1. Поняття правочину

Правочин – це найбільш поширений юридичний факт сфери приватного права, підстава виникнення цивільних прав та обов’язків.

У ст. 202 ЦК України визначаться правочин як дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

2. Ознаки правочину

Правочин характеризується сукупністю ознак, що властиві йому та які надають можливість відмежовувати його від інших юридичних фактів.

2.1. По-перше, оскільки правочин є дією осіб, він завжди є вольовим актом. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фактів - подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

Процес формування волі людини, спрямований на вчинення правочину, проходить три стадії: виникнення потреби та усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволення потреби; прийняття рішення про вчинення правочину. Але воля – це лише внутрішнє бажання особи вчинити правочин, яке не може впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Судити про волю (бажання) можна тільки за зовнішнім прояву волі, який іменується волевиявленням. Завдяки волевиявленню воля стає доступною для сприймання її іншими особами. Отже, у правочині слід розрізняти волю та волевиявлення, що мають відповідати одна одному.

2.2. По-друге, правочин, це не будь-яка дія, а лише дія, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату – набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Причому настання цього результату зумовлено саме волею сторони (сторін) правочину.

За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних вчинків – правомірних дій, з якими закон пов’язує відповідні правові результати, незалежно від того, чи була в особи ціль їх досягнення. Прикладом юридичного вчинку є, зокрема, створення літературних, художніх творів винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

2.3. По-третє, правочин – це дія суб’єктів цивільних відносин¹³⁷, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Здатність вчинення цими особами правочинів є елементом змісту їх цивільної дієздатності. За цією ознакою правочини відрізняються як від рішень суду, так і від актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, які за юридичною природою є владними актами, що видаються в межах компетенції зазначених органів – суб’єктів публічного права.

2.4. По-четверте, правочин – це завжди правомірна дія. За цією ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Правомірність правочину означає, що за ним визнаються властивості юридичного факту, який породжує ті правові наслідки, настання яких бажають його суб’єкти.

Зазначені ознаки є загальними для всіх правочинів.

Однак притаманність усім правочинам наведених загальних ознак не є перешкодою для поділу (класифікації) правочинів на окремі види.

3. Види правочинів

ЦК України у ст. 202 закріплює лише поділ правочинів на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Поділ правочинів на такі види здійснюється залежно від кількості осіб, вияв волі яких є необхідним і достатнім для вчинення правочину.

3.1. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (ч. 3 ст. 202 ЦК України). Прикладом одностороннього правочину, зокрема, є: складання заповіту (ст. 1233 ЦК України); видача довіреності (ст. 244 ЦК України); скасування довіреності (ст. 249 ЦК України); прийняття спадщини (ст. 1268 ЦК України); відмова від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК України). При цьому виявляється воля однієї особи (сторони), якої достатньо для настання відповідних правових результатів.

У більшості випадків односторонній правочин вчинюється однією особою, але ЦК України (ч. 3 ст. 202) передбачає можливість вчинення одностороннього правочину сумісно декількома особами (наприклад, при видачі однієї довіреності декількома співвласниками). Але й у цьому випадку всі особи, які видали довіреність, вважаються однією стороною.

Права за одностороннім правочином можуть виникати як у особи, що вчинила його, так і у третіх осіб, задля інтересів яких він вчинений. Що ж до обов’язків, то вони за одностороннім правочином, як правило, можуть створюватися лише для особи, що його вчинила (ч. 3 ст. 202 ЦК України). Обов’язки для інших осіб односторонній правочин може створювати лише у випадках, передбачених законом, або за домовленістю з цими особами. Зокрема, згідно зі ст. 1238 ЦК України на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов’язок надати іншій особі право користування ними.

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов’язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину (ч. 5 ст. 202 ЦК України). Оскільки, як уже зазначалося, односторонні правочини за загальним правилом створюють обов’язки тільки для особи, що його вчинила, до цієї особи можуть застосовуватися лише положення, що відносяться до боржників у зобов’язаннях. Так само до одностороннього правочину не можуть застосовуватися правила щодо виконання обов’язку боржника третьою особою.

3.2. Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох чи більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК України). Двосторонні чи багатосторонні правочини – це договори.

Хоча у двосторонніх правочинах завжди дві сторони, але на боці однієї із сторін або обох з них можуть виступати й декілька осіб. Тому не слід змішувати число сторін в двохсторонньому правочині з числом його учасників. У тих випадках, коли на боці сторони двостороннього правочину виступає декілька осіб, йдеться про множинність їх суб’єктного складу.

Для вчинення двостороннього правочину необхідно волевиявлення кожної із сторін та їх взаємоузгодженість. Отже, договірне правовідношення виникає між суб’єктами лише тоді, коли кожна зі сторін висловить свою волю на його встановлення і ця воля набуде характеру узгодженого волевиявлення.

3.3. Багатосторонній правочин – це договір, в якому є щонайменше дві сторони. Відтак, як і двосторонній правочин, укладати багатосторонній правочин можуть дві сторони, але ці два види правочинів принципово відрізняються насамперед спрямованістю вираження волі їх сторін. Усі сторони багатостороннього правочину (навіть якщо їх дві) прагнуть досягти однієї мети, на відміну від сторін двостороннього правочину, кожна з яких досягає тільки своєї мети. Оскільки в багатосторонніх правочинах досягнення їх мети можливе шляхом здійснення сторонами спільних дій, це відбувається для кожної з них практично однаковою мірою.

Прикладом багатостороннього правочину є договір про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК України), засновницькі договори про створення повного або командитного товариства (статті 120, 134 ЦК України), договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 142 ЦК України) та АТ (ч. 2 ст. 153 ЦК України).

3.4. Хоча ЦК України, як уже відзначалося, в ст. 202 закріплює поділ правочинів лише на односторонні, двосторонні та багатосторонні, існують й інші види правочинів.

Залежно від наявності або відсутності в правочині зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій стороні правочини поділяються на відплатні та безвідплатні.

Відплатним визнається правочин, за яким сторона повинна одержати плату чи інше зустрічне надання за виконання своїх обов’язків. При цьому дії, вчинені однією особою (передання речі у власність, у користування, виконання визначеної роботи, надання послуги), компенсуються діями другої сторони (сплата обумовленої ціни, винагорода тощо).

Безоплатним є правочин, за яким одна сторона зобов’язується виконати свої обов’язки без якого-небудь зустрічного надання, що має майновий характер. Таким чином, у безоплатних правочинах дії сторін взаємно не компенсуються, і одна особа вчиняє дії на користь іншої, не одержуючи зустрічного майнового задоволення.

З огляду на те, що в безвідплатних правочинах обов’язок надання зустрічного задоволення другій стороні є відсутнім, відплатними можуть бути лише двосторонні правочини. Що ж до односторонніх правочинів, то вони завжди є безвідплатними.

Відплатність або безвідплатність двосторонніх та багатосторонніх правочинів (договорів) може бути зумовлена характером правочину, вимогами закону, або домовленістю сторін. Саме тому одні договори завжди є оплатними (договори купівлі-продажу, найму (оренди), підряду, страхування), другі, навпаки, завжди безоплатні (договори позички, дарування, пожертви), треті ж – з тими або іншими застереженнями й уточненнями – можуть бути як оплатними, так і безоплатними (договори доручення, зберігання, позики). І саме тому, що, з одного боку, багато договорів можуть укладатися чи як оплатні, чи як безоплатні, з другого боку – навіть формально безоплатний договір здатний принести особі, що не одержує винагороди, цілком реальні вигоди (хоча б і такі, що знаходяться за межами договору).

Законодавець, закріплюючи відплатність договору, може передбачити можливість для сторін установлювати його безвідплатність. ідеться, наприклад, про договір зберігання, безвідплатність якого може мати місце у випадках, передбачених установчими актами юридичної особи або договором (ч. 4 ст. 946 ЦК України).

Оплатність договору презюмується, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору (ч. 5 ст. 626 ЦК України), а тому може здаватися, що будь-який договір слід розглядати як оплатний, якщо немає достатніх передумов вважати його безоплатним. І все-таки деякі договори, з огляду на специфіку їх структури і спрямованості, на наш погляд, узагалі не можуть визнаватися ні оплатними, ні безоплатними.

Не може вестися мова про оплатність чи безоплатність таких двосторонніх правочинів, як організаційні (зокрема, попередні) договори, оскільки їх вчиненням започатковуються немайнові, а точніше організаційні відносини.

Специфічність договорів про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна (ч. 3 ст. 364 ЦК України), поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності (ч. 3 ст. 367 ЦК України) виключає постановку питання про можливість зустрічного надання, а відтак – про їх оплатність чи безоплатність.

За великим рахунком відсутнє зустрічне надання і в багатосторонніх правочинах, пов’язаних зі спільною діяльністю (договір про спільну діяльність, засновницький договір, договір про заснування товариства, договір простого товариства). Натомість у літературі зазначене питання не позбавлене дискусійності, зокрема, висловлювалися точки зору щодо їх оплатності¹³⁸ або безоплатності¹³⁹. Видається, що багатостороннім правочинам притаманний нейтральний характер, адже вони спрямовані на досягнення єдиної мети, унаслідок чого вони не відповідають традиційним уявленням про оплатність та безоплатність¹⁴⁰.

3.5. Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні¹⁴¹.

Консенсуальний правочин (від лат. consensus – згода) вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Істотними є умови про предмет правочину, умови, що визнані істотним законом чи є необхідними для правочинів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнута згода. Наступна передача речі (вчинення іншої дії) в консенсуальних правочинах свідчить вже про їх виконання. Значна більшість правочинів, передбачених ЦК України, є консенсуальними.

Реальний правочин (від лат. res – річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення реального правочину досягнення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідною є обов’язкова передача речі однією стороною іншій стороні. Прикладом реального правочину є договір позики (ст. 1046 ЦК України).

Втім, у ЦК України передбачається, що один і той самий правочин залежно від певних обставин може бути як консенсуальним, так і реальним. Наприклад, договір зберігання речей у гардеробі буде реальним, а зберігання товару на складі професійного зберігача – консенсуальним. Другим прикладом є договір перевезення, наприклад, міським транспортом – реальний, а перевезення вантажу з постійним відвантаженням товару протягом певного періоду – консенсуальний.

3.6. Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні (від лат. causa – підстава, ціль) та абстрактні (від лат. abstrahere – відривати, відділяти).

В каузальних правочинах підстави мають особливе значення, оскільки від них залежить їх дійсність. Саме тому в каузальних правочинах їх підстави мусять бути наявними, законними та здійсненими. При доведенні відсутності підстави правочину або невідповідності її закону він визнається недійсним Так, недійсною буде визнана боргова розписка, в якій немає пояснень, чому саме вона видана. Загальна більшість правочинів, передбачених ЦК України, є каузальними.

В абстрактних правочинах підстави не мають значення для їх дійсності. До абстрактних правочинів відноситься, зокрема, видача векселя, гарантії, відступлення права вимоги. Цим правочинам не властивий правовий зв’язок поміж підставами їх вчинення та їх дійсністю, хоча не можливо стверджувати й про відсутність такого зв’язку взагалі. Втім, він не має такого значення, як у каузальних правочинах. Фактично підстава абстрактного правочину залишається «прихованою» для того, щоб її вади не ускладнювали виконання такого правочину, оскільки це може вплинути на стабільність цивільного обороту через порушення тих функцій, які виконують у ньому абстрактні правочини. Абстрактні правочини є привабливими для цивільного обороту, внаслідок незалежності дійсності правочинів від їх підстав.

3.7. До окремих видів правочинів слід віднести правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини, строкові правочини, фідуціарні та біржові правочини.

Можливість вчинення правочинів, щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини (умовами), передбачена ст. 212 ЦК. Такі правочини йменуються умовними. Умовами в таких правочинах можуть бути як дії, так і події, але вони повинні відповідати таким вимогам.

По-перше, умови про які йдеться в умовних правочинах, не повинні існувати в момент їх укладення. По-друге, в момент укладення правочину його сторонам повинно бути невідомо і те, настане чи не настане зазначена умова в майбутньому. Отже, настання чи ненастання умов в умовному правочині носить ймовірний характер. По-третє, обставина, що визначена в правочині як умова, не може суперечити закону та моральним принципам суспільства¹⁴².

3.8. Від умови в правочині необхідно відрізняти строк. Строк – це певний проміжок часу, який на відміну від умови завжди настане в майбутньому і сплине. Саме тому, строк не може визначатися як умова в умовному правочині.

Строк у правочинах має самостійне значення і зумовлює строковість чи безстроковість правочинів.

Строкові правочини – це правочини, в яких обумовлюється або момент, з якого він набуває чинності, або момент, з якого він втрачає дію. Ці строки можуть бути відкладальними (якщо сторони обумовили строк виникнення у них прав та обов’язків) або скасувальними (якщо сторони обумовили строк припинення у них прав та обов’язків).

Безстроковими є правочини, в яких не вказується момент, з якого вони втрачають дію

3.9. Фідуціарні (від лат. fiducia – довіра) правочини - це правочини, що базуються на особливо довірчих відносинах між суб’єктами, що вчиняють їх. Ідеться, зокрема, про такий правочин, як доручення. Хоча за загальним правилом, закріпленим у ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від виконання зобов’язання не допускається, фідуціарний правочин надає таку можливість кожній зі сторін. Так, відповідно до ст. 1008 ЦК України довіритель або повірений мають право відмовитися від договору в будь-який час. Причому в законі спеціально підкреслюється, що відмова сторін від права на відмову від договору доручення є нікчемною.

3.10. В окремий вид правочинів слід виділити біржові правочини. Це пов’язано, зокрема, з особливостями їх предмета та порядку оформлення, а також зі специфічним статусом суб’єктів, що вчиняють такі правочини. Правове регулювання вказаних правочинів здійснюється, зокрема, Законами України «Про товарну біржу», «Про цінні папери та фондовий ринок», правилами біржової торгівлі.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» біржовим визнається правочин купівлі-продажу, поставки та обміну товарів, допущених до обігу на товарній біржі, укладений членами біржі або їх представниками (брокерами). Біржовий правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі, яка повинна бути здійснена не пізніше наступного за вчиненням правочину дня. Біржові правочини, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

3.11. Залежно від специфічних характеристик суб’єктів, особливостей їх взаємовідносин та предмет серед дво- та багатосторонніх правочинів можливо виокремити дрібні побутові правочини; правочини, щодо вчинення яких є заінтересованість, значні правочини, біржові правочини, фідуціарні правочини.

Дрібний побутовий правочин має відповідати таким критеріям: задовольняти побутові потреби особи; відповідати фізичному, духовному чи соціальному розвитку особи, яка його вчинює; стосуватися предмета, який має невисоку вартість; виконуватися в момент вчинення. Причому при тлумаченні цих оціночних критеріїв обов’язково має враховуватися специфіка суб’єкта (вікова, розумова, психічна та статусна), який виступає стороною такого правочину – малолітня, неповнолітня, обмежено дієздатна особа, один з подружжя. Адже, наприклад, щодо вчинення дрібного побутового правочину одним з подружжя не йдеться про таку його ознаку, як відповідність правочину фізичному, духовному чи соціальному розвитку.

Під правочином, щодо вчинення якого є заінтересованість, слід розуміти правочин, що вчинюється акціонерним товариством або боржником – юридичною особою, що перебуває в процесі банкрутства¹⁴³, з певною категорією осіб, які мають можливість впливати на формування волі юридичної особи і, внаслідок цього, отримати певну вигоду від вчинення такого правочину безпосередньо або через інших осіб. Законодавче регулювання правочинів із заінтересованістю відбувається на рівні законів України «Про акціонерні товариства» (ст. 2, 71, 72), «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 1, 17). Правочинами, щодо вчинення якого є заінтересованість, можуть бути договір купівлі-продажу, підряду, страхування, кредитний договір та ін. Специфіка цих правочинів полягає в особливих правилах, що висуваються законом для їх вчинення (наприклад, попереднє розкриття інформації про вчинення правочину, щодо якого є заінтересованість, прийняття рішення наглядовою радою акціонерного товариства про вчинення або ж про відмову у вчиненні такого правочину), а також правових наслідків укладення цих правочинів (зокрема, визнання їх недійсними, можливості відшкодування збитків та моральної шкоди).

На відміну від правочинів із заінтересованістю, у значних правочинах основний акцент переміщується із суб’єктів, які вчинюють правочин або які отримують від нього вигоду, на його предмет. Під значним правочином варто розуміти такий правочин, вчинений акціонерним товариством або боржником — юридичною особою, що перебуває в процесі банкрутства, якщо ринкова вартість майна (робіт, послуг), що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів товариства, за даними останньої річної фінансової звітності або щодо розпорядження майном боржника, балансова вартість якого перевищує один відсоток балансової вартості активів боржника на день його вчинення.

Законодавче регулювання значних правочинів здійснюється законами України «Про акціонерні товариства» (ст. 2, 70), «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 1, 17). Значними правочинами можуть бути, зокрема, купівля-продаж, поставка, міна, позика.

Особливість значних правочинів проявляється в наявності:

а) специфічних механізмів, пов’язаних з їх вчиненням (наприклад, необхідність рішення наглядової ради АТ або для боржника, що перебуває в процесі банкрутства – згоди комітету кредиторів);

б) можливості встановити додаткові критерії віднесення правочинів до значних у статуті АТ;

в) законодавчої заборони поділу предмета правочину з метою ухилення від порядку його вчинення;

г) спеціальних правових наслідків, пов’язаних з можливістю акціонера вимагати викупу акцій, якщо АТ укладатиме значний правочин;

г) додатковості застосування правил вчинення значного правочину до інших процедур вчинення правочинів, встановлених статутом або законодавством.

Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.