15. Творчість к. Муратової та особливості гри створених нею акторських ансамблів

Режисер Кіра Георгіївна Муратова – випускниця режисерської майстерні С.А. Герасимова і Т.Ф. Макарової, усе творче життя пропрацювала на Одеській кіностудії. Перший фільм, який вона створила разом із чоловіком – режисером Олександром Муратовим, не просто називався «Наш чесний хліб». То була справді відверта, чесна екранна розмова про актуальні проблеми колгоспного села, сповнена образних знахідок і чудових акторських образів. У фільмі грали прекрасні актори Г. Юхтін, В. Мірошниченко. Блискучу роль відданого справі і людям рідного села голови колгоспу зіграв видатний український актор Дмитро Мілютенко. Вже тоді було помітно, що молоді режисери вміли створити необхідні умови для найліпшого розкриття акторами своїх екранних образів.

Однак подальші життєві долі режисерської пари розійшлися і надалі творча манера К. Муратової кардинально змінилась. Сюжети її фільмів – «Короткі зустрічі» і «Довгі проводи» побудовані на психологічному аналізі поведінки жінок з невдалими, або складними особистими долями. Ця ж тема була провідною і у майбутніх фільмах К. Муратової – «Астенічний синдром», «Чеховські мотиви», «Настройщик». Та й усі інші її картини – ретельний екранний аналіз психологічних проблем, збочень, драматичного розладу внутрішнього світу людини і її оточення. «Чутливий міліціонер», «Другорядні люди», «Мелодія для шарманки» – усі ці стрічки, йдучі у форватері світового психологічно-аналітичного кіно, неначе препарують складні духовні процеси сучасної людини, яка постійно зіткається з байдужістю оточуючого світу, духовною відчуженістю людей.

Ці риси режисерської творчості К. Муратової органічно відображені у більш-менш постійному акторському ансамблі, який згуртувався навколо неї за роки, що минули.

Персонажі її фільмів – здебільшого люди з тонкою душевною організацією; вони надзвичайно гостро реагують на психологічні дії свого оточення. Це егоцентристи, люди, зосереджені на особистих проблемах, які уворюють навколо себе дивну тривожну, нервову ауру.

І якщо у «Коротких зустрічах» поруч з напрочуд чутливим Володимиром Висоцьким К. Муратовій взагалі не було кого поставити, окрім виконавиці другої жіночої ролі Ніни Русланової, і довелося драматичну роль зрадженої дружини грати самій, то надалі навколо неї поступово склався досить великий виконавський ансамбль митців, здатних сповідувати властивий К. Муратовій перебільшено емоційний, або навпаки – перебільшено, аж до замкненості, стриманий стиль акторської гри.

Засоби акторської виразності цього творчого колективу – пластика, гостра до вичурності, психологічні стани, напружені до розриву, емоції – часом неконтрольовані, або неадекватні зовнішнім обставинам. Ніна Русланова, Зинаіда Шарко, Рената Литвинова, Георгій Делієв, Ала Демидова, Наталя Бузько, Жан Даніель – ідеальні актори муратовського кінематографу, який репрезентує проблемні больові точки духовного стану сучасного суспільства.

16. Поетичний кінематограф ю. Іллєнка та його органічний зв´язок з народною творчістю (фільми «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою»)

Юрій Герасимович Іллєнко (1036 – 2010) та режисер і актор Іван Миколайчук – дві найвиразніші постаті українського поетичного кінематографа. Блискучий оператор (уже його дипломна робота – знятий 1960 року на Ялтинській кіностудії фільм режисера Я. Сегеля «Прощавайте голуби» було тричі відзначено на міжнародних кінофестивалях) Ю. Іллєнко разом із режисером С. Параджановим 1964 року створює визначний твір світового кіно «Тіні забутих предків». Стилістика цієї картини, яка спиралась на глибинні витоки народної творчості, поєднуючи їх із напрочуд активною образною динамікою зображального трактування, повністю відповідала творчому стилю оператора і майбутнього режисера Ю. Іллєнка. Властиве йому самобутнє світобачення, глибоке розуміння історичних витоків народної культури, постійне прагнення до метафоричного осмислення долі народу вилилось у його режисерський дебют 1965 року – картину за сценарієм Івана Драча «Криниця для спраглих». Поетична, побудована на віртуозній метафоричній мові розповідь про старого, який хотів залишити по собі колодязь питної води, не вийшла в прокат через побачений у ній партійними органами «позакласовий», безідейний підхід.

Однак через три роки Ю. Іллєнко ставить не просто ще складніший за кіномовою, а надзвичайно складний і повністю метафоричний широкоформатний фільм «Вечір на Івана Купала» за мотивами одноіменної повісті М.В. Гоголя.

Ю. Іллєнко у цій картині, яка в образній формі рокриває драматичні моменти долі українського народу, зробив спробу перевести на екранну зображальну мову народні думи, прислів´я, приказки, оживити легенди та історичні міфи. Колористичні пошуки, метафоричні пейзажі, напружені образи екранних героїв вражали рівнем режисерської фантазії, емоційним натхненням. Актриса Лариса Кадочникова створила у фільмі небачений за психологічною напругою образ української жінки, яка зненавиділа світ омани, кривди, несправедливості. Висока образність пластичного і психологічного малюнку була притаманна й акторській грі Б. Брондукова,

Б. Хмельницького, Д. Франько, Ю. Фрідмана та інших виконавців. Говорячи про видатні зображальні якості фільму, не можна не згадати оператора В. Іллєнка, художників-постановників П. Максименка,

В. Новакова.

Небаченою була насиченість фільму метафорами. На противагу численним формалістичним пошукам західного кіно, метафори Ю. Іллєнко були змістовні, органічно фольклорні, філософські переконливі. Чого варта була лише сцена, у якій Підорка (Л. Кадочникова) годує грудьми сокиру – образ народного гніву проти панів).

На жаль, складність кінематографічної мови завадила визнанню фільму масовим глядачем. Тогочасний радянський глядач звик до суто реалістичних сюжетних рішень, а складна метафорична мова «Вечора на Івана Купала» вимагала відповідної естетичної культури сприйняття.

Цей відносний недолік Ю. Іллєнко переборов уже в наступній режисерській роботі – «Білий птах з чорною ознакою». Сценарій фільму було написано спільно з І. Миколайчуком, котрий перед тим довго виношував цю ідею.

Історія трьох братів із звичайної буковинської родини, яких складні політичні події розкидали по різні боки ворогуючих сторін, набула у фільмі характеру народної думи. Образи трьох синів Леся Звонаря – червоноармійця Петра (Іван Миколайчук), вояка УПА Ореста (Богдан Ступка), молодшого – Георгія (Юрій Миколайчук) повністю відповідали народній фольклорній традиції.

Глибоко образною, насиченою народністю була сповнена афористичності екранна мова героїв, органічно зплеталися їх долі з образами карпатської землі, відзнятими так, що ставали повноправним драматургічним компонентом твору, утворюючи поетичну атмосферу екранної дії.

Особливо виразний образ створив на екрані початкуючий тоді актор Богдан Ступка. Його герой був одночасно величний у своїй відданості рідній землі, і трагічно нікчемний у своїй марній злобі і прагненні уникнути народної кари. Вражаюче, зокрема, були зіграні актором і відзняті оператором Віленом Калютою сцени втечі Ореста, який намагається врятувати своє життя.

Саме ця роль, зіграна Б. Ступкою з усією яскравістю свого надзвичайного обдарування, стала приводом складної подальшої долі картини.

Отримавши Золоту медаль VII Московського міжнародного кінофестивалю 1971 року та головний приз кінофестивалю в Сорренто, стрічка свого часу майже не була у кінопрокаті, викликавши серйозне невдоволення тодішнього партійного керівництва України своєю ідеологічною двозначністю.

На щастя, це майже не вплинуло на подальшу творчу долю її авторів, чиє безумовне творче лідерство у тогочасному кінематографічному просторі України було однозначним.