42. Внутрішня і зовнішня політика Директорії унр

13 травня 1918 р. на таємному засіданні Українського національного союзу розглядалося питання про повстання проти П. Скоропадського. Для керівництва антигетьманським повстанням Український Національний союз (блок партій) в ніч з 23 на 14 листопада 1918 р. створив Директорію УНР, яка стала надзвичайним органом влади в Україні(В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра…)26 грудня 1918 р. було проголошено відновлення Української Народної Республіки і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським — Раду Народних Міністрів.

За таких умов Директорія УНР повела боротьбу з гетьманом П. Скоропадським і набула диктаторських функцій. У внутрішній політиці Директорія проголосила:— оновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;— відновлення законів УНР;— проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;— запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;

— поновлення 8-годинного робочого дня, право на діяльність профспілок і проведення страйків;— поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію;— новий закон про скликання трудового конгресу. 23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу — вищого тимчасового законодавчого органу влади в УНР. Конгрес був скликаний з метою організації влади в Україні та визначення форми управління майбутньої держави. Однак забезпечити прийняття життєво важливих рішень не вдалося, і Конгрес припинив свою роботу.У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти (Велика Британія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.У1919—1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія.Характерними ознаками цього періоду стали неспроможність уряду вийти з кризової ситуації, наростання хаосу і безладдя. Відсутність боєздатної армії завадила Директорії надовго утриматися при владі та утвердити незалежну УНР. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина. Отамани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно. Зволікання з проведенням аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер, призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, О. Григор'євим, Н. Махном. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави, вони не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України. Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другий наступ на УНР. Директорія залишила Київ. Керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.Висновок. Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не врахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії.