65. Висвітлення актів громадянської непокори.

Працюючи у зонах масових заворушень, журналіст має усвідомлювати, що в умова інформаційного суспільства подія, про яку не повідомлено – не відбулася. Для аудиторії не існує того, про що вона не знає. З одного боку це накладає на журналіста відповідальність щодо інформування аудиторії, з іншого- учасники заворушень намагатимуться використати його для поширення своїх поглядів і вимог. Така небезпека існує під час проведення будь якого мітингу, які часто збираються не зрадити мобілізування прихильників, а задля привернення уваги медіа та поширення вигідної їм інформації.

Журналіст зобов*язаний надавати достовірну та збалансовану інформацію про події, інакше в разі загострення ситуації суспільство керуватиметься чутками і може виявитися дезорієнтованим.

Для забезпечення нормальної роботи в екстремальній ситуації медіа мають заздалегідь виробити програму дій. Загальноприйнята практика- уникати прямого радіо чи телерепортажу з місця події, розвиток якої непередбачуваний. У разі, якщо люди налаштовані агресивно щодо журналістів, краще не афішувати свою роботу.

Треба також дистанціюватися від тих осіб, які вочевидь розраховують лише на привернення уваги ЗМІ. Також не слід транслювати образливі та нецензурні висловлювання.

Журналіст має пам*ятатати , що він не є суддею, тому повинен надавати збалансовану інформацію і аналізувати перебіг подій , а не ставати на чийсь бік і проголошувати , хто правий, а хто винний.

У разі заворушень журналіст має виконувати всі законні вимоги представників влади , однак повідомляти про ці вимоги, якщо вони заважають йому виконувати роботу та збирати інформацію.

66. Висвітлення етнічних конфліктів

На основі матеріалів, опублікованих у випусках “За…” нами були сформовані такі ознаки некоректного висвітлення етноконфесійних проблем:

– формування у ЗМК негативного етнічного стереотипу нації, релігії, раси;

– публічне твердження про перевагу однієї нації, релігії, раси над іншими чи висловлювання думок про неповноцінність якої-небудь нації;

– висловлювання думок про споконвічну ворожнечу певної нації, релігії, раси щодо інших і неаргументовані висновки стосовно їх конкретних дій, спрямованих проти інших;

– перенесення негативних характеристик окремої особи на всю націю і покладання відповідальності за її вчинки у минулому чи теперішньому на всю націю чи расу;

– безпідставне твердження про властиве всім представникам нації чи раси дотримування старовинних звичаїв чи традицій, які негативно оцінюються сучасною культурою або культурою певного народу, серед якого поширюється ця інформація;

– вимоги у засобах масової інформації щодо обмеження прав і свобод громадян чи створення привілеїв за національними, расовими, етнічними або релігійними ознаками;

– пояснення будь-яких соціальних чи природних катаклізмів діями тієї чи тієї нації, бездоказові твердження про наявність таємної змови представників однієї нації, етносу, релігії, раси проти інших;

– схвалення в ЗМІ геноциду чи репресій щодо представників певної нації чи конфесії, погрози чи заклики до примусових дій щодо осіб, ідентифікованих за національними, расовими, релігійними чи етнічними ознаками;

– сатиричне чи іронічне зображення у ЗМІ національних, расових, релігійних особливостей окремих представників нації чи етносу в цілому в будь-якій формі, а також твердження про їх принципову невідповідність нормам цивілізованого світу [14, 108].

Як уже зазначалося, характер висвітлення етнорелігійних проблем у мас-медіа докладно вивчають російські вчені і правозахисники. Так, А. Пчелінцев у статті “Преса і релігійні конфлікти в сучасній Росії” зауважував: “Звертаючись до релігійної тематики, журналісти можуть здійснювати дві типові помилки: вживати слова з негативним забарвленням щодо представників релігійних меншин і, доводячи перевагу однієї конфесії над іншими… принижувати їх. У цьому випадку вони, як правило, користуються джерелами, зацікавленими саме в приниженні якого-небудь приходу, священнослужителя, церкви або конфесії. І – що абсолютно суперечить принципам журналістського професіоналізму – не дають критикованим можливості відповісти, представити свою точку зору в тій самій статті, в якій вони критикуються” [4].