СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,

Галушки - символ української національної кухні. До найдавніших борошняних страв української кухні відносять галушки. Їх готували з гречаного, житнього, пшеничного, а в карпатських селах - навіть з вівсяного борошна, варили у воді, мастили олією чи салом. Часто галушки заміняли хліб, про що свідчить прислів'я "Галушки та лемішка, а хлібу перемішка". Галушки - типова для українців страва. Їх готували майже щодня, здебільшого на вечерю. Ця страва була легкою у виконанні та надзвичайно поживною. Галушки поряд із борщем є певною мірою символом української національної кухні. Л.Кожуховська.

Геометрична символіка - це символіка, пов'язана із семантикою геометричних фігур. Зокрема, квадрат - символ упорядкованості, стабільності, визначеності, раціонального інтелекту, а також символ певної ділянки землі. Юнг вважає квадрат символом психологічного стану людини, яка не досягла внутрішньої цілісності, єдності. Символіка квадрата відповідає символіці числа чотири. Чотири пори року, чотири стадії людського життя і чотири сторони світу є джерелом упорядкованості і стабільності. "Це не вступає у протиріччя з жіночим характером, який китайська, індійська та інші традиції надають квадрату, оскільки він відповідає землі, на противагу чоловічому характеру круга /і трикутника/. У єгипетських ієрогліфах квадрат означає рух, а квадратна спіраль означає конструктивну, матеріалізовану енергію. Однак квадрат, який стоїть на одному із своїх кутів, набуває динамічного смислу /Керлот Х. Словарь символов. - С.239-240/. А.Голан зазначає, що в давньокитайській ієрогліфіці зображення поділеного на чотири частини квадрата означало поле, оброблену землю. Такий же знак /а поряд з ним і прямокутник/ має місце в українській геометричній символіці. Крапка у кожній частині квадрата /прямокутника/ означає зерно. Якщо такий знак наносився на живіт жіночої статуетки, то він символізував вагітність. Цікавий обряд, що пояснює "трипільський квадрат", записали білоруські етнографи: перед будівництвом хати малювали квадрат, ділили його ще на чотири квадрати. Батько йшов на чотири поля, які оточували це місце з чотирьох боків, з кожного поля брав камінь, клав його на голову й так ніс, щоб покласти на кожну чверть квадрата. Отже, на місці майбутньої хати утворювався "трипільський квадрат" /Лозко Г. Українські символи. - С.6-7/. Г.Лозко стверджує, що доказом такої символіки є спосіб оранки та боронування: орали поле вподовж, а боронували впоперек, тобто навхрест. Саме такий знак зображувався всередині квадрата. Коло /круг/ - символ сонця, неба, символ повернення від множинності до одиничності, символ нескінченності, вічності, довершеності, досконалості, внутрішньої єдності. Оточені колом предмети з одного боку символізують обмеженість, а з іншого - захист від небезпеки, яка існує в навколишньому світі. Колоподібний рух, який зображається фігурою риби чи дракона, символізує плин часу. В індійських та китайських знаках існує певний взаємозв'язок між квадратом і кругом. Так, у Китаї активне або чоловіче начало /Ян/ зображається у вигляді білого круга /який водночас означає й небо/, тоді коли пасивне, жіноче начало /Інь/ - чорним квадратом /земля/. "Білий круг уособлює енергію і небесний вплив, а чорний квадрат - земні сили. Взаємодія, що полягає в їх дуалізмі, становить відомий символ Ян-Інь, у вигляді круга, розділеного навпіл хвилястою лінією. Біла половина /Ян/ включає в себе чорну пляму, а чорна половина /Інь/ - білу пляму. Ці дві плями означають наявність у чоловічому началі жіночого, а в жіночому - чоловічого. Хвиляста лінія - це символ руху і взаємопроникнення, який підкреслює... ідею зміщення, надаючи таким чином динаміки і взаємодоповнюючого характеру цьому знакові" /Керлот Х. Словарь символов. - С.276/. Крапки, розташовані по периметру круга, символізують зерно, зрошене дощами. У слов'янському фольклорі сонце часто зіставляється з полем; ствердженням цього є зображення символу сонця-кола - на човні або на колісниці. Проміжне місце між квадратом і колом належить восьмикутникові. Саме цим і зумовлене його значення: він символізує духовне відродження. Символіка кулі близька до символіки кола, однак поняття об'ємності надає її семантиці довершеності. Куля є символом цілісності, вічності. Водночас вона символізує щастя й досконалість. Такі асоціації виникають у результаті споглядання геометричної фігури, позбавленої кутів і країв, які могли б символізувати труднощі та перешкоди. Символіка куба близька до символіки квадрата. Співвідношення між ними таке, як між колом та кулею. Куб є символом стабільності матеріального світу. Ромб ще в первіснообщинну епоху символізував матеріальне благополуччя та продовження роду, йому близька символіка квадрата. Як і квадрат, він уособлював земельну ділянку. У християнстві чотирикутник виступає символом смерті, оскільки померлого ховали в землю. В іудаїзмі ромб вважався символом нематеріального начала. Трикутник - символ тріади, символ святої Трійці, вогню, прагнення до вдосконалення; міг символізувати воду, дощову хмару, богиню неба. Його символіка відповідає символіці числа 3. Трикутник з основою внизу символізує вогонь і потяг до небесних сил. Трикутник з вершиною внизу символізує воду. Два такі трикутники при накладанні один на одного утворюють шестикутну зірку - символ людської душі. З давніх часів трикутник вважався символом дощової хмари або й самого дощу. Метонімічне перенесення сприяло позначенню трикутником і самої богині неба, яка посилала на землю дощ. Інколи зображення трикутника супроводжувалося наявністю крапок усередині чи на його сторонах. Вони символізували посіяне в землю насіння, яке потребувало вологи. Досить часто на малюнку крапка, що означала насіння, бралася в круг. Вона символізувала нерозривний зв'язок неба і землі, плоду і води. Б.Рибаков зазначав, що покрита трикутником площа була графічною передачею зораної землі. У християнській міфології трикутник символізував святу Трійцю. Спіраль символізує еволюцію всесвіту, його шлях від простих форм до складних, від нижчих до вищих. У єгипетській ієрогліфіці спіраль є символом співвіднесеності одиничності і множинності. Спіраль може виступати уособленням шквалу, зображаючись на скіпетрах єгипетських фараонів та на жезлах римських авгурів, вона символізувала владу. "Крім того, ...спіраль може символізувати відношення між кругом і центром. З цієї причини спіраль пов'язана з ідеєю танцю, і особливо з первіснообщинними танцями лікування і заклинання, коли схема руху розгортається як спіральна лінія. Такий спіралеподібний рух... можна розглядати як символ, призначений для того, щоб викликати стан екстазу, який дозволяє людині уникнути матеріального світу і увійти в потойбічне життя через "отвір", що символізує містичний центр" /Керлот Х. Словарь символов. - С.489-490/. А.Голан зазначає, що в Давньому Середземномор'ї і середньовічному Китаї спіраль виступала знаком грому, а в Передній Азії - знаком блискавки, оскільки спіраль позначала змію, яка, згідно вірувань, піднімалася в небо і утворювала грозу. Орнаментальний мотив змії був поширеним і на керамічних трипільських виробах, на що звернула увагу Г.Лозко. Змії зображалися на посуді, на грудях Богині-Матері. Вони називаються трипільськими спіралями або меандром. Одним із значень трипільської спіралі "...можна вважати вічність життя, безперервний біг сонця /спіраль зображена навколо посудини, не має ні початку, ні кінця/. Ідея руху сонця по небу виразно простежується в тих спіралях, де на закрутах зображені сонячні знаки - кола з хрестами посередині. Причому напрямок такої спіралі знизу вгору, зліва направо, як і напрямок ходу сонця" /Лозко Г. Українські символи та священні знаки//Дмитренко М. та ін. Українські символи. - С.7/. Подвійна спіраль /біспіраль/ символізує інверсію та співвідношення між протилежними явищами, процесами, діями, принципами. Досить часто дослідники пов'язують біспіраль з водою, оскільки вода вважається елементом переходу, відродження; ця ж символіка властива і даній геометричній фігурі. Як правило, біспіраль як елемент орнаменту виступає не відокремлено, а в системі інших біспіралей. Б.Рибаков доводить, що така низка геометричних фігур символізує плин часу, який не має ні початку, ні кінця або період добового обертання сонця. Подвійна спіраль також могла символізувати птаха. В давнину біспіраль, зображена на стінах будинків Англії, служила оберегом від негараздів. Л.Довбня.

Гілка - див. Дерево світове.

Гільце /гильце, вильце, вільце/// - символ розквітлого молодого життя, статевої зрілості, дівочої цноти; символ любові, поєднання небесного і земного, чоловічого і жіночого начал; символ багатства, плодючості; символ нового; символ поклоніння сонцю; символ дерева життя, світового дерева взагалі, пов'язаного з культом предків. Атрибут весілля. Гільцем називають молоде невелике деревце /найчастіше - ялину, смереку, сосну/ чи велику гілку, що їх стромляли в коровай /ритуальний хліб/. Деревце або гілку дружки прикрашали квітами, гронами калини, іноді - горобини, пучками житнього колосся, кольоровими стрічками /рожевими, червоними, але не жовтими/, часом - і цукерками, восковими свічками. В ролі деревця могли бути вершечки або гілки яблуні, груші, липи, вишні, черешні тощо. Весільне гільце ставили /вили, звивали, наряджали/ на столі там, де мали за столом сидіти в неділю молоді: наречений і наречена. Гільце іноді вправляли і в кросна /чи поставець/. Обряд першого посаду - гільця, дівич-вечора супроводжувався весільними піснями, які послідовно, крок за кроком, етап за етапом розкривають символічну сутність унікального явища. В дорогу, буяри, в дорогу. Та рубайте сосну здорову, Та рубайте сосну-деревце Молодій Наталці на гільце. А далі - "привезіть її /сосну - М.Д./ на коні та поставте її на столі". Просили благословення на виття гільця: Благослови, Боже, І отець, і мати, Своєму дитяті Гилечко ізвити. Після благословення дружки співали-прохали, щоб дружба подав їм необхідного для виття гільця: жита, пшениці, вівса, зілля, барвінку, ниточок, торочок і т.п.. А як не подасть жита - то буде битий, пшениці - буде в темниці; вівса - обірвуть вуса; зілля - не приймуть на весілля; нитки - робитимуть на збитки; торочки - буде без сорочки тощо. Окрім цього, довивали гільце таким чином: Летів горностай через сад, Пустив пір'ячко на весь сад. Підіте, дружечки, визбирайте, Наталці гілечко дозвивайте. Процес звивання гільця здійснювався стоячи. При цьому співалося: Ой у місті бубни б'ють, А в нашім домі гильце в'ють. З червоної калини, З хрещастого барвінку, З запашного васильку. І ще: Ой у нашім селі новина: Зацвіла в лузі калина. Не так у лузі, як на селі, - У нашої Наталки на столі. На верхівці гільця молода прикріплювала квітку з жита /ту, що виготовляла сама/. Готове гільце викуповує старший дружба, далі присутні вечеряють. Обряд паралельно відбувається і в домі молодого /тільки там не дружки, а світилки це роблять/. Символічна суть гільця, на жаль, втрачає сферу впливу на сучасну молодь. М.Дмитренко.

Голова - символ розуму; духовного життя; управління, контролю; символ світу; символ Ісуса Христа; водночас - символ зневаги. Мислителі середньовіччя /Платон, Жебелен/ стверджували, що череп людського тіла є ознакою неба. Голова пов'язана із сферою і є символом єдності. У системі єгипетських ієрогліфів голова була символом сонця і центром випромінювання, тобто центром космічного полум'я і духовного вогню всесвіту. Зображення двох, трьох голів /Близнюки, Геката/ підсилює дану символіку і пов'язує її з "трьома рівнями" /Небо, Земля, Пекло/, а також з трьома "життєвими імпульсами". Герберт Кюн у книзі "Вознесіння людства" велику увагу приділяє символіці голови, говорячи, що обезголовлювання тіл в період первіснообщинного ладу свідчить про усвідомлення людиною незалежності духовного елемента, що знаходиться в голові, від життєвого елемента, що знаходиться в тілі /Керлот Х. Словарь символов. - С.145/. У світовій культурі голова - амбівалентний символ. Вона - об'єкт і почестей і безчестя. З одного боку її прикрашає корона, вінок тріумфатора, з іншого - попіл тріумфу, ковпак блазня. Голова, вкрита завісою, вуаллю означала початок і кінець, Добро і Зло. Напр., Дволикий Янус уособлював солярну і місячну силу, причину та наслідок, бачення сутності речей іззовні та зсередини тощо. Символ голови часто використовується у християнстві для вираження верховної влади Ісуса Христа. За Біблією Христос - Голова Всесвіту. У другому метафоризованому значенні слово голова відноситься до тих людей, що йдуть попереду, вождів, духовних наставників. Христа вважають також Головою Церкви. Апостол Павло називав Христа Головою Тіла або Церкви /Кор. 1, 18; 2.19/. У даному випадку голова означає не один з членів тіла, а початок життя, міцності. Церква через Хрещення з'єднується з Христом так, що стає Його Тілом. Т.Товкайло.

Головні убори жіночі - символ заміжжя, покори, доброчинності. Це предмети одягу, які надівали на голову як прикрасу, предмети обрядів, народних ритуалів. Дівчата на Україні влітку ходили з непокритими головами. У свята одягали вінок або пов'язували волосся стрічками. На території Буковини вони носили високий обруч з картону, обшитий тканиною, який прикрашали бісером, штучними квітами. Найпоширенішим головним убором жінок в Україні були хустки /див. Хустка/. На Лівобережжі хустки складалися в косинку і нею, як стрічкою, обвивали голову, залишаючи відкритим тім'я. Хустки виготовлялись із бавовни, і вишивали їх шовком, сріблом, а то й золотом. Існували різні орнаменти хустин: спочатку геометричний, а з XVIII ст. - рослинний орнамент /півники, голуби, квіти/. Заміжня жінка обов'язково закривала голову. "Засвітити волосся" /ходити з непокритою головою/ - це тяжкий гріх. За народними віруваннями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хворобу, пошесть. Голову молодої покривали наміткою /убрусом, переміткою, рентухом, платом/ - прямокутним платковим білим рушником, кінці якого були прикрашені багатим тканим перебірним орнаментом. Одержавши на весіллі свою намітку, жінка впродовж життя не розлучалася з нею. Заміжні жінки носили і очіпок /очепок, чепець, чіпець, каптур, чепах/ - циліндричну шапочку з плескатим дном. Залежно від достатків розрізняли очіпки із бавовни, оксамиту, шовку, парчі. Твердий очіпок був на підкладці і прикрашався вишивкою. Зазначимо, що очіпок, який одягала молода на весіллі, виконував певну магічну функцію та був символом щастя і плодючості в сім'ї. Відомі на Україні і своєрідні жіночі шапки із хутровим опушенням. Жіночим убором була кибалка, котрою обв'язували волосся довкола голови. Це круги, виготовлені з ліщини, соломи, паперу, обмотані зверху полотном. "На Київщині, Полтавщині та частково на Поділлі, - пише О.Воропай, - заміжні жінки, не заплітаючи кіс, ділили волосся на дві рівні частини, а потім, скрутивши кожну з них, як джгут, намотували на луб'яне кільце, що називалося кибалкою. Зверху кибалки надягали очіпок" /Українська минувшина. - К.,1993. - С.124-127/. Т.Товкайло.

Голуб - символ Великої Богині; духовності та сили сублімації; у християнстві - символ Святого Духа; у фольклорі і літературі - символ щирої любові, злагоди, ніжності; вогняної творчої сили; місяця. Голуб - поширений символ античної міфології. Напр., символами західносемітської богині Тінніт /Таніт/ були голуб та півмісяць. Туран, етруський бог любові і плодючості, зображувався із голубом у руці. У голубок могли перетворюватися дочки Титана Атланта, Плеяди, Велс /Велес/, ворог Перкунаса, балтійського бога грому та блискавиці. Отже, образ голуба пов'язувався в першу чергу із Небом, богами, світотворенням, коханням, духовністю. В українських стародавніх колядках, на думку К Сосенка, голуби "вважаються духовними єствами і символами творчих сил при різдві світла", "символ живого вогню й символ місячної містичної творчої сили" /Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий Вечір. - К.,1994. - С.144/. На Україні голуба пов'язували також із божеством грози, блискавиці, дощу. Із занепадом язичництва змінюється і символіка голуба, який пов'язується із Святим Духом. Поширеним було вірування, що душа людини після смерті може втілюватися у голуба /пор.вислів "душа відлетіла"/. З цим, очевидно, пов'язана категорична заборона вживати у їжу голубине м'ясо, що проіснувала аж до XVIIст. Тих, хто знищував голубів, вважали великими грішниками. І навпаки: хто тримав у оселі цих ніжних птахів, матиме достаток і щастя. Про вагомість цього символу свідчить і той факт, що на святинях українців - рушниках - чи не найчастішим є мотив голуба та голубки. Вони символізували не лише вічну та ніжну любов, а були й оберегами, зокрема, від пожежі. У фольклорі та літературі XIX-XX ст. голуб найчастіше символізує подружню вірність, чисте кохання: Сяду, мила, дорогая, Сяду, моя любко! Буду тобі вірним другом, Вірная голубко! У піснях, поезіях голубкою часто називають сиву матір: Голуб сизий, голуб сизий, Голубка сизіша, Батько милий, батько милий, А мати миліша. Всесвітнім символом став "голуб миру" Пабло Пікассо, що уособлює прагнення землян жити без воєн, у мирній злагоді. О.Потапенко.

Голубці - див. Їжі та харчування українців символіка.

Гора - символ внутрішньої висоти людського духу; найвищої точки, "пупа" землі; Центру, через який проходить вісь Землі; богів землі та підземного царства; священного місця, де жили боги, відбувалися жертовні обряди; образ світу; модель Всесвіту; варіант у трансформації світового дерева. У багатьох народів світу існували культи священних гір /Олімп - у Греції, Арарат - у Вірменії, Гімалаї - в Індії, Сінай - в Ізраїлі, Фудзіяма - в Японії, Меру - в Індії/. Світова гора триелементна. На її вершині живуть боги, у нижній частині - злі духи, демони та ін. Посередині землі - рід людський. Фетишами, які зображали міфічну священну гору, були зіккурати у Шумері, піраміди Месопотамії, Єгипту, Мексики, кургани, високі могили у Давній Русі-Україні. У давнину на Івана Купала священне вогнище теж мало конусоподібну форму. Язичницькі жертовники /капища/ розташовувалися, як правило, на пагорбах, вершинах гір. Стародавні міста будувалися теж на узвишшях /Рим - на семи горбах, Київ - на трьох/. За даними О.Воропая, слов'янам відомі Красні гори, де збиралися упирі, перелесники, горіли "вічні вогні" та ін. Там же проходили язичницькі обрядодії, зокрема ритуали, присвячені "народженню сонця" /бо "крес" - вогонь/. На горбах стояли і статуї слов'янських ідолів /Перуна, Дажбога, Велеса та ін./. Праукраїнці теж обожнювали гори, кургани /див: Шилов Ю. Брама безсмертя. - К.,1994/. Про це свідчать унікальні пам'ятки, відкриті українськими археологами Б.Мозолевським, Ю.Шиловим та ін. у Товстій Могилі та Високій Могилі. У фольклорі зустрічаються образи летючих гір, двох гір, поміж яких заховане джерело із живою та мертвою водою. Часто тридев'яте царство знаходиться під землею, на горі. Відомі також образи кришталевої гори. У Біблії "кам'яною горою", "кам'яною твердинею" іменували Ісуса Христа /див.: Симфония на Ветхий и Новый завет. Библейская миссия. - СЕО. - С.1491/. За даними Г.Булашева, "гори, долини,ліси і могили створені Богом з тією метою, щоб було де ховатися звірям /Канівський повіт/, або - що вони утворилися після потопу, а до потопу земля являла собою неозору рівнину…" На Вінниччині вважали, що гори насипані страшними велетнями, які жили колись. У літературній традиції гора символізувала внутрішню висоту людського духу, непохитність /"Стою - мов скеля непорушний"/П.Тичина/, страждання, муки, подвижництво /Іти на Голгофу/, велич і довголіття /"Возрадуйсь, граде на Дніпровій кручі, Із верховин п'ятнадцяти століть" /Б.Олійник/, безсмертя і святиню українців /Чернеча гора у Каневі - місце поховання Т.Шевченка/ та ін. О.Потапенко.

Громадська свічка - див. Свічка.

Д

Дажбог - див. Язичницьких богів символіка.

Дана - див. Язичницьких богів символіка.

Дзвонкова криниця - див. Криниця.

Дванадцять - символ космічного порядку і спасіння; Зодіаку; завершеності, вічності, повноти; сили, могутності. У багатьох міфопоетичних системах світу число 12 було символом 12 сузір'їв Зодіаку, символом довершеності. Воно відповідало геометричному дванадцятикутнику, символіка якого майже ідентична колу /див. Коло/. Біблійний Ієрусалим пронизаний символікою числа 12 /дванадцять воріт, дванадцять апостолів/. В Апокаліпсисі - 12 коштовних каменів. У Греції та Римі нараховувалося також 12 верховних богів. У епосі середньовіччя фігурують 12 лицарів Круглого столу. Етруська держава поділялася на 12 дрібніших земель, Ромул заснував інститут 12 лікторів. На Русі-Україні під Новий Рік готували 12 страв. Таку ж кількість трав клали дівчата під подушку на Івана Купала. У фольклорі фігурують образи 12 місяців-братів. Окрім того, в давнину рахунок 12 однорідних речей вівся дюжинами. Це число означало верхню межу відліку, завершеність, а, отже, силу, могутність. Не випадково історично споріднені слова "дюжина", "дужий", "дуже" /міцний, сильно/. Символічне значення мала так звана "чортова дюжина" - 13. Це число у багатьох народів символізувало смерть і водночас початок нового життя. Чому? Бо воно порушувало числову цілісність, а отже було небезпечне, зле. Як не парадоксально, але в Давній Русі 13 мало… священне, божественне забарвлення. Свідченням цього є те, що найголовніший храм Софія Київська мала рівно тринадцять куполів! О.Потапенко.

Дев'ять - символ образу трьох світів; закінчення, смерті; в іудаїзмі - символ істини, буття; оберіг від зловорожих дій; множинної величі; віддаленості; основи. Число 9 стало сакральним тому, що означало поняття "тричі по три" чи 3 3 . У стародавніх римлян, германців існував дев'ятиденний тиждень. Акад. Б.Рибаков пов'язував священність числа 9 із дев'ятьма місяцями виношування дитини. І все ж, за даними А.Голана, дев'ятка - це хтонічне число. У казках - дев'ятиголові змії, у міфах - гідри. За віруваннями етрусків, грім насилали "дев'ять богів". Про дев'ять ярусів підземного світу йдеться у міфах народів Америки, Скандінавії. У Дантовому пеклі - 9 кругів. При штормі дев'ятий вал - смертельний. На Україні число 9 часто зустрічається у родильних, поховальних обрядодіях. У Карпатах короваї робили саме 9 коровайниць. На Поліссі після заручин пекли 9 пирогів і несли невістці. Поширеним є це число у народній медицині. За даними З.Є.Болтарович, при болях у суглобах кінцівки мочили дев'ять разів у відварі сіна. На Полтавщині, Дніпропетровщині хворих купали у воді з "дев'яти бродів" чи відварі з 9-ти трав. Словники В.Даля, Б.Грінченка фіксують число тридев'ять /тобто 27/, яке означало "дуже багато", "дуже далеко" /Пор.казкове "тридев'яте царство"/. Із запровадженням християнства віруючі приносили особливі жертви за покійників у встановлені дні: "третини" - на честь Бога у трьох особах; "дев'ятини" - на честь небесних ангелів. О.Потапенко.

Демонології української символіка - символіка, пов'язана з образами чортів, відьом, домовиків, русалок, мавок, песиголовців, упирів та інших. Демонологія - це сукупність міфічних уявлень народу, яка спирається на віру в злих духів /демонів/. Демон /у грецькій міфології/ - це "узагальнене уявлення про певну невизначену і неоформлену божественну силу зла чи /рідше/ добра. Ранні християнські уявлення про демонів пов'язані з образом злої, демонічної сили. Демон - умовне позначення тих надприродних персонажів, які не є богами і займають порівняно з богами нижче місце в ієрархії /чи знаходяться на нижчих рівнях у даній міфологічній системі/. У більш вузькому і точному значенні демони - злі духи" /Мифы народов мира. - Т.1. -М.,1980. -С.366-367/. У час прийняття християнства український народ мав розвинену демонологію. Однак з часом саме під впливом християнства змінився погляд на демонологію: надприродну силу воно остаточно обернуло в силу злу, нечисту /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. - С.122-123/. Етнографи вважають, що переважна більшість образів української демонології має дохристиянське походження. Вірування народу в злих духів пов'язувалися з їх уявленнями про навколишній світ. До найпоширеніших в українській демонології образів належать відьми, русалки, мавки, домовики, упирі, вовкулаки, змії, песиголовці і т.д. Частина з них є генетичним продовженням та своєрідною трансформацією образу чорта, який, згідно народних вірувань, виник раніше, ніж із хаосу утворився світ. В.Милорадович розглядає питання походження образу чорта - фантастичної істоти, яка має аналогічні відповідники у цілого ряду народів. В австралійських дикунів душі померлих, яким відмовлено у похованні, перетворюються на інгів-духів, схожих на людей, але з довгими гострими вухами і хвостом. За новозеландськими уявленнями, душі померлих ідуть у ліси, стають злими духами і шкодять навіть своїм близьким. Китайці, індокитайці та індійці бояться душ непохованих, хворих на проказу, чуму, померлих насильницькою смертю та від пологів. У класичних народів непоховані душі також ставали злими духами-лаврами. У малоросів утопленики, тіла яких не були поховані, перетворювалися на водяників. Чортами стають і діти, вбиті матерями при народженні. Подібні факти дають підставу спеціалістам стверджувати, що тінь померлого - первинний тип надприродної істоти, духа - душі, генеалогія яких з часом втрачена, і що на основі уявлень про людську душу формувалися погляди і на інших духовних істот /Милорадович В. Українська відьма. - К.,1993. - С.26-27/. В українській демонології, як вказує С.Плачинда, за найдавніших часів чорт носив ім'я й подобизну Чорнобога - антипода Білобога /див. Білобог-Чорнобог/, що символізував світлі сили, все прекрасне на землі. Чорт є сином Чорнобога і Мари. Згідно легенди, чорт був один на весь світ, і ця самотність йому набридла. Тоді він пішов до Білобога просити собі товариша. Білобог дозволив чортові вмочити у живу воду палець і стріпнути ним позад себе. Із тієї краплі води повинен був з'явитися товариш. Однак чорт не послухав Білобога і замість пальця вмочив руку, а потім струшував позад себе краплі, в результаті чого з'явилася сила-силенна чортів, які стали творити Вирію зло. Тоді боги скинули їх з Вирію, і чорти летіли 40 діб. Нарешті Білобог промовив: "Амінь", і чорти назавжди лишилися саме на тих місцях, де перебували у вказаний момент: хто - у воді, хто - у лісі, хто - у полі і т.д. В українській міфології чорти є зооморфними й антропоморфними істотами. "Маленькі, чорненькі, вертляві, з ріжками, свинячим п'ятачком, копитцями і хвостом, вони були всюдисущі та надзвичайно живучі"/Супруненко В. Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців. - Запоріжжя,1993. - С.123/. Вони символізують таємничі надприродні сили, усі недобрі починання на землі. Чорти і похідні від них образи також є символами зла, незважаючи на те, що за певних обставин можуть допомагати людям. "Усякої надприродної сили круг себе первісна людина завжди бачила багато. Сила ця шкодила їй, особливо тому, що вона звичайно невидима, і людина своєчасно не знає, що має робити, і звідки чекати лиха. Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядковувалися всі інші сили: володарі хати й природи та шкідники життя - усі вони стали зватися бісами, і всі вони за християнства перейшли в силу злу, нечисту" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.138/. Баба - міфічна істота в образі жінки з довгим волоссям, яка убиває або до смерті залоскочує людей. Іноді в образі баби вбачали жіночу іпостась домовика. Цей образ вважають генетичним продовженням прадавнього символу богині родючості /Українська минувшина. - С.219/. С.Плачинда доводить, що з прадавнього символу життя, здоров'я, вагітних, родючості - баби - розвинувся сучасний образ Берегині /Словник української міфології. - С.13/. Таким чином, від одного прадавнього символу відмежовуються полярно протилежні: символ зла та смерті з одного боку /баба або дика баба/ та своєрідний символ ствердження життя і благополуччя /Берегиня/. Блуд - демонологічний образ, що символізує зло, яке, згідно з легендою, не встигло долетіти з неба до землі і зависло в повітрі. Блуд має здатність перевтілюватися з птаха у чоловіка, кота, собаку, світло тощо. Потрапляє до кожного, хто випадково зачепить його. На людину, до якої причепився блуд, чекає біда: вона не може втрапити додому, блукає на одному місці до повного знесилення. "Як кого Блуд візьме, то най буде яке мале, задурить чоловіка" /Кобилянська О. "Земля"/. Вихор символізував злу силу, яка призводить до психічної хвороби. Вихор є також символом душевного неспокою. Змальовувся у вигляді старого вусатого діда. Щоб урятуватися від вихору, який постійно міняє місце свого перебування, необхідно попасти у нього ножем. Відьма - один із найяскравіших персонажів української демонології. Її опис і характеристика досить детально представлені в етнографічній літературі. В українській демонології відьма символізує не лише абстрактне зло; інколи вона може виступати символом смертоносної виразки або навіть смерті, і в цьому руслі її дії подібні до вампірських /Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. - К.,1992. - С.432/. "Бліде зморшкувате обличчя, крючкуватий ніс, що ловить всілякі запахи, великі пожадливі губи, кожне око по п'ятаку, нерухомі повіки, які не може поворухнути навіть спрямований в очі сонячний промінь - ось портрет нечестивої істоти в образі жінки, без участі якої не обходилось жодне недобре діло на землі" /Народини. - С.127/. Недаремно етимологи пов'язують походження слова відьма з давньоруським іменником вhдь - "знання": слово відьма спочатку вживалося в значенні "та, що все знає", звідки розвинулося подальше "ворожка", а пізніше - "зла, сварлива жінка". Розпізнати відьму серед людей дуже складно: вона може бути старою і молодою, перевтілюватися у різні образи. Є дві категорії відьом: природжені та вчені. Першим таємнича сила відьмарства дається від природи, другі набувають її шляхом навчання від перших або ж отримують від чортів взамін на власну душу. Природжені відьми у своєму ставленні до людей доброзичливіші, ніж вчені. Інколи вони навіть допомагають людям спекатися від витівок учених відьом. Образи відьом яскраво змалював у своїх творах І.Нечуй-Левицький. Серед людей побутувала думка, що відьми псують корів, забираючи у них молоко, що вони накликають хвороби і висмоктують людську кров. Згідно легенд, зборища відьом відбувалися на голих вершинах гір. В образі української відьми злилися початки добра і зла. Їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. І хоч світлі наміри змальовуються не так яскраво, як протилежні їм темні, однак і в цьому відгомоні старовинних вірувань знаходимо в основі вічну ідеальну правду: перемогу світла над пітьмою скрізь, де розповідь не обмежується повідомленням якогось епізоду боротьби, а передає весь її хід /Иванов П.В. Народные рассказы о ведьмах и упырях//Українці. - С.432/. У сучасному житті українців відьма може бути символом недоброї, сварливої жінки, а також людини, яка багато знає і може впливати на хід подій. Вій - персонаж української демонології, який найчастіше постає в образі старезного діда з густими й довгими бровами та віями, через які нічого не бачить. Його погляд може бути смертельним для живих істот. Він має згубну, руйнівну силу, яка здатна провалити будинок під землю, а на його місці утворити водоймище. Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій навколо себе нічого не бачить через свої надзвичайно густі та довгі брови й вії. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом пов'язані повір'я "про недобрі очі та зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується" /Українська минувшина. - С.220/. Вовкулака - в українській міфології - людина-оборотень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка /Мифы народов мира. - Т.1. - М.,1980. - С.242/. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. "Вовкулака - це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає" /Воропай О. Звичаї нашого народу. - С.5-6/. Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені - це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені /обернені/ вовкулаки - істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у берлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. "Як тільки людина робилася вовкулакою, вона відразу ж з голови до ніг вкривалася звірячою шерстю і втікала від інших людей. На вовка теща могла обернути зятя за те, що він погано поводився з її дочкою; дівчина, кинувши стрічку на хлопця, який її зрадив, робила його вовкулакою; жінка, пов'язавши на шию чоловіка мотузку, домагалася того ж. Вовкулаки цієї категорії були жертвами відьом і не мали над ними ніякої влади" /Супруненко В. Народини. - С.134/. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло. Водяник - це злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища. Це перетрансформований образ скинутого з Вирію чорта, який за 40 діб потрапив у водне середовище і за наказом Бога там залишився. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією. Водяник найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти - дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей. Цей образ докладно описаний у "Лісовій пісні" Лесі Українки. Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді. Домовик - це "хатнє" божество, що опікується життям усієї родини, яка живе в одній хаті. Вважають, що домовиком ставав найавторитетніший, найшанованіший член родини, який помирав. Це був позитивний образ, язичницький символ добра і хатнього затишку. "Після скасування язичництва 988 р. церква зробила домовика образом негативним" /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.23/. І.Нечуй-Левицький теж звертав на це увагу, зазначаючи, що у давні часи домовик був богом хатнього вогню й печі і був, певно, добрим богом, а не дідьком. Літні сільські люди й зараз вірять у те, що домовики живуть на припічку і допомагають людям у веденні домашнього господарства. Є легенди, що багаті люди самі добувають собі домовиків: беруть малесеньке куряче яйце, кладуть собі під пахву і носять 9 днів; на десятий з нього вилуплюється домовик, який вірою і правдою служить своєму господареві /звідси прислів'я: багатому чорт дітей колише, в старій печі дідько топить/. Під впливом християнства образ домовика переосмислився і почав сприйматися як нечиста сила, що може завдавати шкоди в хаті. Він стає символом домашніх розладів, негараздів. "Якоїсь особливої однієї назви для домового бога в нас не склалося, але одною з них була, здається, Чур чи Цур та Пек. Цур і Пек так само оберігали родину, і в разі небезпеки на ворога пускали свого Цура й Пека закляттям: "Цур тобі, Пек!" Звідси й старі наші вирази: "цуратися" - відділитися, відійти від когось за межу Цура, "спекатися" - позбутися неприємного при допомозі Пека. Може сюди й слово: безпека, небезпечний /без Пека/. Чур або Цур, ст.сл. Щур, - це обоготворений предок, пор. пращур" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.125/. На Україні вважалося, що домовик міг бути і символом охорони домашнього вогнища, захистом сім'ї і символом злого духу та насланого на сім'ю нещастя. Лісовик - міфологічний образ, який, згідно легенд, втілювався в подобу дуже старого кошлатого діда. "Лісовик - малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці" /Леся Українка, "Лісова пісня"/. Його характерною особливістю була відсутність тіні. Лісовик є символом небезпеки, яка підстерігає людину в лісі. Образ лісовика перегукується з іншими міфологічними образами: мавок, чугайстра і навіть блуду. Лісовик збиває людей з дороги, усіляко шкодить їм. В українській етнографії побутує погляд на лісовика як на "пастуха від звіра", тобто істоту, що охороняла дрібних звірів від хижаків, мисливців. Лісовики створювали в лісах сім'ї і жили як звичайні люди. Мавки є різновидом русалок. Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення мавок вважають Карпати. Мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови. Щоб урятувати душу дитини, потрібно було на Троїцькі святки підкинути вгору хустину, назвати ім'я й промовити:"Хрещу тебе", і врятована душа попадала в рай. Якщо ж душа доживала до семи років і не потрапляла в рай, то немовля перетворювалося на русалку або мавку і завдавало людям шкоди /Українська минувшина. - С.223; Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. - С.49/. Песиголовці - міфічні велетні-людоїди, що вирізнялися нечуваною жорстокістю. Вони були дуже злими і кровожерливими. Песиголовці ловили людей, садили у глибокі ями, відгодовували, а потім їли. В.Супруненко описує це так:" Їжі для полонених не шкодували, годували їх пряниками, горіхами, цукерками. Періодично обмацували свої жертви. Якщо через шкуру прощупувались маслаки, то продовжували посилено годувати солодощами. Перевіряли ще й таким способом. Відрізали мізинець і дивилися: якщо текла кров, значить, жиру малувато; якщо крові не було, людей заколювали, різали й їли" /Супруненко В. Народини. - С.136/. Песиголовці мали вигляд дуже високої, вкритої шерстю істоти з собачою головою та одним оком посеред лоба. Песиголовці - сироїди /ті, які їли сире людське м'ясо/, мали одну руку й одну ногу. Зчіплюючись по двоє, вони дуже швидко пересувалися. Песиголовці є символом жорстокості. Польовик - один із різновидів нечистої сили, створеної чортом. Падаючи з Вирію, він за наказом Бога залишився у полі. Його уявляли чоловіком, що мав тваринні ознаки: шерсть, хвіст, кігті, крила, роги, телячі вуха і великі зуби. Польовик міг змінювати свій вигляд і вводити людей в оману. Русалки - це досить яскраві образи української демонології, що становлять собою богинь водоймищ. Вважалося, що ці молоді вродливі дівчата живуть на самому дні річок у чудових кришталевих палацах. Менш поширеною є думка про те, що русалки живуть під водою у гніздах, звитих із соломи і пір'я, украдених ними в селі під час Зеленого тижня. Русалки мають розкішне довге русяве або зелене волосся до колін. Цілий рік вони живуть у воді, а на землю виходять навесні, в чистий четвер, і гуляють до осені. Найбільше їх буває на землі від чистого четверга до свята Петра. Русалки гойдаються на вітах дерев, співають, танцюють, бігають по траві, кличуть людей, заманюють молодих хлопців своїми чудовими піснями і привабливою зовнішністю, а потім затягують їх у воду і залоскочують. Оберегом від русалок були хрест і полин /див. Євшан-зілля/. Батьківщиною русалок вважали річкові ями Дніпра. Звідси русалки розходилися по інших водоймах. Вони підбирали молодих дівчат-утопленниць та дівчат, що померли нехрещеними, і цим примножували свій рід. "За білоруським повір'ям, - зазначає В.Милорадович /Українська відьма. - С.22/, русалки - утоплениці, вони лоскочуть людей, а як їх упіймають, служать у людей до року і виконують різні роботи; харчуються парою. Проте таке уявлення про русалок як про дорослих дівчат і жінок зустрічається лише в поезії, літературі та живописі. Народові, принаймні в центральній Малоросії, воно чуже. Тут немає казок, пісень, повір'їв про таких русалок, немає і обрядів. Народові відомі лише русалки-діти. Це мертвонароджені, приспані матерями, взагалі нехрещені діти. До русалок належать також діти, вбиті матерями при народженні". Потойбічне життя русалок зображується темними фарбами: їм на тому світі темно; їхнім душам немає пристанища. Русалки носять біль у своїх душах і плачуться на матерів за те, що ті не змогли зберегти їх життя. Тепер народ вірить, що русалки - то душі утоплених дівчат та нехрещених дітей. Але був час, що дітей зовсім не хрестили, і можна думати, що тоді народ мав русалок за душі дітей або за людські душі, котрі, по смерті людей, зоставались на якомусь водяному просторі і блукали по ньому, приставши до царства водяних духів" /Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. - С.50/. Із сказаного можна зробити висновок, що русалки є символом спокуси, небезпеки, яка чатує на людину у воді. Вони є також символом душевної печалі і туги за земним життям. Русалки можуть виступати символом краси водної стихії. Скарбник - охоронець скарбів свого господаря, який після його смерті з'являється зі зграєю круків, щоб вирвати запродану йому душу. Інколи цей образ трактується по-іншому і пов'язується з законами та заклятими скарбами, які характеризувалися надзвичайними властивостями. Ці скарби поділялися на чисті /заховані людьми під час різних життєвих моментів/ та нечисті /такі, що перебували під охороною нечистої сили/. Скарбник /злий дух/ охороняв нечисті скарби. Після смерті господаря скарбу злий дух забирав його душу /Українська минувшина. - С.224/. В українській демонології скарбник є символом бездушності й хижацтва. Упир. Побутує кілька варіантів трактування цього образу. Згідно одних уявлень, упир є сином чорта й відьми. Живе він як звичайна людина, однак з-поміж інших вирізняється злістю. Згідно іншого вірування, упирі мають тільки людський вигляд, а за своєю суттю це є справжні чорти. Існує вірування, що упирі - це трупи відьом та інших людей, у які після смерті вселилися чорти і приводять їх у рух. Упирем може стати будь-яка людина, якщо її обвіє степовий вітер. Своїм зовнішнім виглядом упир може не відрізнятися від звичайних людей або ж відрізнятися дуже рум'яним кольором обличчя. Іноді упирями вважають дітей (з великою головою, довгими руками й ногами), які можуть передбачати майбутнє. Досить часто народна уява поділяє упирів на дві групи: живих та мертвих. Характерними ознаками мертвих упирів є те, що вони мають червоне обличчя, яке у домовині повернуте донизу. Мертвий упир ніколи не розкладається. Живий упир теж має червоне обличчя і дуже міцну статуру, яка потрібна йому задля того, щоб на своїй спині носити мертвого упиря. Мертвий без живого не може бути шкідливим, оскільки сам не має здатності ходити /П.С.Ефименко. Упыри /из истории народных верований// /Українці. - С.499/. О.Афанасьєв стверджує, що упирі - це злісні блукаючі мерці, які за життя були чаклунами, вовкулаками або людьми, яких не приймала церква /вбивці, єретики, боговідступники/. Уночі упирі встають зі своїх гробів і ходять по світу. Вони заходять у хати, накидаються на сонних людей /найчастіше - на немовлят/ і висмоктують їхню кров /потинають/, в результаті чого людина помирає. Вони можуть розгулювати по землі до співу перших півнів, а потім кидаються до своїх могил. Щоб позбавитися від упирів, люди відкопували їхні могили і пробивали груди мерця осиковим кілком. Якщо це не допомагало, труп спалювали. Упирів вважали причиною засух, неврожаїв, епідемій. В українській демонології упир є символом зла, смерті, біди, епідемій та стихійного лиха. Чугайстер /лісовий чоловік/ - фантастичний демонологічний образ, який своєю поведінкою нагадує лісовика. Зовні це дуже високий, покритий довгим волоссям /або одягнутий у біле/ чоловік. Чугайстер - це заклята чаклунами людина. Харчується мавками. Людей не зачіпає, ставиться до них доброзичливо /Українська минувшина. - С.225/. Л.Довбня.