевського і сербського соціаліста С. Марковича.

В 1883-1884 роках І.Франко декілька разів відвідав Бібрку – гостював у вчительки Юлії Снайдер, відомої в літературному світі під псевдонімом Уляна Кравченко. Письменниця надсилала свої твори для друкування в журналі «Зоря», де тоді працював І.Франко. він схвально оцінив її поезії, і їхнє знайомство згодом переросло в щиру дружбу.

В цей же час І.Франко заприятелював і з учителькою Климентією Попович, також поетесою, і не раз бував у Жовтанцях в гостинному домі її батьків. Письменник багато зробив для творчого розвитку Уляни Кравченко і Климентії Попович, радив їм, що читати, давав книжки, рецензував їхні твори та сприяв у надрукуванні, спрямовував їх творчість на шлях реалізму.

Розшукуючи матеріали для історії української літератури, І.Франко в кінці грудня1893 року відвідав село Крехів, що біля Несторова: там у монастирі було тоді чимало рукописів і стародруків. Цінні виписки, зроблені у Крехові, він використав у дослідженнях «Варлаам і Йоасаф», «Апокрифи та легенди з українських рукописів» та інших.Ряд міст і сіл письменник відвідав як кандидат у депутати парламенту Австрії.З допомогою різних зловживань власті тоді не допустили обрання І.Франка до парламенту.

Перебування І.Франка у ряді міст і містечок пов’язане з урочистим відзначенням 40-річчя його літературної діяльності. Під час зустрічей з громадськістю ювіляр читав переважно поему «Мойсей». Ось як описує сучасник ювілейну зустріч у Золочеві 1911року: «Золочів прийняв його урочисто. …На вокзалі було багато народу, старих, молодих, гімназистів…

Вечором у великій театральній залі він читає «Мойсея», пролог до «Мойсея» читає на кінці. Зал повний народу… Франко … читає середнім, розміреним голосом. Більшість присутніх читала «Мойсея», але слухає ще раз із уст самого Франка з побожністю. Аособливо молодь, гімназисти. Це ж історична подія в їх житті, вони бачили Франка, чули з його уст «Мойсея».

Львів – це місто Івана Франка. Тут він прожив сорок років із шістдесяти, тут залишив про себе пам'ять, що житиме вічно.

Ранньою весною 1880 року, опинившись без засобів на прожиття у Львові, І.Франко їде до Коломиї, маючи намір податися звідти у село Нижній Березів до вчителя Кирила Геника;оскільки грошей не було, позичив у залізничника К.Срочинського його проїзний квиток. У Коломию І.Франко прибув 1 березня, мав зустріч з Ольгою Рошкевич та її чоловіком В.Озаркевичем, а через три дні разом із К.Геником вирушив у Нижній Березів. По дорозі у містечку Яблунові, вони зупинились у заїжджому дворі. Був саме ярмарковий день, і поліція особливо пильно приглядалася до людей. Коли жандарм побачив К.Геника, який був на підозрі як соціаліст, у товаристві якогось незнайомого, він поцікавився його документами. І.Франко документів не мав, крім проїзного квитка, позиченого у знайомого. Пояснення, що він студент Львівського університету, приїхав підготувати К.Геника до іспиту на атестат зрілості, не допомогло, і письменника того ж дня з його подорожньою скринькою, в якій були книги наукового, переважно економічного, змісту, відправили до Коломиї й посадили в поліцейську камеру міської ратуші.

9 березня на вимогу окружного суду було заарештовано К.Геника, селян П.Гладія, А.Мельника з Яблунева, а 12 березня – учителя М.Колцуняка в селі Шешорах. За зв’язки з І.Франком, за соціалістичну й атеїстичну пропаганду заарештовані просиділи три місяці в тюрмі, їх було звільнено аж 6 червня.

Під арештом письменника тримали до 11 червня, а потім у супроводі поліції відправили у Нагуєвичі. На волю він вийшов лише 13 червня.

Занедужавши, І.Франко 15 червня повернувся до Коломиї і прожив там «страшний тиждень в готелі». Там протягом трьох днів була написана новела «На дні». Скінчивши роботу, він, як згадував потім, «відчував себе таким ослабленим, таким виснаженим голодом і хворобою, що за останні крейцари купив конверт і марку, послав свій рукопис до Львова до одного знайомого, потім вернувся до готелю і положився, щоб умерти. Я лежав так три дні, дрижачи від пропасниці, без думок і без охоти до життя. Тільки бідний готельний слуга приносив мені іноді декілька ложок супу» Влітку того ж року І.Франко на запрошення Кирила Геника таки побував у Нижньому Березові. Кирилів брат Степан згадував: «Франка пам’ятаю добре… ходив досить бідно убраний, у вишиванці. Завжди досить довго читав. У вільний час ходив на ниву, сідав коло робітників і просив, аби співали, а він записував… Франко з братом мали багато книжок..».

На запрошення свого приятеля по університету – студента Владислава Дзвонковського він у вересні приїжджає до Станіслава, знайомиться з його рідними, зокрема з сестрою Юзефою.

Вродлива й освічена дівчина з її глибокими міркуваннями про завдання літератури полонила молодого письменник. Покохавши Юзефу, І. Франко став бувати у Дзвонковських, які мешкали за тисменицькою рогачкою. Тут влаштовувались літературні вечори. Про те, які погляди і настрої панували у йому середовищі, свідчить лист студента Ф.Дашинського до І.Франка 3 липня1884 року, де той, розповідаючи про читання у Дзвонковських надісланої автором зі Львова новели «На дні», захоплено пише: «То найкращий ваш твір, високо агітаційний».

Бачачи занедбаність господарства вдови А.Дзвонковської, І.Франко задумує разом з Михайлом Павликом і його сестрою Анною організувати на основі цього господарства хліборобську спілку. Однак, як видно з листа письменника до Уляни Кравченко від 25 лютого 1884 року, задум письменника залишився нереалізованим через брак коштів на оренду.

Завдяки Іванові Франкові в історії української літератури увійшло невеличке село Криворівня (тепер Верховинського району). Цей чарівний куточок Гуцульщини над Черемошом ще з ХІХ століття став місцем відпочинку і творчих студій багатьох прогресивних діячів культури. Приїжджали сюди Леся Українка, О.Кобилянська, М.Коцюбинський, О.Маковей, О.Олесь, А.Крушельницький, Г.Хоткевич. Відомий етнограф Володимир Гнатюк з гордістю називав Криворівню «українськими Афінами», де першою особою був І.Франко.

Серед жителів села письменник користувався величезною повагою, мав між них добрих приятелів. Серед тих, хто проводжав великого Каменяра в останню путь, була й селянка з Криворівні, яка несла вінок від своїх земляків – Франкових шанувальників. У десяту річницю з дня смерті письменника на скелі, з якої він промовляв на народному вічі в 1912 році, під звуки трембіт було встановлено гранітну дошку з написом: «В честь Іванові Франкові Гуцульщина. 1916 – 1926».

З родиною Франків тісно зв’язане село Підгірки (тепер передмістя Калуша). Після того, як брати Захар та Онуфрій поодружувались, у нагуєвицькій хаті стало тісно, та й земля залишилася вітчимові. Іван Франко дізнався, що в Підгірках місцевий суддя продає хату й шматок землі. Туди в 1902 році й переселилася велика сім’я Онуфрія. Письменник не раз відпочивав у цьому селі, зустрічався з місцевими людьми та робітниками Калуша, часто бесідував з освіченим селянином Стефаном Смольським. Разом з племінником Омеляном ходив у ліс по гриби. Востаннє І.Франко був у Підгірках, коли ховали брата Онуфрія. «Стояв він похилений, хворий, дуже сумний, - згадує небіж Онуфрія. – Стрий ранньою весною пішов по рибу, роздягся. Вліз у крижану воду, простудився і помер, а через два тижні помер і найстарший син Яків, названий на честь діда». Пізніше, у 20 -30-ті роки, в село приїжджала на відпочинок Ольга Франко з дітьми і внуками. Будинок у Підгірках не зберігся, а на тому місці, де він стояв, у 1956 році споруджено пам’ятник І.Франкові.

Без Франка не можна уявити собі культурного і громадянського життя Буковини кінця ХІХ – початку ХХ століття.

З Ольгою Кобилянською, Євгенією Ярошинською та іншими буковинськими письменниками Франко був особисто знайомий, став для них порадником і вчителем, не одному відкрив шлях у літературу.

У травні 1891 року І.Франко разом з дружиною і малими дітьми Андрієм, Тарасом та Петром приїхали на Волинь.

Надзвичайно жаданою була зустріч з невеликим письменником для двадцятирічної Лесі. Адже це при його дружньому сприянні ще в 1884 році юна поетеса опублікувала у львівському журналі «Зоря» свої перші літературні спроби – вірші «Надія», «Конвалія», «Сафо», з його боку вона дістала відчутну моральну підтримку.З метою конспірації Косачі не розголошували нікому прізвища свого гостя. Все ж поїздка «галицького бунтівника» на Волинь була помічена царськими жандармами. З приводу приїзду сім’ї Франка в Колодязне Петра Антоновича викликали для пояснень до київського генерал-губернатора, який зробив Косачу попередження. « З вашого перебування у нас, - написала згодом Ольга Петрівна дружині І.Франка, -вийшла ціла «історія». Прийшлось формально об’яснятись. Начальство прямо сказало тоді, - «так смотрите, я вас предостерегаю». Ольга Федорівна з вдячністю згадує теплий прийом у колодязному, в листі до Олени Пчілки писала: « Сестричка моя по правді не приїхала тоді в колодязне через переполох, котрий зробився через них з приїздом фамілії нашої в Росію. Коло колегії, навіть в Покорщині, стояла варта, чи не їде (І.Франко – О.О.). А він … тим часом спокійненько ловив в’юни в Колодязному. І Сонічка (сестра Франкової дружини – О.О.), не хотячи пошкодити фамільним інтересам і т. ін. – не приїхала».

Звичайно, ніякі погрози з боку властей не змогли похитнути глибокої симпатії родини Косачів до І.Франка. поїздка на Волинь ще міцніше скріпила його дружбу з Лесею Українкою. В особі молодої поетеси він відчув великий талант, знайшов ідейного спільника. І.Франко ділився з Лесею своїми творчими задумами, планами. У листі від 13 січня 1903 року із Сан-Ремо поетеса згадувала: «… Давно колись, ще в Колодязному, Ви розповідали мені плани одної драми, що здався мені надзвичайно цікавим і оригінальним, потім – елементи його я пізнала в «Кам’яній душі». Лише один раз довелося Івану Франкові побувати в Одесі.

Меткий репортер «Одеського листка» розшукав недужого письменника у невеликому готелі «Версаль» на розі вулиць Грецької та Олександрійського проспекту і квапливо подався до редакції з кілька рядковою заміткою, у якій сповіщалося:« До Одеси прибув зі Львова (Австрія)… відомий український письменник і вчений, член кореспондент С.-Петербурзької Академії наук д-р філософії І.Франко. поважний учений приїхав сюди з науковою метою і для лікування – у нього паралізовані кисті рук».

Замітка з’явилася серед міської хроніки «Одеського листка» за 15 (28) жовтня 1909 року.8 січня 1940 року львівському університету присвоєно ім’я Івана Франка. Перед будинком університету встановлено пам’ятник І.Франку (скульптори В.Борисенко, Д.Крвавич, Е.Мисько, В.Одрехівський, Я.Чайка, архітектор А.Шуляр). урочисте відкриття монумента відбулося 31 жовтня 1964 року. Велику роботу по увічненню пам’яті письменника проводить Львівський літературно-меморіальний музей Фавна Франка, відкритий 10 жовтня 1940 року. В музеї зібрано численні франківські пам’ятки, прижиттєві й пізніші видання творів каменяра. У 1949 році на території музею встановлено погруддя І.Франка (скульптор Г.Пивоваров).

На ознаменування 100-річчя з дня народження І.Франка в 1956 році Президія Верховної Ради УРСР присвоїла його ім’я Львівському театру опери та балету. На сцені цього театру була поставлена опера Ю.Мейтуса «Украдене щастя». Постановка опери Б.Лятошинського «Золотий обруч» за мотивами повісті І.Франка «Захар Беркут» в 1971 році удостоєна Державної премії Української УРСР імені Т.Г.Шевченка. постановка п’єси «Украдене щастя», здійснена академічним українським драматичним театром імені М.Заньковецької в 1976 році, стала новою сторінкою в історії сценічної інтерпретації цього твору.

Традиції Каменяра наснажують творчість нових і нових поколінь митців. Художники часто звертаються до образу І.Франка, ілюструють його твори. Загальне визнання здобули праці О.Кульчицької, Л.Левицького, С.Караффи-Корбут,

Є.Безніска та інших. Композитори поклали на ноти ряд поезій І.Франка; в їх числі прекрасна пісня А.Анатольського «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…»