СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,

Ш

Шавлія - див. Ботанічна символіка.

Шапка - символ божества; верховності; потаємних думок, дій; Бога-творця; мудрості; довір'я; відповідальності; запорозького козака; княжої, імператорської, царської влади. Оскільки шапка одягалася на голову, тобто "вершину" людини, вона вважалася її вінцем, короною. До ХУІ ст. слово "шапка" вживалося, як правило, саме в такому значенні. У міфах народів світу шапка - символ бога-творця, верховного, небесного божества. Наприклад, Кецалькоатль - бог-творець світу у індійців Центральної Америки - носив високу шапку із шкіри ягуара. Хуррітська богиня неба Хебат зображувалася у довгому одязі із круглою шапкою. Монгольське божество Хармуста мало на голові білу шапку, яка сяяла, мов зоря. Міфічний західносемітський бог вогню, блискавиці Рашап носив конусоподібну шапку. Одним із важливих атрибутів магів-волхвів були круглі войлочні шапки. Цікавим символом потаємних думок, дій була шапка-невидимка. Вона фігурує у казках, грецьких міфах. Пізніше шапка /особливо горностаєва, прикрашена дорогоцінними каменями/ стала символізувати княжу, царську владу /шапка Мономаха/. У ХУІ-ХУІІ ст. запорозькі козаки запозичили від турків і татар високі шапки. Д.Яворницький підкреслював: "Як одягнув шапку, то вже й козак - це найперший і найголовніший одяг козака" /Історія запорізьких козаків/. "Шапка була символом довір'я. Коли хтось не мав грошей, міг дати в заставу свою шапку, - йому вірили і давали позичку. Шапка була також символом мудрості і відповідальності. На знак визнання мудрої людини перед нею знімали шапку або шапкували" /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С. 272-273/. На думку П.Флоренського, "ми знімаємо шапку перед знайомим, який проходить, і повинні знімати її, тому що цим ми висловлюємо... вшанування образу Божого, який у людині: людина це та ж ікона Господа свого" /Флоренський П. Из богословского наследия//Богословские труды. - М., 1977. - С. 154/. Відгомін про символіку шапки знаходимо у давніх українських фразеологізмах. Напр., "втратити шапку" - згубити розум; "вдарити шапкою об землю" - зважитися, відкинути геть будь-які сумніви тощо. О. Потапенко.

Шевченко Тарас - символ України; цілого народу, його плоті і крові; голосу України; істинно народного поета; божого пророка для України; перемоги українського народу над фізичним і духовним кріпацтвом; нездоланності України; невмирущої слави, віщого поклику, слова; таланту і генія українського народу; Кобзаря - співця народної долі. Т.Г.Шевченко ввійшов у історію світової літератури як великий народний поет, виразник селянського антикріпосницького руху, прагнень народних мас до волі, віри в краще майбутнє. У неповторній могутній самобутності, могутності, красі, в національних дивоквітах своєї душі, у всеосяжності світобачення, у нескінченному революційному пориванні духу, в неминучій на історичних шляхах глибокій тузі й виплесках щастя з серця, коли в одному диханні титан і його народ виборюють кращу долю, підносячи самих себе, Т.Шевченко є сплавом цілого народу, втілення історії, страждань, віри, любові й ненависті, боротьби за самого себе. Постать Кобзаря сприймається як надвисоке світове естетичне явище, "камертон" для світового настроювання лір, бо історія не знала такого органічного злиття поета і його народу. Не можна уявити собі Шевченка без України, й України без Шевченка. Академік Білецький зазначав, що Шевченко "вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний /Дейч О. Тарас Григорович Шевченко. Літературний портрет. - К., 1958. - С. 184/. Поет був втіленням високого патріотизму, любові до батьківщини та трудового народу. В творах Шевченка відображене справжнє народне життя, суспільні відносини, класова боротьба, відбиті почуття й думки українців. Усі поетичні образи, створені генієм Т.Шевченка, є символічним уособленням любові, сили, слави, віри українського народу, його історії. Образ Перебенді, сліпого кобзаря, спів якого слухають не тільки люди, а й степ, козацька могила і вітер, символізує узагальнений образ народу, його крилату пісню-думу, що споконвіку була душею, серцем українців. Образ Гамалії є символом козацького геройства, відваги і енергії, а гайдамаки - це уособлення повсталого народу, народного гніву, справедливої боротьби. У поемі-містерії "Великий льох" символом героїчного минулого українського народу та його прихованих сил у боротьбі з самодержавством і кріпосництвом є великий льох. Зганьблена, сплюндрована в результаті політики російського царизму українська земля мислиться поетові розритою могилою, що символізує не тільки руїну і занепад, а й караючу десницю Божого гніву над головами ворогів України. Центральним образом поеми "Кавказ" є образ Прометея - символу безсмертя, нескореності. Символом єднання всіх слов'янських народів є образ єретика в однойменній поемі. Любов'ю і болем виписані у творчості Т.Шевченка кожний жіночий образ. Жінка-мати з дитям на руках у творах Кобзаря - це найвища краса, це сама Україна - красива, велична і стражденна. Дівочу долю "потоптаного цвіту" поет змальовує у творах "Маленькій Мар'яні", "Лілея", "Тополя", "Мар'яна-черниця". А найповніше розкривається образ жінки - символу жіночих страждань, справжніх і глибоких почуттів, трагічної жіночої долі в поемі "Катерина". Катерина - це образ-жертва сваволі і розпусти панів, їхньої безвідповідальності, соціальної нерівності. Символічного значення набрали стійкі словосполучення, пов'язані змістом із образом Кобзаря: Тарасові шляхи стали символом трагічної життєвої долі талановитої, сильної духом людини; Тарасові думи є уособленням пророчого слова правди, сказаного від імені народу, втілення мудрості народної. По-новому звучить сьогодні образ Тарасової мови і Тарасової землі, бо це час становлення незалежної української держави і утвердження української мови як державної. Твори Великого Кобзаря пронизані глибокими, воістину народними символами, крилатими словами: "А братія мовчить собі...", "Великих слів велика сила", "Караюсь, мучусь... але не каюсь", "І чужому научайтесь. Й свого не цурайтесь", "Немає другого Дніпра", "Реве та стогне Дніпр широкий", "Той мудрує, той руйнує" та ін. У "сім'ї великій, вольній, новій" живе пам'ять про Т.Шевченка - генія, пророка, вірного сина України-матері. Л. Кожуховська.

Шлях /Путь, Дорога/- символ складного, нелегкого життя; розлуки з домівкою; лінії поведінки тощо. У міфологічних та релігійних моделях світу шлях - це образ зв'язку між двома точками простору. Постійна і невід'ємна ознака його - многотрудність, складність, небезпечність. Тому подолання героєм-подорожнім шляху є подвигом. Початком шляху у міфах виступає, як правило, небо, гора, святилище, палац, рідна сторона, батьківський дім. Герой вирушає у тридев'яте царство, на край світу, у підземний світ тощо. Кінцевою метою шляху є здобуття героєм найбільших сакральних цінностей світу. Причому герой має завжди здійснити подвиг, зробити добро, щоб здобути ці скарби. Народна мудрість ще в давнину вчила: щоб пізнати солодощі життя й оцінити їх, треба пізнати його гіркоту. Дуже часто шлях сповнений невиразністю /розгалуження доріг, перехрестя, які приховують небезпеку/, герой зустрічає численні перепони /вогненна ріка, злий дух, змій/. У давнину шлях часто виступає як символ лінії поведінки людини, як певний набір правил, закон, вчення. Наприклад, у Біблії часто згадується шлях Господа, шляхи життя, мудрості, правди, милості, гріха, зла тощо. У народі шлях, дорога часто зіставлялися із скатертиною, рушником. Напр., вислів "скатертю дорога" означав побажання "гладкого шляху і щасливої дороги". Образи дороги і скатерті у народній уяві, очевидно, виникли на основі подібності за формою: дорогу хотіли бачити рівною, як скатертина, а значить, чистою, світлою, щасливою. Невипадково існували вірування: коли сниться полотно - то це перед тобою дорога стелиться. Дорога часто символізувала розлуку з рідною домівкою - нелегкі життєві випробування. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги. /В.Симоненко/. Часто шлях, дорога, уособлюють нерозривний зв'язок із Батьківщиною, вірність отчому краю: Бо нива - це моя! Тут я почну зажинок, Бо кращий урожай не жде мене ніде, Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок Мене на ниву батьківську веде. /В.Симоненко/. Інколи дорога асоціюється із важким, але героїчним життєвим шляхом людей, їх безсмертним подвигом. Напр., у поезії Б.Олійника "Дорога на Чорнобиль" читаємо: І збережи навіки їх сліди: За ними чистота така пресвітла, Що можна бігти всій малечі світу Босоніж, не питаючи води. ...Ти поцілуй, дорого, їх сліди. О. Потапенко.

Ю

Юрій святий //////Ярило, Георгій, Юрай, Урай, Рай// - символ перемоги світлих сил над темними, життя над смертю; символ щедрості, родючості; тепла, врожаю; влади; зростання; здоров'я. Юрій святий - "…символ весни, весняного відродження, буйних імпульсів природи і всього того весняного буяння, в чім би воно не проявлялось..." /Грушевський М. Історія української літератури. - К., 1994. - Т. 4. - Кн. 11. - С. 197/. Юрій може виступати символом сонця. "Ім'я Ярила /Юрія, напевне, споріднене з ім'ям грецького Ероса чи Героса, виходячи з того, що ім'я Ярило етимологізується як "орел", а ім'я Heros майже збігається з хетським haras "орел" ... орел - птах, який співвідноситься з сонцем чи з богом неба... Ярило божество, що випромінює світло" /Голан А. Миф и символ. - С. 232/. У народній уяві святий Юрій постає як воїн, як посланець сонця, що покликаний оновити землю і відновити споконвічний хліборобський промисел людини. Згідно з народним повір'ям, у день святого Юрія звірята збираються і розмовляють один з одним, "... не годиться в цей день відбирати у звіра те, що він схопив, бо йому святий Юрій призначив" /Сапіга В. Українські народні свята... - С. 63/. Святий Юрій оберігає не лише диких, а й свійських тварин. Ще й до нашого часу зберігся звичай Юрієвого дня /6 травня/ виганяти тварин на пасовисько. Це, за повір'ям, має магічну силу: святий Юрій цих тварин оберігатиме від хвороби. Згідно з народними віруваннями, у цей день "весна сходить на землю". Саме в цей день роса має цілющі властивості. Її збирали до сходу сонця, щоб промити нею хворі очі, щоб омочити обличчя /"на красу"/, голову /"щоб не боліла"/. Нею кропили й домашню птицю. В.Скуратівський описує вшанування людьми святого Юрія /Скуратівський В. Святвечір. - Кн. 1. - К., 1994. - С. 217/: "На білі скатертини розставляли їжу, на вишитий рушник клали хліб та сіль; потім запрошували присутніх тричі обійти ниву; після цього батьки збирали росу, щоб потім нею змащувати рани дітей. Люди оббризкували один одного росою, вмивалися нею, щоб бути здоровими та вродливими". У народі вважалося, що святий Юрій визволив людей від багатоголового дракона. "Сам дракон у християнській символіці - це і переможене поганство, на руїнах якого відродилася християнська церква" /О.Воропай/. Символіка образу святого Юрія відбита у народних прикметах: На Юрія мороз - уродить овес. На Юрія дощ - на худобу легкий рік. На Юрія посади редьку, то вродить як кулак. У народних віруваннях святий Юрій виступає захисником людей і тварин та провісником життя, тобто символом перемоги весни над зимою, світлих сил над темними. В українських замовляннях також представлено образ святого Юрія: Їхав Юрій на білім коні, білі губи, білі зуби, сам білий, в біле одягся, білим підперезався...

Їхав святий Юрій на вороних конях, на чотирьох колесах: коні розбіглись, колеса розкотились по синьому морі, по чистому полю. /Українські замовляння. - К., 1993. - С. 121-122/. Л. Довбня.

Юродивий - символ пророчого служіння, пов'язаного з надзвичайним аскетизмом; втілення совісті народу. Юродство - специфічно православний подвиг. Католицизм та протестанство не знають подібної форми поборництва. Юродиві - поборники Православної Церкви, котрі брали на себе подвиг юродства, тобто зовнішнього безумства. Юродиві відмовлялися ради Христа не лише від усіх земних благ життя, але і від загальноприйнятих норм поведінки у суспільстві. Зимою і влітку вони ходили босі і без одягу. Часто юродиві порушували моральні норми, висловлювали те, що не дозволялося нікому. Виділяють три основні моменти, що спонукали людей прийняти на себе подвиг юродства. Нехтування славою, яка можлива при веденні монашого, аскетичного способу життя. Підкреслювання протиріч між істиною во Христі і так званим здоровим глуздом та нормами поведінки. Служіння Христу своєрідною проповіддю не словом чи ділом, а силою духу. Подвиг Юродства - один із найважчих подвигів, що брали на себе в ім'я Христа окремі особи заради спасіння своєї душі та служіння ближнім з метою їх морального пробудження. Першим юродивим в Київській Русі був Прокопій Устюжанський. Змолоду він був багатим купцем. Прийнявши православ'я, він роздає бідним весь маєток. Ходив по містах та болотах, приймав образи й побої, молився за тих, хто йому робив зло. Для проживання він вибрав місто Устюг. Життя прожив настільки суворе, що з ним не змогли б зрівнятися монашеські аскетичні подвиги. Центром руського юродства був Новгород. Усі відомі руські юродиві ХІУ ст. пов'язані з Новгородом: це юродиві Микола та Федір /Кочанові/, Прп. Михайло, юродивий Ісидор /1474/. Першим московським юродивим був блаженний Максим. У ХУІ ст. користувалися великою пошаною в Москві Василь Блаженний та Іоан Ковпак. Юродиві викривали несправедливість, і таким чином не світ сміявся над ними, а юродиві сміялися над світом /Наст. кн. - С. 789-792/. Т. Товкайло.

Я

Яблуко /яблуня/ - символ цілісності, земних бажань; попередження шкідливості перебільшення матеріальних бажань; символ початку всіх речей, плодючості; безсмертя та вічної молодості; таїни гріхопадіння діви Марії; людини; спокуси; дерева пізнання добра і зла; смерті і зла, розбрату і чвар; витримки, самопожертви в ім'я народу; батьківщини, Батьківщини. На думку О.П.Знойка, одним із атрибутів язичницької богині Лади /богині гармонії, любові, Матері світу/ було саме яблуко, що символізувало першопочаток усіх речей. Світова міфологія знає численні образи та символи, пов'язані з яблуком. У кельтській міфології існував острів Аваллон /"острів блаженних"/, де нібито росли червоні яблука безсмертя, зупинявся навіть час /!/ Скандинавська міфопоетична система знає богиню Ідумн, яка володіла золотими молодильними яблуками, що давали богам вічну молодість. У грецькій міфології був образ саду із золотими яблуками, які стерегли Геспереди. Їх, за міфами, одержала богиня Гера від Геї як весільний подарунок. Здобуття цих яблук - один із дванадцяти подвигів уславленого Геракла. Як відомо, яблуко із написом "найпрекраснішій", підкинуте Єрідою /дочкою Ночі/, внучкою Хаосу трьом богиням, стало причиною Троянської війни. Міфологія адигів вшановує Тхагаледжа - бога плодючості та землеробства. За переказами, він нібито подарував людям золоте дерево, на якому за один день /!/ спіє дивне яблуко - наполовину біле, наполовину - червоне. Жінка, яка страждає безплідністю, з'ївши білу половинку, народжує дочку, червону - сина. За біблійною легендою, Єва, з'ївши заборонений плід /яблуко/ із дерева пізнання добра і зла, зробила "первородний гріх". За це разом з Адамом була вигнана з раю і проклята Богом. У католицькій іконографії яблуко символізувало гріхопадіння діви Марії /див. Богородиця/, яке воно переборює через Благовіщення. Шанованим у християн є яблучний /другий/ Спас 19 серпня у православних, 6 серпня - у католиків. За віруваннями, до цієї дати категорично заборонялося їсти яблука, особливо тим жінкам, у яких померли діти. Це пояснювали тим, що нібито Ісус Христос, Мати Божа роздають цього дня усім дітям-небіжчикам яблука. Обділеними залишаться саме ті покійні діти, матері яких порушили заборону. Відомий міфолог, фольклорист О.Афанасьєв /Древо жизни. - С.220/ писав: "Жива вода та золоті яблука володіють однаковою творчою силою: вони однаково оновлюють немічного старця, роблять його квітучим юнаком...; хворому дають міць та здоров'я; мертвому - життя, потворність перетворюють на красу; безсилля - у богатирську силу..." Красива легенда, казка, - скажете ви. Не поспішайте іронічно посміхатися. Справа у тім, що в останні десятиріччя вчені-фізики висунули гіпотезу про існування тахіонів - частинок, які мають швидкість більшу, ніж швидкість світла. Якщо колись вдасться збудувати тахіонний космічний апарат, то люди, повернувшись на Землю, стануть молодші, ніж були! Ось і казка про "молодильні яблука" у гіпотезах фізиків ХХ століття! У літературній традиції відоме яблуко Вільгельма Теля - героя середньовічної легенди "Сказання про стрільця". Він відмовився виконати наказ австрійського намісника у Швейцарії Гесслера. За це В.Теля примусили зробити надлюдське: стріляти у яблуко, покладене на голову ... його маленького сина. Тель влучив у яблуко, виявивши величезну витримку. В українській літературі яблуко - символ дівочої краси /гарна, мов яблучко/, кохання, чистоти, добра, батьківщини. Напр.: Білі яблуні у високості, З медвянистою звадою, Над захланністю і жорстокістю, Над підлотою й зрадою. /А.Малишко/. Або: В янтарі дрімають тихі луки, Може, сниться їм лапатий сніг? Одпливли мої літа розлуки - Я спішу до тебе на поріг.

Там твоє й моє лежить минуле, Яблуні шепочуть вдалині. Увійду у хату: "Не забула?" І ти, певно, тихо скажеш: "Ні..." /М.Стельмах/. О. Потапенко.

Язичницьких богів символіка - символіка дохристиянського пантеону багатобожжя слов'ян, праукраїнців. Довгий час вважалося, що слов'яни-язичники мали примітивний пантеон богів, бідну міфологію. Проте вітчизняні та зарубіжні вчені /М.Максимович, М.Костомаров, О.Потебня, М.Грушевський, Б.Рибаков, О.Знойко та ін./ показали у своїх працях численність, вагомість язичницького політеїзму. На їх думку, праукраїнці особливо вшановували Дажбога, Перуна, Стрибога, Сімаргла, Мокош, Волоса /Велеса/, Берегиню, Ладу, Дану, Ярила, Сварога, Тура, Дива, Білобога, Рода та ін. Одним із першобогів слов'янської міфології вважається Род. За міфами, він - зачинатель усього живого, Господар Світу, відає долями богів та людей. Род - це також бог природи, врожаю, "керує" дощем, блискавицею. Про могутність цього божества свідчить значна кількість споріднених генетично слів на позначення найважливіших понять: "родитель /батько/", "уродив урожай", "народитися", "родима сторона", "природа", "народ", "родовід" та ін. На думку Я.Боровського, Род усимволізовував міцність сім'ї, безперервність, незнищеність слов'янського етносу. Не менш важливим у пантеоні язичників виступав Дажбог - бог Сонця, світла, добра. Дажбог - головний бог Рідної Національної Української Віри /РУНВіри/, яку заснував Лев Силенко. "Дажбог - це свята Правда, Справедливість, життєтворяще світло, Святий Дух, Воля" /Л.Силенко/. Вагоме місце у пантеоні древніх богів посідав Стрибог. Він усимволізовував небесну силу, яка приносила як добро, так і зло /див. Добро і Зло/. Вчені визначають його як "володаря лютуючої стихії, хаосу, магічних заклять, що можуть обернутися на зло людям" /Ю.Павленко/. Наші спостереження /аналіз спільнокореневих слів у восьми європейських мовах, зіставлення Стрибога з античними небожителями/ показали, що Стрибог - це не бог вітру /як помилково вважали раніше/. Стрибог усимволізовував божество війни, смерті з усіма її наслідками. Водночас він був охоронцем праслов'ян, богом грому, дощу, річок /Потапенко О.І., Потапенко Г.І., Потапенко Я.О. Стрибог у системі язичницьких богів праукраїнців /Проблеми, гіпотези, відкриття/. - Переяслав-Хмельницький, 1995/. Перун символізував бога блискавки й грому, військової дружини. Він - нестримність, мужність, непереможність. Як бог-громовик приносив життєдайний дощ, сприяв врожайності. Цікавою й символічною постаттю є Ярило, який усимволізував весняне сонце, любов і пристрасть. Ярило - заступник трударів, хліборобів-сіячів. Відгомін про цього бога знаходимо у сучасних формах "яра" /весна/, "яриця" /зерно/, "яровина" /яровий хліб/, "ярка" /молода вівця/, "ярість" /лють, нестримність/ та ін. Велес /Волос/ - це бог "нижнього світу", заплавних пасовиськ, худоби. Часто з'являється у міфах як Змій-Дракон, суперник Перуна. Глибоку символіку для язичників мала Берегиня /Оберега, Велика Богиня/. Вона - захисниця людей від усякого зла, добра "хатня" богиня. Оберігала оселю, малих дітей, добробут сім'ї. Відгомін про неї знаходимо у словах "оберігати", "обереги" - магічні предмети, фігури, яким приписувалася таємнича сила. Схематичне зображення Берегині /символічна постать жінки з застережливо піднятими руками/ трансформувалася в малюнок тризуба /див. Тризуб/. Надзвичайно поетичним у пантеоні язичників був образ Лади - богині любові, краси, гармонії життя. На думку М.Костомарова, Лада символізувала собою природу, життєву основу, була матір'ю сонця в його втіленні, богинею кохання, весілля, благополуччя, "подательницею благ". Відгомін вірувань у Ладу знаходимо у словах "лад" /порядок/, "ладний" /гарний/, "ладнати" /жити в мирі, злагоді/, Ладо /пестлива назва чоловіка, дружини//Про Лад див.: Стельмахович М. Лад у житті українців//Народознавство, 1996. - №33/. Колоритною постаттю в міфах праукраїнців вважається Дана - богиня рік. На думку О.П.Знойка, від її імені походять назви Дніпро, Дунай, Дон, Двіна, бо "да" - це вода, а "на" - неня". Тобто, Дана означає "Вода-мати". Дана символізувала Непорочну Діву, вічну красу, була дружиною Сонця. Її символ - липа /Знойко О.П. Міфи Київської землі. - С. 65-66/. О. Потапенко.

Яйце - символ зародження Всесвіту, космічного часу і простору; цілісності; потенційності; першопочаткового хаосу; таїни життя; воскресіння, надії. Яйце - один з найдавніших символів. У Давньому Єгипті воно символізувало потенційну можливість, сім'я зародження, таїну життя. У Китаї вважали, що перша людина з'явилася з яйця, що впало з неба у воду, котра покривала землю. У багатьох народів існує поняття світового або космічного яйця, з якого народжується Всесвіт. Одна половина яйця стає небом, інша - землею, а жовток - сонцем. Зображення яйця, з якого з'являється Всесвіт, відоме в Єгипті, Фінікії, Індії, Китаї, Японії, Греції, Фінляндії, Центральній Америці. Грецькі філософи - орфіки мали декілька варіантів космології й теології. За одним з них спочатку був час, потім з'явились Земля і порожнеча. Небо зліпило срібляне яйце, з якого народився Фанет - він же Фанес /світло або любов - Ерос/, божественний творець орфиків. У грецькій міфології з образом яйця пов'язаний один із поетичних міфів про Леду та Зевса. У християнській символіці яйце може означати непорочне народження, життя та воскресіння. В індійській космогонії космічне яйце знесла божественна птиця на споконвічні води. Із світового яйця з'являється творець усього живого Праджапаті, якого пізніше почали ототожнювати з Брахмою. У східних слов'ян яйце посідало важливе місце у ритуалах родючості. Звідси у Пасхальній обрядовості яйце - символ воскресіння Ісуса Христа і одночасно родючості. В Україні до культу родючості з давніх часів належить звичай розмальовувати курячі або декоративні яйця - писанки /див. Писанка/. Писанка багата символічними образами. Кожний регіон України має свої особливості у визначенні кольорів та орнаментів, тобто свою власну символіку. У християнську добу всі ці символічні мотиви пов'язувалися з Великоднем /див. Пасха/. Ю. Мільошин.

Ярило - див. Язичницьких богів символіка.