2. Використання банківських ресурсів.

Запозичені (позичкові) кошти суб'єктів господарської діяль­ності разом із власними коштами підприємств (організацій, уста­нов) є основним джерелом ресурсів для підтримки інноваційних процесів на мікрорівні. Сформовані через акумуляцію позичко­вих коштів фонди, по суті, є фондами розвитку. Кошти таких фондів повинні підтримувати інноваційний процес підприємства на всіх його етапах: від розробки до впровадження нових техно­логій. Однак, зважаючи, що до позичкових коштів існує вимога повернення суми боргу, це (на відміну від власних коштів підприємств) накладає певні обмеження як на механізм ре­алізації фінансової підтримки, так і напрями цільового викорис­тання цих коштів.

Отже, до запозичених коштів будемо відносити такі, які че­рез певний визначений проміжок часу мають бути повернені кре­дитору на платній основі. Тобто, у вартісному еквіваленті ціна інноваційного проекту підприємства, що фінансується за рахунок запозичених коштів складається з основної суми (обсягу кредиту, облігаційного боргу тощо) та відсотків (плати за користування по­зичковими коштами). Ця основоположна відмінність позичкових коштів вимагає того, щоб позичкові кошти використовувалися лише для прикладних розробок і досліджень. Фундаментальні, а також прикладні розробки, що мають середньо- та довгострокову перспективу, фінансуватися за їх рахунок не можуть.

Серед запозичених фінансових ресурсів підприємств вирі­шальне місце належить банківським кредитам. Успішність еко­номічної діяльності в інноваційній сфері останнім часом дедалі тісніше ставиться в залежність від ступеня залучення кредитних ресурсів банківських установ до системи фінансового забезпечен­ня відтворювальних процесів. Як відомо з досвіду зарубіжних країн, існують різноманітні форми залучення банківських кре­дитів, у тому числі національного банку, комерційних банків,міжнародних кредитів, кредитів інвестиційних фінансових ор­ганізацій, єврокредитів міжнародних банківських консорціумів та синдикатів, облігаційних позик, лізингового кредиту та інші. Таким чином, банки стають одним з учасників інноваційного про­цесу, забезпечують не тільки його фінансування, але й зв'язок між усіма учасниками — державою, інвестиційно-інноваційними фондами, науково-технічними установами та споживачами.

Слід відразу зазначити, що банківська система на сьогодні не відповідає за ресурсними характеристиками вимогам економіки інноваційного типу. І це є основним положенням, що характери­зує стан справ і основні тенденції у сфері кредитування реально­го сектору економіки. Причина такої невідповідності в тому, що ресурсна база комерційних банків України, тобто загальний фонд акумульованих коштів громадян не достатній для забезпечення не лише інноваційних, а й виробничих процесів у реальному сек­торі економіки. Це зумовлює використання кредитних ресурсів в основному на поповнення обігових коштів підприємств і аж ніяк на реалізацію інноваційних проектів. Не сприяють надходженню фінансових ресурсів у сферу інновацій також і існуючі механізми кредитування і зависокі ставки за кредитами.

Банки можуть кредитувати усі етапи життєвого циклу новов­ведення. Зазвичай кредит надається під фонди, які є в заявника, під гарантії його вищестоящої організації, під договори на прид­бання нової продукції, що виробляється за рахунок кредиту. При цьому процентна ставка за кредит на інноваційну діяльність встановлюється в залежності від її ефективності, термінів окуп­ності, відповідності пріоритетів науково-технічного розвитку і ступеню ризику заходів, що кредитуються. Ризиковий характер інноваційної діяльності перешкоджає широкому залученню ко­мерційних банків.

Водночас реальна поточна ситуація є такою, що довгострокові кредити, які мають бути основними чинниками стимулювання інноваційної діяльності суб'єктів господарювання, становлять небезпечно малу частку в загальному обсязі кредитних вкладень в економіку.

Довгострокове інноваційне кредитування обмежують:

— високий рівень відсоткових ставок за банківськими креди­тами;

— великий кредитний ризик;

— ризик незбалансованої ліквідності;

— переважно поточний та короткостроковий характер банків­ських пасивів;

— низька ліквідність об'єктів застави, що можуть бути пере­дані в забезпечення інноваційного кредиту;

— зацікавленість банків у кредитуванні господарських опе­рацій зі швидким обігом грошових потоків;

— обмежені можливості рефінансування в НБУ.

Розглядаючи особливості банківського кредитування в Ук­раїні, слід зазначити, що початковим моментом, який визначає можливі обсяги надання кредитів, є рівень капіталізації банків. Протягом останніх років спостерігається позитивна динаміка ос­новних показників банківської діяльності. Однак, аналізуючи структуру фінансових ресурсів за останні роки, можна зробити висновок, що пропозиція кредитно-фінансових ресурсів недос­татня. Це обумовлено не тільки обмеженістю вільних фінансових ресурсів, але й певними інституційними обмеженнями, з якими стикаються підприємства, коли звертаються до банків. До таких можна віднести високу вартість кредитів, завищені вимоги до заставного забезпечення кредитів, можливі ризики при довгост­роковому кредитуванні. Тому у структурі фінансування інно­ваційної діяльності банківське кредитування не може зайняти домінуючу позицію.

Для підприємств кредитування залишається поки що най­більш ризиковим способом зовнішнього фінансування, оскільки вартість залучення кредиту є фіксованою і не залежить від ре­зультатів діяльності підприємства та підлягає обов'язковому по­верненню у визначений термін.

Види кредитних послуг можуть надавати банки для фінансу­вання інноваційної діяльності.

Інвестиційні кредити та позики включають в себе наступні різновиди:

— Банківські кредити.

— Лізинг.

Одним з ефективних способів підтримки інноваційної діяль­ності є лізинг. Лізинг направлений на інвестування тимчасово вільних коштів за договором фінансової оренди. Орендодавець (лізинго-давач) зобов'язується придбати у власність обумовлене догово­ром майно у певного продавця і надати його лізингоотримувачу за плату у тимчасове користування.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке рухоме й нерухоме май­но, яке належить до основних засобів. Таким чином, лізинг представляє собою довгострокову оренду як із можливістю по­дальшого викупу орендованого майна так і без неї.

Лізингові компанії створюються як комерційні організації, фінансування придбання лізингового майна здійснюється за ра­хунок власних або залучених коштів. Для виробників основних видів лізингового майна, лізинг створює сприятливі умови для розширення ринків збуту.

Види лізингових операцій

1. Оперативний лізинг із неповною окупністю, при якому затрати лізингодавача, пов'язані з придбанням майна, що пере­дається в лізинг, покриваються частково протягом первинного терміну оренди.

2. Фінансовий лізинг із повною окупністю, при якому витра­ти лізингодавача, пов'язані з придбанням майна, що передається в лізинг, покриваються повністю протягом терміну первинної оренди. Сума лізингових платежів є достатньою для повної амор­тизації майна і забезпечує фіксований прибуток лізингодавачу.

Лізинг суттєво відрізняється від оренди. На лізингоотримува­ча, окрім традиційних обов'язків орендаря, покладаються обов'язки покупця пов'язані із придбанням майна, а саме: опла­та майна, страхування й технічне обслуговування, відшкодуван­ня втрат від випадкової загибелі майна, ремонт.

При використанні лізингу необхідно врахувати, що вартість капіталу, вкладеного в лізинг майна, може виявитись вищою від ціни прямого банківського кредитування на придбання ана­логічного майна.