2. Імперативність приписів закону про форму правочину та наслідки її порушення

2.1. Тлумачення змісту ч. 1 ст. 218 ЦК України має здійснюватися в системному зв’язку з положеннями ч. 4 ст. 203, статей 204–208 ЦК України ²⁹⁰. З урахуванням же положень, що знайшли закріплення в зазначених статтях ЦК України, норма про вчинення правочину в письмовій формі є за загальним правилом диспозитивною.

Тобто, незважаючи на той факт, що в ст. 205 ЦК України не закріплено презумпцію можливості вчинення будь-яких правочинів в усній формі, подібне законодавче припущення випливає з контексту цих статей, оскільки вимога ЦК України до застосування сторонами письмової форми правочину фактично обумовлена рядом ознак (наприклад, одна зі сторін є юридичною особою), які (ознаки) до того ж в ряді випадків не є вирішальним аргументом для обов’язковості (імперативності) письмової форми.

Яскравим підтвердженням тієї обставини, що письмова форма правочину є виключенням із загального правила, і є ч. 1 ст. 218 ЦК України.

2.2. Визнання того факту, що наявність ознак імперативності положень закону щодо необхідності письмової форми правочину є виключенням із загального правила, яке не може тлумачитися розширювально, надає необхідне підґрунтя для інтерпретації та розуміння тексту ст. 218 ЦК України та інших норм актів цивільного законодавства, в яких вказується на вимогу укладення договору чи вчинення одностороннього правочину в письмовій формі. Як приклади таких вимог за ЦК України можна навести положення щодо договору ренти (ч. 1 ст. 732 ЦК), договору найму житла (ч. 1 ст. 811 ЦК), договору найму транспортного засобу (ч. 1 ст. 799 ЦК), договору транспортного експедирування (ч. 1 ст. 930 ЦК), договору управління майном (ч. 1 ст. 1031 ЦК).

2.3. Тлумачення вказаних вище норм ЦК України в контексті положень ч. 1 ст. 218 дозволяє стверджувати, що імперативними, тобто обов’язковими для додержання учасниками цивільних відносин, є лише ті норми, санкції в яких установлюють такий правовий наслідок недодержання цієї вимоги, як недійсність (нікчемність) правочину. В інших випадках (у тому числі в наведених вище прикладах щодо ренти, найму житла тощо), навіть незважаючи на вимогу норми про письмову форму того чи іншого правочину, це положення закону потрібно розглядати як диспозитивне.

2.4. Прикладами імперативних норм ЦК, які вимагають додержання письмової форми правочину під загрозою визнання його недійсним, можуть бути наведенні норми ЦК України щодо форми таких правочинів: забезпечення виконання зобов’язання (ч. 2 ст. 547 ЦК), дарування майнового права та дарування з обов’язком передати подарунок у майбутньому (ч. 3 ст. 719 ЦК), страхування (ч. 2 ст. 981 ЦК), кредитний договір (ч. 2 ст. 1055 ЦК), договір банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059 ЦК), договори про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (ст. 1107 ЦК), комерційної концесії (ч. 1 ст. 1118 ЦК).

У випадку невиконання сторонами цих договорів обов’язкової вимоги закону щодо їх укладення в письмовій формі, ці договори є нікчемними.

Таким чином, імперативність вимоги щодо письмової форми правочину не може розглядатися як загальне правило, а є радше винятком із цього правила, що недвозначно випливає із закону. Підтвердження зазначеного підходу до тлумачення ч. 1 ст. 218 ЦК міститься в абзаці першому п. 12 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».