- •1. Проблематичність питання «що таке філософія?». Специфіка і природа філософського знання. Основні теми філософських роздумів.
- •2. Відмінність між філософією і філософуванням, філософією і наукою, філософією і релігією, філософією і буденною свідомістю. Поняття «культури мислення» і роль філософії в її формуванні.
- •3.Філософія як тип знання, як спосіб руху мислення, як здатність світорозуміння.
- •4.Причини несприйнятливості до філософського способу руху мислення в контексті структури мисленєвої діяльності людини. ?????
- •5. Буденна свідомість, здоровий глузд, життєвий досвід в їх ставленні до філософії. Філософія і формування духовного досвіду особи.
- •6. Роль філософії у формуванні лінгвістичної компетентності перекладача ????
- •7.Розсудок і розум як пізнавальні здатності людини.
- •8.Про абстрактне і конкретне в процесі руху мислення людини.???
- •9.Філософія та світогляд. Специфіка світоглядних питань та їх присутність в життєвому просторі особистості. Поняття світоглядної культури.
- •11.Світоглядне значення лінгвістичної науки і роль філософії в її формуванні.???
- •12.Феномен світоглядної кризи і роль філософії в її осмисленні.
- •13.Життєві корні та філософський смисл проблеми буття (буття як космос; буття як теос; буття як субстанція).
- •14. Постановка проблеми буття у філософському дискурсі хх ст. (екзистенціалізм, марксизм, релігійна філософія).
- •15.”Питання про буття, що було висунуто в античності, визначило долю західного світу” (м.Хайдеггер)
- •16.Альтернатива „буття-небуття” в системі відношень життя людини.
- •17.Простір і час як форми присутності людини у бутті. Парадокси часу та проблема освоєння часу у філософському дискурсі.
- •18. Про специфіку буття як особливого роду особистісної активності індивіда. Буття і проблема самореалізації особистості.
- •20. Соціокультурне значення філософської проблеми буття для формування світоглядної культури студента-лінгвіста.
- •21. Постановка проблеми свідомості в філософії: полеміка навколо питання про природу свідомості та способи її данності індивіду.
- •22. Відмінність філософського тлумачення свідомості від спеціальнонаукового (фізика, фізіологія, психологія, кібернетика, лінгвістика).
- •23. Ідеальне як всезагальна форма існування свідомості. Відмінність між ідеальним і реальним, актуальним і потенціальним. Механізм взаємозв’язку ідеального з реальним.
- •24. Структура свідомості та її функції. Взаємозв’язок свідомого і несвідомого: проблема індивідуального і колективного несвідомого.
- •25. Свідомість як суспільний феномен. Механізм зв`язку індивідуальної та суспільної свідомості.
- •26. Діалектичний взаємозв’язок свідомості і мови. Проблема «мовленнєвої свідомості».
- •27. Світоглядна значущість філософської проблеми свідомості та її значення для професійного зростання філолога, перекладача.
- •28. Філософський портрет специфіки студентської свідомості і самосвідомості. Що означає бути свідомим?
- •29. Філософська антропологія: предмет дослідження, принципи філософсько-антропологічного аналізу. Завдання, місце філософської антропології в системі філософського знання.
- •30. Антропологічний поворот у сучасному філософуванні. Сучасний «Мультиверсум» дискурсів про людину .
- •31. Соціокультурні передумови «перевідкриття» теми людини у філософській антропології.
- •32. Відмінність «двох епох» філософування про людину – класичної і пост класичної.
- •33. Питання про природу людини: наукова, філософська й теологічна антропологія.
- •34. Основні ідеї філософської антропології у визначені сутності людини.
- •35. Полемічність питання про свободу людини. Буття людини як свобода.
- •36.Деструктивне в людині як таїна: особливості пояснення деструктивного з позицій а) теорії вродженої агресивності; б) біхевіоризму; в) походження та інтенсивності агресивного імпульсу у людині.
- •37.Сучасна антропологічна криза та роль філософії в її осмисленні.
- •38.Значущість філософської теорії людини для самопізнання та процесів гуманізації буття.
- •39.Суспільство як універсальний спосіб організації взаємодії людей. Як можливе суспільство?
- •40.Сингуляризм і універсалізм як принципи осмислення суспільного життя.
- •41.Соціальність як генетична основа розвитку людини. Дієва сутність соціального.
- •42.Суспільне буття і суспільна свідомість, досвід осмислення в соціально-філософської думці.
- •43.Соборність як тип органічної єдності. Види соборного єднання.
- •44.Поняття суспільного виробництва та його видів.
- •45.Духовне виробництво як „виробництво людини”. Роль духовного виробництва у відтворенні ціннісного самовизначення людини.
- •46.Світоглядні засади аналізу феномену духовного. Духовність як завдання піклування про „я”, свою душу.
- •48.Підходи до з’ясування типології суспільства. Поняття сучасності.
- •49.Фундаментальні засади суспільного життя: ієрархія, влада, власність. (с.Франк)
- •50.Індивідуалізм і колективізм як певні установки тлумачення суспільного світу (Бубер)
- •51.Чому ми не можемо обійтися без поняття «суспільство»?
- •52.Нормативні принципи суспільного життя: солідарність, служіння, свобода (справедливість).
- •53.Суспільство як історично конкретний тип соціальної системи: традиційне, індустріальне, постіндустріальне.
- •54.Концепція постіндустріального суспільства (д.Белл): основні соцієтарні зміни в межах соціальних структур.
- •55. Порівняльна характеристика традиційного і сучасного суспільства. Модель «сучасної людини».
- •56.Поняття громадянського суспільства як форми суспільного діалогу та форми самоорганізації громадян.
- •57.Історична мінливість уявлень про «субстанцію» історичного процесу. Що є історія?
- •58.Історія людства як поліцентричне утворення (м.Данилевський, о.Шпенглер, а.Тойнбі)
- •59.Про способи ставлення до історії (ф.Ніцше).
- •60.Поняття «осьового часу» (к. Ясперс)
- •62.Проблема спрямованості історичного процесу.
- •63.Мінливість уявлень про суб’єкта історичної дії.
- •64.Необхідне і випадкове в історії: до питання про наявність смислу історичного поступу.
- •65.Феномен «видатної особистості» в історії: теорії героїчного і соціального детермінізму.
- •66.Пошуки сенсу і кінцевої мети історії в сучасній соціальній філософії.
- •67.Феномен «кінця історії» (ф.Фукуяма) та проблема моделювання майбутнього.
- •68.Метаісторичні ракурси філософії історії.
46.Світоглядні засади аналізу феномену духовного. Духовність як завдання піклування про „я”, свою душу.
Поняття духовності у філософії, за звичай, було пов'язане перш за все із тими формами суспільної свідомості, які, в свою чергу, ототожнювались із формами організації знання. Вівся наполегливий пошук, який зводився до окреслення науково-універсальної, «суспільної» сутності духовності. На противагу цій тенденції сьогодні спостерігається інша: духовність переважно асоціюється з релігійністю, з моральними цінностями, постульованими тією чи іншою конфесією.
До визначення поняття духовності у вчених немає одностайної думки. Кожний науковець розуміє поняття «духовність» по-різному. Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Але це поняття ще не розмежовувалось від тілесної суті. Вперше Платон відокремив тілесне і духовне, визначив, що духовність це специфічна людська властивість, а тілесне це нижче, те, що закладене природою людині. Аристотель теж відокремив ці поняття, але розглядав тілесне й духовне як рівно необхідні.
Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут духовність наділяється новим обличчям, і вважається, що духовність притаманна людині розумній, що виділяє її з тваринного світу, та уподібнює Богу.
Духовність це одухотворення тваринності, сутнісна характеристика людини, що виділяє її зі світу тварин. Інше розуміння: Духовність це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності.
На думку вчених поняття «духовність» це категорія етики, яка визначає моральний вимір людської життєдіяльності, це живе джерело доброчесностей людини, її моральна спроможність та вища цінність.
Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії, притаманний таким філософам, як Мартин Бубер, Макс Шелер, Хосе Ортега-і-Гассет, Еріх Фром, Провідною ідеєю цих вчених є: людина розумна на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна. І за визначенням цих науковців: Духовність це загальнокультурний феномен, який уміщує в собі не тільки абстрактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істини й краси.
Взагалі, духовно багатою людиною вважають людину, яка живе в гармонії із собою і світом, в якої сформовані духовні цінності, тобто, ті якості і риси, життєві установки, що існують для кожної людини, що становлять її ідеал.
Термін "духовний" в широкому значенні пов'язаний з внутрішнім станом людини. У цьому контексті "духовне" відображає не тільки ті переживання, які традиційно вважаються релігійними, а те, що торкається сприйняття та пізнання, всю людську активність та всі функції, у яких загальний підсумок – володіння цінностями, більш високими, ніж загальноприйняті – такі, як: етичні, естетичні, героїчні, гуманістичні та альтруїстичні.
47.Соціум як життєвий світ людини.
Ключовою ланкою суспільства завжди була і буде людина. Народжуючись, індивід засвоює певну систему норм, правил, цінностей, зразків поведінки, тобто культурний і соціальний контекст, соціум. Людина народжується з певними природними задатками, розвиваючи їх і реалізуючи себе в різних ви-ах діяльності; вона набуває родової універсальності, що проявляється у різноманітності життєдіяльності людства. Перебування людини у світі передбачає її соціалізацію, включення у суспільні структури через засвоєння культури, знайомство з нормами, цінностями, настановами, зразками поведінки.
Суспільство, з одного боку, створює можливості формування всебічно розвиненої особистості, а з іншого — постає автономною силою, змушуючи людину діяти за певними зовнішніми стандартами, можливо, чужими їй, зводить людину до речі серед речей. Філософські течії, які базуються на пріоритетах індивідуального життя (персоналізм, екзистенціоналізм), протиставляють людину і суспільство, пояснюючи останнє як вороже людині. Персоналісти наполягають на тому, що існування людини у суспільстві, включення її в хитросплетіння суспільних відносин, підпорядкованість загальноприйнятому виключає для неї можливість ствердити свою неповторність.
Песимістично налаштовані мислителі скептично ставляться до можливості самореалізації людини в промислово-урбанізованій сучасності. Людина стає масовою або одномірною, як стверджує Маркузе, ховаючись за маскою «як всі». На думку Швейцера, сучасна людина втрачає індивідуальність і, не маючи більше нічого, відчуває страх, що від неї може вимагатися щось своє.
Чи є золота середина у взаємовідношенні «людина — суспільство»? Цілком зрозуміло одне: поза суспільством людина існувати не може, адже її суть розкривається в соціумі, у зв’язках із собі подібними, в діяльності і спілкуванні.
У суспільстві людина постає у різних проявах, своєрідних соціальних ролях, які під час її життя змінюються, які вона обирає сама або до яких їх спонукають обставини. Таким чином, вона заявляє про себе суспільству, а суспільство, в свою чергу, «виділяє» їй місце в соціальній ієрархії, через визнання авторитету, схвалення чи засудження, винагороду, пропагування чи замовчування. Таким чином, людина проявляє свою соціальну природу. Суспільство є явищем структурованим. Окремі елементи суспільства певним чином пов’язані і взаємодіють між собою. Прихильники структурно-функціонального підходу виокремлюють такі складові суспільства:
— економічна система (забезпечує соціум благами);
— політична система (забезпечує управління суспільством);
— духовна система (пропонує суспільству цінності та ідеали);
— соціальна система (забезпечує добробут людини). Кожна з цих систем функціонує завдяки людині і для людини.
Це ще раз підкреслює тезу про людину як центральну ланку суспільства.
Суспільство складається не з двох і не з трьох груп людей, а з багатьох, в яких людина вільно «мігрує». Процес розвитку суспільства супроводжується все більшим його віддаленням від уніфікованості і ускладненням соціальних структур, зростаючою соціальною диференціацією, що збільшує можливості вибору людини і одночасно зумовлює неоднозначність особистості.