СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,

Храму православного символіка - це символіка архітектури, складових частин, форм та ін. Храми православної церкви у різні віки мали різну форму й символіку. Напр., храм у вигляді хреста означав, що Хрест Христа - "основа Церкви і ковчег спасіння для людей"; храми круглі означали вічність церкви і Царства Небесного, оскільки круг - символ вічності, що не має ні початку, ні кінця; храми у вигляді восьмикутної зірки знаменували Віфлеємську зірку і Церкву як провідну зорю до спасіння у житті майбутнього..." /Наст.кн. - Т.4. - С.29-30/. Святі отці церкви пропонують таку символіку духовного значення храму: "Зовнішній вигляд храму знаменує Дім Божий, як всі творіння Божі..., як Господа Ісуса Христа, як Вселенську Церкву - тіло Христове, як людину, що рятується у Христі через Церкву, ніби у кораблі-ковчезі спасіння, як Царство Боже, яке починається на землі і вповні здійснюється в грядущому Небесному Царстві". Православний храм символізує перш за все Царство Боже в єдності трьох його сфер: Божественної, небесної, земної. Храм має тричленну структуру: алтар, власне храм і притвор /чи трапеза/. Алтар храму мав кілька символічних значень: 1. Місце перебування триєдиного Бога. 2. Божественна природа Христа Спасителя. 3. Дух людини. 4. Рай або Царство Небесне. Середня частина, власне храм, символізувала: 1. Місце небесного буття, ангельських істот і праведних людей, які перейшли від смерті у життя вічне, нетлінне, тобто у Небесну Церкву. 2. Людську душу Христа Спасителя. 3. Душу людини. Притвор знаменував: 1. Сферу земного буття у Кожному творінні - світ, який підлягає законам простору й часу. 2. Людське тіло Христа Спасителя. 3. Тіло людини. Освячений особливим чином, увінчаний хрестом і прикрашений святими іконами, православний храм в цілому символізував "прекрасне знамення усього Всесвіту на чолі з Богом - його Творцем" /Наст.кн. - С.25-26/. О.Потапенко.

Хрест - символ Дерева Життя; "світової осі"; поєднання двох протилежностей; союзу духовного принципу і принципу світу явищ; страждань, муки, боротьби; світла; агонізуючої болі життя; творіння та знищення /символіка розп'яття/; Логоса, Слова, боголюдини; перемоги життя над смертю; перетину Небесного і земного /у християнстві/; спасіння через страждання. За даними А.Голана, культ хреста був відомий ще у 7 тис. до Різдва Христового в Сірії, Ірані, Турції. У 5-4 тис. до н.е. хрест поширився у Європі. Віддавна хрест був язичницьким символом, який носили на грудях єгиптяни, ассірійці, етруски, індійці, народи Африки, Океанії. Як християнська емблема, причому узаконена церквою, він утвердився лише у 4 столітті н.е. Вчені називають різні витоки символіки хреста. Найпоширенішими є думки, що він символізував сонце, перехрестя, світове дерево, чотири сторони світу. Існує теорія, що прообразом хреста було схематичне зображення птаха, дерев'яний пристрій для добування вогню /два шматки дерева складені навхрест, які терли один об одного/. Різні за формою хрести мали й різну символіку. Напр., Андріївський хрест означав союз Верхнього та Нижнього світів, грецький /свастика/ - шлях периферійних сил, розвиток; хрест із півмісяцями на кінцях - чотири фази місяця. Хрест у вигляді літери Т уособлював рівновагу протилежних принципів, був знаком посвячених. Загальне значення хреста - це поєднання протилежностей: позитивного /вертикального/ з негативним /горизонтальним/, вищого з нижчим, життя та смерті /Керлот Х. Словарь символов... - С.271/. Головною ідеєю розп'яття на хресті є "переживання сутності антагонізму", агонізуючий біль життя, творення і знищення. Православ'я тлумачить хрест як "знаряддя рятівної смерті Господа нашого Ісуса Христа, символ Нового заповіту, символ перемоги над смертю, перетину небесного і земного, що знаменує предковічну таїну створення всесвіту" /Наст.кн. - Т.4. - С.725/. На Україні хрест був зовнішнім знаком приналежності людини до християнської віри, магічним оберегом від хвороб, нещасть. Перед початком кожної справи треба було перехреститися. Це ж саме робили, почувши перший грім, побачивши місяць-молодик та ін. На Гуцульщині вивішували дерев'яні хрестики на воротах, колодязях, дверях як оберіг. "Одночасно виготовляли воскові хрестики, які прикріплювали на всі стіни і сволок у хаті, до хліва, стайні і навіть на роги худоби. На мисках, горщиках малювали крейдою теж хрести, щоб чорти і відьми не могли протягом року зашкодити людині і худобі... З метою відвернення епідемій у деяких селах /в чотирьох його кінцях/ ставили осикові хрести /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С.261-262/. Поширеним видом орнаменту, вишивки, писанок, культових, обрядових предметів на Україні був саме хрест. Пекли навіть хрестопоклонний хліб, що формою нагадував хрест. О.Потапенко.

Хресного знамення символіка - це символіка покладання на собі знаку хреста /у віруючих/. Як відомо, хрест /див. Хрест/ ліг в основу всіх церковних таїнств. За християнськими догматами, коли люди покладають на собі знак хреста, то "відчиняються ворота, через які сходить на віруючих благодать Святого Духа, яка перетворює в душах земне на небесне", скидає гріх, перемагає смерть. Хресне знамення роблять правою рукою. Для цього з'єднують три пальці разом на знак того, що є Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий. Вони є одне, тобто Бог єдиний. Два інші пальці пригинаються до долоні. Це символізує те, що Бог Син - Ісус Христос - є істинний Бог та істинна людина. Складені таким чином пальці покладають на чоло, щоб Бог освятив розум того, хто хреститься, потім - на груди, щоб Бог зробив добрим серце, а потім на праве і ліве плече, щоб Бог освятив вчинки. Щоб творити добро всім тим, хто потребує допомоги. З такими думками на серці, осіняючи себе хресним знаменням, кажуть: "Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа", а відтак, схиляючи голову, кланяючись, мовлять: "Амінь". Хресне знамення символізує заклик імені Божого і славлення Господа. На Україні воно освячувало початок і кінець багатьох буденних справ, ритуалів. У народі вірили, що саме хресне знамення - надійний оберіг від усякої нечисті. Ось як пише митрополит Іларіон: "При запалюванні світла ввечері треба конче перехреститися, бо до хати входить бог вогню. Пивши воду, перехрестись, а то нечисть влізе тобі до нутра з водою. Коли починається цілий буханець, то перше, ніж його різати, треба його тричі перехрестити зо споду ножем... Лізеш у воду, перехрестись, входиш в ліс, так само перехрестись, щоб полісун не причепився й не збив тебе з дороги. Падає вночі зоря з Неба, перехрестися, бо то людина померла. Коли позіхаєш, перехрестися, щоб ротом не влізла в тебе нечиста сила..." /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.329/. Цікаву гіпотезу щодо хресного знамення висунули українські вчені Р.С.Фурдуй та Ю.М.Швайдак /директор інституту космософії в м.Києві/: "Під час ритуалу хрещення /покладення хресного знамення/ за православним обрядом людина по черзі прикладає кінчики трьох з'єднаних пальців до лоба, пупка, правої чи лівої ключиць. Оскільки кожен палець, як ми уже зазначали, випромінювач екситонного струменю, то при цьому рухові виникає фонний канал, що повторює траєкторію трьох перстів /пальців/. В утвореному іонному каналі можливе виникнення електронно-позитронного струму... Потім... запалюється "німб"... На думку вчених, таким чином здійснюється зв'язок людини - енергетичний та інформаційний - з Космосом! /Фурдуй Р.С. Прелесть тайны. - К.,1992. - С.154/. О.Потапенко.

Христос Ісус - символ Єдиного Господа, Спасителя, Месії, Боголюдини; Вічного життя; Воскресіння; Радості світу; звільнення від земних пут, гріховності; перемоги Духа над матерією; спасіння людства від загибелі. Ісус Христос - боголюдина, яка вміщує в собі всю природу Божу; друга Особа Пресвятої Трійці, Син /Слово/ Господа Вседержителя. Християнські канони закликають вірити "в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця рожденого перше всіх віків Світло від світла. Бога Істинного..., рожденого, несотвореного, єдиносущого з Отцем..." /Пошир. катехизис Православної Церкви Христової. - К.,1992. - С.45/. Вчені дотримуються різних точок зору щодо особи Христа. Одні вважають, що в м.Назареті існував подібний проповідник, інші вважають його суто міфологічною постаттю. За біблійними канонами, Христос, витерпівши ганебну диявольську страту на хресті, помер, проте і воскрес. Через хрест засяяло вічне життя. Христос знищив головну опору диявола і перетворив хрест на вічну перемогу добра над злом і смертю. У міфології смерть Христа усимволізовує процес повного звільнення людини від земних пут, гріховності. Шлях страждання є одночасно шляхом очищення, воскресіння, нескінченності бога із кінечної людини. Тобто, містерія Ісуса Христа значить: "Людина повинна народитися двічі, перший раз - фізично, вдруге - духовно, і тоді вона знову набуде своєї єдності з Богом" /Бауер В. та ін. Енциклопедія символів. - С.188/. Православ'я стверджує, що наше "спасіння Ісус Христос здійснював ученням своїм, життям Своїм, смертю Своєю та воскресінням Своїм /див. Різдво/. Учення його буває для нас спасінням, коли ми приймаємо його всією душею і чинимо відповідно до нього..." О.Потапенко.

Хустка /хустина/ - символ прихильності, любові; переходу в інший соціальний стан; вірності в коханні; прощання, скорботи; матері; квітучої душі українки. Колись на Україні хустки вишивалися сріблом, золотом, шовком. Веселкові, мережені, вони символізували квітучу душу, високі естетичні смаки українських жінок. Водночас хустка символізувала перехід дівчини у владу чоловіка. Заміжній жінці категорично забороняли "світити" волоссям, бо це прирівнювалося до зради. Злочином вважали також зривання хустки з голови жінки. У середні віки існував добрий звичай: коли козаки вирушали з військом у похід, то кожна дівчина давала нареченому хустину як символ вірності в коханні. У Т.Шевченка читаємо: Дарувала шиту шовком хустину, Щоб згадував на чужині. При сватанні дівчина перев'язувала хустиною руку парубка. Це символізувало згоду на заміжжя /Воропай О. Звичаї нашого народу. - С.317/. Водночас хустка була символом трауру, прощання. Нею вкривали обличчя загиблого козака: Дай же, дівчино, хустину, Може в бою де загину - Накриють очі темної ночі, Легше в могилі спочину. На осідланого коня, якого вели за домовиною козака, теж клали хустину: Ведуть коня вороного, Розбиті копита... А на ньому сіделечко, Хустиною вкрите. Протягом століть хустка була на Україні найдорожчим подарунком. Водночас хустина символізувала найдорожче: рідну домівку, матір: Вона її на люди берегла. І щось в очах світилося дитинне. Коли зі схову вносила хустину І лагідно тулила до чола.

І хата щастям повнилась ущерть -Бач, угодив, - підходила до люстра - Така вже ловка. Бережу на люди Та ще - ти ж, синку, не лякайсь - на смерть. /Б.Олійник/.

О.Потапенко.

Ц

Цар - символ необмеженої влади, могутності і самодержавства; символ сліпої віри і водночас болісної зневіри; вічної боязні, німої покори, а також глибокої поваги; необмеженості в правах, бажаннях і рішеннях; недосяжності й відповідальності. Слово "цар" сягає давньоруського царь, що виникло при швидкому темпі мовлення із цесарьЮцьсарьЮцсарьЮцарьЮ укр. цар. Давньоруське цьсарь походить від праслов'янського cezar "імператор". Цезар - власне ім'я римського диктатора, політика. В XI ст. /у час правління Октавіана/ лексема цезар почала вживатися у значенні титулу імператора. В українській літературі слово цар постає символом необмеженої влади, самодержавства, недосяжності: Я... Ми повелим! Я цар над божіїм народом! І сам я бог в моїй землі! Я все! /Т.Шевченко/. Нерідко воно асоціюється із злом, насильством, гнобленням: Безбожний царю! творче зла! Правди гонителю жестокий! Чого накоїв на землі! /Т.Шевченко/. Слово цар набуло широкого вжитку в усній народній творчості. Зокрема, як символ віри й надії народу, воно зустрічається у щедрівках та колядках, де асоціюється з образом Бога: ...Пастирі з ягнятком... На коліна припадають, Царя-бога вихваляють. - Просим тебе Царю, Небесний владарю, Даруй літа щасливії. Такі ж асоціації відбиваються у прислів'ях та приказках: "Ніхто проти Бога та проти царя", "До Бога високо, до царя далеко", де цар виступає символом недосяжності. З різними символічними значеннями це слово вживається в народних казках. Зокрема, в казці "Летючий корабель" цар постає символом неприборканості бажань, у казці "Про жар-птицю та вовка" - символом справедливості. Нерідко у фольклорі зустрічаються словосполучення з лексемою "цар", які символізують красу, велич, неповторність: цар-дівиця, цар-дзвін, цар-гармата; цар звірів - лев, птахів - орел та ін. Л.Довбня. Центр - символ влади; важливості; вічності. Спрямованість від кола до центру символізує рух від зовнішнього до внутрішнього, від форми до змісту, від тимчасового до вічного. Згідно з міфологічними поглядами індійців, у тій точці, де перетинаються спиці колеса /тобто в центрі/, знаходиться Бог. "У структурі космосу центральне місце завжди залишається для Творця, тому він виявляється оточеним круглим німбом /який виникає у результаті перетину небесної сфери зі сферою земною/, оточений концентричними колами, у тому числі колом Зодіака, дванадцятимісячного циклу земного життя, з поділом на чотири частини, що відповідають відразу і порам року, і тетраморфам" /Керлот Х. Словарь символов. - С.561/. Досить часто люди шукають духовний центр певної місцевості, щоб саме на ньому збудувати храм, оскільки, згідно вірувань, це місце охороняють добрі магічні сили. Духовний центр може розглядатися як першоджерело всіх існуючих на землі релігій і духовних традицій. Центр становить собою точку перетину двох осей плоского хреста чи трьох осей об'ємного хреста. В останньому випадку він символізує безмежність простору. В українській літературі слово центр вживається як символ важливості: "Нудно, важко, навіть просто неможливо жити без любові до чогось або до когось, - жити, не віддаючи чи не всього себе цій любові... Чи не вона - той центр, що довкола нього кружляє життя людини?" /Ю.Шовкопляс/. Л.Довбня.

Церква - символ вічного Бога; спасіння, радості, любові; берегині усього прекрасного; доброчинності й чистоти; духовного єднання; освіти та культури. За Біблією Церква - це сукупність усіх християн, що об'єднані між собою вірою і любов'ю Христовою. Це сукупність людей однієї віри, а не та будівля, куди віруючі ходять молитися і яку називають Храмом Божим. Церква - це входження в життя воскреслого Ісуса Христа, віднайдення життя вічного, "радості та миру в Дусі Святому". Це чекання Царства; не якогось "іншого світу", а завершення всього суттєвого, всього життя в Хресті /Наст.кн. - Т.4. - С.456/. За християнськими догматами, Церкву "встановив Сам Господь Ісус Христос", який є Вічним її Головою. Церква Христова Єдина. "Вона одне суцільне тіло, що має Єдину Голову Христа Господа і одушевляється Єдиним Духом Святим /Митрополит Михайло. Поширений катехизис... - С.69/. Водночас розрізняють Старозаповітну, Новозаповітну та Небесну Церкви. До Небесної Церкви, Церкви Слави належать сонми ангелів, душі /духи/ святих людей, Діва Марія. Церква не перестає бути святою, хоч у ній перебувають і грішні люди - подібно як ліс не перестає бути живим, хоч у ньому є й сухі гілки й дерева /Поширений катехизис... - С.77/. Церква свята, бо освячена Ісусом Христом. Вона - Соборна чи Вселенська, бо "вміщає в собі правовірних усіх часів, країв і народів. Церква іменується ще й Апостольською тому, що "вона безперервна і незмінно оберігає вчення, прийняте через апостолів і переємство Дарів Благодаті Святого Духа..." Церква (крім місця культових відправлень) є осередком громадського спілкування та святкового дозвілля. Як твердиня православної чи католицької віри, відігравала значну роль у збереженні пам'яток історії та мистецтва України. До Церкви йшли селяни не лише у релігійні свята, а й зі своїми життєвими потребами. Саме тут відбувались молебні процесії для забезпечення врожаю та запобігання стихійним лихам. Під церквою збиралися сходи для вирішення громадських питань, тут слухали мандрівних богомольців /Українська минувшина. - С.163/. Українська Церква з самого початку свого розвитку мала Святе Письмо - символ найпершого й найголовнішого джерела духовного життя. Архітектура Церкви мала також вагому символіку /див. Храму православного символіка/. Т.Товкайло.

Ч

Часник - див. Їжі та харчування українців символіка.

Чебрець - див. Ботанічна символіка.

Числова символіка - символіка, пов'язана із стародавніми віруваннями у магічну природу числа. Практично у всіх культурах світу числа мали сакральне значення, виражали не лише кількість, а й різні ідеї - сили. Сприяло цьому релігійно-філософське вчення піфагорійців /VI-IV ст. н.е./. "Головним постулатом піфагореїзму було уявлення про число як основний принцип усього існуючого. Числа розглядалися піфагорійцями як символи, що виражали певні ідеї й етапи становлення та трансформації Всесвіту" /Слов'янське мовознавство: Доповіді. - К.,1993. - С.21/. Піфагор вважав, що у світі "все розташовано у відповідності із числами". За Платоном, число - це сутність гармонії, а вона - основа космосу і людини, їх синхронізації. Глибоку символіку на Україні мали числа 1, 3 /див. Три/, 9 /див. Дев'ять/, 12 /див. Дванадцять/. У світовій символіці число 1 означає буття, відкриття людині духовної сутності, містичний Центр, Вищу силу. Воно було також символом духовної єдності, божественності, прирівнювалося до світла /Керлот Х. Словарь символов. - С.576/. Особливе місце у житті українців займав порядковий числівник перший. Безперечно, його символіка значною мірою зумовлена сакральною одиницею. "Так, - вказує Т.Б.Лукінова, - спеціальна увага приділялася, напр., першому снопу, зжатому в жнива на полі, першому плоду з дерева, не кажучи про першу дитину в сім'ї чи перший приплід у худоби. Це "перше" наділялося магічною силою... Так, у деяких районах України немовля вперше годує не мати, а жінка, що вже годувала свою дитину... На першу річницю існує звичай першого підстригання волосся у дівчаток трьох-п'яти років. Чимало обрядів пов'язано у слов'ян з першими діями в сільськогосподарських роботах: урочисто проводилась перша весняна оранка, початок сівби, перший вигін худоби на пасовиська, початок збирання врожаю і т.ін." /Лукінова Т.Б. Категорія кількості як елемент духовної культури давніх слов'ян//Слов'янське мовознавство. - К.,1993. - С.23-24/. Менш поширеними, але магічними числами на Україні вважалися також 4, 7, 13, 24, 40. Напр., чимало обрядодій виконувалося "на чотири сторони"; "чортова дюжина" /див. Дванадцять/ була вісником біди, нещастя. Число 40, як правило, побутувало у родильній, весільній та похоронній обрядовості. Сакрально-символічну роль мали і поняття "парне-непарне". Причому у деяких регіонах "парне" розглядали як щасливе число, а в інших - як "нещасливе". Напр., на Поліссі число сватів, коровайниць було непарне. І донині на урочисті свята беруть непарну кількість квітів /букет з парним числом кладуть у труну покійнику/. За останніми даними сучасних вчених-ізотериків, священними є числа Пі /3,14.../, "золотий перетин" /1,61.../, "шлюбне число Платона" та ін. О.Потапенко.

Чоботи - символ достатку; родинної злагоди; соціальної приналежності до певних верств населення; могутності; державної сили народу; волі. Чоботи - зшите шкіряне взуття, яке було відоме на території України ще за давньокиївської доби. У літописних уривках про похід князя Володимира на болгар і на Корсунь знаходимо оповіді про перемогу князя над ворогами. Але побачивши, що вони в чоботях, лякається і радить їх відпустити, а шукає собі підлеглих серед тих, хто сидить у личаках, бо Добриня йому сказав: "Подивився я полонених /колодників/, а вони всі в чоботях. Ці дані нам не платитимуть". І хоч болгари присягли на мир, але в залежність до Володимира не потрапили /Шевчук В. Мисленне дерево. - С.277/. У такому контексті чоботи є символом могутності, державної сили, народної волі. І хоч чоботи мають давнє походження, у селянський побут вони ввійшли набагато пізніше - лише наприкінці XVIII ст., та й то здебільшого серед заможного населення, і слугували символом соціальної належності до панівних верств. Сап'янці /чорнобривці/ - святкові жіночі чоботи з особливої шкіри - сап'яну - червоного, зеленого, жовтого кольорів із трохи задертими носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Виразно оформлені орнаментом сап'янці носили головним чином дуже заможні жінки. У бідноти коли й були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину. І вдягали їх найчастіше тільки на свята. Народні прислів'я відображають уявлення українців про статус, роль і значення чобіт у побуті: "Лиха тому зима, в кого кожуха нема, чоботи - ледащо, а їсти нема що", "Щоб то був за швець, коли б усім на один копил чоботи шив", "Швець без чобіт, а тесля без воріт", "Правда в постолах, а кривда в чоботях". Чоботи були важливим обрядовим символом. Напередодні весілля дівчина вишивала молодому та його батькам сорочки, а юнак у свою чергу мав пошити тещі ялові чоботи. У весільній пісні співається: "Оце тії чоботи, що зять дав. Та й за тії чоботи дочку взяв". У цьому випадку вони відігравали роль символу родинної злагоди, любові, взаєморозуміння. Л.Кожуховська.

Човен - символ божества потойбічного світу; символ останнього шляху богів та людей; у християнстві /ковчег-човен/ - символ сили, яка оберігає усе і всіх; материнського черева; у фольклорі, літературі - символ розлуки, Місяця. У сиву давнину люди вірили, щоб потрапити у потойбічний, підземний світ, треба перепливти море чи річку. "Ці уявлення, - вказував А.Голан, - привели до виникнення таких поховальних обрядів, як поховання у човні, який відправлявся у відкрите море, чи поховання з човном, чи спорудження надмогильної плити у формі човна". Човен був ритуальним предметом у народів Скандинавії, Єгипту, Океанії, Русі-України. "Царство мерців, - писав митрополит Іларіон, - було далеко за морем, куди вела річка. Ось тому в давнину часто клали мерця в човна чи в видовбане дерево, щоб цим човном небіжчик легко дістався річкою до Раю". Інколи язичники спалювали своїх співплемінників у човні. Міфічний човен із мерцями відомий європейцям за легендою про "летючого голландця" /корабель, команда якого мертва із незрозумілих причин/. У християнстві загальновідомий є образ човна-ковчега, що символізує силу, яка зберігає усе суще і гарантує його відродження /Керлот Х. Словарь символов. - С.246/. Окремі дослідники вважають, що ковчег є також символом людського серця, материнського лона. На думку К.Сосенка, у щедрівках "золотий човник, в якім сидить або лежить "білий молодчик", срібні весла при човні" символізують священний для язичників Місяць. В українському фольклорі, літературі човен символізує розлуку, прощання: А молодий козаченько Сідає в човенце, Стиснув руку, махнув веслом: Прощай, моє серце. Аналогічний образ-символ постає і в поезії Б.Олійника "За тобою": На човнах золотих Заплива молодик За тополю... За тобою лечу, Журавлино ячу За тобою... О.Потапенко.

Чорт - див. Демонології української символіка.

Чотири броди - символ тернистого шляху життя кожної людини; гідного людського віку; людських знань, досвіду; норм моралі; невідомого, часто небезпечного життєвого вибору; історії і долі українського народу. Короткий тлумачний словник української мови /за ред. Д.Гринчишина/ слово "брід" тлумачить як "мілке місце ріки або озера, зручне для переходу або для переїзду". Поетичний образ чотирьох бродів зустрічаємо у народних піснях, зокрема, "Розлилися води на чотири броди", "Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай". Брід, як символ невідомого, часто небезпечного життєвого вибору зустрічається у народному прислів'ї "Не спитавши броду, не лізь у воду". Брід у незнайомій життєвій ситуації - воді - є останньою надією на порятунок. У житті трапляються випадки, коли людині необхідно зробити рішучий крок, що повністю змінить її життя. Чи перейде успішно людина "ріку життєвих невдач", чи спіткнеться і упаде? У такому розумінні брід може бути символом людських знань, досвіду, норм моралі, що утримують від хибного кроку. У тяжкі хвилини такі знання допомагають людині вийти із критичної ситуації. У М.Стельмаха є роман "Чотири броди". Це своєрідний гімн красі і мудрості народу, його відданості рідній землі, лебедина пісня письменника. Слово брід стає символом, що найповніше розшифровується в тексті Сагайдаком:" - А от є інші в людини броди: блакитний як досвіт, - дитинства, потім наче сон, - хмільний брід кохання, далі - безмірної роботи і турботи, а зрештою - онуків і прощання". Повторені в тексті багато разів броди-символи разом з іншими бродами-козацькими весь час перекликаються із заголовком про чотири броди. Отже, чотири броди як літературний символ означає тернистий, тяжкий життєвий шлях, по якому має пройти кожна людина. І на тому шляху зустрінуться броди боротьби за добро і правду, кохання і пристрасті, біль і розлуку - що людина пізнає за життя. Образ чотирьох бродів у романі М.Стельмаха виписаний одухотвореним і високим пісенним ладом, його ніби супроводжують звуки незримої кобзи. Це взірець мистецької довершеності, яку Євген Гуцало порівняв із картиною, що рукодільниці заполоччю вишили б на полотняному рушнику, яку б народні умільці розпеченим залізом випалили на дубовій дошці або нетлінними фарбами розписали на глазурованому глечику чи полумиску. "Лексичне багатство прози Михайла Стельмаха - з бездонних мовних криниць народу, де били і б'ють чисті джерела". Л. Кожуховська.

Чумацький Шлях - символ Галактики; нескінченності, зоряного світу; довгої і небезпечної дороги; символ астральної прабатьківщини; національної історії та культури; шляху у Вирій, "рай-пекло", у небо та ін. Чумацький Шлях - срібносяйне скупчення зірок, що навпіл перетинає нічний небосхил. Це - наша Галактика, яка нараховує понад 100 мільярдів зірок, наш рідний дім. За даними В.Ужченка, окрім цієї назви на Україні побутували ще й такі як "Зоряна Дорога, Солом'яна Дорога, Чумацька Дорога, Дорога Молокова, Дорога в Єрусалим". У народів колишнього СРСР існували й інші найменування Чумацького Шляху: "Сріблиста дорога, Туманна Дорога, Дорога Овець, Варта Ночі, Тещина Дорога, Дорожні Зірки і навіть Небесна Тріщина та Зорі Дівочі" /Ужченко В. Народження і життя фразеологізму. - К., 1988. - С. 175/. На Україні, за даними Г.Булашева, Чумацький Шлях вважали у деяких регіонах "дорогою з Москви в Єрусалим". У Вінницькому повіті - "дорогою Божої Матері в Єрусалим", "дорогою, яка веде душі померлих людей на небо /Холмська Русь/", "дорогою, проведеною небом, яка служить для вказування птахам путі у вирій", "дорогою, одна половина якої /до перетину посередині/ веде в рай, а друга - в пекло /Грубешівський повіт/". Дуже цікаве і символічне значення мав Чумацький шлях у Подільській губернії. Його "вважали дорогою, яка означає, що стільки має народитися людей на землю; перш ніж настане кінець світу, скільки на цій дорозі зірок" /Булашев Г.О. Український народ. - С. 250/. І все ж найпоширенішою є назва Чумацький Шлях. Дослідники пов'язують її із чумаками, торгівцями ХУ-ХІХ ст., які були чи не головними "експортерами-імпортерами" на Україні. Їх шлях був довгим і небезпечним, политим солоним потом і кров'ю. Вночі вони орієнтувалися саме за цим сузір'ям. Отже Чумацький Шлях усимволізовував нелегкі життєві дороги, своєрідний орієнтир у пітьмі, хаосі. На думку Б.Чепурка, первісною назвою Чумацького Шляху була "Молочний шлях". Він підкреслює: "Культ корови-годувальниці близький українцям. Молоко - складна за будовою емульсія, щось перехідне між водою і твердими тілами, символізує сонцерух... Стає зрозумілим трактування молока /купання в молоці символізує омолодження/ як еманації творящих небесних вод, живої, вимовної прасили, Божої криниці, життєвого праджерела..." /Чепурко Б. Українці. - С. 65/. Отже, Молочний /Чумацький/ Шлях символізує життєву енергію Космосу, вічність. У сучасній поетичній мові Чумацький Шлях усимволізовує велич і трагізм української історії, національної культури. Упаду я зорею, Мій вічний народе, На трагічний і довгий Чумацький твій Шлях. /В.Симоненко/. О. Потапенко.