38.Значущість філософської теорії людини для самопізнання та процесів гуманізації буття.

Проблема людини у минулому столітті набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини. За словами М.Шелера, одного із засновників філософської антропології, у ХХ ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, тобто перестала себе розуміти і бути впевненою хоча б якихось своїх необхідних якостях. Тож у ХХ ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії. Сталося так, що основні течії антропологічного напряму сформувались у ХХ ст. приблизно у той же самий час; це екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, певною мірою – фрейдизм та неофрейдизм. Філософська антропологія була заснована М.Шелером та згодом набула багатьох прихильників. М.Шелер вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не занходить свого завершення і прагне виходити за всі і всіляки межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності – як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні власної тілесності. Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи. На його думку, культура – це той шар, який людина вичленовує із світу в якості “духовного ландшафту”, бо в основі культури лежать людське переживання свого життя та мова. До безумовних надбань філософської антропології ХХ ст. слід віднести акцентування виключного значення проблеми людини для сучасного суспільства та філософії, а також намагання включити у осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви. В цілому ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в який людина ХХ ст. себе проявляла та усвідомлювала.

39.Суспільство як універсальний спосіб організації взаємодії людей. Як можливе суспільство?

Суспільство — це спосіб існування людства, сукупність форм спільної життєдіяльності людей, які історично розвиваються. Термін "суспільство" використовується в різних значеннях: від найширшого (соціальна форма руху матерії, людство в своєму історичному розвитку) через різні проміжні значення (античне суспільство, світське суспільство і т. д.) до найвужчого—різновид організації, об'єднання. Поняття "суспільство" в процесі історичного розвитку філософської соціологічної думки набувало різних інтерпретацій. В античності сфера людського існування ототожнювалася не з суспільством, аз державою. У філософії Нового часу уявлення про суспільство формувалися в межах теорії приватного права і суспільного договору, де зазначено, що виникнення держави і права є результатом свідомої угоди між людьми. Пізніше Гегель відокремив громадянське суспільство як сферу приватних (майнових та ін.) інтересів від держави. Представники органістичної школи в соціології стверджували, що суспільство—організм, і виділяли ряд аналогій між суспільством і біологічним організмом. Патріарх французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм розглядав суспільство як над індивідуальну духовну реальність, основану на "колективних уявленнях". Класик німецької соціології Макс Вебер вважав, що суспільство — це взаємодія людей, яка є продуктом соціальної, тобто орієнтованої на інших людей, дії. Американський соціолог Талкотт Парсонс також виходив з "соціальної дії", коли зазначав, що суспільство — це система, для утворення якої служать норми, цінності і т. д. Таким чином, поняття суспільства в своєму історичному розвитку мало велику кількість різних тлумачень залежно від історичного періоду, а також концепцій і шкіл, в межах яких воно формувалося. В сучасній науковій літературі суспільство визначають як сукупність всіх способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного. Основні ознаки суспільства. Територія — основа соціального простору, в якому розвиваються відносини і взаємодія індивідів. Здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків — інша ознака, притаманна суспільству. Колективна свідомість, наявність загальної волі, що стоїть на перешкоді людському егоїзму - основа стійкості і єдності суспільства. Саме завдяки фундаментальним цінностям, які засвоюються більшістю населення і орієнтують кожного індивіда на дотримання норм спільної життєдіяльності, і зберігається суспільство. На початку зародження суспільства людей зв'язували узи родини і сусідства, що будувалися на емоційній" напівінстинктивній основі, на звичці, на побоюванні залишитися без допомоги і підтримки. Але система міжособистісної взаємодії у міру зростання населення не могла довго підтримувати стійкість зв'язків між людьми. Основним стабілізуючим фактором суспільства стають соціальні структури. Під структурою в соціології розуміють стійкі соціальні утворення, зв'язки, відношення: соціальні спільності, соціальні інститути і т. д. Соціальна спільність — це сукупність індивідів, яка реально існує, яку можна емпірично зафіксувати, що відрізняється відносною цілісністю та виступає самостійним суб'єктом соціальної дії. Соціальні структури реалізують свою роль, підтримуючи стабільність суспільства лише за умови їх законності, тобто визнання їх доцільності більшістю населення. Суспільство—це універсальний спосіб організації соціальних зв'язків і соціальної взаємодії, який забезпечує задоволення всіх основних потреб людей.