Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
визначальні етапи історії кіномистецтва і телеб...doc
Скачиваний:
48
Добавлен:
14.08.2019
Размер:
1.13 Mб
Скачать

6. Визначальні ознаки школи італійського неореалізму. Фільм Вітторіо де Сіки «Викрадачі велосипедів»

Італійський неореалізм – умовна назва творчих здобутків великої групи італійських кінематографістів післявоєнного періоду, об΄єднаних бажанням показати на екрані життя простого народу у формах, максимально наближених до реальності, але таких, що образно відтворюють найболючіші соціальні проблеми свого часу.

Більшість з творців цього напрямку були випускниками або студентами римського Експериментального кіноцентру.

Суттєві ознаки неореалізму – показ життя простих людей, зйомки на натурі, із використанням природного освітлення, уперше проявилися в картині Лукіно Віконті «Одержимість» (1943), однак першим визначальним фільмом нового напряму вважається фільм режисера Роберто Росселіні «Рим, відкрите місто» (1945). Картина про переслідування нацистами учасників італійського підпілля відзначалась майже документальним реалізмом змісту, характеру зйомок і гри акторів.

Не дивно – адже головна італійська студія «Чінечита» була зруйнована і зйомки доводилось вести просто неба; плівка була давно простроченою і давала специфічне зображення, схоже на стару хроніку; акторами були здебільшого непрофесіонали. На фоні «лакованих» сюжетів масових фільмів передвоєнного італійського та французького кіно «Рим, відкрите місто» вражав неприхованою правдою життя й пристрастю почуттів.

У наступні 7 років існування цього напрямку було створено ще кілька фільмів, у яких драматичне життя простих людей зіткалося з жорстокими проблемами оточуючого світу, соціальною несправедливістю.

«Пайза» Роберто Росселіні (1946), «Земля здригається» Лукіно Віконті (1948), «Гіркий рис», «Немає миру під оливами», «Рим, 11 годин» Джузеппе де Сантіса, «Умберто Д.» і «Дах» Вітторіо де Сіки, «Біля стін Малапаги» французького режисера Рене Клемана (1949) та деякі інші твори італійських кінематографістів максимально точно відтворювали атмосферу життя міських і сільських трударів, широко використовували натурні зйомки, вільний екранний рух камери, відтворювали на екрані найтонші деталі фізичних та емоційно-психологічних дій.

Насичені ідейним пафосом соціальних перетворень, фільми неореалістів водночас робили екранний акцент на виявах живих людських почуттів, на виразі глибоко національних характерів персонажів.

Зокрема, у цей період яскраво засіяла блискуча «зірка» італійського кіно Анна Маньяні (1908 – 1973). Справжнім шедевром акторської гри став зіграний нею образ Магдалени Чекконі з фільму режисера Лукіно Віконті «Найкрасивіша» (1951). Жінка з народу, вона має щиру душу, яскраву емоційність, постійне прагнення до виходу з нецікавого, одноманітного, буденного життя, зосередивши усі свої мрії про щастя на прагненні гарного майбутнього для своєї доньки, єдиний шанс для якої вона вбачає у зйомках у якомусь фільмі.

Анна Маньяні передала у цій ролі дивовижну гаму почуттів, психологічних настроїв, палких прагнень. Її мімічна майстерність, здатність до утворення живого народного характеру – вражаючі.

Безперечно, ця роль стала своєрідним камертоном для творчості багатьох наступниць А. Маньяні на італійському кінематографічному олімпі, і у першу чергу – для Софі Лорен.

Головним, визначальним твором напрямку неореалізму вважається стрічка режисера Вітторіо де Сіки за сценарієм Чезаре Дзаваттіні, створеному на основі роману Луїджі Бортоліні «Викрадачі велосипедів», яку 1958 року було включено до п΄ятірки кращих фільмів усіх часів і народів за версією кінокритиків світу опитаних Бельгійською синематекою.

В основі фільму – дуже проста історія: батько і син намагаються повернути вкрадений велосипед, без якого батько не може отримати роботу розклейника афіш. Такими самими – на перший погляд надзвичайно простими були і гра непрофесійних акторів , і операторська робота Карла Монтуорі. Фільм виглядав як хроніка реальних подій, але насправді був глибокою соціальною драмою. Буденність екранної дії ще більше підкреслювала трагізм безвихідного безробіття. Випадок з викраденням велосипеду набуває у фільмі символічного значення. Велосипед – начебто дрібниця, але це образ замкнутого кола, у якому опиняються злиденні трударі, змушені красти один у одного, аби вижити.

Величезний вплив фільму на розвиток тогочасного кінематографу полягав у чесному, надзвичайно гострому зору художників, які відтворили на екрані реальну дійсність, сповнену безумовної правди характерів. Найвиразніше у післявоєнному кінематографі Дзаваттіні і де Сіка зуміли поєднати правду сюжетної історії з правдивістю психологічної та емоційної дії персонажів, не допустивши жодного відступу від стильової єдності фільму, як справжнього соціального документу тої складної епохи.

І сьогодні – в часи нових економічних потрясінь, мистецький шедевр «Викрадачі велосипедів» на жаль знову набуває актуальності.

Течія італійського неореалізму, так само, як і її творці, була органічно пов΄язана з розвитком в Італії соціалістичних і комуністичних ідей. І коли внаслідок стабілізації політичної та економічної ситуації в країні «ліва ідея» почала втрачати авторитет у суспільстві, неореалізм як мистецтво соціальних ідей швидко зійшов нанівець. Фактично, останнім його шедевром був фільм Джузеппе де Сантіса 1952 року «Рим, 11 годин» – пристрасна розповідь про трагедію безробіття.

Однак неореалізм і пов΄язані з ним засади життєвої і художньої правди, сприяли утвердженню в мистецтві багатьох визначних кінематографістів, які склали славу італійського кіно в наступні періоди його розвитку – Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Серджіо Амадеі, Пьєтро Джермі, Альберто Латтуади, Карло Лідзані та інших. Зокрема, традиції неореалізму відродились в італійському кіно на початку 60-х років у фільмах «Чотири дні Неаполя» режисера Нанні Лоя (1962), присвяченого боротьбі з німецьким фашизмом, народній драмі режисера Вітторіо де Сета «Розбійник з Оргосоло» (1961) та інших фільмах.