Тема 1. Принципи наукового дослідження і основні дослідницькі підходи

Основні питання лекції та семінарського заняття

1. Принципи наукового дослідження.

2. Філософська методологія юридичної науки.

3. Загальнонаукові методи в правових дослідженнях.

4. Гіпотези в правових наукових дослідженнях та їх доведення.

Ключові терміни: принципи наукового дослідження, методологія, метод, наукова ідея, парадигма, діалектика, метафізика, аналітика, феноменологія, герменевтика, позитивізм, постпозитивізм, гіпотеза.

1. Принципи наукового дослідження. Наукові дослідження здійснюються для отримання нових, об’єктивних, універсально сформульованих знань про закономірності розвитку природи, суспільства, мислення за допомогою методології, яка виробляється даною наукою. Поняття «методологія» має два основних значення: 1) система визначених способів і прийомів, що застосовуються в тій або іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві і т.п.); 2) вчення про цю систему, загальна теорія методу, теорія в дії.

Методологія як загальна теорія методу формувалася у зв'язку з необхідністю узагальнення та розробки тих методів, засобів і прийомів, які були відкриті у філософії, науці та інших формах діяльності людей. Історично спочатку проблеми методології розроблялися в рамках філософії: діалогічний метод Сократа та Платона, індуктивний метод Ф. Бекона, раціоналістичний метод Р. Декарта, діалектичний метод Г. Гегеля і К. Маркса, феноменологічний метод Е. Гуссерля і т.д. Тому методологія (і до цього дня) тісно пов'язана з філософією – особливо з такими її розділами (філософськими дисциплінами) як гносеологія (теорія пізнання) і діалектика.

Проблеми методології займають важливе місце в сучасній філософії, особливо в таких її напрямах і течіях, як філософія науки, позитивізм і постпозитивізм, структуралізм і постструктуралізм, аналітична філософія, герменевтика, феноменологія та ін.

Протягом ХVII-ХІХ вв. розвиток наукового знання розглядався як просте накопичення нових даних, які отримувалися в результаті дослідно-експериментальної діяльності та їх узагальнення. Це дало можливість формулювати закони, створювати теорії і далі – на основі нових даних – перевіряти і підтверджувати їх. Така модель отримала назву логіко-епістемологічного підходу до дослідження науки, серед її засновників – Ф. Бекон, Р. Декарт, І.  Кант. Г. Коген та ін.. Головною у такому підході є теза про те, що всі елементи наукового знання підпорядковуються законам наукового методу. Кожен науковець може перевіряти наукові відкриття і брати участь в експертизі будь-якої наукової праці.

Позитивізм сформувався у другій половині. ХІХ ст. (О. Конт, Д.С. Мілль, Т. Спенсер, Р. Авенаріус, Е. Мах та ін.) і розглядав істинним наукове знання лише підтверджене фактами, дослідами, експериментами.

Неопозитивізм (ХХ ст.) – М. Шлік, Г. Рейхенбах, Р. Карнап, О. Нейрат та ін. – покладав в основу наукових досліджень поєднання законів мислення і мови, логічний аналіз наукових теорій, принцип верифікації як критерій відмінності наукового та позанаукового знання.

Загалом, основним мотивом позитивізму стало очищення науки від елементів метафізики і зведення наукового знання до фактів (перший позитивізм), елементів досвіду (емпіріокритицизм), протокольних суджень (неопозитивізм).

Постпозитивізм (К. Поппер, І. Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд, М. Полані та ін.) відмовився від суто логічної та позаісторичної трактовки наукового знання, оскільки наукові революції свідчать, що просте накопичення знань (кумуляція) змінюється періодами його девальвації, перебудови і заміни.

Т. Кун запропонував наступну схему розвитку науки: нормальна наука (панує парадигма) – наукова революція (зміна парадигми) – нормальна наука (наукове співтовариство обирає нову парадигму). Під парадигмою Т. Кун розуміє сукупність переконань, цінностей, технічних засобів, прийнятих науковим співтовариством, яка підтримується як наукова традиція. Парадигма об’єднує наукове співтовариство, знаходить свій вираз в підручниках, хрестоматійних працях. Парадигма визначає круг проблем і методи їх вирішення. Сутність парадигми визначається метафізичними основами і зразками інтелектуальної поведінки в умовах «нормальної науки».

П. Фейерабенд ввів поняття методологічного анархізму, оскільки в науці теж є свої омани, синкретичність і позанаукові (наприклад, ідеологічні) мотиви.

М. Полані ввів поняття посткритичного раціоналізму, виділяючи явні і неявні знання. Неявні або особистісні знання – це знання, засновані на особистісних контактах в науковому співтоваристві, особиста майстерність, персональна інтуїція, унікальний біографічний досвід. Особистісне знання передається в комунікації і суттєво впливає на структуру і зміст наукових теорій.

Соціологічний підхід в дослідженні розвитку науки заснований на тезі про пріоритет соціального і його впливові на структуру і зміст наукового знання. Наприклад, Ю. Габермас ввів зв'язок знань та інтересів, оскільки знання ніколи не виникає просто так, в його основі лежать інтереси, які тісно переплітаються із знаннями і утворюють життєвий світ.

Ю.Габермас визначає три категорії можливого знання: знання, що розширюють нашу силу технічного контролю; інтерпретації, які дають можливість орієнтувати дії в рамках загальних традицій; аналіз, що звільнює свідомість від залежності гіпостеризованих нею сил. Ці точки зору обумовлені інтересами людського роду і пов’язані з певною соціальною організацією, працею, мовою, пануванням.

У прагматизмі (Ч. Пірс) процес дослідження розглядається як процес навчання певним правилам поведінки. Для того, щоб правила могли ефективно діяти, необхідно конструювати реальність таким чином, щоб вони дозволяли діяти цілераціонально, з врахуванням зворотнього зв’язку. Для того, щоб правила, які створюються були універсальними, застосовується гіпотетико-дедуктивний метод (дедукція, індукція, абдукція), що дає можливість вбудовувати отримані знання в стратегію людських дій, посилювати технічний контроль над природою.

Другий тип знання – інтерпретації, за Ю. Габермасом – представлені герменевтикою (В. Дільтей, Г.Гадамер), що дає можливість орієнтувати дії в рамках загальних традицій на основі філософсько-лінгвістичного аналізу.

Третій тип знання, за Ю.Габермасом, представлений психоаналітичним вченням, побудованим на саморефлексії. Таким чином, пізнання можна розглядати як інструмент самозбереження людства, а основні пізнавальні інтереси зосереджені в сфері праці, мови, панування.

Важливим внеском в теорію пізнання стала теорія аутопсіса Н. Лумана. Н. Луман розглядає суспільство як феномен, який може описувати себе і в своїх описах відрізняти себе від того, що не є суспільством, формуючи цим соціальну реальність. Н.Луман вважає основою суспільства комунікацію, в якій можна виділити інформацію, повідомлення і розуміння. Фактично, комунікація створює і відтворює саму себе як закриту систему. Це дозволяє виділяти соціальну систему за допомогою комунікації від інших.

Розвиток науки визначається також соціальними і культурними детермінантами суб’єкта пізнання. Наприклад, такою відмінністю може служити розрізнення суб’єкта права: на Сході суб’єктом права є сім’я, рід, професійна група; на Заході – окрема людина-громадянин. Л. Мемфорд доводив, що не технічний процес породжує соціальний, а соціальний прогрес є достатньою і необхідною умовою для появи нових технологій. В. Нерсесянц стверджує, що не математична уява про формальну рівність передувала правовій, а правова – математичній, адже ідея справедливості виникла раніше за формальне урівнювання. Отже, суспільство як реальність знаходиться в прямій залежності від того, що ми знаємо про суспільство і наскільки уміємо в ньому жити.

Культурологічний підхід дослідження науки (Ф. Ніцше, О.Шопенгауер та ін.). засновується на самодостатності культурного життя, його багатоманітності, тому наука як феномен культури підпорядковується загальному для культури зразку (архетипу), який визначає її побудову і розвиток.

У розумінні механізму наукової діяльності важливою є проблема інтерналізму та екстерналізму.

Екстерналізм виражений в таких наукових позиціях:

• наукова діяльність визначається соціальним замовленням, культурно-історичним контекстом, виробничими і екологічними запитами (Дж. Бернал, Дж. Холдейн);

• співвідношення раціонального і каузального, вплив позанаукових факторів виявляється в соціокультурній обумовленості наукових досліджень, але цей зв'язок знаходиться в стадії обговорення. Наприклад, деконструкція (Ж. Деріда) є спробою знайти в класичному дискурсі нові виміри шляхом «розшифровки» текстів, пошуку концептуальних опозицій.

Інтерналізм (Е. Гуссерль, А. Койре, Р. Холл та ін.) здійснює пошук інтелектуальної ініціативи в самій науці, доводячи пріоритет власне пізнавального процесу.

З нефілософських дисциплін методологія найтісніше пов’язана з логікою, яка головну увагу спрямовує на прояснення структури знання, на опис його формальних зв'язків та елементів мовою символів і формул поза конкретним змістом висловлювань і умовиводів.

Логічне дослідження науки – це засоби сучасної формальної (математичної або символічної) логіки, що використовуються для аналізу наукової мови, виявлення логічної структури наукових теорій, їх компонентів (визначень, класифікацій, понять, законів тощо), вивчення можливостей і повноти формалізації наукового знання і т.д.

Разом з тим слід зазначити, що дійсно великі досягнення формальної логіки породили ілюзію, ніби тільки її методами можна вирішити всі без винятку методологічні проблеми науки. Особливо довго цю ілюзію підтримував логічний позитивізм, крах якого показав обмеженість, однобічність такого підходу – при всій його важливості «в межах своєї компетенції» ( Врігт Г. X. фон. Логіко-філософські дослідження. – М., 1986. – С. 516).

Починаючи з Нового часу (XVI-XVII ст.), методологічні ідеї розробляються не тільки в філософії, а й у рамках виникаючих спеціальних наук – механіки, фізики, хімії, історії та ін. «Методологічний зріз» став необхідним компонентом кожної науки, хоча він не завжди усвідомлювався деякими її представниками.

Характерною рисою сучасної науки є не тільки наднаукова рефлексія, тобто усвідомлення закономірностей розвитку та побудови знання в найбільш загальній логіко-філософській формі, а й інтенсивний розвиток внутрішньої наукової рефлексії. Суть її полягає в тому, що в рамках конкретних наукових напрямів відбувається осмислення і вивчення методів і форм наукового пізнання.

Сучасна методологія базується на прийнятті наукового знання як принципово інтерсуб'єктивного і деперсоніфікованого. Ті методи, які вона вивчає та узагальнює, розраховані на фіксацію даного без домішок суб'єктивних нашарувань. На цій підставі виділяють філософську і власне професійну методологію, яка набула самостійного статусу у 50-60-і рр. XX ст. Виділення методології з проблемного поля філософії в самостійну сферу пояснюється тим, що, якщо філософія по суті звернена до вирішення екзистенційних проблем і дилем, то мета професійної методології – створення умов для розвитку будь-якої діяльності: наукової, інженерної, художньої, методологічної і т.д.

Сучасна методологія має певні особливості, які впливають на характер наукових досліджень. Серед них виділимо наступні:

1. Недопущення «підміни методів», тобто дослідження конкретного предмета за допомогою адекватних його природі методів. Поєднання предмета і методу, їх органічність виділяється методологією як одна з найнеобхідніших умов успіху наукового дослідження.

Підміна методів може привести дослідження до провалу або перетворити його на антинауку, чому особливо сприяють прийоми аналогії, редукування, пов'язані з перенесенням особливостей і характеристик однієї предметної сфери на іншу, або принципове їх спрощення.

Коли проблеми не можуть бути вирішені старими методами або досліджуваний об'єкт має таку природу, до якої старі методи не застосовуються, тоді умовою вирішення завдання стає створення нових засобів і методів.

2. Виділення орієнтацій як специфічних засобів методологічного освоєння дійсності в умовах нестабільного світу, посилення ролі міждисциплінарного комплексу програм у вивченні об'єктів.

3. Запровадження принципово нових понятійних утворень, наприклад, синергетичних понять біфуркації, флуктуації, аттрактора та ін.

4. Ведення досліджень по типу case studies – ситуаційних досліджень. Останні спираються на методологію міждисциплінарних досліджень, але припускають вивчення індивідуальних суб'єктів, локальних групових світоглядів і ситуацій. Термін «case studies» відображає наявність прецеденту, тобто індивідуалізованого об'єкта, що знаходиться під наглядом і не вписується в усталені канони пояснення.

5. «Нестроге мислення», яке виявляє можливість евристичного використання способів освоєння матеріалу і відкриває можливість «мозкового штурму», де об'єкт піддається розумовому препарування з метою отримання панорамного знання про нього і панорамного бачення результатів його функціонування.

6. Зростання ролі інтуїтивного судження, посилення значення нетрадиційних засобів і методів дослідження, що межують зі сферою позараціонального осягнення дійсності. Оскільки сучасна наукова теорія поряд з аксіоматичним базисом і логікою використовує також інтуїцію, то методологія реагує на це визнанням ролі інтуїтивного судження. Тим самим скорочується розрив між гуманітарними і природними науками.

7. Застосування інформаційно-комунікативних технологій. Досягнення комп'ютерної революції і звільнення від рутинних формально-логічних операцій створило нові можливості для наукової творчості. Завдяки цьому відбувається розширення поля досліджуваних об'єктів і процесів, нестандартних рішень і нетрадиційних підходів.

Практична потреба в методологічному забезпеченні, яку відчувають не лише науковці, а й практичні працівники, фахівці-професіонали всіх типів, визначає необхідність методологічної культури суспільства.

Методологічна культура репрезентується методологічною свідомістю вченого і перетворюється на чинник його діяльності, органічно вплітається в пізнавальний процес, посилює його методологічну озброєність і ефективність, поєднує три сфери аналізу: історичного, критичного і теоретичного.

Процес наукового пізнання та дослідження може стикатися з певними «методологічними бар'єрами», які можна подолати, згідно з А. Пуанкаре, за допомогою конвенцій - угод між вченими. Інша справа, що цей процес не такий простий і легкий, як здається. Найбільш типові для вченого світу саме спори, полеміка, зіткнення протилежних точок зору і позицій.

До «методологічних бар'єрів» відноситься механізм методологічної інерції, коли перехід на використання нової методологічної стратегії виявляється досить болючою для дослідника процедурою. Наприклад, витіснення детермінізму індетермінізмом, необхідності – ймовірністю, прогнозованості – непередбачуваністю, діалектичного матеріалізму – синергетикою і т.д. і до цього часу неоднозначно оцінюється різними представниками наукового співтовариства. Тут виникає додаткова проблема щодо того, чи може вчений свідомо долати схильність до певного методу чи методів пізнання, наскільки інваріантний його стиль і спосіб мислення при вирішенні пізнавальних завдань.

Для сучасної методології гострою є проблема експлікації емпіричного і теоретичного. Розвиток наукового пізнання показав, що теорії можуть стимулювати емпіричні дослідження, підказувати їм, де шукати, що спостерігати і фіксувати, тобто не завжди емпіричний рівень дослідження має первинність.

Але питання про те, чи можна звести теоретичний і емпіричний рівні пізнання до співвідношення чуттєвого і раціонального, теж не вирішується однозначно позитивно. Теоретичний рівень не можна звести тільки до раціонального способу, точно так само, як не можна звести емпіричний рівень тільки до чуттєвого, тому що на обох рівнях пізнання присутні і мислення, і почуття. Взаємодія, єдність чуттєвого і раціонального має місце на обох рівнях пізнання з різною мірою переваги. Опис даних сприйняття, фіксація результатів спостереження, тобто все те, що відноситься до емпіричного рівня, не можна представити як чисто чуттєву діяльність. Воно потребує певного теоретичного навантаження мовою, в конкретних категоріях, поняттях і принципах. Отримання результатів на теоретичному рівні не є прерогативою суто раціональний сфери. Сприйняття креслень, графіків, схем припускає чуттєву діяльність; особливо значущими виявляються процеси уяви. Тому підміна категорій теоретичне – раціональне, емпіричне – чуттєве (сенситивне) є неправомірною.

У сучасній філософсько-методологічної літературі розрізняють кілька аспектів методу як такого. Так, деякі дослідники вважають, що кожен метод має три основних аспекти: об'єктивно-змістовний, операціональний і праксеологічний. Перший аспект висловлює обумовленість (детермінованість) методу предметом пізнання через посередництво теорії. Операціональний аспект фіксує залежність змісту методу не стільки від об'єкту, скільки від суб'єкта пізнання, від його компетентності та здатності перевести відповідну теорію в систему правил, принципів, прийомів, які у своїй сукупності і утворюють метод. Праксеологічний аспект методу складають такі його властивості, як ефективність, надійність, ясність, конструктивність і т.п. До числа характерних ознак наукового методу (до якого б типу він не відносився) найчастіше відносять: об'єктивність, відтворюваність, евристичність, необхідність, конкретність та ін. Так, наприклад, розмірковуючи про метод, великий британський філософ і математик XX в. А. Уайтхед вважав, що будь-який метод задає «спосіб дій» з даними, з фактами, значимість яких визначається теорією. Остання і «нав'язує метод», який завжди конкретний, бо застосовується лише до теорій відповідного виду. Тому, хоча, згідно з Уайтхедом, кожен метод являє собою «вдале спрощення», однак за допомогою будь-якого даного методу можна відкривати істини тільки певного, придатного для нього типу і формулювати їх в термінах, нав'язуваних даним методом, а не яким або методом» взагалі ( Уайтхед А. Избранные работы по философии. – М., 1990. – С. 624).

Вибір конкретних методів залежить від характеру фактичного матеріалу, умов і мети конкретного дослідження. Можна розділити методи на методи мети і методи способу реалізації.

Методи мети:

• первинні – збір інформації, вивчення джерел, спостереження, опитування тощо;

• вторинні – обробка та аналіз отриманих даних, їх систематизація;

• верифікаційні – перевірка отриманих результатів.

Методи способу реалізації:

• візуальні або графічні – графіки, схеми, діаграми, картограми, що дають змогу отримати синтезоване уявлення про об’єкт, показати його складові, їх питому вагу, причинно-наслідкові зв’язки, інтенсивність розподілу компонентів у заданому об’єкті. Ці методи тісно пов’язані з комп’ютерними технологіями;

• логіко-аналітичні – дедукція, індукція;

• експериментально-ігрові – безпосередньо стосуються реальних об’єктів, які функціонують у конкретній ситуації і призначається для прогнозування результатів. За їх допомогою вивчаються ситуації – в психології («трансакційний аналіз»), в математиці – «теорія ігор», в соціології – «управління враженнями», «соціальна інженерія».

У сучасній науці всі методи наукового пізнання можна розділити на: філософські, загальнонаукові, конкретно-наукові