СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,
.docПолин - див. Бур'янів символіка, Євшан-зілля.
Поріг - символ початку чи закінчення дому; місця перебування душ предків рідної домівки; зустрічі та розлуки; надії; оберіг. Поріг віддавна був у пошані єгиптян, греків, римлян, євреїв, слов'ян. У єгипетській міфології богиня породіль Таурт пов'язувалася з порогом. У Туреччині вірили: людина, яка сіла на поріг, може стати паралізованою. Монголи карали на смерть того, хто осмілювався навіть ненароком торкнутися порога ханської юрти. Сакралізація порога пов'язана із тим часом, коли під ним хоронили покійників. Наші пращури вірили, що під порогом живуть "духи", домові. Відгомін цього повір'я зберігся у сучасному вислові: "Не можна вітатися через поріг, бо буде сварка". За свідченням А.Данилюка /Українська хата. - К.,1991. - С.69/, поріг виступає символом початку і закінчення дому. На Гуцульщині перед обрядом хрещення дитину клали саме на поріг. І мати переступала через неї тричі. Біля порога відбувалася церемонія єднання двох родових вогнів під час весілля. Коли помирала людина, то до порога торкалися домовиною при винесенні небіжчика з хати. Це символізувало прощання із охоронцями домашнього вогнища. У фольклорі, літературі поріг символізує батьківщину, зустріч і водночас розлуку, надію на щасливе життя. Напр.: Ти лети - не озирайся На блакитному порозі - Скільки в тебе ще попереду весни! /Б.Олійник/. О.Потапенко.
Посвіт - див. Світло.
Поселення та житла українців символіка - це символ космічного взаємозв'язку із Всесвітом; символ батьківщини; символ тепла і доброти; символ світосприймання; символ людини як духовного і фізичного начал Всесвіту. Як стверджують укладачі посібника "Українознавство", житло - це певний мікрокосмос, у замкненому просторі якого проходить родинне життя. У світовій символіці житло, зокрема будинок, символізувало жіночий аспект світостворення, а також сховище мудрості, традиції, життя. Учений-психоаналітик А.Пейар пояснював, що образ житла, який з'являється людині уві сні, ототожнюється з різними рівнями людської душі і тіла, напр., фасад будинку позначає зовнішній вигляд людини, його особистість, або його суть. Значення поверхів визначається вертикальною і просторовою символікою. Дах і верхні поверхи відповідають голові та розуму, рівню самоконтролю людини. А весь будинок асоціюється з будовою людського тіла і його природними /фізіологічними і психічними/ функціями. "Традиційна українська хата являла цілком оригінальний витвір народу, була самобутнім явищем в історії архітектури, високим зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій" /Скуратівський В. Берегиня. - С.74/. Німецький географ Йоган Георг Коля, перебуваючи в Україні 1838 р., писав: "Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати на Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно". Споконвіку хата виконувала своє природне призначення родинного вогнища, де народжувались, оберігались кращі сімейні традиції, що потім переходили у спадок дітям: любов до батьків, природи, пісні, до праці. В.Скуратівський у книзі "Берегиня" про роль батьківської хати писав так: "Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова й пензля, вона буде завжди символом добра і надії, її незгасний вогник світитиметься теплом маминої любові, вірою в доброту, високу людяність ..." Хата і весь замкнений цикл господарських будівель - "клуня, хлів, млин, вітряк, кузня, комора, криниця" - були не тільки місцем поселення, а й носіями змістовних символічних знаків, які виконували як естетичну, так і символічну функцію. Вони були носіями інформації про соціальний стан, заможність, уподобання господаря, світоглядні позиції, відомості про склад сім'ї. За народними віруваннями, побудова першої хати приписується Сатані. Побудувавши хату, він не здогадався зробити вікон. Довго пригорщами він носив світло у хату з подвір'я, а потім, зневірившись, подарував Богові. Господь зробив три вікна, у хаті стало світло /Булашев Г. Український народ ... - С.164/. Число "три" традиційно стало складовою частиною символічного змісту хати: по вертикалі житло ділиться на три частини: призьба, стіни, дах, у житловій кімнаті, як правило, було три вікна, на фасадній стіні - три отвори /двері та два вікна/, житло найчастіше було трикамерним /сіни, хата, комора/, вікно робилося на три шибки, а настінні розписи розміщувалися трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші - відстанню від вікон до даху та призьби /Українська минувшина. - С.32/. Три яруси житлового простору відігравали важливу символічну роль у взаємозв'язку обжитого простору з Всесвітом. Нижній ярус - це поєднання з матір'ю-землею, нижнім світом творення; верхній ярус житла - це зв'язок з небом, високою сферою світотворення; середній - людське середовище, яке зазнає змін, освоюючи обидва сусідні. Нижній ярус - то стіни з підпіччям, лави - межа світу наземного і підземного. Верхній ярус і стеля хати - це нібито небо, а сволок виконує роль охоронця оселі, лінії, на якій вона тримається і яку не сміють переступити злі духи. Елементи середнього ярусу - стіни, двері, вікна, простінки - це проміжок між ідеалізованою небесною сферою і підземним світом. Вікна і двері виступали в ролі канатів спілкування людини з навколишністю, наділялися магічними властивостями оберегів житла /Данилюк А. Українська хата. - С. 18/. Крім того, хати розмальовували олійними фарбами у вигляді облямування навколо вікон і дверей з червоних квіток тюльпанів на зелених вітах. На кожній із стін - по вікну з фігурним хрестом посередині та два вінки над міжвіконням чільної стіни. Широко побутували в Україні настінні розписи. Проте вже на кінець ХІХ ст. декоративні мотиви-розписи традиційного житла втратили свій символічний зміст /Українська минувшина...-С.31/. Український настінний розпис сягає своїм корінням ще часів трипільської культури. Про це свідчать археологічні знахідки, зокрема, зображення на стінах сови, барвінку, гілок з квітами, букетів. Прикладом кольорового оздоблення зрубних будинків є фарбування швів. На Лемківщині розмальовували на вхідних дверях "квіт" - своєрідну інформацію про склад сім'ї: гілка з листям барвінку символізувала жінок у родині, а гілка з зірками - чоловіків. Народжувалась дитина - домальовували гілку, а коли помирав якийсь член родини - малювали хрестик /А.Данилюк/. Віками склалося так, що українська хата не мислилася окремо від вишневого садка, ставка, криниці над шляхом, куща калини біля неї, мальв та півників на припічку і чорнобривців та матіол у квітнику. Разом із вишитими рушниками, домотканими доріжками та мальованими коминами, що здавна прикрашали хату і захищали її від ворожих людині сил, українське житло становило цілісну систему і слугувало своєрідною візиткою українців як нації у світі. На тому місці, де мала стояти хата, господарі здійснювали ряд ритуальних дійств, що відігравали головну роль у визначенні місця майбутньої садиби. Будували хату толокою. Господиня готувала обід, а коли приходив час, розстеляла скатертину на місці майбутньої покуті і розставляла спеціальні страви. Чарку пили один за одним по колу за ходом сонця. Завершити будівництво поспішали до заходу сонця, по закінченні ставили на східному причілку гілку. Свіжа зелена гілка - символ нового житла /Скуратівський В. Берегиня. - С.72-73/. Щодо походження назви "хата" існує чимало гіпотез та думок. Харківський вчений Г.Успенський та Д.Бантиш-Каменський виводять цей термін з німецької nutte /курінь, хижа/, а академік А.Кримський і археолог В.Седов відстоюють думку про її витоки з іранських мовних джерел. Внутрішня площа хати, її забудова по всій Україні була схожою, хоча у кожній місцевості у внутрішньому інтер'єрі відбивалися як національні, так і регіональні етнічні риси життя українців. Кожна хата являла собою завершений твір мистецтва, побудований за законами краси й досконалості. Внутрішня площа хати поділялася на робочу, обрядову і побутову. Робоча площа - це піч, мисник, ложник; обрядова - стіл на покуті; побутова - це піл або ліжко, скриня, колиска, ослони, лава. Стіни, вікна, двері, карниз печі, поріг були орнаментовані з використанням червоного, синього і жовтого кольорів, які містили у собі магічну та символічну інформацію. Польський письменник Ю.Крашевський у ХІХ ст. про українську хату писав так: "Є піч, на виступі якої горять смолисті скіпки. В глибині - кросна, колиска, стіл, оточений лавками. Біля дверей цебер, коцюба. На полицях горщики і стара кварта. В куті під іконою "Діві Марії" - хлібна діжа, над дверима і вікнами - хрестики і символічні знаки ..." Перед столом ставили ослін, тобто лаву на дерев'яних ніжках. Від печі до причілкової стіни на жердці зберігали побутові тканини і буденний одяг. Стіл завжди стояв у кутку, навпроти печі /див. Стіл/. Найсвятіше місце в хаті - покуття /див.Покуть/. Дім вважався житлом лише з того часу, коли спалахував у печі вогонь. Піч - це вогонь, вогнище, звідси поширена метафора - родинне вогнище. Вогнище було символом непорушності сім'ї, його збірним пунктом і святинею. У печі жив цвіркун - дух предків. Під час сватання піч виконувала роль обрядового символу: "Дівчина колупала піч, благаючи захисту від родинного оберегу, після похорону трималися за піч, щоб не боятися покійника. Українці вірили, що піч любить домовик, має в ній своє місце. У хаті не можна було лихословити. Народне прислів'я переконує: "Сказав би, та піч у хаті". Вогонь із печі вважався священим. Люди поклонялися йому, звеличували його. Традиційно українська хата мала троє вікон: покутнє, застольне та навпроти печі. У багатьох було ще маленьке віконце над піччю. Вікна - "очі" хати, що освітлюють житло, "зв'язуючи замкнутий внутрішній простір з безмежжям зовнішнього світу" /А. Данилюк/. Комунікативну функцію зв'язку хати з навколишнім світом здійснювали поріг та стіни. З сіней були входи до хати, до комори, на горище. Тут зберігалося зерно, речі, кошики, жорна. У сінях були полиці для посуду. Тут тримали борошно, картоплю, молоко, інші продукти. Коморі люди здавна приписували чудодійну силу. Зовнішнім оберегом хати була призьба. Її обводили рудою глиною, застеляли домотканими доріжками. Призьба виконувала не тільки господарські функції /утеплювала хату, була місцем, де сушили мак, провітрювали часник, цибулю/, а й мала своєрідну роль об'єднуючого начала, де збиралася родина разом. Крім того, призьба мала символічне коло, що замикало простір хати, оберігала її від посягання злих сил. Українська хата, як правило, виходила до вулиці причілковими стінами, тому декоративно оздоблювалися і фронтони, де часто дах завершувався фігурною оздобою у формі кінської голови, вона вважалася оберегом від злих сил. У деяких місцевостях на гребені з обох боків зустрічалося різьблене зображення змії, образ якої символізував вічність, мудрість і життя. Інколи фронтонові дахи прикрашалися великими розетами - символом сонця, зустрічались також зображення птахів, квітів. Обов'язковим компонентом житла українців були не тільки хата, але й двір. Як правило, двір був огороджений. За давніми віруваннями, огорожа оберігає людей від нечистої сили, це магічне коло, куди не потрапляють злі духи. Вони виконували символічну і емоційну роль: часто на полотнищах високих воріт робили декоративні прорізи у вигляді ліній, розет, що символізували життя, розквіт та плодоносну силу землі /див. Ворота/. Приміщення, що входили до складу житла українців, були такі: хлів, клуня, саж, повітка, колиба, ями для зберігання картоплі, буряків, капусти, льох, погріб, млин, кузня. Млин був символом вінця хліборобської праці, годувальника, гуртівника, розважальника /Скуратівський В.Берегиня. - К., 1998. - С.127/. Разом з тим, народні вірування стверджують, що млин - улюблене місце перебування чорта, через те й дерево з млина не годилося брати на інші будівлі, особливо в дім, бо туди перейдуть і пацюки. Дерево з млинової будівлі можна використовувати тільки на приміщеннях для свиней /хлів/; чорт до цих приміщень не перейде, бо він боїться свиней /свиня - міфічний образ сонця, а чорт - пітьми/ /Булашев Г. Український народ ... -С.167/. Полюбляв нечистий селитися також у повітках, особливо призначених для коней. Їх ніколи не можна освітлювати, не можна там свистіти, аби не дратувати чорта, бо може замордувати коней. І, нарешті, жодна українська хата не мислиться без колодязя - "журавля", що в наш час став символом України /див. Криниця/. А.Данилюк називає українську хату історичним явищем, стверджує, що її "генетичне коріння сягає в глибини віків". Маючи такі прекрасні символи, наш народ зберіг і досьогодні свою історію, культуру та щедру душу. А українська хата мислиться нескінченним ланцюгом людських доль, що простягнувся аж у Всесвіт. В українській літературі батьківська хата стала величною метафорою у творчості О.Довженка, В. Симоненка, Олеся Гончара, Лесі Українки, Т.Шевченка, Д.Павличка, А.Малишка. Хата моя, біла хата, Символ тепла й доброти. А хата Шевченка, Франка і "білий будиночок" Лесі Українки стали символічними колисками, де народились українські генії, де виплекався дух, розум, совість, надія нації, і в цьому плані символізують Україну, її духовне начало серед держав світу. Л.Кожуховська.
Пострижини - див. Волосся.
Потоп - символ покарання; очищення; народження нового життя. Потоп має декілька символічних значень: правдивий Божий суд за злочини роду людського; кінець гріховного існування істот; застережного голосу Творця; надію на створення кращого світу, велику руйнівну силу, що знищує все навколишнє; спасіння праведного людства і його зустріч з Богом; смерть, загибель, нівечення, занепадання всього живого на деякий час, страждання й муки, катастрофу для всього людства. Сказання про потоп знаходимо у всіх народів світу, крім Африки. Історична достовірність його підтверджена науково. За Еліадою, потоп дорівнює трьом дням "смерті Місяця". Проте як катастрофу його ніколи не вважали останнім, оскільки він рушить форми, але не сили, залишаючи можливість для повторного життя /Керлот Х. Словарь символов.-С. 411/. Святе письмо Старого й Нового Завіту оповідає про "всесвітній потоп". Нащадки Адама і Єви поступово заселяли землю, і рід людський був позначений тавром гріха. Люди грабують і знищують одне одного і зовсім не звертають увагу на застереження Творця. Господь пошкодував про те, що сотворив і сумував про злочини роду людського. Він вирішив знищити все, що жило на землі: людину, скотину, птицю, а врятувати лише родину праведного Ноя, наказавши збудувати корабель - "ковчег" із соснового дерева. Ной забрав у ковчег не лише свою родину, а й мав узяти по одній парі тварин "нечистих" і по сім пар чистих. "І сталося, по семи днях хлинули води потопу на землю. На шістьсотім році Ноєвого віку, другого місяця, 17 дня місяця, - цього дня прорвались усі джерела великої безодні і небесні загати розімкнулись, і лив дощ на землю 40 днів, і 40 ночей ..." /Святе письмо. Укр. Біблія т-во. - С.7-9/. Після того, як вода перестала прибувати, Ной випустив голубку, через 7 днів вона повернулась з маслиновою гілкою у дзьобі, як вісткою про умиротворення стихії. У народі існує чимало фразеологізмів зі словом потоп: "Після нас хоч потоп", "Від потопу" - з сивої давнини, з давніх-давен. Т.Товкайло.
Поцілунок - символ злиття людських душ, кохання, знак поваги і привітання, у християнстві - взаємної любові і єднання послідовників Христа; прощання і прощення. Як не дивно, але у багатьох країнах світу такий звичайний для нас поцілунок ... відсутній. Зокрема, його узвичаєна форма невідома деяким народам Африки, Австралії, Америки. Нехарактерний він сьогодні значній частині китайців та японців. У ескімосів, жителів Океанії замість поцілунка люди використовують іншу форму: труться ... носами чи обнюхують один одного. На думку вчених /Байбурін А., Топорков А. Біля джерел етикету.-1990.-С.52/, корінь слова поцілунок -ціл- /-цел-/ споріднений з індоєвропейським koil, що означав поняття здоров'я, святості, цілісності. Таким чином, поцілунок - це прадавня формула побажання бути "цілим" /живим, здоровим/. У фольклорі поцілунок - символ знищення зловорожих чар. Поцілунок мав вагоме ритуальне значення. Зокрема, на Закарпатті після вінчання молода цілувала свекруху під серце, а та - невістку, що символізувало майбутню злагоду й порозуміння. На Україні широко побутував поцілунок під час багатьох свят, ритуалів. Зокрема, він означав глибоку приязнь до дорогого гостя, радість зустрічі після розлуки. Раніше на ознаку глибокої поваги до батьків діти цілували їм руку. Поширеним було "святе цілування" на Паску, коли люди цілували хрест, ікону, одне одного, примовляючи "Христос воскрес" - "Воістину воскрес". Цей звичай символізував рівність людей перед лицем вселюдської радості - воскресіння Христа. Священик давав руку для поцілунку як символ миру і злагоди, відпущення гріхів. У християнстві поцілунок символізував взаємну любов та єднання послідовників Ісуса Христа. Глибоке символічне значення мав прощальний поцілунок. Перед смертю люди цілували одне одного, кажучи: "Прости мене, Христа ради, якщо я у чомусь согрішив проти тебе". Це був знак прощання і прощення усіх взаємних кривд та образ. Материнський поцілунок дитини, що вирушає із батьківського дому, символізував благословення і побажання щастя-долі. Цілування молодих під час шлюбного ритуалу означало єднання їх душ. У художній літературі широко висвітлено усі ці функції поцілунку. У ХХ ст. він, на жаль, все частіше набуває сексуального відтінку. У творах справжніх майстрів слова поцілунок - це вияв нестримної жаги кохання, бажання принести іншій людині насолоду, щастя. Напр., у О.Олеся: Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: "Цілуй її, цілуй її, - Знов молодість не буде!" /"Чари ночі"/. Або: Цілуймо руки наших матерів - Натруджені, сумні й ласкаві руки. /О.Орач/. О. Потапенко.
Пояс - символ достатку; мужності; високих моральних якостей людини; символ лицарства; дівочої чистоти, цноти; магічного захисного кола; етнічної специфіки; соціального стану. Вагомим доповненням одягу українців були пояси. Вони становили невід'ємну складову народного одягу і пройшли тривалий шлях розвитку. Пояси, як і убір голови, взуття, прикраси, були яскравими виразниками етнічної специфіки одягу, соціального стану людини. Крім того, пояси здавна слугували прикрасами одягу східних слов'ян. У старослов'янських похованнях зустрічалися залишки шкіряних поясів, вузьких за формою, з мідними або срібними пряжками. У ХІІ-XV ст. дорогоцінні пояси були важливими соціальними символами-знаками феодальної належності, прикрасами одягу князів, бояр. У "Ізборнику Святослава" 1073 р. знаходимо опис одягу київських князів, там підкреслюється, що княгиня підперезана золотим поясом. Золоті або позолочені, прикрашені дорогоцінними каміннями, пояси передавались у спадок, вважалися сімейними реліквіями /Николаєва Т. Украинская народная одежда. - С.64/. У XVI-XVII ст. костюм феодальної знаті зазнав змін, зменшується соціальна функція пояса в одязі, але її декоративна та естетична роль збереглася. У XVIII ст. серед багатьох верств населення, а особливо серед козацької старшини, поширилися пояси із дорогої тканини: шовкові, ткані золотом і сріблом. На Подніпров'я їх привозили з Китаю, Турції, Персії. Пізніше популярними стали слуцькі пояси, що виготовлялися на території Білорусії. Їх носили у комплекті з жупаном і кунтушем. У народному костюмі к.ХІХ - п.ХХ ст. пояси виконували різноманітні функції. За їх допомогою закріплювався верхній одяг, вони захищали та стягували м'язи живота під час тяжкої фізичної праці, на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку, вони були своєрідними талісманами і прикрасами. Здавна існувала традиція зображувати на поясах певні знаки-обереги, символи, емблеми, іноді в орнамент вписували ініціали або ім'я власника, дату та місце народження /Матейко К. Український народний одяг. - С.122/. Пояси тісно пов'язані із сферою обрядовості, народної моралі. З'явитися на людях без пояса означало скомпрометувати себе. Обрядовим символом був білий або червоний пояс-рушник. Він був символом дівочої чистоти, красоти, сімейного щастя. На Поліссі дружина дарувала чоловікові червоний пояс, який був оберегом від нещасть /зурочення, наговорів чужих жінок/. Наречена на Полтавщині вишивала пояс, який був символом чоловічої сили. Крім того, пояс підкреслював святковість одягу, був символом заможності. Пояси виготовляли із вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Вони були ручного і машинного ткацтва та плетені. Закінчувалися різнокольоровими торочками або кулястими китицями. Помітно різнилися між собою способи носіння поясів, що виражало регіональну специфіку народного одягу. Пояси носили поверх сорочок і поясного одягу, в окремих районах їх носили поверх корсетки, у деяких місцях пояс обертали навколо талії декілька разів. Взагалі для жіночого костюма було характерним опускати кінці пояса по спині чи спереду, а для чоловічого - по боках /Вбрання. Українське народне мистецтво. - К.,1961.- С322/. В Україні побутували пояси різного виду. Крайки - досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий одяг. Очкур - вузький, шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку широких штанів. Черес - чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Черес з калитою - різновид шкіряного поясу, який використовувався чумаками. Мав вигляд довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на іншому /Українська минувшина. - С.123/. Пояс, або кушак, у міфології символізував захист тіла і, як алегорія дівочої чистоти, цноти, уособлював "захисні" /моральні/ якості людини. Варто зазначити, що пояс, як і золоті шпори, був атрибутом середньовічного лицаря. З іншого боку, коли пояс асоціювався з Венерою, то набував значення символу еротичного, фетишистського змісту /Керлот Х. Словарь символов. - С. 412/. Л. Кожуховська.
Правда і кривда - див. Добро і Зло.
Праве - ліве - символ "правди-обману", "добра-зла", "народження - смерті", "чоловічого-жіночого", "майбутнього-минулого", "чистого-нечистого" та ін. "Праве-ліве" - це одна із символічних просторових опозицій, як "верх-низ", "схід-захід". У міфологічних моделях народів світу "праве" співвідносилося із правдою, чоловічим, верхом, добром, а "ліве" - кривдою, жіночим, низом, злом, гріховністю. За традицією, "праве" -райське, "ліве" - пекельне. Напр., у монголів права рука - це "рука благодаті", нею лише можна дарувати і брати подарунки. Мусульмани вважали праву руку "чистою", тому нею вітали, брали їжу. Праве асоціювалося із життям, днем, сонцем, ліве - зі смертю, зловісністю, минулим, ненормальним. За Біблією, Єва /спокусниця, а, отже, грішниця/ походить саме із лівого ребра Адама. Зв'язок правого із щастям, благополуччям, а лівого - з бідою знайшло відображення у Корані, Біблії /Псал.СІХ І, Матф., ХХІІ, 44/. За даними митрополита Іларіона, "Взагалі, права рука й права сторона важливіші від лівої, що маємо і в Євангелії: на Страшному Суді "поставить Бог вівці /праведних/ праворуч Себе, а козлята /грішних/ ліворуч"/Матвія 25.33/. Хрестимось правицею, але коли треба відхреститися, то лівицею. На лівака /шульга/ дивляться з підозрінням - він може бути нечистим" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.218/. На Русі-Україні найпочеснішим за столом було місце "по праву руку". Словник В.Даля фіксує такі промовисті форми: "правик" - чистий голуб, "правий"- гостинний, "право" - закон, влада, сила; "правитель" - цар, князь, "праведник" - безгрішний, "правовір'я" - істинна віра та ін. Корінь - прав- у цих формах має позитивне значення. Про "ліве" як бісівське свідчить поширений і донині звичай плювати через ліве плече. Чому? Справа у людини, за віруваннями, був ангел-хранитель, а зліва - біс-спокусник. Слина ж, за даними митрополита Іларіона, "дуже плодюча й має чародійну силу... Як дощ прочищає небо, так слина /плювання/ очищує від усього злого". Відгомін цих вірувань - у фразах "лівий рейс", тобто нечесний, користолюбний; "вставати з лівої ноги" - бути у поганому настрої. В українському фольклорі поширеними є образи Правди і Кривди, Добра і Зла /див. Добро і Зло/. О.Потапенко.
Призьба - див. Поселення та житла українців символіка.
Прикрас жіночих символіка - символіка сережок, намиста, дукачів тощо. Яскравим і художньо виразним доповненням до українського народного одягу були прикраси. Це різноманітні вушні, шийні та нагрудні оздоби. Протягом тривалого часу вони виконували, крім естетичної, ще й функцію амулета, талісмана, оберега. Прикрасам приписувались цілющі властивості, вони відігравали значну роль у народних обрядах і повір'ях. Українці вірили в тісний зв'язок не лише з природою, а й з речами, якими володіли. На цій основі виникла загальнолюдська віра в амулети, яких чимало знаходять археологи. Це мініатюрні зображення звірів, коней, пташок, міні-сокири, ножі, гребені, ключі, ложки, бубонці. Серед них часто були прикраси у вигляді сонця та місяця, які й дотепер можна зустріти у формах жіночих прикрас, зокрема сережок /Шевчук В. Мисленне дерево.-К.,1989.-С.342/. Сережки - один із найдавніших і обов'язкових спільнослов'янських видів жіночих вушних прикрас, що широко побутують і нині. У к.ХІХ-п.ХХ ст. існував звичай проколювати вуха й дівчаткам у дворічному віці. Діти носили мідні сережки, а дівчата й молодиці - срібні, позолочені, або золоті, що само по собі було ознаками вікової та соціальної символіки. Форми сережок - дуже різноманітні, але найбільшого поширення набули великі дуті або плоскі сережки у формі напівмісяця /"каблучки", "калачики"/, що були, безперечно, символами місяця /вони його нагадували своєю формою/. На Полтавщині часто зустрічалися сережки - "п'явочки" /"уточки", "метелики", "ягідки", "маківки"/ у вигляді кільця. Усі сережки у вигляді кільця мали символічне значення сонця, магічного оберега, захисника від нечистої сили. Про давнє походження сережок свідчить і значна кількість повір'їв, пов'язаних із ними. Вони, за народними віруваннями, могли знімати головний біль, а загубити їх вважалося нещастям. Звичай носити сережки тісно пов'язаний із релігійними та етичними нормами поведінки українців: у піст чи під час трауру носили найпростіші сережки у вигляді кільця, у першу шлюбну ніч наречена скидала сережки і т.п. /Николаева Т.Украинская народная одежда.-С.76-77/. До складу шийних та нагрудних прикрас входили намисто, вироби з бісеру, прикраси з металу. У Центральній Україні носили багато зразків різнокольорового або червоного намиста, ланцюжки з хрестиком. На Лівобережжі як прикрасу використовували один великий дукач з багато оздобленим металевим бантом /див. Дукач/. На Правобережжі частіше носили три-п'ять невеликих, з'єднаних між собою монет. У побуті гуцулів збереглися металеві прикраси-згарди у вигляді нанизаних хрестиків. Гуцулки носили намисто з різнобарвного венеціанського скла та вироби, плетені з бісеру /силянки, гердани/. Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитку, плели, утворюючи мальовничий геометричний чи рослинний орнамент, що містили у собі відповідну символіку. Селянські "коштовності" - корали, бурштин, сережки, намисто - збирали протягом десятиліть, передавали як реліквію від покоління до покоління. Прикраси зберігались як сімейні святині і часто коштували більше, ніж вся селянська садиба /Українська минувшина. - С. 130/. Намисто із нанизаного коралу, бурштину, перлів, гранатів, скла символізує єдність багатогранного світу, тобто воно являє собою якийсь проміжний стан між властивою кожному складному явищу дезінтеграцією і станом неподільності, що проявляється в безперервності буття. Намисто у світовій міфології розглядається як замкнена лінія, що є космічним і соціальним символом зв'язку. Намисто - найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Воно є символом магічного кола-оберега, що захищає людину. Найбільше цінувалося намисто з дорогих природних матеріалів. Серед заможних верств населення було розповсюджене привізне намисто з гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. На Лівобережжі було поширене намисто з "щирого" бурштину. Воно приносило здоров'я, щастя. Часто його носили в сполученні з кораловим. Коралове намисто в Україні набуло найбільшого розповсюдження, хоча доступним було тільки багатим верствам населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі корали, мудре намисто. Кількість зразків коралового намиста та характер обробки свідчили про достаток людини. Кораловому намисту народ приписував лікувальні властивості. Дукати як символ достатку, влади займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас /див. Дукач/. Жінки Західної України носили згарди - архаїчну гуцульську шийну прикрасу культового призначення. Вони мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два, чи три ряди мідних чи литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з міді, латуні. Перстень або каблучка - предмет, зроблений у вигляді кола, петлі для носіння на пальці. Коло обручки символізувало мир, любов, сімейну злагоду, добро. Воно відганяло лихі хвороби та недуги, родинну зраду. Часом перстень був символом таємної влади, суспільної та фізичної сили людини, якій він належав, виконував роль умовного знака. У таких випадках перстень виконував функцію чарівного ключа, що руйнував перешкоди на шляху до мети. Л.Кожуховська.