2. Становлення та розвиток фізіогноміки

Одним із захоплень багатьох мислителів і просвітителів, що цікавилися обличчям людини, булафізіогноміка (від гр. «природа» і «той, що знає»). Її не можна назвати наукою, це швидше мистецтво визначати характер і здібності людини за будовою і виразом її обличчя.

«Батьком» фізіогноміки вважають Піфагора (близько 570 – 500 рр. до н.е.). Відомо, що він приймав (або навпаки відмовляв у прийомі) до себе учнів тільки після того, як ретельно оглядав їх у буквальному розумінні з голови до ніг. Відомо також, що Піфагор не дозволяв вивчати математику в Академії студентам, на обличчях яких він не бачив здібностей до цієї науки. А над входом до школи Платона (427 – 347 рр. до н.е.) був прибитий напис: «Хай жоден невиміряний не входить сюди». Фізіогномістом був і Сократ (бл. 470 – 399 рр. до н.е.), який також уважно вивчав обличчя абітурієнта і лише після цього зараховував його до групи своїх учнів.

Перший фізіогномічний| трактат, що дійшов до нас від греків, належить Арістотелю (384 – 322 рр. до н.е.). Великий давньогрецький учений запропонував прості способи розшифровки характеру людини за її зовнішнім виглядом:

• «Ознаки боязкого: м'яке волосся, тіло сутуле, не бадьоре; литки зміщені вгору; обличчя блідувате, очі мляві, часто моргає; кінцівки тіла слабкі, гомілки маленькі, руки тонкі та довгі... вираз обличчя рухомий, погляд опущений».

• «Ознаки здатного: ...тіло блідо-рожеве й чисте, шкіра тонка; волосся не дуже чорне; очі карі, вологі».

• «Ознаки тупого: ...лоб великий, круглий, м'ясистий; очі світлі, тупі; литки ближче до п'ят, товсті, м'ясисті, круглі; щоки великі, м'ясисті; стегна товсті, гомілка довга...»

• «Ознаки безсоромного: очі широко розкриті і світлі, трохи витрішкуваті, повіки червоні і товсті; ...обличчя кругле».

Арістотель започаткував і так звану тваринну фізіогноміку: «товстий, як у бика, ніс означає лінь, широкі ніздрі, як у свині, – дурість, гострий, як у собаки ніс, – ознака холеричного темпераменту, ніс, що стирчить, як у ворони, – необережність».

У той же час античний мислитель застерігає від прямолінійних висновків: «Ті, хто роблять висновки про характер лише через зовнішнє переживання, помиляються, по-перше, тому, що деякі люди, будучи різними, мають один і той же вираз обличчя, так, наприклад, мужній і безсоромний мають одинаковий вираз, хоча за душевними рисами відрізняються один від одного; по-друге, тому, що в різний час вирази обличчя змінюються: якщо, наприклад, похмурому трапиться приємно провести день, то він набуває виразу обличчя добродушної людини, і, навпаки, добродушному трапляється іноді сумувати так, що в нього змінюється вираз обличчя. До того ж ще й не про всіх можна судити за їх зовнішнім виглядом». Але як це нерідко трапляється, цим виключно тонким і вірним загальним зауваженням суперечили конкретні фізіогномічні дослідження. Досить часто в авторитетів цього вчення не сходилися кінці з кінцями. Відомий фізіогноміст Зопір, який визначив, що Сократ за природою дурний і женолюб, був упевнений, що великі вуха – ознака вишуканого розуму. Пліній Старший запевняв: у кого великі вуха, той дурний, але досягає якнайглибшої старості.

Не зважаючи на деяке недовір'я, фізіогноміка процвітала в античному світі. Серед її шанувальників можна назвати видатних лікарів: Галена (бл. 130 – 200 рр. н.е.) і Цельса (I ст. до н.е.), мислителів Цицерона (106 – 43 рр. до н.е.), Плінія Молодшого (бл. 61 – 114 рр. н.е.) і та ін. Авл Корнелій Цельс, наприклад, писав: «Ті, у кого тривалий час обличчя залишається блідим і одутлим, страждають головними болями, або від живота, або від внутрішнього болю». У Плінія Молодшого є вислів, згідно якому «лоб людини – показник скорботи, суворості, бадьорості, милосердя». У повчаннях ораторові Квінтіліана (бл. 35 – 100 рр. н.е.) зібрано багато емпіричного матеріалу для фізіогноміста.

Неабияким фізіогномістом вважався Гай Юлій Цезар (102 – 44 рр. до н.е.). Підбираючи солдатів у свої легіони, він цікавився, бліднуть вони чи червоніють у моменти небезпеки; тих, хто блідне, не брав.

У середні віки погляди Арістотеля розділяв знаменитий лікар і природодослідник Ібн Сіна (980 – 1037 рр.), хоча тільки посилався на його праці, коли йшла мова про міміку. У своєму «Каноні лікарської науки» він не дуже схвально пише про те, що «читці за обличчями так рішуче стверджують, що така-то людина сварлива, боязка, гнівлива, нерішуча в справах». У той же час у своїй практиці він детально аналізував вираз обличчя хворих і результати спостережень залучав до інших аргументів при постановці діагнозу та при оцінці стану хворого.

Написав фізіогномічні коментарі на твір Арістотеля й арабський філософ Ібн Рушд (1126 – 1198 рр.). Із XIII ст. до нас дійшов трактат німецького теолога Альберта Великого «Наука розпізнавати людей», де фіксуються цінні вказівки.

Про лоби:

«Людина, яка поблизу скронь має м'ясистий лоб і надуті щоки, буває хоробра, зарозуміла, сердита і вельми тупих понять».

Про очі:

«Схильність жінки до розпусти пізнається за підняттям повік її».

Про носи:

«Довгий і тонкий ніс у хороброї, завжди близької до гніву людини, яка не має справжнього образу думок.

Товстий і довгий ніс означає людину, що любить все прекрасне, але не настільки розумну, наскільки вона сама про себе думає».

Про голоси:

«Голос, який від короткого дихання тихий і слабкий, є ознакою слабкої, боязливої, розумної людини зі здоровим глуздом.

Ті, у кого голос безупинно підвищується, коли вони говорять, бувають запальні, сердиті, сміливі та товсті».

Про вертіння головою:

«Хто вертить головою на всі боки, той досконалий дурень, суєтний, брехливий шахрай, зайнятий собою, мінливий, повільного розуму, розпусний, середніх здібностей, досить щедрий і знаходить велике задоволення від вигадування і затверджування політичних і світських новин».

У середні віки відбулося відділення фізіогноміки від науки. Причиною було ігнорування знань, які суперечили догмам церкви. У таких умовах фізіогноміка вироджується в антинауковий напрям, споріднений чорній магії, алхімії та хіромантії.

На обличчі людини шукали ознаки її майбутньої долі, хіроманти намагалися за рисами обличчя знайти підтвердження інформації, прочитаної за лініями долоні. Алхіміки відшукували на обличчі людини результати взаємодії хімічних елементів.

Хуан Уарте (бл. 1530 – 1592 рр.) – відомий іспанський лікар і психолог, автор «Дослідження здібностей до наук», був переконаний, що природжені задатки людини однозначно записані в зовнішності. «Щоб визначити, якому виду дарувань відповідає мозок, необхідно звернути увагу на волосся. Якщо воно чорне, товсте, жорстке і густе, то це говорить про добру уяву або розум; якщо ж воно м'яке, тонке, ніжне, то це свідчить про хорошу пам'ять».

Епоха Відродження відкрила шляхи новим течіям у науці й мистецтві. З'являються праці Леонардо да Вінчі (1452 – 1529 рр.). У них видатний художник і вчений угадував зв'язок емоційного стану людини з характером її міміки. Він спостерігав і замальовував обличчя. Йому ж належить ідея математизації природних анатомічних ознак.

Виділяється праця італійського ученого XVI ст. Джованні Баттіста делла Порта, який першим повстав проти астрологічної фізіогноміки та намагався розв’язати питання про характер на підставі вчення про темпераменти. Основу для визначення характеру він шукав у схожості з тваринами.

До XVII ст. посилилася боротьба з пророцтвами фізіогноміки. Англійський філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626 рр.) вказав на суперечності в оцінці обличчя різними фізіономістами. Він вимагав наукового підходу до «відкриття диспозиції розуму за рисами обличчя».

Скептично віднісся до фізіогноміки й знаменитий французький філософ Мішель де Монтень (1533 – 1592 рр.).

Нова хвиля цікавості до фізіогноміки з’явилася в кінці XVIII – XIX ст. і була пов’язана з ім’ям Іоганна Каспара Лафатера, праці якого стали фізіогномічною «біблією». Він висловив декілька оригінальних думок про те, що можна відновити обличчя людини, яку ніколи не бачив, завдяки її діям, творам, переконанням.