10. Характеристика держави як історичного явища: поняття, ознаки, соціальне призначення.

Характеристика держави повинна відповідати на питання: що таке держава у її історичній дійсності і у всіх її історичних проявах.

Визначення держави зустрічаємо вже у мислителів стародавніх часів. Арістотель вбачав у ній зосередження всіх розумових і моральних інтересів громадян (держава — це зосередження, що забезпечує політичне життя народу). Ціцерон визначав державу як союз людей, об'єднаних загальними основами права і загальної користі. Т. Гоббс назвав державу «природним тілом». І. Кант вважав, що держава — це об'єднання людей, підвладних правовим законам. Г. Гегель писав про державу як про «плин бога у світі». З часом характеристики держави поглиблюються, стають ширшими і точнішими. Відомий російський юрист М. Коркунов вважає, що держава — це громадянський союз, де вчиняється примус над вільними людьми. Близьким є визначення держави російського юриста В. Хвостова: держава — це одна з форм людського спілкування, один з видів громадянських союзів; держава — це союз вільних людей, що живуть на певній території і підкоряються примусовій і самостійній владі. Своє визначення держави запропонував Б. Кістяківський: держава є правовою організацією народу, що володіє у всій повноті своєю власною, самостійною і первинною, тобто ні від кого не залежною, владою. У цьому визначенні є деякі засади народного суверенітету, думки про правову державу, що для того часу було прогресивним кроком у розумінні держави.

Після Жовтневої революції у радянській юридичній літературі на довгі роки утвердився однобічний підхід до даного питання. Держава визначалася тільки як політична організація економічно пануючого класу, що має такий апарат примусу, як класова диктатура, апарат класового насильства.

Така характеристика походила з ленінського положення про державу як машину для підтримання панування одного класу над іншим. Це визначення на довгі роки стає для юридичної науки радянського періоду керівним і спрямовуючим.

Уже в 60-і pp. XX ст. радянським політикам і юристам стає зрозумілим, що необхідні нові підходи до розуміння і визначення держави. В СРСР з'являється і обґрунтовується ідея загальнонародної держави, яку ніяк не можна було вважати «машиною для підтримання панування». Було вирішено, що характеристика держави як «машини» належить лише до експлуататорських держав і частково до держави диктатури пролетаріату.

Нові можливості для всебічного аналізу в усвідомленні дійсного змісту державної організації суспільства і розуміння держави з'являються у 90-і pp. Поряд з класовим підходом до визначення держави (який є слушним для визначення типів держав), пропонується загальноконцептуальний підхід, що обумовлює можливість ширшої і загальнішої характеристики суспільних ознак держави. У цій частині українська юридична наука поділяє загальнолюдське розуміння держави.

Держава - це суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.

Ознаки держави. Держава — єдина політична організація, яка:

1)  охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія — матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство — юридичний зв'язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

2)  має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3)  має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

4)  в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5)  має єдину грошову систему;

6)  має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7)  має суверенітет;

8)  має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Соціальне призначення держави — постійна і досить дискусійна проблема. Багато хто з мислителів намагалися охарактеризувати значення держави для існування і розвитку суспільства. Так, Платон (виходячи із своїх поглядів на суспільство, державу і право) стверджував, що призначення держави полягає у підтримці моралі. Слід зазначити, що у багатьох мислителів античного світу та середніх віків розуміння призначення держави залежало від їх філософських і політичних поглядів. Наприклад, Г. Гроцій — утвердження загального блага, а Ж.-Ж. Руссо вважав, що призначення держави — це забезпечення загальної свободи.

Питання про соціальне призначення держави в радянській юридичній літературі не було предметом глибокого вивчення. Більшість дослідників приділяли увагу класовій її сутності. Оцінка соціального призначення держави, державної влади довгий час була визначеною: держава — це політична організація пануючого класу, що здійснює державну владу у власних інтересах.

Зміст діяльності буржуазних держав почав серйозно змінюватися лише у XX ст. Причин, що спричинили такі зміни, було декілька: серйозні економічні кризи, гострі класові сутички, зростання революційних рухів, актуалізація проблеми прав людини тощо.

Проте одним з наймогутніших факторів, що вплинули на діяльність багатьох буржуазних держав, було створення соціалістичного табору. В соціалістичних країнах достатньо швидко і ефективно вирішувалися завдання покращання освіти, охорони здоров'я, науки, культури, пенсійного забезпечення, охорони материнства і дитинства, успішно розвивалися інститути залучення народних мас до управління державою. Для буржуазних держав це було таким собі викликом, який обумовив швидке вирішення багатьох соціальних завдань, що грунтувалися на достатньо міцній економічній базі.

Крім того, слід враховувати й те, що після Другої світової війни до влади у багатьох буржуазних країнах прийшли соціалісти і соціал-демократи (Швеція, Австрія, Німеччина, Італія, Норвегія, Данія, Великобританія, Канада, а потім Греція, Іспанія, Португалія тощо). У деяких країнах була сформована досить велика державна власність, що дозволяло державам займати вагому позицію стосовно приватного капіталу.

Крім того, після Другої світової війни більшість європейських країн прийняли демократичні конституції, що дозволяли всім прошаркам населення досить активно впливати на результати виборів органів влади, брати у них участь, боротися за свої права.

Насильство, подолання виступів проти влади у політиці відходять на другий план, надаючи місце виваженим, розумним, правовим засобам вирішення суперечностей.

У розвинутих західних демократіях у післявоєнні роки держава все більше стає засобом подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства, а через досягнення загального компромісу. Звідси — поширене використання таких загальнодемократичних ідей та інститутів, як розподіл влади, верховенство закону, плюралізм думок, висока роль суду, гласність тощо. Все це дозволяє охарактеризувати державу як засіб соціального компромісу — за змістом, і як правову — за формою.

У наш час необхідно об'єктивніше підходити до оцінки соціального призначення сучасної держави. Очевидно, що держава часто здійснює заходи, які відповідають інтересам всього суспільства, всіх соціальних груп, всіх прошарків населення (наприклад, будівництво шляхів, боротьба зі стихійними лихами, охорона природи, підтримання громадського порядку, боротьба зі злочинністю, підтримання науки, культури, мистецтва, охорони здоров'я тощо).

Характеризуючи сучасну державу, не можна стверджувати, що вона має таке ж соціальне призначення, як і держава 300—400 років тому. Соціальна складова у процесі розвитку держави постійно зростає, особливо в епоху науково-технічних революцій.

Таким чином, соціальне призначення сучасної держави полягає у її різноманітті, широкій сфері діяльності, спрямованій на нормальне, безконфліктне існування суспільства.

Сучасна держава — соціальний арбітр, орган керівництва загальними справами, організатор багатьох важливих заходів, без здійснення яких неможливе функціонування суспільства. Одне з перших місць у цьому процесі належить закріпленню, забезпеченню прав і свобод людини, екологічній безпеці, технічному прогресу, здоров'ю нації, безконфліктному існуванню суспільства, забезпеченню гідного прожиткового рівня, підтримання науки, культури, освіти. Держава повинна перешкоджати різкій диференціації суспільства, щоб уникати гострих соціальних конфліктів.

Сучасна держава виступає суб'єктом легалізованого примусу, тобто вона повинна впливати на ті прошарки населення, групи, окремих людей, які є суспільно небезпечними. Її компетентні органи зобов'язані стримувати тих, хто характеризується суспільно небезпечною поведінкою, вони здійснюють певний соціальний контроль за дотриманням законів, принципів, правил людського співжиття.

Саме універсальний характер діяльності держави в сучасному світі спонукає до виконання нею нових функцій, що не характерні для минулих історичних епох. Однією з таких функцій є соціальна. Якщо її не розвивати, це призведе до соціального безправ'я, серйозних конфліктів у суспільстві.

Сучасна держава проводить активну соціальну політику, що полягає у врегулюванні і вирішенні соціальних проблем, досягаючи соціальної справедливості у відносинах між підприємцями, виробниками, споживачами, забезпечуючи інтереси малозабезпечених верств населення, що потребують соціальної підтримки.