10. Творчість ф. Фелліні та м. Антоніоні

Італійські кінорежисери Федеріко Фелліні (1920 – 1993) та Мікельанджело Антоніоні (1912 – 2007) разом стояли біля витоків неореалізму, величезною мірою вплинувши на формування стилістики цієї визначної кінематографічної школи. Однак надалі їх творчі принципи суттєво змінились.

У фільмі «Дорога» (1954) Ф. Фелліні, митець надзвичайної життєвої правдивості людських образів, філософські відійшов від реалізму до символічної притчи про нескінченну людську долю. Жанр притчи – повчальна образна розповідь-алегорія, став надалі ледве не єдиною жанровою формою творчості видатного митця.

Виключно реалістична, дивовижна за правдивістю і конкретністю характерів дійсність ставала у фільмах Ф. Фелліні тільки зовнішньою канвою філософських роздумів про стан сучасного суспільства. Містичний сенс Добра і Зла сповнював «Ночі Кабірії». Трагічна посмішка крізь сльози на обличчі героїні фільму, яку грала велика актриса кіно, дружина режисера Джульєта Мазіна, була своєрідним прощенням світу, який все одно не можна змінити, і у якій залишається тільки вірити.

Філософською притчею про занепад суспільної моралі, психологічний стан тогочасного італійського суспільства був фільм «Солодке життя» (1960). Екранні мандри головного героя – журналіста, нагадують подорожі Данте колами потойбічного світу. На цей же образ працює фантастично віртуозний екранний світ Риму, який став у картині повноправним героїм екранної драматургії. Так само метафорично виглядає образ головної героїні – кінозірки, яку грає шведська актриса Аніта Екберг. Вона постає у фільмі наче нескінченно привабливий символ спокушення.

Відчуття духовного кризису митця охоплює драматургію та виражальні елементи наступної картини Ф. Фелліні «Вісім з половиною» (1963). Фільм, де головну роль, як і у попередньому фільмі, зіграв видатний актор світового кіно Марчелло Мастроянні, став ще одним філософським екранним твором, у якому кінематографічна мова

Ф. Фелліні, здатна висловити будь-які суб´єктивні відчуття митця, досягла свого найвищого розвитку. Зовнішній реалізм акторських образів поєднаний у цьому фільмі із якимсь паралельним духовним світом, у якому герої намагаються осмислити сенс власного життя. Дуже символічним є фінал картини: замкнений у задушливій атмосфері автомобільної пробки, що утворилася в тонелі, герой починає забиратися на… небо по мотузці, яка невідомо звідкіля узялася.

Ці тенденції, відображені ще у кількох фільмах майстра, знайшли своє остаточне образне виявлення у фільмі «Репетиція оркестру» (1979). Притча про те, як від звучання симфонічного оркестру розвалюється і гине навколишній світ, побудований на нещирості, егоїзмі, самолюбованні, створена на дивовижному художньому рівні, який навіює думки про те, що розвиток виражальних засобів образного розкриття дійсності, дійшов до своєї завершальної фази.

Творчість Ф. Фелліні – дивовижна єдність правдивих людських характерів та символізму драматургічної побудови, органічне поєднання побутової достовірності з опоетизуванням кожної, найменшої деталі екранної розповіді. Його фільми розповідають про реальне повсякденне життя і одночасно – про химерне алегоричне буття людської підсвідомості, образи якої реалізуються на екрані як паралельна альтернатива буденному світу. Для цього режисер не використовує ніяких особливих комбінованих засобів. Він просто настільки глибоко виявляє на екрані емоційно-психологічні стани людей, створює настільки образну атмосферу їх екранного існування, що глядач мимоволі починає і сам відчувати трагічну роздвоєність цього ледве не апокаліптичного світу.

Образи життя у фільмах митця вражають своїм повнокровним наповненням, яке нагадує живопис епохи барокко, але якимось невловимим чином поєднують щедру життєву палітру із трагічним надривом передчуття духовної катастрофи.

Кінематографічна майстерність Ф. Фелліні безперечно – найвищий розвиток професіональної кінематографічної творчості у докомп´ютерну епоху розвитку кіномистецтва.

На противагу Ф. Фелліні, екранні образи іншого класика сучасного кіно – Мікеланджело Антоніоні, можуть здатися ледве не аскетичними. Зображальна скупість, стриманий пластичний малюнок виконавців ролей, внутрішнє напруження дії та людських характерів – усе це утворює особливий світ екранних образів М. Антоніоні, за якими стоїть постійна непередбаченість життя, диктатура випадковості, відчуження людських душ.

М. Антоніоні, на відміну від Ф. Фелліні, навіть не ховає цю відчуженість за зовнішнім маскарадом награних веселощів і феєричних видовищ. Він відверто змальовує площинність людських стосунків на фоні такого самого площинного пейзажу. Усе випадкове в його картинах – зустрічі, кохання, розлучення, виграш у тоталізаторі, труп, котрий з´являється у кущах і так само таємниче зникає на ранок. Дії екранних героїв – імпульсивні, неконтрольовані, спонтанні і спровоковані неочікуваними подіями. Їх спроби змінити стан речей марні, або ж уявні, як у фільмі «Забрійські пойнт» (1970), у якому героїня підриває будинок шефа незчисленну кількість разів, але тільки в уяві.

М. Антоніоні не тільки зберігає у своїх фільмах бездієві моменти життя, як такі, що найбільш виразно репрезентують духовний світ його героїв. Він змушує глядача переживати разом з екранними персонажами нескінченну тривалість цих моментів. Режисер неначе свідомо відмовився від фільму-видовища на користь фільму-переживання.

Такий підхід до естетичного освоєння дійсності викликав появу і особливої, ні з чим не порівнянної екранної мови М. Антоніоні: віртуозної, психологічно заглибленої, але уважної лише до бездієвих моментів у житті героїв. Усе суттєве лиш трохи окреслене. Воно дається окремими начерками, оскільки все одно марне. Автор неначе постійно задає питання, які стосуються кардинальних проблем життя: кохання, духовного порозуміння, сенсу буття. Але відповідей на них немає, оскільки справжньою реальністю за М. Антоніоні є тільки фізичний, фізіологічний стан речей. Усе інше, те, що має вигляд цивілізованого життя – реальність міфічна, тому що її не можна пізнати, організувати чи відвернути.

Цю філософську концепцію режисер найбільш послідовно реалізував у справжній трилогії відчуження – фільмах 60-х років «Пригода», «Ніч», «Затемнення». Блискучі актори Марчелло Мастроянні, Ален Делон, Леа Массарі, Жанна Моро і постійна актриса М. Антоніоні цього періоду Моніка Вітті фактично виконують роль пішаків на шахматній дошці майстра. Вони являють собою просто певні різновиди певних темпераментів і характерів.

Дія акторів нагадує персонажів «німого» кіно, які лише емоційно діяли, не маючи змоги активно психологічно взаємодіяти між собою.

М. Антоніоні драматургічно і пластично – у мізансценах, композиціях і рухах камери відводить кожному з персонажів окремішне місце у цьому спустошеному духовно світі.

У фільмі «Червона пустеля» (1964) режисер пішов ще далі. Створивши свій перший кольоровий фільм, М. Антоніоні вибудував на екрані умовний світ, який іноді не має нічого спільного з кольоровою реальністю. Перефарбована трава, небо, земля неначе відштовхують людину, утворюючи химерний образ інопланетної цивілізації. Актори у фільмі постають своєрідними картонними ляльками з дитячих книжок-іграшок.

Іншою є стилістика чи не найкращого фільму режисера «Блоу-ап», що перекладається як «Фотозбільшення» (1966), створеного в Англії. Усе в цьому фільмі неначе живе повнокровним життям, однак життя це складається лише з фізіології та необов´язкової праці. Суттєве виявляється тільки при великому збільшенні фотознімка. Але й воно зникає вранці, як мара. Слід відзначити бликуче відображення об´єктивного й суб´єктивного світів поведінки й психології героя, відтворені оператором Карло ді Пальма.

Іншою – небачено аскетичною, пронизливо беземоційною була стилістика фільму «Забрійські пойнт» (1970), відзнятого у США. Історія хлопця, який втікає від поліції через те, що його підозрюють у вбивсті, до якого він непричетний, розгортається у реальному світі, але цей світ – ворожа до нього пустеля, яка живе своїм, незалежним від світу життям.

У цій картині, як і у «Репетиції оркестру» Ф. Фелліні, утворений цілісний екранний образ відчуження, загальної непізнанності життєвих процесів, випадковості і приреченості буття. Оператор Альфіо Контіні показав на екрані Америку країною, позбавленої духовності природи.

Але водночас, віртуозна майстерність режисерської палітри

М. Антоніоні вражає і захоплює глядача, залишаючи духовну надію вже самим фактом існування мистецтва такого естетичного ґатунку.