2. Поняття форми правочину

2.1. З огляду на те, що правочин є дією, вираженою зовні, а відтак він завжди знаходить свій вираз у певній формі. Оскільки ці дії є вольовими, то й способи прояву волі можуть бути різними залежно від дій. Тобто для сприйняття волі однієї особи іншими особами необхідно її втілити в певну форму.

Увага! Традиційно під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація.

2.2. Значення форми правочину полягає не тільки в забезпеченні його достовірності, нормального сприйняття іншими особами, що має істотне значення під час вирішення спорів, а часто і його дійсності.

2.4. Певною мірою особа може обирати форму правочину, але якщо вимогу про його форму містить закон, то відступлення від цього може мати негативні для особи наслідки, зокрема спричинити нікчемність правочину (наприклад, якщо недодержано припис про нотаріальне посвідчення правочину).

3. Форми правочину

3.1. Аналіз положень ст. 205 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавець передбачив тільки дві форми правочинів — усну та письмову. Це зумовлює достатньо важливі практичні наслідки, зокрема:

а) тільки в рамках усної та письмової форми можливо обирати форму правочину, причому цей вибір обмежується приписами закону;

б) конклюдентні дії та мовчання не відносяться до форми правочину.

3.2. Правочин вважається вчиненим усно, якщо сторони виразили свою волю словесно (у тому числі за допомогою мови жестів) як безпосередньо поміж сторонами правочину, так і за допомогою телефонного, відеозв’язку тощо¹⁵⁹.

3.3. Письмову форму правочину досить часто поділяють на два різновиди – просту письмову та нотаріально посвідчену. Водночас законодавець не виокремлює їх як дві різні форми правочинів.

Відтак, можна вказати, що формою правочину є письмова, але в певних випадках, установлених законом або домовленістю сторін, правочин потребує нотаріального посвідчення¹⁶⁰.

3.4. Аналіз окремих статей ЦК, в яких містяться вимоги до укладення правочинів у тій чи іншій формі, свідчить, що відбувається змішування форми договору та порядку його укладання. Цьому сприяє і не зовсім вдале формулювання ч. 1 ст. 207 ЦК України і деяких інших статей, де міститься не тільки спосіб письмової фіксації волі, а й порядок дій сторін, спрямований на таку фіксацію.

Зокрема, якщо законодавець визначає, що сторони додержуються письмової форми правочину, якщо вони обмінялися листами, телеграмами, то це свідчить не лише і не стільки про форму, а про порядок укладення правочину. У ч. 3 ст. 937 ЦК України передбачається, що на підтвердження прийняття речі на зберігання може бути виданий номерний жетон, який, звичайно, у жодному разі не може вважатися формою договору (правочину). Між тим ст. 937 ЦК України має назву «Форма договору зберігання». Видача жетона є дією на підтвердження укладення договору, тобто скоріше відноситься до способу укладення, а не до форми правочину.

Такий підхід повною мірою підтримано в судовій практиці.

Зокрема, у рішенні ВСУ вказано, що коли позивач здав відповідачу на зберігання особисті речі, сплатив за це гроші та отримав від камери схову ключ з жетоном, то суди дійшли обґрунтованого висновку, що між сторонами було укладено договір зберігання, на який поширюються правила гл. 66 ЦК України¹⁶¹.