4.Причини несприйнятливості до філософського способу руху мислення в контексті структури мисленєвої діяльності людини. ?????

Мислення виявляється в Неоплатонізме і першим творчим, буттєвим актом. Бо мислячи саме себе, промысливая ідеї, що знаходяться в нім, Розум сам себе примножує, творить нові ідеї. У цьому процесі Розум виходить від найзагальніших понять (в ролі таких виступають платонівські категорії буття, руху, спокою, тотожності, відмінності), роблячи з них усе більш широкий круг усе більш конкретних ідей. Цим рухом від загального до конкретного як би заданий загальний принцип наповнення свідомості, розвитку і поглиблення його змісту. Для Гребля цей процес, що відбувається у вселенській Думці, має буттєвий характер: адже тут Розум не щось рядоположенное з "дійсністю", а само початкове, вище буття. Від Розуму виходить усе інше, що існує. Згодом європейська думка надасть цьому процесу переважно інтелектуальний сенс. Багато філософських навчань прагнутимуть розгорнути систему категорій, що виходить з найбільш загальних понять до конкретніших, витікаючих з первинних. У цьому вони бачитимуть спосіб промысливания сущого, а не його творіння. Але загальну схему усім спробам такого роду - виходячи з найбільш загальних сенсів, непіддатливих подальшому узагальненню, створити систему понять, здатних виразити повноту існуючого, - задав саме Неоплатонізм поняттям Розуму, що містить ідеї - прототипи речей.

5. Буденна свідомість, здоровий глузд, життєвий досвід в їх ставленні до філософії. Філософія і формування духовного досвіду особи.

Буденна свідомість у цілому – вельми складний феномен духовної культури, який включає в себе пізнавальні, ціннісні, соціально-психологічні та інші компоненти. Розрізнення буденного та науково-теоретичного знання має давню історію. В античній культурі протилежність буденного і теоретичного розглядається як протилежність простої думки і справжнього знання. В філософії Нового часу – це проблема взаємовідносин теоретичних форм свідомості та здорового глузду. Тоді була досить популярною точка зору, згідно з якою буденні знання не мають ніякого відношення до філософії. Рене Декарт настоював навіть на тому, щоб до теоретичного розуму взагалі не примішувалось ніяких чуттєвих уявлень. На його думку, якщо мислення і має відправлятись від чогось, то тільки від самого себе, не запозичуючи нічого

зовні. У такому випадку воно повинно бути на перших порах просто нічим не наповненим, голим існуванням: з цього воно й починає, з cogito – з існування розумного мислення як такого.

На думку Гегеля, справжня філософія має ґрунтуватися не на здоровому глузді, а тільки на спекулятивному розумі. Філософія не повинна оглядатися на здоровий глузд. Кожен філософ, якщо він дійсно філософ, “йде далі здорового глузду, бо те, що зазвичай називають здоровим людським глуздом, не є філософією…” ³ У цьому полягає один з недоліків гегелівської філософії історії

філософії: спроба зведення розвитку філософії до одного тільки діалектичного синтезу філософських ідей. На цій основі Гегель не визнавав філософією матеріалізм, вважаючи, що він – точка зору буденної свідомості, критикуючи матеріалізм за те, що той шукає істинне не в думках, а в досвіді, і тому не піднімається над рівнем буденної, нефілософської свідомості.

Таким чином, буденна свідомість, як правило, виступала у філософів минулого своєрідним негативним фоном для підкреслювання переваг теоретичних способів мислення. Але теоретично систематизовані форми вираження філософської свідомості помилково розглядати як єдиний адекватний предмет історико-філософського аналізу. Буденні знання – це той пласт свідомості, в якому зароджуються елементи філософії. Цей рівень свідомості розташований “нижче” рівня ідей; буденна свідомість більш аморфна, не пройшла через горно індивідуальної творчості, тут немає строгих дефініцій. Це сфера образів, уявлень, вірувань, стереотипів, які витають у суспільній свідомості. М. Хайдеггер вважав, що почуття, навіть найпрекрасніші, не мають нічого спільного з філософією, бо вони представляють собою дещо ірраціональне. Однак “філософія ніколи не зможе спростувати буденний розум, бо він глухий до її мови. Вона не посміє побажати коли-небудь його спростувати, оскільки буденний розум сліпий, щоб бачити те, що вона відкриває зору, який споглядає сутність”. ⁴

Але саме в буденній свідомості фіксуються тривало діючі уявлення про світ, які розділяє колектив, оскільки людина пізнає і поза наукою. Переважна більшість уявлень людей про світ добуваються із позанаукових джерел, з буденного, повсякденного досвіду. Навіть у прислів’ях та приказках, які формуються на рівні буденної свідомості, знаходимо перші спроби узагальнення, початок етичних та естетичних уявлень. Таким чином, вони також можуть у певній мірі слугувати джерелами історії філософії.

Очевидно, що на різних етапах розвитку філософії на перший план виходять і характеризуються перевагою джерела різного типу: джерела

буденної свідомості мають перевагу, коли досліджується історико-

філософський процес періоду зародження та становлення філософії. Але поступово їх сфера звужується за рахунок джерел науки, а також джерел, які отримують з політичної, художньої та інших форм суспільної свідомості.

Філософські ж категорії містять в собі не тільки теоретичний, науковий, а й буденний зміст, виконуючи, зокрема, функцію світоглядного узагальнення всіх форм людського знання.

Таким чином, природу філософії неможливо глибоко виявити, не звертаючись до буденної свідомості. Філософська свідомість та буденна свідомість близькі між собою за світоглядною суттю та за спеціальними функціями, які вони виконують.

Духовний світ особи — особлива, індивідуальна, неповторна форма прояву, існування, функціонування духовного життя суспільства. Основою формування духовного світу особи є зміст суспільної свідомості. Тому, з точки зору змістовної характеристики духовного світу, він містить у собі всі рівні і структурні елементи суспільної свідомості, всі основні особливості духовного життя суспільства. Однак духовний світ особи — це не просто частка суспільної свідомості. Це відносно самостійна система, зі специфічною внутрішньою структурою і способами функціонування.

Формування духовного світу особи здійснюється під впливом чотирьох основних факторів. Перший — це об'єктивні умови життя на макро- і мікрорівні. Макрорівень — це вся система суспільних відносин, що людина застає в готовому вигляді, державний устрій тощо. Мікрорівень - це сфера безпосередніх відносин і взаємодій особи, що формується, з умовами життя (вулиця, ринок, транспорт ...). Другий — система цілеспрямованого виховного впливу на особу, що формується. Теж на макро- і мікрорівні. Макрорівень - це державна і приватна система освіти (школи, вузи), цілеспрямована робота засобів масової інформації (радіо, телебачення, газети ...). Мікрорівень — це безпосередній цілеспрямований вплив на особу з боку батьків, друзів, сторонніх людей... Третій - це залучення особи, що формується, до практичної участі в різних сферах життя. На мікрорівні — це залучення дитини до вирішення питань самообслуговування, допомоги батькам, друзям, стороннім. На макрорівні — це формування особи як фахівця, громадянина.

Четвертий фактор - це самовиховання, самонавчання, самовдосконалення, самоконтроль. Особа стає творцем самої себе.

Тому, реалізуючись в духовному житті суспільства і духовному світі особи, свідомість знаходить свій вираз в пізнавальному відношенні людини до світу і до себе. Пізнання стає найважливішою функцією свідомості, функцією життєдіяльності людини. Без пізнання неможлива ефективна практично-перетворювальна діяльність по забезпеченню життєдіяльності людини з перспективою в далеке майбутнє, а також для забезпечення збереження , відтворення природного середовища, відтворення світу буття людини і самої людини.