2. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму

Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи, ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та збереженням побудованої класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, з-поміж яких найвідомішими є:

• австрійська - Л. Мізес (1881-1976), Ф. Хайєк (1899-1992);

• фрайбурзька - В. Ойкен (1891-1950), Л. Ерхард (1897-1977), А. Рюстов (1885-1963), В. Рьопке (1899-1966), А. Мюллер-Армак;

• французька - Ж. Рюеф (1896-1979), М. Алле (1911).

Австрійська школа

За умов певного занепаду неокласичної теорії в 30-50-х роках ліберальні економічні ідеї, як вже згадувалося, сповідувала невелика група дослідників на чолі з відомими австрійськими теоретиками Людвігом фон Мізесом (1881—1976) та його учнем Фрідріхом Августом фон Хайєком (1899-1992), Нобелівським лауреатом 1974 р., які ще в 20-х роках заснували так звану «нову австрійську економічну школу», її представники відкидали теорію загальної економічної рівноваги та економетрику. Л. Мізеса і Ф. Хайєка, головним чином, цікавили проблеми конкуренції та ціноутворення за ринкових умов, що постійно змінюються.

Зокрема, ще у книзі «Соціалізм» (1922) Л. Мізес стверджував, що економічна рівновага неможлива за умов централізованого ціноутворення, яке властиве плановій (соціалістичній) економіці. Тільки за умов об'єктивної взаємодії попиту, пропозиції і цін на основі вільної конкуренції може скластися рівновага в економіці. Лише вільна ринкова ціна дозволяє здійснювати вибір ефективних комбінацій виробничих ресурсів. Тому централізована економіка за умов фіксованих цін управляється сваволею чиновників, які не мають у своєму розпорядженні інструментів ефективного планування. Система планової державної економіки — це «запланований хаос», тому соціалістична економіка без системи еластичних цін ніколи не зможе досягти раціонального використання ресурсів. Вільні ціни відіграють ключову роль в ефективному функціонуванні ринкової економіки, однак для цього вони повинні корегуватися попитом, а не інфляцією. Звідси - значний інтерес Л. Мізеса до проблем інфляції, що в американський період його життя виявилось у зближенні його позиції з позицією школи сучасно­го монетаризму, суть якого розглядатиметься в одному із нас­тупних розділів.

Подібні погляди на роль вільного ціноутворення були властиві і Ф. фон Хайєку, який найбільш повно виклав їх у праці «Дорога до рабства» (1949).

Л. Мізес, а за ним і Ф. Хайєк, у своїх дослідженнях до кінця життя відстоювали принципи економічної свободи, виступаючи проти масштабного втручання держави в ринкову економіку. Основну гарантію свободи вони вбачали в системі при­ватної власності. Поки контроль над власністю розподіляється І між безліччю незалежних одна від одної осіб, ніхто не буде мати над ними абсолютної влади.

У Ф. Хайєка економічна свобода - це передусім індивідуальна свобода кожної окремої людини, яка незалежно розпоряджається належними їй ресурсами з тим єдиним обмеженням, яке не І дозволяє їй обмежувати свободу інших. Свобода є поняттям, яке за своєю внутрішньою суттю може бути застосованим тільки до окремої особи. Свобода, коли жодна людина не підкоряється волі Іншої, на думку Хайєка, є вищою людською цінністю. Основа економічної свободи полягає не в більш: чи менш рівномірному розподілі матеріальних благ і ресурсів державою, а у праві кожної людини вільно розпоряджатися своїм капіта­лом і своїми здібностями, що породжує її ризик і відповідальність. Вибір між цими протилежностями — це «вибір між системою, за якої вирішувати, кому що належить, буде кілька юдей, і системою, за якої це залежало б, хоча б частково, від цінностей і підприємливості самої людини, а частково - від непередбачених обставин». У суспільстві, де все планується «зверху», добробут кожного буде залежати не від його вміння чи таланту, а від суб'єктивного рішення вищого органу.

У праці Ф. Хайєка «Індивідуалізм і економічний порядок» (І948) альтернативою державного регулювання стала констукція спонтанного порядку. При цьому він відмовляється від поняття економічної рівноваги, яка, на його думку, ніколи реально не існувала. Він використовує поняття «спонтанний порядок» як певне наближення до рівноваги. Для підтримання «економічного порядку» особливо важливі два основних правила:

• відмова від присвоєння чужої власності;

• виконання добровільно взятих на себе договірних зобов'язань.

Фрайбурзька школа

Світова економічна криза 1929-1933 років продемонструвала необхідність ґрунтовного перегляду системи ліберальних економічних поглядів. У результаті на зміну старому лібералізму прийшов лібералізм модифікований, або неолібералізм, широкому розумінні неолібералізм - це економічні концепції, що заперечують необхідність прямого державного втручання в економіку, визнаючи тільки опосередковані форми державного регулювання і відповідну економічну політику.

Методологічні основи неолібералізму

Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством 30-х роках як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепція в теоретичних розробках, і в економічній політиці ґрунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки певному втручанню держави в економічні процеси. Якщо кейнсіанство з самого початку ґрунтувалося на активному державному втручанні в економіку, то неолібералізм - на відносно пасивному державному регулюванні. Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, що ґрунтується на використанні принципів вільного ціноутворення провідній ролі приватної власності і недержавних господарських ринкових структур. Роль держави в економіці вони вбачають у функціях арбітра «економічної гри». Методологічні принципи і теоретична платформа неолібералізму формувались у рамках неокласичної економічної теорії. Однак, на відміну від представників традиційних ліберальних поглядів, сучасні прихильники лібералізму визнають неспроможність конкурентного ринкового механізму автоматично забезпечувати макроекономічну рівновагу і необхідність державного втручання в цей процес. Виступаючи проти прямого державного регулювання виробничо-комерційної діяльності фірм і планового ціноутворення, неоліберали вважають, що саме держава повинна забезпечити необхідні правові та економічні умови для ринкової конкуренції і свободи ціноутворення. При цьому особливу роль вони відводять стабілізації державою грошово-кредитної системи, розробленню і реалізації нею податкової, інвестиційної, зовнішньоекономічної та антимонопольної політики.

Критикуючи кейнсіанську концепцію за стимулювання інфляції як засобу досягнення економічної рівноваги і кейнсіанські уявлення про «повну зайнятість», неоліберали вважають, що держава повинна взяти на себе стабілізацію споживчих цін, здійснювати соціальний захист населення, в тому числі й безробітних.

Неолібералізм як система економічних поглядів має свої особливості в різних країнах. Водночас її об'єднує спільність поглядів на основоположні проблеми функціонування ринкової економіки в рамках широкої течії економічного лібералізму. Найбільш характерним неолібералізм є для сучасної німецької і французької економічної науки.

Німецькі економісти зробили найбільший внесок у формування теорії неолібералізму. Цьому сприяли історичні умови розвитку Німеччини у XX ст. Після Першої світової війни німецька економіка довго перебувала у стані хаосу і стагнації та не піддавалася «лікуванню» традиційними неокласичними методами.

У 30-х роках низка німецьких економістів, соціологів і правників об'єдналися у творчу групу для пошуку і розроблення конкретних заходів стосовно виходу економіки країни із кризового стану. Очолив цю групу професор політичної економії Фрайбурзького університету, видатний німецький економіст Вальтер Ойкен. Ядро «фрайбурзької школи» склали такі відомі дослідники, як Александр Рюстов, швейцарець Вільгельм Рьопке, а також Ф. Бем, Л. Мікш, А. Мюллер-Армак.

Теорія «соціального ринкового господарства»

Серцевиною німецького неолібералізму стала теорія «соціального ринкового господарства», основу якої розробив В. Ойкен, а деталізували його однодумці — В. Рьопке, Л. Ерхард, О. Рюстов, А. Мюллер-Армак.

До речі, саме останній і ввів поняття «соціальне ринкове господарство» в науковий обіг у своїй праці «Господарське управління і ринкове господарство» (1947), так визначивши його суть: це господарство, де «принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання». За характеристикою В. Рьопке у книзі «Гуманне суспільство» (1950) «соціальне ринкове господарство - це шлях до економічного гуманізму».

«Соціальне ринкове господарство» ґрунтується на чотирьох основних принципах, сформульованих В. Ойкеном у згаданій праці:

• забезпечення відкритості ринку, вільної конкуренції без монополістичних обмежень;

• свобода всіх господарських угод, тобто право підприємців продавати товари і купувати виробничі ресурси без всяких обмежень;

• приватна власність як основа свободи конкуренції та свободи угод;

• повна відповідальність підприємців за результати своєї діяльності.

Головною рушійною силою «соціального ринкового господарства» його фундатори вважали приватну підприємницьку ініціативу і вільну конкуренцію. Саме вони, на думку неолібералів, спроможні забезпечити потреби споживачів як у кількісному, так і в якісному відношеннях. Водночас вони відмовили ся від принципів свободи ринкового господарства класичного лібералізму. Неоліберали усвідомлюють, що повернення до економіки досконалої конкуренції сьогодні просто неможливе. І Тому, заперечуючи необхідність всебічного і прямого державного втручання в економіку, вони вбачають у державному регулюванні, гарантію створення умов для розширення конкуренції і відвернення небезпеки монополізації.

У стабільності державної економічної політики неоліберавбачають запоруку реалізації ідей «соціального ринкового Господарства» на практиці. Дану систему вони вважають найродуктивнішою з відомих історії економічних форм господарювання. Про створення практичної моделі «соціального ринкового господарства» заявив перший канцлер ФРН К. Аденауер у передмові до книги В. Рьопке «Чи правильна німецька еко-ірмічна політика?» (1950). Ця теорія стала основою офіційної економічної політики ФРН, економіка якої на її основі у 60-х роках досягла справжнього розквіту.

Французька школа неолібералізму

Виникнення французького неолібералізму пов'язане передусім з іменем видатного вченого Жана-Леона Рюефа (1896-Й79), єдиного з економістів, хто став дійсним членом Французької академії. Вихідні положення своєї економічної концепції Ж.-Л. Рюеф виклав вже у першій своїй праці - «Від природничих до соціальних наук» (1922), в якій він виявив велику схильність до математичних методів економічного аналізу. Основним методом пізнання економічної дійсності Рюеф вважав статистичний метод, велику увагу приділяючи математичному і статистичному моделюванню економічних процесів. Ж.-Л. Рюеф був переконаним прихильником мінової концепції, зводячи всі економічні процеси до обміну. Предметом економічної теорії він вважав «поведінку господарюючих суб'єктів у процесі створення суспільного багатства», тобто продовжував традиції неокласичної школи.

Ліберальна економічна концепція Ж.-Л. Рюефа пройшла шлях складної еволюції. У працях 20—30-х років французький теоретик виявив себе прихильником ортодоксального класичного лібералізму, послідовником ідей П.Буагільбера, Ж.-Б.Сея, А.Курно, Л.Вальраса. Виходячи з цих позицій, будь-яке втручання держави в економічне життя він називав «джерелом усіх мерзот нашого часу», будь-який різновид економічного дирижизму в економіці вважав «вульгарним мальтузіанством» і «несвідомим комунізмом». Вчення Дж.М.Кейнса Рюеф різко засуджував, розглядаючи його руйнівним для економіки і шкід­ливим для економічної політики. Свої ліберальні погляди майбутній академік обґрунтовував у теорії «соціального порядку» і теорії «регулюючого механізму», згідно з якими вільна конкуренція і взаємодія вільних ринкових цін завжди і всюди веде до автоматичного встановлення економічної рівноваги.