СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,
.docРусалка - див. Демонології української символіка.
Рута-м'ята - див. Ботанічна символіка.
Рушник - символ злагоди, любові; краси; подружньої вірності; щасливої долі; символ працьовитості; чистоти почуттів українців; високих естетичних смаків; лагідності; поетичності душ; гостинності, незрадливості; надії; побажання добра; прощання; захисту від злих сил. Мамині, чисті, святі рушники... Їх символіка прихована сивиною століть, зумовлена кольором, функціями у житті людини, вишивкою, семантикою руки, від назви якої і походить це слово. А справді, чому саме рушники /а не шапка чи ковдра, наприклад/ стали сакральними для українців? Світова міфопоетична система розглядає руки, підняті вгору, як символ моління, самозахисту. Водночас рука означала авторитет, силу, покровительство Бога /"Все в руках Божих"/. Зімкнуті руки персоніфікували єднання у пару /сексуальне значення/, дружбу, солідарність перед небезпекою. Білий колір /див. Білий/ рушників, їх вишивка /див. Вишивка/ мали також глибоку символіку. Все це і зумовило сакралізацію рушника. Рушник виконував символічну роль при будівництві оселі /див.Хата/. Головним атрибутом під час закладин дому був рушник, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль та чашка води чи вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: "Господи, допоможи". У новозбудовану хату входили також з іконою, вишитим рушником, хлібом-сіллю. Все це символізувало надію на добро і щастя у житті людини. Рушник був обличчям оселі українки. По тому, скільки і які були рушники, судили про господиню, її дочку. З рушником приходили у дім до породіллі, ним благословляли у самостійне життя дітей. На весіллі рушниками пов'язували молодих, старостів, сватів, прикрашали вільце, вистеляли дорогу від порогу до столу. В останню путь проводжали людину також з рушниками /пов'язували руки учасникам траурної процесії, опускали на спеціальних рушниках у домовину/. Дорогих гостей зустрічали хлібом-сіллю на вишитому рушнику. Прийняти рушник, поцілувати хліб символізувало злагоду, духовну єдність. Рушник був мірилом працьовитості юнки. За народними віруваннями, дівчина, яка не надбала собі рушників, заміж не вийде. Як декоративна оздоба рушник надавав хаті святковості, урочистості, національного колориту. Вони вражали багатим декором, соковитістю барв, розмаїтістю орнаменту, що мав глибоку символіку. Рушники із голубами, квітами, деревами життя виконували оберегову функцію /див. Обереги/. В.Скуратівський підкреслював: "Рушник. Він пройшов крізь віки, він і нині усимволізовує чистоту почуттів, глибину безмежної любові". У фольклорі, літературі рушник символізує чистоту почуттів, глибоку любов, вірність тощо: "І вже коли б я поклонявсь іконі, То лише їй у німбі рушника" /Б.Олійник/, "Да поможи, Боже, на рушничок стати, Тоді не розлучить ні батько, ні мати" /Н.тв./. О.Потапенко.
С
Сало - див. Їжі та харчування українців символіка.
Сап'янці - див. Чоботи.
Свиня - символ плодючості, бруду, жадібності, нахабства, впертості; нечистих, гріховних звичок людей. Поведінку свині складають її основні звички /рити землю, лізти в город, купатися в болоті, вперто кудись лізти/. Через це образ свині, кабана, поросяти дуже рідко отримував позитивні риси. Свиня - це символ бруду: "Свиня хоч і скупається, та й знов у болоті валяється", "Свиня не з'їсть, поки не поваляє", "У свині своя звичка: як не в реп'яхах, то в болоті"; нахабства, впертості і влізливості: "Дірка в плоті, свиня лізе", "Посади свиню за стіл, а вона й ратиці на стіл", "Свині тільки рило просунути, а там і вся пролізе". М'ясо цієї тварини було неприємним для євреїв і мусульман. Більшість із них навіть не використовували це слово. Замість нього говорили: "ця тварина, цей звір". Ось чому до заняття блудного сина-свинопаса ставилися з презирством. У книзі приповістей Соломонових жінка, позбавлена розуму, прирівнюється до свині, прикрашеної золотом "Золота сережка в свині на ніздрі - це гарна жінка, позбавлена розуму" /11.22/. Вислів "...не розсипайте перл своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми..." /Євангеліє від св.Матвія 7.6/ означає те ж саме, що пропонувати слова істини і розсудливості людям, які зневажають їх і сприймають подібні поради з насмішкою і грубістю. У дев'ятій байці Сковороди "Мурашка і Свиня" свиня символізує підлабузника, а у байці 28 "Олениця та кабан" -кабан - дурного кар'єриста, який одягає чужу шкіру, щоб вдовольнити свої забаганки. Г.С.Сковорода у зв'язку з цим робить далекоглядний висновок: "Мавпа є мавпою і в золотім уборі". В.Куйбіда.
Світильник - символ життя, святості, творчості, чистоти душі, сонця /небесного вогню/, любові, благополуччя, здоров'я і сили, урожайності, світлих мрій і сподівань людини. Світильник з дванадцятьма свічками позначає зодіакальну систему. Із однією - символізує окреме життя у макрокосмосі. У древніх народів світильник відігравав магічну роль. Зокрема, в одній древній китайській легенді розповідається про те, що в день свята середини осені "демон-короп перетворився в чоловіка, увійшов у довіру до жінок і дітей і повів їх у таємне місце, звідки їм не судилося вибратися. Бачачи, як цей демон переслідує людей, радник Бао-Конг доніс про все імператору і переконав його в необхідності видання указу про те, щоб перед входом у будинки вивішувалися паперові світильники у формі риб. Таким чином демон-короп буде введений в оману і залишить сотні сімей у спокої" /Керлот. Словарь символов. - С.456/. Світильник має оберегове значення і в сучасних слов'янських народів /див.Свічка/. Він є обов'язковим атрибутом церковної служби /панікадило/. Світильник із двома свічками /дикирій/ знаменує два начала Ісуса Христа - божественне і земне. Світильник із трьома свічками /трикирій/ символізує віру у Пресвяту Трійцю - Бога-Отця, Бога-Сина і Святого Духа. Значне місце посідає світильник у весільній обрядовості. Найчастіше - це трикирій, який тримає світилка. Він запалюється під час здійснення церковного шлюбного обряду і виконує функцію охорони молодих від лихих сил. Л.Довбня.
Світло - символ духу, інтелекту, моральності; єдності всього з усім; любові, краси; творчих сил; космічної енергії; сіяння; божественного світла; Ісуса Христа; оновлення життя; правди; істини; добра; впорядкування космосу; первісної матерії чоловічої статі /у язичників/; Сонця; зорі; дня; місяця та ін. У численних міфопоетичних системах "світло" і "пітьма" /темрява/ співвідносяться із головними елементами світотворення /стихіями/: небом, вогнем /сонцем/, водою, місяцем та ін. Відмежування світла від темряви розглядається як відмежування Космосу від Хаосу. Зороастризм розглядав історію створення Всесвіту, суспільства як постійну боротьбу світла і темряви, добра і зла /див. Добро і Зло/ /Мифологический словарь. -С.669/. У християнській традиції світло мало глибоку символіку: "світло у православному храмі є перш за все образом небесного, божественного світла". Особливо воно знаменує собою Христа як Світ миру, світло від світу, світло істинне. "Це особливе, неречовинне, нестворене Троїцьке світло, відмінне за сутністю цього божественного світла від зовнішнього природного, речовинного" /Наст. кн. - Т.4.-С.76/. Саме світло /світ/, за космологічними уявленнями стародавніх українців, "як чоловіче начало" у поєднанні з водою утворили всі речі на землі /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.48/. Як довели мовознавці, слова світ, світло, святий, око, білий історико-генетично-споріднені, а отже й символіка їх подібна /див. Око. Білий колір/. За свідченням М.Костомарова, слов'яни вважали, що найближчим "до Бога є світло, і тому, при ретельному розглядові, ми добачимо, що найсуттєвішу частину язичництва слов'янського становить поклоніння світлу. Слов'яни мали вірування, згідно яких сутність світла поставала на землі і втілювалася в людському родові" /Слов'янська міфологія//Хроніка 2000. Наш край. - К.,1992. - Вип.1. - С.35/. Глибоко символічним і промовистим є той факт, що українці називали оселю, її частину саме "світлина", "світлиця", дітей Світлана, Світозара; розумну дитину "світла голівка", геніальну "світочем науки". Поняття добра, правди, порядності пов'язувалися із цим символом /світло правди, світла душа, світлі помисли/. Народна фразеологія фіксує сотні стійких зворотів, прислів'їв зі стрижневим словом "світло" /світла радість, світлий рай, світле око, світла людина та ін./. На Україні існував навіть спеціальний обряд - посвіт у вересні /на Семена/. Він "символізував для предків і магічні начала - збереження родинного вогнища у широкому його значенні, продовження роду, виконував оберегові функції ..." /Скуратівський В. Берегиня. - С.297/. У фольклорі, літературі світло символізувало божественність, розум, щастя, правду, зорю. Напр.: "Ой уставай, мій миленький, вже на дворі світ-зоря" /П.Чубинський/, "Хай світить світел світ мені" /Н.тв./. О.Потапенко.
Свічка - символ вогню, сонця; життя; долі; духовної енергії; чистоти серця; тепла і любові до Бога; добровільної жертви; віри у приналежність до Божественного першопочатку; молитви віруючої людини. Символіка свічки була відома у міфах народів світу задовго до прийняття християнства. Напр., у древній Грузії свічка вважалася знаком Долі. У литовців божество вогню Габія і воскову свічку називали одним іменем. Піти за нею означало "померти". За уявленнями чехів, існували судениці - істоти жіночої статі, які визначали долю людини. Їхніми атрибутами були саме свічки та білий одяг. У християнстві свічка має кілька духовних символічних значень: "оскільки свічка купується, вона є знаком добровільної жертви людини Богу і храму Його, вираження готовності людини до послушання Богу /м'якість воску/, її устремління до обожнення, перетворення в нову особину /горіння свічки/. Свічка є також свідченням віри, приналежності людини до Божественного світла /див.Світло/. Свічка символізує тепло і полум'я любові людини до Господа, Матері Божої, ангела чи святого, біля ликів яких віруючий ставить свічку" /Наст. кн. - Т.4. - С79/. Окрім того, мав глибоку символіку й матеріал, з якого робили свічі. Віск символізував чистоту і відсутність скверни у людей, що його приносять. Це був знак каяття, готовності служити Богу, жертвувати йому. У руках померлого свічка символізувала перехід від темного життя до "світла істинного". Помираючому, за даними митрополита Іларіона, давали свічку, "щоб освічував собі дорогу на той світ". У народних обрядах, ритуалах, побуті свічки на Україні використовувалися досить широко /хрещення, вінчання, похорон/. "Страсна свічка" вважалася оберегом від грому. Віруючі несли її додому, щоб уберегти оселю від нечистої сили. За даними З.Болтарович, широко використовували "святовечірню свічку" як засіб народної медицини. У народі вірили: у кожної людини є своя зірка /див. Зірка/ або свічка. І коли вона гасне, то помирає і людина /пор. вислів "догорає життя"/. Фраза "його свічка ясно горить" означала "він живе праведним, доброчесним життям". На Україні існувала так звана "громадська свічка". Інколи вона важила кілька пудів /!/. Кожна громада мала свою свічку, яка стояла на почесному місці. Вона символізувала єдність громади і шанування її покровителів /Українська минувшина. - С.162/. У фольклорі, літературі свічка символізує і любов, і смерть, і силу духу, світлу пам'ять і долю. "Ти пронесла крізь чорний сон століть Свічу свободи й вірності, Софіє" /М.Рильський/. О.Потапенко.
Сволок - символ оберега, охоронця, захисника оселі; межі небесної сфери світотворення і людського середовища; міцності оселі. Сволок /брус, на якому тримається стеля в хаті/ в Україні завжди символізував міцність оселі, ним завжди пишалися, вихвалялися перед гостями. Його робили з дуба. На сволоці затесували дату спорудження будинку, ім'я господаря, посередині розмальовували великий хрест. Люди вірили, що душа померлого сорок днів бродить по хаті, ночує під сволоком. Там зберігалося зілля, зібране на зелену неділю. Воно охороняло хату від грому і блискавки. У романі В.Загорулька "Чорногора" подається опис сволока:" ... ще з яворової колиски бачив ... це сонце і цей хрест посеред ... чолового сволока, на бічних його полях яріли ще два таких великих сонця, на обобічних уздовж рядком аж до стін - менші хрести і менші сонця, а поміж ними листя папороті, пелюстки купальської квітки, стрункі деревця, ніби смереки, ніби кедри, рядки довгих кривульок, мов черемошові хвилі, серпики місяця з цяточками зір... ". Крім того, зустрічались на сволоках ружі - символи сонця і божества, бика і голуба. В уявленні людей сонце весною своїм промінням запліднювало землю, а бик допомагав її обробляти і збільшувати стада. Голуб символізував бога повітря, який відігравав основну роль у світотворенні. Зустрічались на сволоках зображення жіночих постатей з піднятими руками і риб'ячим тулубом - це символ родючості, володарок вод, подарунок світу /Данилюк А. Українська хата. - С.61-64/. Часто карбувалися на сволоках оберегові символи християнського змісту. У романі П.Куліша "Чорна рада" читаємо:"сволок гарний, дубовий, штучно пофарбований; і слова святого письма вирізані; вирізано і хто світлицю збудував, і якого року". Л.Кожуховська.
Свята П'ятниця - символ спасіння; духовної чистоти; достатку; сімейного благополуччя. Святкування П'ятниці полягало "... у всіх християнських народів в утриманні від праці, задоволень, розваг і скоромної їжі під загрозою різних нещасть за невиконання цих вказівок" /Милорадович В. Малорусские народные поверья и рассказы о пятнице//Українці. - С.375/. Культ святої П'ятниці пройшов через віки із дохристиянської релігії. З плином часу язичницькі боги трансформувалися у святих. Язичницька Фрея була замінена на мученицю Параскеву-П'ятницю. У християнські часи п'ятниця стала сприйматися як день смерті Христа і, як зазначає митрополит Іларіон, почитання П'ятниці злилося із св. Параскевою /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.326/. П'ятниця мала нагадувати про розп'яття і муки Ісуса. Це день скорботи, печалі, молитви, а за молитвою - прощення й спасіння. Під впливом християнства культ П'ятниці досяг такої вершини, якої, певно не має ні один культ днів тижня. З'являються 12 п'ятниць, які займають чільне місце у свідомості людини. Це "п'ятниця перед Благовіщенням, десята після Великодня, перед Зеленими Святами, Успінням, Головосіком, Здвиженням, Покровою, Введенням, Різдвом Христовим та дві великопісні" /Воропай О. Звичаї нашого народу. - С.458/. Усі 12 п'ятниць покликані нести людині добро, оберігати її від лиха. На Україні існувало багато повір'їв, пов'язаних із святою П'ятницею. Деякі з них наводить В.Сапіга: "... св. П'ятниця ходить по землі в образі жінки /в чорному або білому одязі/. Все тіло в неї зранене голками, веретенами, поколене гребенями: від того, що порушується її заборона шити, прясти, ткати в п'ятницю. Тому напередодні свята дівчата знімали нитку з веретена: вночі могла прийти прясти відьма, та ще й П'ятниця могла покарати власницю прядки. Згідно з іншим повір'ям, той, хто поститься по п'ятницях, ніколи не буде хворіти пропасницею" /Сапіга В. Українські народні свята та звичаї. - К.,1993. - С.97-98/. Існує й інше повір'я, згідно з яким у цей день чоловіки не орали, щоб не засмітити П'ятниці очі. У випадку порушення заборон П'ятниця може покарати членів родини хворобами очей та наслати інші негаразди /"жінка в п'ятницю золила та й долю свою втопила"/. У народі про святу П'ятницю складені прислів'я та приказки: "Хто в п'ятницю засміється, той в неділю буде плакати", " Сім п'ятниць на тиждень", "П'ятниця вдруге не трапиться". Найважливіша функція святої П'ятниці - оберігати жінку і її родину від біди, приносити в дім радість, здоров'я, справедливість, достаток, дбати про духовну чистоту людини. Саме тому культ святої П'ятниці не втратив свого значення й понині. Л.Довбня.
Сережки - див. Прикрас жіночих символіка.
Серце - символ Центру; Бога; життя; розуму; ласки; любові, співчуття; у християнстві - символ радості і смутку; розуміння; сміливості; релігійної відданості; чистоти. На думку стародавніх вчених, існує три життєво важливі центри людського тіла - мозок, серце і статеві органи. Найголовніший із них - саме серце. Ще єгиптяни, муміфікуючи померлих фараонів, залишали із усіх внутрішніх органів серце. Його бальзамували в окремій посудині, бо вірили, що без серця померлому не можна буде обійтися у потусторонньому світі. За традиційними уявленнями, місцем перебування розуму було серце, а мозок слугував лише його засобом. Отже, серце симоволізувало "центральну" Мудрість. Подібно до Сонця, палаюче серце означало центр макрокосмосу та мікрокосмосу, людину і Небеса, трансцедентне розуміння /Дж.Купер/. У буддизмі серце - сутність єства Будди, в індуїзмі - божественний центр, де перебуває Брахма. В ісламі "око серця" означало духовний центр, абсолютний розум, усвідомлення, в Індії - третє око Шіви, всезнаючий дух. У християнстві палаюче серце усимволізовувало релігійне служіння, відданість, серце, пробите стрілою - спокуту. У євреїв серце - це Храм Божий. Для алхіміків серце уособлювало сонце всередині людини. Для містиків "любити - значить відчувати силу тяжіння закоханого до даного центру. Тому серце означає символічно любов як центр світла і щастя і оточується такими атрибутами як полум'я, хрест, лілея чи корона" /Керлот Х. Словарь символов. - С. 461/. Чистий серцем, за словами св.Григорія Нісського, не побачить у тобі нічого, окрім Бога. А.П.Флоренський додав: "Посредством сердца созерцается первозданный корень личности, Ангелъ ея, и чрезъ этотъ корень устанавливается живая связь съ Матерью духовной личности, - съ Софією, разумъемою как Ангелъ-хранитель всей твари, - всей твари, единосущной въ любви, получаемой чрезъ Софію отъ Духа" /Флоренський П.А. Столп и утверждение истины. - Т. 1. - М., 1990. - С. 352/. Для українців серце - це перш за все любов, лагідність, співчуття, радість, щастя. Про це свідчать численні народні звороти: притулити до серця, віддавати серце /комусь/ - любити, допомагати, бути вірним. О.Потапенко.
Символ. Етимологія слова бере початок від грецького іменника unmbolon, що означає знак, "прикмета". Дієслово з таким же коренем означає "з'єднувати, зіштовхувати, порівнювати". Вже цей факт свідчить про те, що людській свідомості притаманна здатність сприймати світ не тільки у реально-видимих формах, але й через аналогію /уподібнення/ одного явища іншому. Символ - це умовне позначення якогось предмета, поняття, явища, процесу, художній образ, який відбиває певну думку, ідею, почуття. Символ - це уявлення, що викликає певне коло асоціацій у даній поетичній системі. Діль вважав символ "точним, кристалізованим засобом вираження, близьким до поняття "внутрішнє життя" людини, народу /Керлот Х. Словарь символов. - С.32/. Символ - одна із могутніх підвалин національної культури. Загально визнано: справжнє мистецтво - символічне. Саме знання символіки допоможе нам усвідомити картину світу, спосіб мислення наших пращурів, їх естетичні, моральні ідеали. Французький дослідник Марк Соньє характеризував функції символів як "узагальнене вираження науки про чудеса". "Символи, - говорив він, - показують нам все, що було і що буде, причому в незмінній формі" /Бауер В. Енциклопедія символів. - С. 101/. Взагалі світ складається із символів /міфологічних, релігійних, окультних, індивідуальних та ін./. Французький поет Шарль Бодлер, попередник символізму у західно-європейській літературі, у своєму сонеті "Відповідності" відображає складне ставлення символу до природи та людини. Два катрени сонету цілком охоплюють цю проблематику: Природа - храм живий, де символів ліси Спостерігають нас і наші всі маршрути; Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути Підмурки та колон неясні голоси. Всі барви й кольори, всі аромати й тони Зливаються в могуть єдиного єства. І зрівноважують їх вимір і права Взаємного зв'язку невидимі закони. /Переклад Д.Павличка/. Оскільки важко сказати, чи є здатність відображати світ через уподібнення одних думок або явищ до інших вродженою чи набутою в процесі еволюції людини, то неможливо встановити появу такої властивості у людства в певний час. Проте кожна людина користується великою гамою дуже різноманітних символів без будь-яких труднощів, а втім останнє залежить від рівня розвитку особи, її освіти, соціального статусу тощо/. Існує велика кількість визначень поняття символу /Аверинцев С.С. КЛЭ. - Т. 6. - М., 1971. - С. 826-831; його ж стаття у ЛЭС. - М., 1987. - С. 378-379; Лосев А.Ф. Философская энциклопедия. - Т. 5. - М., 1970. - С. 10-11; його ж робота: Проблема символа и реалистическое искусство. - М., 1976; Белый А. Символизм. - М., 1910; Критика, Эстетика. Теория символизма. - Т. 1-2. - М., 1994 тощо. Більшість дослідників проблеми символізму відзначає суто знаковий характер цього явища, пов'язаного з образним сприйманням реального світу. С.Аверінцев цілком справедливо зазначає, що усякий образ є, хоча б деякою мірою, символом. Особливості функціонування символу не тільки у мистецтві, але й у практичному житті виявляє А.Хаузер: "Символ є по суті надтермінологічний образ, дія якого базується на різноманітності і невичерпності елементів його змісту". Таким чином символ має багатозначний характер, тому його не можна ототожнювати з алегорією /напр. - фігура жінки з пов'язкою на очах і з терезами у руках - алегорія Правосуддя/, хоча і тут мета не завжди може бути чіткою. Те ж саме стосується і поняття емблеми. Як і алегорія, емблема позбавлена багатозначності, хоча може висловлювати поняття досить широкі за змістом. Ось чому тризуб на блакитно-жовтому прапорі України - емблема державності і незалежності. Тут має значення не тільки семантика, але й її зафіксованість у понятійному плані раз і назавжди. Проте оскільки в основі й алегорії, й емблеми, як і символу, перебуває знак, то саме ці обставини зближують їх між собою, хоча сам символ не має раз і назавжди усталеного значення, і будь-яке його виявлення набагато ширше ідеї емблеми. Алегорія й емблема завжди мають справу з поодинокими явищами. Інша річ - символ, котрий будь-яке окреме явище з'єднує з усією сукупністю світового буття. Тому символ споріднений міфу, котрий "Є безпосереднім матеріальним збігом загальної ідеї та звичайного почуттєвого образу" /Лосев А.Ф. Философская энциклопедия. - Т. 3. - М., 1964. - С. 458/. Таким чином, міфологічні образи мають символічний характер. Аполлон - символ світла /Феб/ і одночасно різних мистецтв /Мусагет/. Символ як явище має універсальний загальнолюдський характер. Але разом з тим не можна не помітити, що часто він виражається на рівні національної свідомості народу. Про це переконливо пише В.І.Кононенко: "Загальна ідея, що її передає символ, часто набуває яскраво вираженого національного характеру; саме в символах нерідко відбиваються народні традиції, звичаї, обряди, вірування тощо, а зрештою, і національні риси характеру, рівень національної свідомості. Словесна символіка народу виступає важливим чинником творіння національно-культурної картини світу; навіть індивідуальні символи характерні для художньо-творчого осмислення дійсності, звичайно зумовлені особливостями національного мовного типу, мовної особистості" /Словесні символи в семантичній структурі фраземи // Мовознавство, 1991. - № 6. - С. 31/. Ю. Мільошин.
Символи християнської віри - короткі й точні виклади усіх істин християнського віровчення, складені, затверджені на Першому /325 р./ та Другому /387 р./ Вселенських Соборах. Весь Символ віри складається з 12 членів, у кожному з яких міститься догмат православ'я. Символ віри читається так: 1. "Вірую во єдиного Бога-Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, видимим же всім і невидимим". Це значить: людина твердо впевнена, що Бог є триєдиним у особах Отець, Син, Дух Святий. Він створив все, що існує, турбується за нас. До невидимого світу належать ангели-духи, безтілесні істоти, безсмертні, а також душа, диявол /лукавий, злий дух/. У другому - дев'ятому членах мова йде про Ісуса Христа, його вочеловічення, діяння, страждання в ім'я людей, смерть, святе воскресіння, друге пришестя Господа на землю, єдину соборну і апостольську Церкву. Десятий член символізує віру про таїнство хрещення, миропомазання, покаяння, причащання, шлюб, священство, єлеєосвячення. В одинадцятому члені символу віри записано: "Чаю воскресенія мертвих". Тобто мова йде "про загальне воскресіння мертвих, яке відбудеться з закінченням життя нашого світу". Тіла померлих людей нібито за якістю будуть відрізнятися від нинішніх - стануть нетлінні й безсмертні. Відповідно зміниться й увесь видимий світ - стане теж нетлінним. Душі праведників перебуватимуть у почиванні вічного блаженства, а душі грішників - у вічних муках. Останній дванадцятий член символу віри стверджує: "/Чаю/ І жизні будущаго віка. Амінь". Тобто мова йде про вічне життя, яке настане після оновлення світу та загального суду Христового. Зокрема, мається на увазі, що для людей невіруючих і нерозкаяних грішників життя майбутнього віку буде станом вічної муки. Стан праведників матиме різні ступені блаженства. Символ віри закінчується словом амінь, що означає "істинно" або "нехай буде". О. Потапенко.
Символізм /фр. Symbolisme від грец. symbolon/ - літературно-художня та філософська течія к. ХІХ - п. ХХ ст. Початком символістського руху вважають вересень 1886 року, коли Ж.Мореас опублікував у літературному додатку до газети "Фігаро" свій маніфест символізму. У цьому ж році почав видаватися журнал "Декадент", а трохи пізніше й "Символіст". Але основні ідеї символізму як літературної течії належать до к. 60-70 рр. Вони виявляються у творчості П.Верлена, котрий, наслідуючи Шопенгауера, бачить у музиці ідеальне мистецтво, яке здатне передати те, що можна передати словом. Наприклад, у творчості А.Рембо з його сонетом "Голосні", що стверджує можливість передачі враження від реальної дійсності звуковими засобами". А - чорний, білий; Е, І - червоний; У - зелений; О - голубий. С.Малларме вважав, що символ здатен натякнути на існування ідеального світу, котрий не можна відобразити іншим способом, тому що тут поет вступає у "сферу таємного". Бельгійський поет та драматург М.Метерлінк вважав, що істинний зміст того, що відбувається у світі, пов'язаний з трансцедентальною дійсністю, його неможливо висловити у логічно-зв'язаній мові, і тільки у мовчанні людські душі можуть спілкуватися між собою /"Театр мовчання" - "Непрохана", "Сліпі" та ін./. Символізм, таким чином, у центр пізнання світу ставить інтуїтивний початок, що відображає дійсність за допомогою символу. У Німеччині та Австрії у руслі символізму творили Г.Гофмансталь, С.Георге, Р.М.Рільке; у Скандинавії - К.Гамсун, пізній Ібсен, у Росії символізм виник у 90-х р. ХІХ ст. і дав багато великих імен: В.Брюсов, О.Блок, О.Білий, В.Іванов. В їх творчості будь-який реальний факт або річ могли стати символічним знаком - захід, зоря, вітер, ніч, туман, світанок, зустріч, образ Христа, історичні події. Філософською основою російського символізму, як і його західного попередника, був ідеалізм, пов'язаний з іменами Платона, Шопенгауера, Ніцше, а також російського філософа В.Соловйова. Вплив його творчості особливо відчувається, коли мова йде про зв'язок мистецтва з релігією. В українській літературі символізм вплинув на творчість М.Вороного, перш за все на його перекладацьку та видавничу діяльність, В.Пачовського /драма "Сон української ночі", 1903 р./, О.Олеся /драматичні етюди "При світлі ватри" й "Танець життя", 1913/ та драма "По дорозі в казку" 1910/. Символістами себе відчували і члени групи "Молода муза" /з першого десятиріччя ХХ ст./: М.Яцьків, П.Карманський, В.Пачовський, С.Твердохліб, Б.Лепкий, О.Луцький, С.Чарнецький та ін. Близькою за своєю естетикою до "Молодої музи" була "Українська хата", діяльність якої припинилася під час першої світової війни. В "Українській хаті" зібралися М.Євшан, М.Шаповал, А.Товкачевський, Г.Чуприна, О.Олесь та ін. Після війни спробу відродити символістський рух зробила група "Музагет", куди входили О.Слісаренко, В.Ярошенко, П.Филипович, Я.Савченко. Вершиною українського символізму були "Сонячні кларнети" П.Тичини. Проте необхідно відзначити, що проблема символізму в українській літературі й досі недостатньо вирішена. Ю. Мільошин.