7. Загальна характеристика кримінально-виконавчого законодавства України

Кримінально-виконавче законодавство у широкому розумінні – це система нормативно-правових актів, шо містять норми кримінально-виконавчого права. Це акти органів влади і управління, які регулюють увесь комплекс суспільних відносин, що виникають із приводу й у процесі виконання й відбування кримінальних покарань та застосування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.

Базовим джерелом і юридичною основою розвитку кримінально- виконавчого законодавства є Конституція України. Зокрема, Основним Законом встановлено, що виключно законами України визначаються організація й діяльність органів і установ виконання покарань (п. 14 ч. 1 ст. 92), тільки Законом України оголошується амністія (ч. 3 ст. 92); здійснення помилування віднесено до компетенції Президента України (п. 27 ч. 1 ст. 106).

Більшість прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, які передбачені розд. 11 Конституції України, повною мірою поширюється й на засуджених. Зокрема, ч. З ст. 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Головним же законом, що регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є КВК України, який був прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. та набрав чинності з 1 січня 2004 р.

До прийняття КВК в Україні діяв Виправно-трудовий кодекс (далі – ВТК України), який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і набрав чинності з 1 червня 1971 р. Тривалий час (до 2001 р.) цей Кодекс регулював порядок і умови виконання та відбування тільки двох видів кримінальних покарань: позбавлення волі та виправних робіт. Порядок і умови виконання та відбування інших видів кримінальних покарань регулювалися низкою інших підзаконних нормативно-правових актів. КВК України регулює порядок і умови виконання та відбування усіх видів кримінальних покарань, які передбачені у ст. 31 нового КК України. Крім цього КВК України містить низку нових положень, яких не було у ВТК України, по-новому чи більш детально регулює окремі питання виконання та відбування кримінальних покарань.

КВК України складається із Загальної та Особливої частин і прикінцевих положень. Загальна та Особлива частини поділені на п'ять розділів, які складаються з 26 глав, що містять 166 статей. Розділ перший містить норми, які визначають загальні положення кримінально-виконавчого законодавства, правовий статус засуджених, систему органів і установ виконання покарань, регулює питання нагляду й контролю за виконанням покарань і участі громадськості у виправленні й ресоціалізації засуджених. Розділ другий регулює питання виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, розділ третій – виконання покарання у виді позбавлення волі, розділ четвертий – виконання покарання у виді довічного позбавлення волі. Розділ п'ятий присвячений питанням звільнення від відбування покарання, допомоги особам, які звільнені від відбування покарання, контролю і нагляду за ними. Прикінцеві положення регулюють питання введення в дію КВК України.

До інших законів, які містять норми кримінально-виконавчого права, слід віднести:

• – Закон України від 1 грудня 1994 р. "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі";

• – Закон України від 1 жовтня 1996 р. "Про застосування амністії в Україні";

• – Закон України від 23 червня 2006 р. "Про Державну кримінально-виконавчу службу України";

• – Закон України від 2 березня 2000 р. у редакції Закону України від 14 квітня 2009 р. "Про чисельність Державної кримінально-виконавчої служби України";

• – Закон України від 17 березня 2011 р. "Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк" та ін.

Низка норм кримінально-виконавчого права міститься і в Указах Президента України. Зокрема, Указом Президента від 5 квітня 1994 р. № 139/94 затверджене Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України; Указом Президента України від 25 квітня 2008 р. № 401/2008 схвалена Концепція реформування Державної кримінально-виконавчої служби України; Указом Президента України від 16 вересня 2010 р. № 902/2010 затверджене Положення про здійснення помилування; Указом Президента України від 8 листопат да 2012 р. № 631/2012 схвалена Концепція державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби тощо.

Окремі питання діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України регулюються також постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України. Наприклад, постановою від 1 квітня 2004 р. № 429 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 листопада 2010 р. № 1042) затверджені Положення про спостережні комісії та Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах; розпорядженням від 30 жовтня 2008 р. № 1385-р схвалена Концепція соціальної адаптації осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі на певний строк; розпорядженням від 26 листопада 2008 р. № 1511 -р схвалена Концепція Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року; розпорядженням від 1 липня 2009 р.' № 740-р схвалений План заходів з реалізації Концепції соціальної адаптації осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі на певний строк, до 2015 року; постановою від 29 квітня 2013 р. № 345 затверджена Державна цільова програма реформування Державної кримінально-виконавчої служби на 2013-2017 роки; постановою від 14 серпня 2013 р. № 578 затверджений Порядок забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби; постановою від 2 липня 2014 р. № 225 затверджене Положення про Державну пенітенціарну службу України тощо.

Кримінально-виконавче законодавство України складається також і з чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У даному випадку згідно з Законом України "Про міжнародні договори України" (далі – Закон) йдеться про будь-який міжнародний договір (міждержавний, міжурядовий, міжвідомчий) незалежно від форми й найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол), але він має бути укладений і належним чином ратифікований. Стаття 9 Закону вказує, що ратифікації підлягають міжнародні договори, які стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. З цього, безумовно, випливає, що всі міжнародні договори, стосовно поводження із засудженими (як із громадяг нами України, так.і з громадянами інших держав чи осіб без громадянства) мають бути ратифіковані.

Стаття 19 Закону встановлює, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, визначеному для норм національного законодавства. Якщо ж міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, визначено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.