61. Поняття та соціальна природа права: еволюція поглядів у вітчизняній юридичній науці.

Значна причина розбіжностей у визначенні права полягає також у тому, яка правова доктрина покладається в основу такого визначення: природно-правова, нормативістська чи соціологічна. Причому це характерно як для Заходу, так і для вітчизняної юридичної науки. Простежимо це детальніше.

Л. Явич визначає право залежно від форм вияву, як продукт духовної діяльності, як різновид оціночного духовного освоєння дійсності, як момент врегульованості і порядку в суспільних відносинах, як сферу соціальної свободи, як сукупність юридичних норм тощо, застосував багатоповерховий шлях пізнання права.

Заслуговує на особливу увагу розуміння права В.Нерсесянцем, оскільки у порівнянні з існуючим в юридичній літературі 80—90-х pp. уявленнями, воно є найбільш оригінальним.

У багатьох своїх працях він обгрунтував два визначення, які є, на думку вченого, взаємодоповнюючими. Перше — визначення права, як «об'єктивно обумовленої, що має соціально-класовий характер і виражає вимогу справедливості, загальної міри (форми, норми) свободи та рівності», а друге — визначення закону (права у формі закону), «як офіційного (державно-владного, що виражає державну волю пануючого класу) формально-визначеного і загальнообов'язково-нормативного виразу та встановлення права, наділеного законною силою». У остаточному підсумку право визначається ним як всезагальна, необхідна форма і рівна міра (норма) свободи індивідів.

Визначення права на основі рівності і свободи є пізнавально-раціоналістичним, оскільки воно орієнтує на з'ясування смислу права як такого явища, яке належить раціонально мислячому індивідууму, котрий взаємодіє з такими ж індивідуумами на засадах рівності.

Такий лібертальний підхід важливий не лише з точку зору визначення його сутності, а й з погляду на необхідність посилення гуманістичного змісту права, подолання карального сприйняття останнього, яке характерне для тоталітарних систем, переорієнтації його з заборон на дозволи і диспозитивні норми. Перш, ніж ідеї рівності і свободи щодо багатьох класів були визнаними і отримали відображення у конституціях та законах, ці класи пройшли тривалий шлях боротьби за свої права, рівність і свободу. Ідеї рівності і свободи були на знаменах майже всіх революцій.

Але свобода і рівність відображаються у такому розумінні права лише абстрактно, як абстрактна ідея. Поза цими межами і свобода, і рівність набувають відмінностей залежно від справжніх, реальних умов здійснення самої свободи та рівності. Більше того, використання абстрактної свободи у визначенні права зобов'язує до пояснення необхідності правової диференціації між окремими суб'єктами права, пошуку оптимальних критеріїв для встановлення правових особливостей правового регулювання тих чи інших відносин.

Що ж стосується справедливості, то вона має загальну основу з правом, але не може бути з ним ототожнена. Справедливість є оціночними засобом, моральним критерієм, за допомогою якого будемо виправдовувати чи піддавати сумніву відповідні норми, а, відтак, підтверджувати їх чинність або коригувати останні відповідно до нових ідеалів справедливості.

Ось чому найбільший смисл ці поняття мають при їх розрізненні, у той час, коли їх ототожнення збіднює обидва поняття. Соціальна справедливість має власний глибокий соціальний зміст. Її реалізація здійснюється за допомогою різноманітних форм і засобів, хоча правові форми та засоби досить ефективні. Якщо справедливість є правильністю, істинністю, виправданістю соціального розрізнення людей у суспільних відносинах, то саме право, сприймаючи їх як вихідні критерії, стає у той же час тим засобом, за допомогою якого справедливість реалізується.

Сутність права проявляється також у меті та призначенні права, спрямованості його на упорядкування суспільних відносин, тобто у динамічному, регулятивному аспекті.

Право у суспільстві виступає не просто як «явище у собі», а як зовнішнє явище, могутній регулятивний засіб, що потребує від особи діяти відповідно до вимог права.

З цього боку, право є норма, правило, мірило, міра того, як необхідно діяти особі у відносинах з іншими людьми. Право дає міру такої поведінки як окремій особі, котра потрапляє у сферу відповідних відносин, так і стає рівною мірою для всіх інших осіб, які потраплять під дію цієї норми.

При регулятивному визначенні права, як міри (норми) належного, необхідного, особливо важливу роль відіграють морально-етичні категорії: свобода, рівність, справедливість. Однак тут вони виступають вже не як елементи сутності права, якими вони були у пізнавально-раціоналістичному визначенні, а як зовнішні морально-етичні критерії, що визначають міру самого права, силу владного впливу на суб'єктів права, на зміст права у відповідності з досягнутими у суспільстві морально-етичними уявленнями. Логічно розрізняти у праві не лише окремі елементи морально-етичної надбудови, духовної сфери, а всі існуючі. Мають враховуватись і такі складові морально-етичної сфери, як добро, милосердя, повага до гідності людини тощо. Вони є дуже істотні для розуміння змісту правової регуляції, слугують виправданням чи відкиданням її, стають не мірилом самого права (тобто самих себе), не абсолютними характеристиками права, а морально-ціннісними критеріями права.

Сьогоднішні уявлення про право невіддільні від надання ним максимальної свободи громадянинові, особі. У «плоть і кров» права входить принцип «дозволене все, що не заборонене законом» (в українській правовій системі він закріплений вже на конституційному рівні — у ст. 19 чинної Конституції). Потреба забезпечення вільної, самостійної, ініціативної діяльності особи, підприємця стали найважливішим критерієм законотворчої діяльності парламентів і нормо-творчості адміністративних органів у цивілізованих країнах. Великої ваги вони набувають і в Україні. Але це вже не суто фізичний чи механістичний вимір права, це — етичний вимір, в основі якого лежить оцінка доцільності розширення свободи для особи і підприємця, засудження необгрунтованих обмежень свободи тощо. З іншого боку, в Україні, як і у багатьох інших країнах, як конституційний діє принцип, відповідно до якого «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (ст. 19 Конституції). Це вже не є принципом обмеженої свободи, правових обмежень діяльності низки суб'єктів права, цілком, до речі, виправданих. Право у цьому розумінні обмежує органи державної влади і посадових та службових осіб, змушує їх діяти на основі і на виконання закону, звіряючи з ним всі свої дії.

З врахуванням наведеного, було б допустимим при регулятивному визначенні права порівняння досконалої правової системи з «царством» втіленої свободи, рівності і справедливості.

Вплив морально-етичних чинників на право, його зміст є настільки суттєвим, що складає морально-етичну основу права, слугуючи його виправданням і поясненням. Мораль і етика наповнюють право цінностями правди, справедливості, добра, милосердя, доброчинності, тим самим даючи самому праву міру, перетворюючи його з формального мірила на моральну суспільну міру (не випадково у правовій літературі XIX — початку XX ст. досить поширеним було визначення права як етичного мінімуму, мінімального добра, що мають досягатись у суспільстві).

Отже, важливим для визначення права є та обставина, що право ґрунтується на досягнутому суспільством рівні моралі і етики, які визначають водночас міру права.

Суттєвою ознакою регулятивного визначення права є легітимованість його норм, про що йшлося у попередньому параграфі, тобто визнання норм останнього суспільством як таких, котрим потрібно слідувати, які є необхідними, що мають визначати спосіб життєдіяльності суспільства. Ознака легітимації перетворює ідеї належного (необхідного), які існують у суспільстві та претендують стати правовими нормами чи формальні приписи держави, її органів та посадових осіб у іманентний імперативний для суспільства регулятор, який стає необхідним нормативом, власне правом, в силу схвалення суспільством. Таке схвалення надає обов'язковості цим нормам щодо кожного члена суспільства, тобто загальнообов'язковості. Легітимація перетворює право у те, чим воно є, надає силу, освячує суспільним авторитетом.

З точки зору способу, яким здійснюється, реалізується вказана міра, норма поведінки, право — це примусова вимога, категоричний імператив, владний регулятор людської поведінки, засіб належного, необхідного.

З огляду на важливість досягнення мети правового регулювання, владність права передбачає не тільки можливість свідомої реалізації вимог, які у ньому містяться, реалізації на основі свідомого слідування цим вимогам, маргінальної поведінки або ж реалізації за допомогою сили громадської думки, сили традицій, інших суспільних засобів. Владність права передбачає обов'язкову реалізацію його вимог, і тому, в решті-решт — можливість примусової реалізації за допомогою створених і функціонуючих у суспільстві особливих соціальних інститутів та органів охорони права, органів фіксації правових фактів, правових відносин (суди, прокуратура, адвокатура, нотаріат, міліція, органи відбування покарань тощо). Не всі вони виконують правові функції, але кожен з них несе певне навантаження, виконує певну функцію із здійснення права. Як вже розглядалось вище, в усіх суспільствах існують органи забезпечення здійснення права, хоча їх перелік і види на різних етапах розвитку суспільства не збігаються.

Отже, до суттєвих характеристик права слід віднести іманентно властиву праву потребу у особливих засобах охорони владних велінь, що регулюють людську поведінку. Саме з владності правових норм випливає вольовий характер права. Він найчастіше визнається найважливішою ознакою права. Але з наведеного вбачається, що вольовий характер права є, у свою чергу, ознакою владності права, похідним від неї. Тобто воля опосередковується у праві через владність, а не є безпосередньою ознакою права.

Однак владність права не зводиться тільки до його примусового характеру, як і сама влада — лише до примусу. Таке ототожнення можливе тільки для тоталітарних держав. Але в умовах тоталітаризму, диктаторських режимів про наявність права вести мову не доводиться.

Причому модель права повинна пов'язуватись не тільки і не стільки із суто примусовим велінням, примусовою владністю, а тим більше каральністю приписів, хоча ця ознака ніколи не може бути остаточно відкинута. Але вона є похідною від розуміння належного у праві і від уявлень про механізм його здійснення. Нормативність як належність, необхідність правових норм відрізняється від нормативності інших соціальних регуляторів лише способами їх реалізації, гарантування та забезпечення. Тобто, якщо необхідність, загальнозначимість будь-яких інших соціальних регуляторів має вираз значимості останніх у силу внутрішньої переконаності членів суспільства щодо їх цінності, то необхідність і загальнозначимість правових норм, окрім цього, має ще й вираз загальнообов'язковості як такої необхідності, що грунтується на неможливості і недозволеності іншого, необхідності, що забезпечується за допомогою спеціальних суспільних правових інститутів — суду, адвокатури, нотаріату тощо.

Таким чином, підсумовуючи наведене, слід зазначити, що сутність права розкривається через два найголовніших визначення. З пізнавально-раціоналістичної точки зору право — це свобода, обумовлена рівністю, рівне мірило свободи (правомірний порядок). Однак дане визначення доповнюється регулятивним визначенням права, як легітимованих у суспільстві норм, детермінованих досягнутим суспільством рівнем моралі і етики, що спираються на владні засоби охорони.

Розуміння сутності права дає можливість перейти до з'ясування його ролі у функціонуванні держави.