СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,

Є

Євшан-зілля /полин/ - символ пам'яті; рідної землі, Батьківщини; своєрідний пароль українців. Євшан-зілля /полин/ - степова запашна рослина з червоним або пурпуровим цвітом. У Біблії слово "полин" нерідко поєднується зі словом "яд". Грішники часто зазнають кари Господньої саме полином. Слово "євшан" за походженням тюркське. В Іпатіївському літописі міститься цікава оповідь про братів - половецьких ханів - Отрока та Сирчана. Після поразки від Мономаха хан Отрок опинився у Грузії, а Сирчан залишився коло Дону. "По смерті ж Володимира остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези /частина Грузії/, мовивши: "Володимир уже вмер. Тож вернися, брате, піди в землю свою. Мов же ти йому слово моє, співай же йому пісні половецькі. А якщо він не схоче, дай йому понюхати зілля, що зветься євшан". Той же не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав Ор зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: "Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, а ніж на чужій славному бути". І прийшов він у землю свою /Махновець Л. Літопис руський. - С.368-369/. Не випадково митрополит Іларіон підкреслював: "Євшан-зілля зцілює від винародовлення, і хто забуде свою батьківщину, воно пригадає" /Дохристиянські вірування... - С.58/. В українському фольклорі полин - надійний оберіг від русалок, іншої нечисті. За віруваннями, на Русалчин великдень мавка, перестрівши людину, питала: "Полин чи петрушка?". Якщо та показувала полин, русалка миттю зникала. У фольклорі полин виступає, як правило, символом нещасливого, безталанного життя: Лучче мені, мати, Гіркий полин їсти, Аніж мені, мати, Із нелюбом сісти. Образ "євшан-зілля" став літературною традицією. Він зустрічається у творах І.Франка, М.Вороного, Л.Забашти, М.Чабанівського, В.Коломійця, О.Гончара та ін. В останні роки цей символ розширює свої межі, поглиблюється. "Євшан" - це і хронос, товща часу, символ вічної любові до Батьківщини, символ її незнищенності. Це і простір, тобто символ єднання, спільності всіх, хто любить Україну. Де б вони не жили - чи в Канаді, чи в Америці, чи в Австралії..." /Сологуб Н. Євшан-зілля//Культура слова. - Вип.45. - К.,1994. - С.13/. О.Потапенко

Ж

Жаба - символ хвалькуватості, завищеної самооцінки, скупості; засіб Божого покарання; емблема розуму, розсудливості. У стародавніх кельтів жаба - Володарка Землі, сила цілющих вод. У китайців - місячна істота. У християнстві водночас і символ воскресіння, і бридкий аспект гріха, єретика, невситимої насолоди, жадібності. Жаби були послані в Єгипет як кара фараону за його жорстокість і небажання відпустити ізраїльтян на землю Обітовану. Кара була тяжкою. Жаби з'явились у такій кількості, що заповнили собою будинки, спальні, ліжка, печі єгиптян. Вони помирали у величезній кількості й отруювали повітря нестерпним запахом, заражали його. Це покарання посилалось і за забобонність єгиптян. У них жаби вважалися священними тваринами. Отже, священна тварина єгиптян стала засобом Божого покарання /Вихід 8.2/. Жаби належать до класу земноводних. Свого часу вони були єдиними мешканцями суші цього типу. Але, не дивлячись на свої виключні права аборигенів Землі, доброї слави не набули. Це надзвичайно велика несправедливість і помилка. Символічні образи жаби з точки зору біолога помилкові; література і фольклор у великому боргу перед цими тваринами. Жабу вважають символом хвалькуватості: "Жаба мала, а рот великий", "Кожна жаба своє болото хвалить"; завищеної самооцінки: "Дмись, жабо, не дмись, а волом не будеш", "Роззявляє жаба губу на вола, але не з'їсть", "Коваль коня кує, а жаба ногу підставляє"; скупості: "Його жаба задавила"; об'єкта для прокльонів, народних насмішок і кепкувань: "Хай їй жаба!", "Жаба - то твоя баба", "Одступись, зелена жабо!", "Хто попереду - пасе череду, а хто позаду - пасе жаб!"; темою дитячих прозивалок: Стан, як у баби, Очі, як у жаби, Без верхньої губи, Як сміється - видно зуби. Вуса, як у рака, А сам рудий, як собака. В українському фольклорі зустрічається чимало легенд, де жаба задушила свого сина, скупердяя, привела до появи бороди у жінки, вп'ялася чоловікові у щоку, і ніхто не зміг її відірвати. Народні повір'я посилюють негативне ставлення до образу цих тварин: "Перелізе дорогу жаба - зле", "Коли жаби лізуть через дорогу чи поріг у хаті і кумкають, - на вмируще". Хоч самих тварин народні традиції кривдити забороняли: "Не показуй на жабу пальцем, бо спина заболить". Такі погляди складають основу народної екології, екологічної свідомості та культури українців. В образі жаби /байка "Жаби"/ Г.С.Сковорода руйнує скептичне ставлення до недалекоглядності людей, закоханих тільки у своє, хоч і погане. Жаба пізнає істинні цінності, рухається до справжнього, світлого, йде жити в джерело, а не ставок, який може будь-коли пересохнути: "Найбрудніші раби нерідко походять від предків, що жили в калюжі великих прибутків". "Езопівські жаби" - символ розсудливості. Озерце, де жили жаби, пересохло, і в пошуках нового місця подруги знайшли колодязь. Назріла думка стрибнути вниз, але, подумавши, жаби вирішили: "Краще пошукаємо іншого місця, де ми будемо в безпеці; навіщо стрибати у першу ліпшу яму, не думаючи, що буде по тому" /байка Езопа "Жаби"/. В.Куйбіда.

Жайворонки - див. Хліб.

Жито - символ життя; плодючості, достатку; здоров'я, щастя; символ неперервності роду, етнічної свідомості, духовності українців. Жито - одна із найдавніших злакових культур на Землі. Зерно, колосся, снопи, хліб стали ритуальними, символічними ще з часів Трипільської культури. Праукраїнці, одвічні хлібороби, розглядали жито як основу життя. В.В.Колесов наводить такі цікаві лінгвістичні докази. Майже все, що пов'язано з існуванням живих організмів, людини, слов'яни позначали коренем жи-. Напр., "жила" /вена - по ній тече кров /див. Кров/, що дарує життя. "Жило" /житло/ - місце проживання людини. "Жиръ" /жир/ - у давнину це слово означало їжу взагалі. "Животное" - тварина. І, звичайно, "жито" - хліб, плід, колос. "Жиця" /волосяна нитка/ - символічна носійка життя /див. Волосся/. "Животъ" - живий /про органічні форми життя, земне існування/.

Жизнь /життя/ - символ життєвого духу, а не фізичного життя тіла /Колесов В.В. Мир человека. - С.73-74,78/. Митрополит Іларіон також зазначав, що на Русі-Україні "жито особливо поважалося як правдивий середник до життя /жито від жити/. Воно - символ плодючості, і тому часто в ритуалі, особливо весільному, і вживається або в зерні, або в снопах. Так, сніп жита вноситься в хату під Різдво, сніп жита ставиться в головах молодих при першій постелі і т.ін. /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.61/. Жито було фактично символом усіх етапів життя людини. Коли народжувалося немовля, повивальна бабуся посипала житом "місце" у хаті. Молодих посипали теж зерном, що символізувало побажання достатку, злагоди. Шлях за домовиною посипали житнім зерном /інколи зерно клали у могилу/. Це означало побажання, щоб в оселі продовжувалося життя. Жито - центральний атрибут багатьох обрядодій. Як тільки наступав досвіток старого Нового року, хати оббігали юні посівальники. За свідченням В.Скуратівського, засівати "оселю годилося лише житнім зерном /в рідких випадках - пшеничним/": Роди, Боже, жито-пшеницю, Всяку пашницю, На Новий рік, на щастя, На здоров'ячко! Засівання символізувало побажання щастя-долі, багатства. Різдвяна обрядовість включала традиційний український символ - Дідуха /див. Дідух/. Це був яскраво прикрашений житній сніп, який символізував неперервність родоводу; духовні начала етнічної самосвідомості" /В.Скуратівський/. О.Воропай описує цікаві обрядодії на Русалчин великдень. Юнки після сходу сонця йшли "на жита", взявши спеціальний хліб, замішаний на свяченій воді. "В полі дівчата ламають хліб на кілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок, - "щоб жито родило" /Воропай О. Звичаї нашого народу. - Т.2. -С.161/. У фольклорі і літературі жито символізувало також кохання, шлюб, битву та ін. Напр., у "Слові о полку Ігоревім", поемі Т.Г.Шевченка "Гамалія" жнива уособлюють криваву битву. Це, очевидно, не випадково, бо, як не дивно, символи життя та смерті - подібні. Крім того, жито - емблема їжі народу; дозріле жито - знак готовності до шлюбу, зелене - його передчасності; житній хліб - символ молодості, сили, життя, здоров'я, кохання, добра, добробуту, а посипання зерном жита в похоронному ритуалі символізує побажання перемоги над смертю, а на Новий рік - побажання щастя, здоров'я. Житні жнива - емблема битви, а колос без зерна - порожньої людини. Житній колос без зерна символізує порожню людину. "У високого жита колос пустий", "Колос повний гнеться до землі, а пустий догори стирчить", "Порожній колос дере носа в вершок". На Україні існувало повір'я: "Якщо на одній стеблині жита або пшениці виросло два колоски, то це ознака майбутнього голоду". О.Потапенко, М.Дмитренко.

Жупан - див. Одягу верхнього символіка.

З

Замовляння - символ образного втілення природи; гармонійного співжиття людини з природою; єднання людини з Космосом; сили вимовленого слова; засобу убезпечення від злих сил, зурочення тощо. Із давніх часів людина була тісно пов'язана з природою, поклонялася їй. Пошанування сил землі і неба увійшло в плоть і побут, у повсякденне життя людей. На цій основі сформувалася язичницька, або поганська релігія. Її символами й поняттями користувалися щоденно, вона була тісно пов'язана із світоглядом тодішньої людини, визначала її мораль, поведінку й тим самим зв'язувала людину з природою живою і мертвою, створювала передумови для її гармонійного співіснування, певною мірою з'єднувала в людині поняття духовного й тілесного, робила для неї світ зрозумілим та визначала ті чи інші застережні засоби, з допомогою яких вона здобувала силу боротися з лихом, бідами, насланнями, світом пітьми і зла. Для цього було вигадано тисячі заклинань, нашептів, магічних слів, величаві поетичні обрядові цикли з масою дотичних до них обрядових пісень /Шевчук В. Мисленне дерево. - К., 1989. - С.342/. Замовляння, а також ворожіння - то різні способи вгадувати долю, передбачати майбутнє. Певна частина їх, передусім, пов'язаних із господарською діяльністю людини, спостереженнями за явищами природи, поведінкою тварин тощо, акумулювала деякий раціональний досвід. Проте переважна більшість замовлянь грунтувалась на забобонних уявленнях: люди зазирали в майбутнє переважно через посередництво потойбічних сил, через контакти з померлими, предками. Ворожіння прийнято ділити на так звані оказіальні, тобто приурочені до певного випадку /побудови житла, народження дитини, шлюбу тощо/, та календарні, закріплені за тими чи іншими святами. Найзручнішими періодами для цього українці вважали переддень Різдва, Новий рік, Андрія, Катерини, Великдень, Івана Купала /Українська минувшина. - С.218/. Увесь рік чекав селянин на жнива, тобто на збір урожаю. З острахом поглядав господар на небо, на хмари, спостерігав напрям вітру. Його турбувало і надто гаряче сонце, і зимнувата погода, і буйний вітер. Кожна чорна хмара - то острах зливи, бурі, граду, адже може пропасти вся річна праця господаря, і він залишиться без засобів до життя. Ось чому так поширені були в давнину замовляння грому, бурі, зливи та граду, ось чому була віра в мольфарів-чарівників, які уміли відводити ці біди. На Гуцульщині віра в мольфарів залишилася до недавніх часів /Килимник С. Український рік. - С.490/. У купальську ніч зілля, особливо польове та лісове, набирає виняткових чарівних властивостей, великої лікувальної та цілющої сили. Вдосвіта бабусі, господині, ворожбитки, відьми поспішають до лісу крадькома, щоб зібрати зілля для різних цілей: бабусі - від переполоху, від "вроків", від домовиків, відьом, перелесників, для злагоди в родині, для статевої сили, від бездітності, від перелогів; чарівниці - для того, щоб прихилити чи відхилити хлопця до дівчини в коханні і навпаки, щоб відібрати молоко від корови, заворожити, щоб капуста не завивалась у головки, не вилися б огірки і т.д. Мольфари-чарівники збирали зілля для відвернення грозової хмари, граду; для причарування чужої жінки тощо. Подібний образ змальований у повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків". Мольфар - Юра "був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг наслати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання". Л.Кожуховська.

Запорізька Січ - символ Козацької Вольниці, свободи; організуючого центру боротьби за волю України; зародку власної держави /Козацької Республіки/.

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ - укріплений козацький табір на островах за Дніпровими порогами, військовий адміністративний центр Війська Запорізького Низового. Козацькі ватаги, що вже на початку 16 ст. були своєрідною прикордонною сторожею Речі Посполитої, заснували постійні оборонні табори на островах Дніпра, зокрема нижче порогів серед неприступних плавнів Великого Лугу і Базавлука. Перша Запорізька Січ постала бл. 1552 р. на о. Мала Хортиця в районі Дніпрових порогів. Її організатор - князь Дмитро Вишневецький. Це був дерев'яний замок з валами і ровами, зруйнований 1558 р. татарами після облоги. З того часу місце Січі змінилося. У 1580 рр. вона знаходилася на о.Томаківці, що називався також Буцьким о. або Городищем. Рештки укріплень збереглися до останніх часів на півд. частині о.Томаківки. Третім місцем Запорізької Січі був о.Базавлук над однією з відрог Дніпра, де запорожці жили в 1590-х рр. Четверта Січ була на Микитиному Розі біля теперішнього м.Нікополя. Ця Січ, згадується у 1628 і 1638 рр. У пізніші часи були ще такі осідки Запорізької Січі: Стара Січ /також Чортомлицька Січ/ над р. Чортомликом, 2 км вище від Базавлуцької Січі, в 1652-1709 рр.; на Кам'янці 1709-11 рр., і Нова Січ /також Покровська Січ/ на р. Підпільній, зруйнована російським військом 1775р. З цих 8 січей 5 містилося на території дніпрових плавнів або в їх безпосередньому сусідстві. Запорізька Січ була обведена високими валами, де були частокіл і зруби, на яких ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запорожці. Козацька залога на Січі, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч /іноді це число сягало десяти тисяч/ озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Січі, де відбувалися Січові ради тощо. Запорізька Січ була місцем організації походів, зокрема водних на чайках і човнах проти татар і турків та повстань проти Польщі чи Москви. Запорізька Січ відігравала видатну роль у боротьбі народних мас проти феодально-кріпосницького гніту /повстання К.Косинського, С.Наливайла, П.Павлюка, Я.Острянина, Д.Гуні/. Про впливовість Козацької Республіки свідчить те, що уряди багатьої країн підтримували з Січчю тісні дипломатичні стосунки. У XVIII ст. розвивалося на Січі і таке культурне унікальне явище як літописання. Це і "Літопис Самовидця", і "Літопис Самійла Величка", і "Літопис Григорія Грабянки". На Запоріжжі при церквах діяли 44 школи, розвивалося козацьке малярство, іконопис. Багато народних ватажків, гетьманів мали найвищу на той час європейську освіту. Зокрема, випускниками Києво-Могилянської академії були Іван Чернята, Федір Лобода, Іван Виговський, Іван Самойлович та інші. В.Коцур.

Зелений колір - символ природи; молодості; плодючості полів; краси і радості; ствердження життя; з іншого боку - символ депресії, інертності, байдужості і смерті. Прикметник "зелений" сягає індоєвропейського кореня *ghels- з широким недиференційованим значенням "зелений, жовтий, сірий" /Етимологічний словник української мови в 7-ми томах. - Т.2.- Ред. Мельничук О.С. - К.,1985. - С.203/. Набуваючи різної фонетичної форми та семантики, до спільнослов'янського періоду вони становлять дві різні лексичні одиниці: zьltъ "жовтий" та zelenь "зелений". Розвиваючи систему переносних значень, слово зелений набуває символічного звучання. Його полярно протилежна символіка пояснюється місцем зеленого кольору в системі інших кольорів. Зелений колір домінує у християнському мистецтві, оскільки є мостом між двома групами кольорів. Х.Керлот зазначає, що існує оптична й психологічна класифікація кольорів, згідно якої до першої групи належать так звані "теплі" кольори /червоний, оранжевий, жовтий і, в широкому значенні, білий/, а до другої групи - "холодні" /синій, фіолетовий і, в широкому розумінні, чорний/; зелений колір перебуває у проміжному положенні, а тому належить до обох груп. О.Потебня стверджує, що слово зелений пов'язане зі світлом і вогнем, і тому символізує молодість, красу й радість: "Не хилися, явороньку, ще ти зелененький; Не журися, козаченьку, ще ти молоденький"; "Тим трава зелена, що близько вода; Тим дівка хороша, що ще молода." На думку О.Потебні, звеселила - значить "покрила зеленню" /Потебня А.А. О некоторых символах в славянской народной поэзии/ /Потебня А.А. Слово и миф. - С.310-311/. Аналогічна символіка показана Я.Музиченко: "Широко знана весільна пісня "Зеленеє жито, зелене" символізує молодість, добробут, кохання, надію на продовження роду: Зеленеє жито, зелене, Хорошії гості у мене. Зеленеє жито за селом, Хорошії гості за столом..." /Я.Музиченко. Жито /Дмитренко М. та ін. Українські символи. - С.125/. Зелений колір є також символом поступального руху без перешкод /дати зелену дорогу/. У негативному плані зелений колір найчастіше символізує хворобу, байдужість і смерть. Л.Довбня.

Зелені свята - символ єднання людини із силами природи та потойбічним світом; сонця, сонячного культу; торжества життя; розквіту дерев, квітів і трав; часу найбільшого буяння сил життя. Уже й сама назва Зелені свята дуже стародавня, далеко передхристиянська - вказував С.Килимник у дослідженні "Український рік..." Християнська церква намагалася змінити назву Зелені свята на свято Троїці, але весняні свята називають Зеленими, поминальну суботу - клечальною, а весь тиждень - Зеленим або Русальним. Головна мета цих свят - поклоніння Сонцю, Сонячному культу та культу покійників, а також поклоніння деревам, квітам. У сиву давнину люди вірили в Сонце, Зиму, Весну, Літо, Осінь, Вітер, Грім як у живі істоти. Вони знали, що ці сили - істоти можуть допомагати людині, а можуть зашкодити їй, якщо вони злі. Люди вірили в магічну силу дій-ритуалів, у силу слова, пісні, музики, танцю і цими засобами намагалися забезпечити собі добробут, щасливе родинне життя, добрий урожай, приплід худоби, успішне полювання, прихильність сил природи до себе. Троїцько-русальна обрядовість знаменувала завершення весняного календарного циклу і початок літнього. В основі його лежали культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю /Українська минувшина. - С.196/. Розпочинався Русальний тиждень у так звану Зелену суботу. Уся родина готувалася до зелених свят: мили лави, стіл, "підводили" червоною глиною долівку, припічок, розвішували рушники. Робилося це для того, щоб очистити хату від злих сил, щоб прибрати хату для духів-душ, яких принесуть у квітах та в клечанні увечері господар і діти. Господиня пекла книші, пиріжки і готувала сім страв: капусняк, печеню, холодець, вареники, гречану кашу, пиріжки з сиром, коливо. Молоді дівчата на городі і в квітнику виполювали бур'яни. Особливо добре в цей день доглядали квіти, бо вони в давнину були носіями певної символіки, їх шанували в Україні /напр., любисток - символ любові, злагоди; хлопчики-підлітки йшли до лісу і в поле рвати лепеху, татар-зілля, лісові та польові квіти, особливо папороть. Господар із старшими синами йшов "рубати клечання". Це гілки з дуба, клена, явора, липи, ясена. Кожне з цих дерев мало в уявленні українців магічну силу і певний символічний зміст. Не можна було ламати гілки вільхи, верби, осики. Після смерку родина прибирала хату і двір клечанням, квітами та травами, устеляла долівку скошеною травою /Килимник С. Український рік. - С.354,356/. Гілки з дерева встромляли в стріху, на воротях, біля вікон, у хаті за ікони і на вікна. Після відповідних ритуальних дій і замовлянь родина сідала до столу, де першим куштували коливо і згадували покійних /на цьому святі дозволялося поминати вішальників, утоплених і інших самогубців/. Українці вірили, що душі померлих весною і влітку вселяються в дерева і квіти, тому їх приносили до двору і хати, "пригощали" коливом, задобрюючи їх. У такий спосіб кожний господар "приносив" добрі душі покійників для захисту обійстя та урожаю від злих духів, русалок, душ утоплеників, вішальників, самовбивць та нехрещених дітей, які шкодили людині, особливо на межі весни і літа. У Зелену неділю вранці одружені жінки та чоловіки йшли на цвинтар до могил померлих родичів, там вони здійснювали своєрідний обряд шанування покійників - тризну. А дівчата та хлопці з піснями-веснянками, гаївками йшли до лісу. Там проводили ігри, співи, хороводи, дівчата плели вінки з молодих гілочок берези. На Полтавщині в цей день "водять тополю", на Волині - шанують "лялю". Синкретичне мистецтво було символом єднання людини із силами природи, символом торжества життя, розквіту та буяння. Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків - ігорного дуба або явора. Вони являли собою довгу жердину, до якої зверху кріпили колесо. Його прикрашали гіллям, квітами, стрічками /Українська минувшина. - С.196/. Таке коло символізувало Сонце, Сонячний культ як джерело тепла, життя, надії на добрий урожай. У Зелений вівторок та Зелену середу молодиці йшли до поля зустрічати русалок. Для них готували їжу, розкладали її на полі та роздоріжжі, "закликали русалок їсти й пити з ними та охороняти їх ниву". Такі дії символізували єднання людини із потойбічним світом ірію. На Зеленому тижні дівчата носили при собі любисток, а хлопці - полин як відворотне зілля від відьом і дідьків. За народними переказами, у Зелений четвер русалки ходять не лише в полі та в лісі, а можуть заходити і в село. Того дня русалки справляли свій Великдень - "най-найкращий величний і найдовший для них день. У цей час до них поверталися всі людські бажання і почуття, вони пили і їли залишені людьми страви, чатували на поодиноких дівчат і хлопців, але дуже боялися хреста - від нього русалка відразу скам'яніє. Люди теж святкували Мавський Великдень: нічого не робили, пекли паски-баби, фарбували крашанки. У перший понеділок після Русального тижня відбувалося свято проводів русалок з поля до лісу. Жінки вбирались у квіти, гілки дерев, трави. Гуртом жителі села йшли через село до лісу, співаючи русальних пісень: Ой проведу русалочок до бору, А сама вернуся додому. Л.Кожуховська.

Земля - символ астральний і космічний; матері-годувальниці; Вітчизни; духовності; життя; багатства; щедрості; родючості; плодючості; позитивного і негативного начала; світла і темряви; гріхопадіння, місця вигнання людини із раю. До землі український народ почуває глибоку повагу, яка часом межує з обожненням. Землю називають святою і матір'ю, бо з неї створено першу людину, земля годує всіх людей і тварин. Нею клянуться, при цьому цілують її або з'їдають жменьку землі - і ця клятва вважається найстрашнішою. Бити без потреби по землі палицею або чимось іншим вважається таким же великим гріхом, як бити рідну матір /Булашев Г. Український народ. - С.268/. Наші предки вважали, що земля жива, бо "тілько живе може живому життє дати". А земля давала життя і житу, і пшениці, і усякій пашниці. "Земля наша мати, всіх годує", "Земля дає все і забирає все", - стверджують прислів'я. "Земля - мати", а "Сонце - батько, Місяць - вітчим". Ці народні афоризми відображають взаємини людини з природою від найдавніших часів. Слово "земля" в українській культурі уособлює кілька значень, і така ж неоднорідна символічна знаковість цього образу: астральний і космічний символ, образ матері-годувальниці і образ землі - Вітчизни. Земля-мати - дополітеїстичний образ-тотем протоукраїнців, які поклонялися родючій ниві, всій землі. Образ землі-матері ввійшов поетичним символом до фольклору українського та інших слов'янських народів /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.28/. Для українців земля завжди була засобом існування , годувальницею, більше того, вона - "це й материнське лоно, в якому формується не лише фізичний, а й духовний генотип людини". Крім того, духовний генотип суспільства і культур, націй і вселюдства. Україну /етнос, мову, націю, державу, культуру, ментальність/ не можна зрозуміти поза рідною їм землею-природою. Ще в "Літописі Руському" відзначалось, що Руська земля є великою і багатою, щедрою і красивою /Кононенко П.П. Українознавство. - К.,1994. - С.105/. Споконвічну любов селянина до землі оспівували у своїх творах О.Кобилянська, О.Довженко, І.С.Нечуй-Левицький, А.Головко, М.Стельмах. Така любов надає людині особливої краси, бо "...хлібороба й смертю не відірвеш од землі. Для нього і небо - це, найперше, теж земля, яку можна орати, і сіяти, і насаджувати райські сади" / М.Стельмах/. З іншого боку, жадоба до землі як символу наживи, багатства, прагнення мати її найбільше руйнували людські долі, губили не тільки окремих людей, а й цілі народи. Геополітичне становище України, її природні скарби притягували чорну заздрість та експансивні плани деяких народів-агресорів, бо земля України містить у собі майже все, що властиве природі планети. Клімат України сприятливий для здоров'я людей, хліборобства, тваринництва та культивування садів і виноградників, найрізноманітніших сортів овочевих і фруктових плантацій, розведення птахівництва, риби і грибів, унікальних сортів лікувальних трав. Безмежно багата й родюча земля, тихі води, ясні зорі та чисте, високе, блакитне небо України. То ж цілком природно, що і в гербі та прапорі народу відбилися символи рідної природи: тризуб бога морів і річок, сонячно-жовта безмежність пшенично-житніх полів та блакить мирного, музично-пісенного, вічного неба. Сказати б, - кольори душі українця /Кононенко П.П. Українознавство. - С. 109/. Поняття "батьківщина" і "рідна земля" за символічним значенням тотожні для кожної людини-патріота. Від славнозвісної давньоруської поеми "Слово о полку Ігоревім", у якій Руська земля є символом звитяги, міцності, сили воїв і держави і до творів О.Гончара, П.Загребельного, Ю.Мушкетика. Червоною ниткою в українській літературі проходить образ матері-землі-Вітчизни. Наприклад, свою малу батьківщину Євген Малашко бачить Таврією-жінкою, сонячно-темпераментною і підступно жорстокою, Леся Українка у "Лісовій пісні" змальовує багату, щедру, таємничо-чарівну Волинь, вся Київська Русь була домом Володимиру Мономаху, вся Україна - Богдану Хмельницькому, Григорію Сковороді, Тарасу Шевченкові, Іванові Франкові, Михайлу Грушевському. Антей володів силою тільки тоді, коли доторкався до Матері-Землі. М.Максимович, М.Драгоманов, П.Куліш вказували на органічний зв'язок між орачем і воїном, між Землею і жінкою-матір'ю. М.Стельмах порівнює жінку із землею, вбачаючи в цьому найвищу поетизацію. Г.Сковорода, великий філософ, поет, пропагував три тріади буття людини, і перша з них про те, що єдність космосу складають земля, небо і сонце, а Всесвіт - це Природа й Духовність. Земля життя оберігає від загину. Власне, людство і живе, бо черпає із земних надр нафту, газ, вугілля, руду тощо. Отже, земля є символом життя, багатства, щедрості. Не випадково серед народних побажань побутував вислів "Будь здорова, як вода, а багата, як земля". Виражаючи добру пам"ть про померлого, казали: "Земля йому пухом". Земля була символом родючості, плодючості: "Увіткни в неї ціпок - дерево виросте". Існувало повір'я, що земля не хоче приймати великих грішників, а для добрих людей земля ставала останнім домом /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С. 99/. У християнських догмах земля є місцем вигнання людини із небес, символом тяжкої праці, покаяння та терпіння, через які очищається тіло і дух людини від гріхів перед вічним життям у раю. Звідси образне порівняння "небо і земля" як мірило не просторової величини, а духовних людських цінностей. Л. Кожуховська.