70. Завідомо неправдиве повідомлення про вчи­нення злочину (ст. 383 кк).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують здійснення правосуддя у державі. Безпосереднім об’єктом злочину є правосуддя у частині забезпечення процесуального порядку отримання доказів у кримінальній справі.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 383) полягає у завідомо неправдивому повідомленні суду, прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину.

Повідомлення може бути здійснене у різних формах: письмово, усно, за підписом особи, яка його зробила, або без такого (анонім­ним). Неправдивим таке повідомлення є, коли воно стосується зло­чину, якого насправді не було, або коли у ньому міститься інформація про вчинення злочину особою, яка насправді його завідомо для винного не вчиняла, або про вчинення особою більш тяжкого злочину, ніж той, що вона насправді вчини­ла.

Неправдивість повідомлення має торкатися тільки фактичних обставин вчинення злочину, а не його юридичної оцінки. Якщо у повідомленні будуть подані правдиві факти щодо вчиненого злочину, але їм буде дана неправильна юридична оцінка, то не буде відповідно і завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину. Також не утворює складу цього злочину неправдиве повідомлення, що стосується аморальної поведін­ки якоїсь особи, або вчиненого нею дисциплінарного проступку чи адміністративного правопорушення.

Злочин є закінченим з моменту надходження неправди­вого повідомлення до суду, прокурора, слідчого або органу дізнання (формальний склад).

Суб’єкт злочину загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16 років).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим уми­слом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 383) є поєднання його: 1) з обвинуваченням особи у тяжкому чи особливо тяжкому злочині (див. ст. 12 КК); 2) із штучним створенням доказів обвинувачення (наприклад, підроблення документів, що є доказами в кримінальній справі, виготовлення фальшивих речових доказів тощо), а також 3) вчинення його із корисливих мотивів.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 383 – виправні робот на строк до 2 ро­ків або арешт на строк до 6 місяців, або обмежен­ня волі на строк до 3 років, або позбавлення волі на строк до 2 років; за ч. 2 ст. 383 – обмеження волі на строк від 2 до 5 років або позбавлення волі на той самий строк.

71. Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 кк).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують здійснення правосуддя у державі. Безпосереднім об’єктом злочину є правосуддя в частині забезпечення нормальної діяльності органів дізнання, досудового слідства і суду, а також установ, у яких тримаються особи, засуджені до позбавлення волі та арешту.

Об’єктивна сторона злочину виражається у втечі: а) з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання; 2) з-під варти особи, яка була засуджена до позбавлення волі чи арешту або перебуває у попередньому ув’язненні.

Втеча – це самовільне залишення особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі чи арешту або перебуває під вартою як підозрюваний, обвинувачений чи підсудний, місця, де вона була, з метою постійного чи тимчасового ухилення від подальшого перебування у ньому. Цей злочин є триваючим. Самовільним визнається залишення, яке здійснено без належного дозволу чи за відсутності законних підстав. Сама ж втеча може бути вчинена з виправних установ, з установ для попереднього ув’язнення, з кабінету прокурора, слідчого або особи, яка провадить дізнання, із залу судового засідання, місця проведення слідчих дій, з транспортного засобу для конвоювання, з гауптвахти чи ізолятора тимчасового тримання. Способи вчинення втечі різні: обман, відкрите залишення місця позбавлення волі чи арешту, підкуп охорони тощо.

Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за цей злочин, тлумачення окремих термінів і понять, відмежування його від інших злочинів розкриваються в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1993 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі».

Злочин є закінченим з моменту фактичного залишення місця позбавлення волі або місця утримання під вартою (формальний склад).

Суб’єкт злочину спеціальний – особа, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі або арешту або до якої застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 393) є вчинення його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) способом, небезпечним для життя чи здоров’я інших осіб (наприклад, учинення вибуху, підпалу, затоплення, отруєння тощо); 4) у поєднанні із заволодінням зброєю (її крадіжка, грабіж та інше протиправне вилучення у законного володільця чи власника) чи з її використанням (її застосування за безпосереднім призначенням чи погроза такого застосування); 5) із застосуванням насильства (здійснення фізичного впливу на потерпілого, який може полягати у завданні побоїв, катуванні, заподіянні легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень тощо) чи погрозою його застосування (залякування потерпілого застосуванням фізичного насильства); 6) шляхом підкопу (риття у будь-який спосіб підземних ходів чи траншей, якими можна проникнути на інші ділянки території установи або за її межі); 7) з пошкодженням інженерно-технічних засобів охорони (виведення з ладу будь-яких складових системи охорони виправної установи, доведенні вказаних засобів охорони до непридатного стану).

Дії осіб, які втікають із місць позбавлення волі, арешту або з-під варти, поєднані з нападом на адміністрацію, належить кваліфікувати вже за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 393 та ст. 392. Якщо ці дії поєднані з умисним вбивством, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, їх необхідно додатково кваліфікувати ще й відповідно за статтями 115 або 121 (див. пункти 8, 14 Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1993 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі»).

Застосування при втечі насильства до слідчого, прокурора, судді, працівника міліції або іншого правоохоронного органу повинно кваліфікуватися за ч. 2 ст. 393 та за статтями 345, 348 (за наявності підстав – за статтями 115 та 121). Якщо вказані наслідки при втечі настали у зв’язку із застосуванням насильства до інших засуджених, затриманих, арештованих або інших осіб, які опинилися на місці вчинення злочину, дії винної особи повинні кваліфікуватися за ч. 2 ст. 393 та відповідно за статтями 115 і 121.

Якщо втечу було поєднано із захопленням заручників, дії винних треба також кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 393 та ст. 392 (якщо заручником узято представника адміністрації) або статтями 349, 147 (див. п. 10 вказаної постанови).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 393 – позбавлення волі на строк від 3 до 5 років; за ч. 2 ст. 393 – позбавлення волі на строк від 5 до 8 років.