72. Приховування злочину (ст. 396 кк).

Стаття складається з двох частин, перша з яких містить заборонювальну норму, а друга – заохочувальну. Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують здійснення правосуддя у державі. Безпосереднім об’єктом злочину є правосуддя в частині забезпечення своєчасного виявлення, припинення та розкриття злочинів.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 396) полягає у заздалегідь не обіцяному приховуванні тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Таке приховування передбачає приховування злочинця, слідів злочину, засобів та знарядь вчинення злочину, факту придбання, отримання, зберігання чи збуту майна, одержаного в результаті його вчинення, легалізації (відмивання) доходів (грошових коштів та іншого майна), одержаних злочинним шляхом. Способами приховування можуть, зокрема, бути: на­дання злочинцю сховища, транспортних засобів, знищення слідів злочину, перенесення знарядь злочину в інше місце, зміна зовнішнього вигляду злочинця, забезпечення злочинця підробленими до­кументами.

Якщо спосіб приховування сам по собі є злочинним, він потребує самостійної кримінально-правової оцінки. Якщо винний задля приховування злочину вчинив убивство, то його дії слід кваліфікувати тільки за п. 9 ч. 2 ст. 115. Якщо особа з метою приховати злочин вчиняє завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину або дає завідомо неправдиве показання, її дії кваліфікують­ся, відповідно, за статтями 383 або 384.

Склад цього злочину утворює приховування лише тяжкого або осо­бливо тяжкого злочину (їх поняття дається у ст. 12 КК).

Злочин є закінченим з моменту вчинення дій, що спря­мовані на приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину (формальний склад).

Суб’єкт злочину загальний (фізична осудна особа, якій виповнилось 16 років).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим уми­слом. При цьому особа не обов’язково повинна знати, що приховує саме тяжкий чи особливо тяжкий злочин, – вона повинна усвідо­млювати фактичні обставини вчиненого діяння, яке за законом ви­знається тяжким чи особливо тяжким злочином.

У ч. 2 ст. 396 передбачається спеціальний вид звільнення від кри­мінальної відповідальності особи, яка вчинила заздалегідь не обі­цяне приховування злочину. Згідно цієї норми не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім’ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких ви­значається законом.

Членами сім’ї особи, яка вчинила злочин, є особи, які спільно проживають і ведуть спільне господарство (до них, крім близьких родичів, можуть належати й особи, які перебувають на вихованні чи утриманні потерпілого).

До числа близьких родичів належать: батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки.

Покарання за злочин: арешт на строк до 3 місяців або обме­ження волі на строк до 3 років, або позбавлення волі на той самий строк.

73. Непокора (ст. 402 кк).

Стаття складається з трьох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок несення або проходження військової служби, під яким розуміють врегульовані правовими нормами суспільні відносини, що вини­кають та існують при проходженні служби різними категоріями військовослужбовців в процесі їх службової та бойової діяльності (цей порядок заснований на Конституції України, окремих законах, військових статутах, положеннях військової присяги, наказах мі­ністра оборони України та інших нормативних актах). Безпосереднім об’єктом злочину є порядок виконання у військових форму­ваннях України наказів, який забезпечує необхідні в умовах війсь­кової служби відносини підлеглості та військової честі. Додатковим факультативним безпосереднім об’єктом злочину може виступати власність, довкілля, інші блага.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 402) виражається у двох фор­мах: 1) відкрита відмова виконати наказ начальника; 2) інше умисне невиконання наказу.

Під наказом розуміється одна із форм реалізації влад­них функцій, організаційно-розпорядчих або адміністративно-гос­подарських обов’язків військової службової особи, змістом якої є пряма, обов’язкова для виконання вимога начальника про вчинення або невчинення підлеглим (групою підлеглих) певних дій по службі (в контексті ст. 402 під наказом розуміється також пряма вимога у вигляді розпорядження, вказівки, команди тощо). Наказ завжди має бути конкретним, а тому не можна розгля­дати як невиконання наказу невиконання військовослужбовцем за­гальних вимог служби, які містяться в статутах, порадниках, інстру­кціях тощо. Крім того, наказ має бути законним і виданим тільки в межах компетенції відповідної службової особи, а наказ з фінансо­вих, матеріально-технічних та кадрових питань, – крім того, у письмовій формі (за невиконання наказу начальника, якщо цей наказ був незаконним, підлеглий не несе відповідальності за ст. 402).

До військових начальників слід відносити військовослужбовців, які для виконання певних завдань мають у своєму розпорядженні підлеглих, наділені правом віддавати останнім накази, розпоря­дження та інші обов’язкові для виконання вимоги і застосовувати щодо них дисциплінарну владу (зокрема, начальники за службовим положенням (посадою), тобто вій­ськовослужбовці, котрим доручено постійно чи тимчасово керувати службовою діяльністю інших військовослужбовців або робітників та службовців (підлеглих); начальники за військовим званням).

Відкрита відмова виконати наказ начальника – це найбільш зу­хвала форма непокори – передбачає наявність заяви (усної чи письмової) підлеглого про його небажання виконувати наказ, або інше демонстративне його невиконання, яке може супроводжува­тись будь-якими репліками чи здійснюватися мовчки. Від непокори слід відрізняти випадки суперечки, коли підлеглий вступає в обго­ворення наказу, виявляючи своє незадоволення у зв’язку з його отриманням, але врешті-решт наказ виконує.

Інше умисне невиконання наказу полягає у тому, що підлеглим наказ начебто приймається до виконання, але насправді не виконується. Невиконання наказу може полягати: а) у діях, вчиняти які наказ прямо забороняв; б) невиконанні дій, які мали бути виконані згідно з наказом; в) у виконанні таких дій з порушенням встанов­лених наказом строків та інших обов’язкових умов їх виконання.

Злочин є закінченим, залежно від форми її вчинен­ня, з моменту відмови виконати наказ начальника або з моменту його фактичного невиконання.

Суб’єкт злочину – спеціальний. Це військовослужбовець (військовозобов’язаний під час проходження зборів), підлеглий щодо начальника, який віддав наказ.

Суб'єктивна сторона злочину у першій його формі характеризується прямим умислом, а в другій – прямим або непрямим умислом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 402) є: 1) вчинення його групою осіб; 2) спричинення ним тяжких наслідків (це оціночна категорія, під якою слід розуміти, приміром зрив вико­нання бойового завдання спри­чинення значної матеріальної шкоди тощо).

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 402) є вчинення його: 1) в умовах воєнного часу; 2) в бойовій обстановці.

Воєнний час – це особливий період, що має місце в Україні або в її окремих місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, й територіальній цілісності. Бойова обстановка – це певний стан військових з’єднань, ча­стин (кораблів) та (або) підрозділів, за яким вони ведуть погоджені дії з метою знешкодження (розгрому) військового супротивника, ово­лодіння важливими районами (рубежами) або утримання їх і виконання інших тактичних завдань (ця обстановка може мати місце при ліквідації прикордонних конфліктів, при порушенні недотор­канності повітряного чи морського простору України, під час загальновійськового, танкового, протиповітряного, повітряного і морського, а також наступального та оборонного бою, бою у місті, в оточенні, відбиття висаджування морського десанту тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 402 – службові обмеження на строк до 2 років або тримання у дисциплінарному батальйоні на строк до 2 років, або позбавлення волі на строк до 3 років; за ч. 2 ст. 402 – позбавлення волі на строк від 3 до 7 років; за ч. 3 ст. 402 – позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.