3. Розвиток економічної думки античного світу

Найбільш вагомий вклад в розвиток економічної думки стародавнього світу внесли античні мислителі, насамперед грецькі філософи. Економічна думка античності формується в умовах панування класичного рабства, яке було більш прогресивною формою виробництва у порівнянні з патріархальним рабством Стародавнього Сходу. Для класичного рабства характерне наявність розвиненого інституту приватної власності, чіткий поділ суспільства на класи за майновим принципом, достатньо високий рівень розвитку товарно-грошових відносин. Основною продуктивною силою стають раби. В античній Греції склались особливі умови господарювання, внаслідок яких основними галузями економіки стали ремесло і торгівля, а не сільське господарство. Це й обумовило більш системний характер економічної думки Греції. Вона розвивається як складова частина філософських систем античних філософів.

Однією з видатних постатей серед представників давньогрецької економічної думки є Ксенофонт (430 – 354 рр. до н.е.). Саме він ввів поняття економіка. Сучасна назва економіка походить від давньогрецького „ойкономія”. Перш частина слова походить від „ойкос”, що означає „дім”, а друга, за різними версіями, від „ном” – „закон” або „нем” – „регулювати”, „організовувати”. В буквальному перекладі слово економіка означає „наука про дім”, „мистецтво управління домом”. Раніше цей термін перекладали ще як „домострой”. Саме в такому розумінні й застосовував поняття економіка Ксенофонт. Центральною темою його трактату „Ойкономія” став опис зразкового домашнього господарства афінського громадянина. Ксенофонт дає різнобічні рекомендації по раціональному веденню господарства. В поглядах Ксенофонта знайшли відображення розвиток товарно-грошових відносин. Він був першим автором, який почав всебічно вивчати поділ праці. Він вказував на його велике значення для економічного розвитку. Поділ праці Ксенофонт пов’язував з розмірами ринку. Господарську діяльність він розумів як процес створення корисних речей, споживчих вартостей. Ксенофонт вперше приділив увагу двом сторонам товару: його корисним властивостям (споживчій вартості) та здатності до обміну (міновій вартості). Ксенофонт в дусі традиції, характерної для періоду панування натурального господарства засуджував обіг грошей як торговельного та лихварського капіталу, оскільки це призводить до несправедливого збагачення за рахунок нееквівалентного обміну. Проте визнавав корисність грошей і їх необхідність для виконання функцій обігу та нагромадження. Ксенофонт був прихильником рабства й давав рекомендації рабовласникам для збільшення своїх доходів здійснювати мінімальні витрати на утримання рабів.

Найбільш видатною постаттю античної економічно думки є Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.). Арістотель здійснив найбільш глибокий аналіз економічних явищ і закономірностей античного суспільства. Його погляди, в значній мірі, аж до виникнення меркантилізму визначали спосіб економічного мислення, а його розуміння економічних категорій було сприйнято і розвинуто економічною наукою. Найбільш відомими трактатами Арістотеля є „Нікомахова етика” та „Політика”. В них він робить дослідження економічних процесів у суспільстві з метою виявлення закономірностей. Арістотель вперше намагається проникнути в суть економічних явищ.

Арісотель першим в історії зробив спробу аналізу не лише традиційної економічної поведінки, а й поведінки спрямованої на особисте збагачення, тієї поведінки, яка стала основою капіталістичного способу виробництва. Він розділяв господарську діяльність на економіку та хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво ведення господарства. До неї належить діяльність землеробів ремісників, дрібних торговців по виробництву життєво необхідних продуктів. Хрематистика – мистецтво накопичення грошей, мистецтво наживи. Економіка і хрематистика існують разом та доповнюють одна одну. Проте, якщо перша заслуговує похвали, то остання всякого засудження. Арістотель вважає, що прагнення до накопичення грошового багатства немає меж й пробуджує ненависть в суспільстві. З цих позицій він засуджує лихварство та торгові спекуляції. Його ідеалом є невелике натуральне господарство, засноване на праці рабів. Поділ суспільства на класи Аристотель пояснював природною нерівністю людей, а підпорядкування одних іншим вважав природним законом. З метою зміцнення рабовласницького господарства пропонував підтримувати рабовласників середнього статку.

Виступаючи прихильником натурального господарства, Арістотель розумів важливість торгівлі для доставки товарів та більш повного забезпечення потреб. При цьому він намагається відкрити закономірності товарообміну. Він розглядає товари, з одного боку, як блага, корисності, а з іншого, звертає увагу на те, що в процесі обміну кожен товар представляє себе в певній кількості іншого товару. Таким чином, Арістотель фактично розділяє дві сторони товару: споживчу вартість і мінову вартість. Арістотелю належить першість в аналізі такого явища як ціна. Її він зводив до пропорції в обміні одного товару на інший. Заслугою Арістотеля є те, що він намагається відшукати основу пропорцій обміну, тобто основу визначення мінової вартості. Обмін повинен бути еквівалентним й здійснюватись за справедливою ціною. Проте критерії справедливості обміну він трактує неоднозначно. З одного боку, Арістотель зводить його до співвідношення праці витраченої на виготовлення товару, тобто він підходить до трудової теорії вартості. З іншого боку, загальною мірою для визначення пропорції обміну він вважає потребу. На практиці ж для зручності як мірило вартості використовують гроші. Гроші, на його думку виникають як результат угоди між людьми для спрощення товарообміну. Таким чином, Арістотель є основоположником раціоналістичної концепції грошей. Аристотель не зрозумів дійсної природи грошей. Їх функції міри вартості та засобу обігу він відносив до сфери економіки, й вважав корисними, а функцію засобу нагромадження відносив до сфери хрематистики. Тому з існуванням грошей пов’язував наявність нееквівалентного обміну, жадобу багатства та суспільну ненависть.

Особливості соціально-економічного розвитку відображає й економічна думка Стародавнього Риму. З ІІІ ст. до н.е. Рим стає потужною державою, яка швидко розвивається. Основу економіки Риму становить рабовласницьке господарство. Проте на відміну від Греції, основною галуззю економіки Риму було землеробство, представлене крупними рабовласницькими латифундіями. Наряду з ними існували також невеликі товарні рабовласницькі господарства, орієнтовані на ринок. Це знайшло відображення в економічній думці Античного Риму.

Захисником рабовласницького господарства виступив Катон Старший (234 – 149 рр. до н.е.). в своєму трактаті „Про сільське господарство” він дає поради по правильному веденню рабовласницького господарства. Його ідеалом було натуральне господарство, яке повністю задовольняє свої потреби, проте допускав продаж надлишків на ринку. Він не вважав за доцільне використовувати найману працю, а надавав значної ваги правильній організації і регламентуванню праці рабів задля збільшення доходу. Катон радив тримати рабів у строгості й забезпечувати їх максимальне завантаження. Рабів він розглядав як знаряддя праці, які ставив нижче худоби. Так, в святкові дні він радив давати відпочинок худобі, а раби повинні були працювати, хвору худобу потрібно було лікувати, а хворого раба продати як „старого воза”. Щоб отримати від праці рабів максимально вигоди, Катон радив купувати їх у юному віці, а старих та немічних продавати. Щоб упередити заворушення серед рабів радив розповсюджувати між них чвари та провокувати конфлікти.

Загарбницькі війни, які вів Рим, дали великий притік полонених рабів. Ціни на рабів впали. Використання дешевої праці рабів сприяло розвитку великих рабовласницьких латифундій. Й хоча праця вільних землеробів була більш продуктивною ніж рабська, дрібні землеробські господарства розорювались, не витримуючи конкуренції з латифундіями. Ця обставина знайшла відображення в реформаторських ідеях братів Гракхів: Тіберія (163 - 132 рр. до н.е.) та Гая (153 – 121 рр. до н.е.). Вони виступили на захист малоземельного і безземельного селянства, висунувши проект аграрної реформи. В ньому вони пропонували обмежити велике землеволодіння й зміцнити становище селянства.

Шляхи зміцнення рабовласницького господарства в умовах розвитку товарних відносин здійснював римський вчений Варрон (116 – 27 рр. до н.е.). В трактаті „Про сільське господарство” він намагався дати рекомендації рабовласникам по раціональному веденню господарства. Він засуджує тих рабовласників, які відійшли від управління справами й живуть у містах. Для збільшення урожайності пропонує впроваджувати досягнення агрономічної науки, збільшувати інтенсивність виробництва, вдосконалювати методи експлуатації рабів, використовувати матеріальну заінтересованість. Основою економічного розвитку він вважав не тільки землеробство, а й тваринництво й доводив необхідності „великого союзу” між землеробством та тваринництвом. Будучи прихильником натурального господарства, Варрон розумів важливість товарообміну. Головну мету господарства він вбачав в зростанні його прибутковості, підвищенні ефективності. Рабів Варрон відносив до сільськогосподарських знарядь – таких, що розмовляють.

В І ст. н.е. рабовласницьку господарство крупних латифундій переживало кризу, яка була спричинена низькою продуктивністю праці рабів та зростанням цін на рабів внаслідок припинення Римом загарбницьких війн. Назріла необхідність реформування системи господарювання, яка відобразилась в творах письменника й агронома Колумелли. Він залишив великий трактат „Про сільське господарство”, який складався з 12 книг. Колумелла виступив з критикою великих латифундій, які були неефективні. Причину він вбачав у тому, що раби працюють погано, обманюють власника, завдають шкоди полям та знаряддям. Покращити працю рабів можна через примус їх до роботи з розумною твердістю, а також проведення з ними розмов. Проте Колумелла не вірив в можливість суттєвого збільшення продуктивності рабської праці, тому виступив з підтримкою колонату, передачу земель в оренду вільним працівникам.