60.Поняття «осьового часу» (к. Ясперс)

У філософії історії поняття «осьовий час» з’явилося завдяки мислителю Карлу Ясперсу. Аналізуючи прогрес людського суспільства, роздумуючи над виникненням і загибеллю цивілізацій давнини, відомий історіософ спробував визначити, що породило сучасну цивілізацію і менталітет людей. У результаті він прийшов до ідеї, що був такий період (що тривав близько шестисот років), який можна назвати віссю світової історії.

Ясперс вважав, що ця фаза тривала з восьмого по друге століття до нашої ери. Чому ж не перші століття нашого літочислення послужили базою, адже сама система хронології, прийнята в сучасному західному світі, ґрунтується на даті Різдва Христа? Ясперс стверджує, що осьовий час – це універсальна категорія, яка не може бути прив’язана до однієї релігії, нехай навіть і світової. Догмат віри не повинен бути основним критерієм для емпіричного осягнення історії людства. А творіння сущого і «кінець часів», як вони описані в Книзі Буття і Апокаліпсисі, навіть віруючий християнин відділяє за змістом від світської історії суспільства.

До того, як осьовий час настав, людство зазнало два ключових зрізи в своїй історії. Перший – це виникнення членороздільної мови, виготовлення знарядь праці, вміння використовувати вогонь. Другий зріз – це V-III тисячоліття до нашої ери, коли в сприятливому кліматі і в руслах великих річок виникають стародавні цивілізації: Єгипет, Вавилон, Ассирія, Китай, Індія. У цей час виникають писемність, держава, створюються міфологічні релігійні трактати, виникає торгівля, а, отже, і зіткнення і взаємопроникнення культур. Стародавні царства підготували грунт для осі світової історії.

У 700-х роках до нашої ери настає «осьовий час». Особливо він проявився в IV столітті до народження Христа. Цей зріз Ясперс називає «духовним основоположенням людства». Майже одночасно в Китаї живуть і творять Лао-Цзи, Конфуцій і інші великі мислителі, які створюють основи конфуціанства, даосизму, легізму і моізму. В Індії проголошує свою бенареську проповідь Будда, пишуться Упанішади. Заратустра вчить про боротьбу добра зі злом в Ірані. У Палестині ця епоха ознаменувалася появою пророків Ісаї, Іллі та Іерімії. У Греції виникають всі філософські течії – від матеріалізму і скептицизму до високонаукової софістики. Тоді жили Сократ, Арістотель і Платон, Геракліт і Парменід.

Осьовий час, на думку Ясперса, – найважливіше в історії суспільства. Саме тоді відбувся різкий поворот, який створив сучасну людини, її світовідчуття, індивідуалізм і раціональність. У віддалених один від одного краях, по різних кінцях Євразії, але майже одночасно, люди усвідомлюють цінність особистості і індивідуума, власну безпорадність перед лицем бездушного оточення. Прагнення до Трансцедентального, до того, що «за світом», вплинуло на менталітет людей більше, ніж винахід плуга і водяного млина.

Осьовий час породило основи всіх нині існуючих світових релігій. «Час милосердя» у християнстві відбулося двома століттями пізніше, але мораль людей була вже готова сприйняти вчення Нагірної проповіді. Будда жив у четвертому столітті до нашої ери, але широке розповсюдження буддизму також відбулося кілька століть тому. На думку Ясперса, сучасна епоха зараз розвиває і допрацьовує ті ідеї, основи яких були закладені саме в той ключовий період. Логіка, методи пізнання світу, філософські погляди і світовідчуття людини того часу дивно співзвучні нашим.

61. Революції як форми соціальних змін. Моделі революцій. Основні теорії революцій. Відмінність революцій від інших форм колективних дій.

Революція – якісний стрибок від одного стану суспільства до іншого і позначає вищий щабель.

Соціальна революція – це радикальна зміна суспільного життя, спосіб переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої, більш прогресивної, демонстративний переворот у всій соціально-економічній структурі.

Науково-технічна революція — корінне якісне перетворення продуктивних сил, якісний стрибок у структурі і динаміці розвитку продуктивних сил, корінна перебудова технічних основ матеріального виробництва на основі перетворення науки в провідний чинник виробництва, в результаті якого відбувається трансформація індустріального суспільства у постіндустріальне.

Теорії революції

Теорія Маркса

Марксові погляди на революцію ґрунтуються на його тлумаченні історії людства взагалі. За Марксом, еволюція суспільств позначена періодичними класовими конфліктами, які, за умови їхнього загострення, тяжіють до перетворення на процес революційних змін. Класова боротьба бере свій початок у суперечностях — суспільних протиріччях, які неможливо вирішити. Головні причини протиріч можна віднести до економічних змін, або змін у виробничих силах. У будь-якому стабільному суспільстві існує рівновага між економічною структурою, суспільними відносинами та політичною системою. Із зміною у виробничих силах посилюється суперечність, що призводить до явних конфліктів між класами і, врешті-решт, до революції.

Однак, згідно з вченням Маркса, прихід промислового капіталізму тягне за собою нові суперечності, які зрештою призведуть до подальших революцій, продиктованих ідеалами комунізму. Під комунізмом Маркс розумів власність не окремих осіб, а цілого суспільства на засоби виробництва. Промисловий капіталізм — економічний лад, що ґрунтується на особистій зацікавленості в прибутках та на конкуренції між фірмами, що продають свої вироби, створює прірву між багатою меншістю, котра контролює промислові ресурси, та зубожілою більшістю найманих робітників. Робітники й капіталісти втягуються в дедалі напруженіший взаємний конфлікт. Робітничі рухи й політичні партії, що репрезентують головну масу трудящих, врешті кидають виклик правлінню класу капіталістів і повалюють існуючу політичну владу. На думку Маркса, якщо позиції панівного класу особливо міцні, для проведення необхідних змін необхідне насильство. За інших обставин цей процес може відбутися мирним шляхом, через парламентські дії, необхідності в революції (у зазначеному вище розумінні) не виникатиме.

Джеймс Дейвіс: чому відбуваються революції?

Критикуючи Маркса, соціолог Джеймс Дейвіс зазначав, що в історії було немало періодів, коли люди жили у найбільших злиднях, проте не повставали на знак протесту. Постійна бідність, або знедоленість, не перетворює людей на революціонерів; радше, вони зносять такі умови з відчуттям приреченості або німого відчаю. Як стверджував Дейвіс, соціальний протест і сама революція найімовірніше відбуваються тоді, коли в умовах життя людей відбувається покращення. Коли життєвий рівень починає зростати, тоді зростає й рівень сподівань людей. Якщо ж після цього процес поліпшення фактичних умов життя сповільнюється, через крах своїх сподівань люди схильні до повстання.

Отже, до протесту призводить не абсолютне знедолення, а відносне знедолення — розбіжність між способом життя, який змушені вести люди, та тими умовами, яких, на їхню думку, можна реально досягти. Теорія Дейвіса є корисною для розуміння зв'язку між революцією та сучасним суспільним і економічним розвитком. Вплив ідеалів прогресу, разом із сподіваннями на економічний розвиток, як правило, стимулюють все більші сподівання, які у випадку їхнього краху викликають протест. Такий протест набирає сили від поширення ідей рівності та політичної участі в демократичних процесах.

Теорія протесту за Чарлзом Тілі

У праці "Від мобілізації до революції" Чарлз Тілі проаналізував процеси революційних змін у контексті широких форм протесту й к насильства (Tilly, 1978). Він розрізняє чотири головні компоненти КОЛЕКТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, тобто діяльності, спрямованої на боротьбу з існуючим суспільним ладом або на його повалення:

1. Організація групи або груп учасників. Рух протесту організовується в різний спосіб, починаючи від спонтанного формування юрби і закінчуючи суворо дисциплінованими революційними групами.

2. Мобілізація, тобто способи, в які група здобуває ефективні ресурси, які уможливлюють колективні дії. До таких ресурсів можуть належати постачання матеріальними благами, політична підтримка та озброєння.

3. Спільні інтереси осіб, зайнятих у колективній діяльності, що їх вони розглядають як здобутки і втрати, котрі, ймовірно, принесе їхня політика. В основі мобілізації на колективні дії завжди лежать якісь спільні цілі.

4. Можливість. Деякі події можуть створювати можливість для реалізації революційних цілей. Такі випадкові події істотно впливають на численні форми колективної діяльності, включаючи революцію.

Саму колективну акцію можна визначити як спільну діяльність людей з метою досягнення їхніх спільних інтересів, наприклад, зібрання для демонстрації підтримки своєї справи. Дехто з цих людей може брати в акції активну участь, а решта може підтримувати їх пасивно або нерегулярно. Ефективна колективна акція, яка, наприклад, закінчується революцією, зазвичай проходить усі етапи — від 1-го до 4-го.

На думку Тілі, суспільні рухи, як правило, виникають як способи мобілізації ресурсів групи тоді, коли в людей немає інституціолізованих засобів бути почутими або коли їхні потреби відверто нехтуються державними органами влади. Хоча колективна акція в якийсь момент означає відверту конфронтацію з політичною владою ("вихід на вулиці"), ця конфронтація матиме істотний вплив на усталену систему влади тільки тоді, коли така акція підтримуватиметься добре організованими групами.