СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,

Велес - див. Язичницьких богів символіка.

Верба - символ Космічного океану; Прадерева життя; надзвичайної працездатності; запліднюючої, родючої сили; пробудження природи, весни; засмученої жінки; вдівства; України, батьківщини. Верба має суперечливе /часто протилежне/ символічне значення. У середньовічній Європі її називали деревом поетів та співаків, ораторів. Китайці пов'язували із вербою поняття жіночості, краси, м'якості. В Японії верба - дерево смутку, слабкості, ніжності. Стародавні греки присвячували вербу богиням Гекаті, Персефоні, які пов'язувалися з ідеєю загибелі. Верба символізувала також довговічність, повноту життя, була символом світового дерева /Мифы народов мира. - М., 1992. - С.370/. Без верби і калини нема України, - говорить народна мудрість. Ще кілька тисяч років тому верба вважалася священним деревом-тотемом у праукраїнців. "Верба, - вказував О.П.Знойко, - пов'язана була із космогонією і міфологією народу і символізувала першоджерело творення світу або Прадерево життя, тобто Чумацький Шлях на небі або нашу Галактику. Як символ Чумацького Шляху верби садили над шляхами... Доторкнутися людини свяченою вербою - значить поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження і здоров'я. Збудувавши хату, на Україні обов'язково садили неподалік вербу /Знойко О.П. Міфи Київської землі... - С.118/. О.А.Шокало також вважає, що в українській культурі з прадавнини головним деревом вважається верба як ритуальне дерево весняного Нового року. Великодня Верба - Прадерево Життя усіх хліборобських народів, спільноєвропейський символ Всесвіту... Великодня Верба сприяє прилученню людини до Космічної Гармонії /Українознавство. - К., 1994. - С.296/. Чому ж саме верба - одне з найшанованіших дерев на Україні? Вважаємо, що це зумовлено світлоглядом, особливостями трудової діяльності, національною психологією наших пращурів. Діти Матері-природи, тонкі поетичні натури, вони обожнювали кожну травинку, птахів, звірину. Особливо радісним /після важкої суворої зими-холоднечі/ було пробудження природи, приліт вісників весни: журавлів, ластівок /Див. Ластівка/ - священних птахів. А яке дерево розквітало першим? Саме верба. Пухнасті, як молоді курчатка, котики з блискучо-білявим /чи золотавим/ усміхом випромінювали тепло, ласку, запах весни. "Зацвіла верба - прийшла весна," - казали у народі. Подекуди ще лежав сніг, було холодно - а верба цвіла. Отже, думали люди, вона сильніша за грізне божество Зими. На честь цього дерева - вісника весни - сільська молодь влаштовувала спеціальне свято. "Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, - пише В.Скуратівський, - дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку:"Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!" Взявшись за руки, водили хороводи... Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою" /Скуратівський В. Берегиня. - С.268/. Іще однією причиною шанування верби, на нашу думку, була її вологолюбність. У давнину люди з побожним трепетом ставилися до води /див. Вода/. А це дерево завжди росло тільки там, де була вода. Отже, воно ніби тримало постійний зв'язок із божеством життєдайної вологи. Криниці /див. Криниця/, священні для українців місця, копали біля верби. Де срібліє вербиця, там здорова водиця, - говорить народне прислів'я. Люди помітили, що верба - чудовий фільтр, очищає воду, надаючи їй особливого смаку, "вербового духу", що його утворюють смолисті речовини. Отже, здатність робити святу воду "живою", цілющою також спричинили пошануванню цього дерева. Культ верби, як ми вважаємо, був зумовлений особливостями її деревини. Віддавна наші пісенні пращури помітили, що саме верба - дзвінка та голосиста. А отже, жива, добра. Із верби робили чудові кобзи, бандури. І оживало священне дерево, возвеличуючи гордий дух українця, його волелюбність. Саме це дерево слугувало для виготовлення домашнього начиння: олійниць, ложок, корит, кошиків, човнів-довбанок. Поліщуки огороджували свої обійстя плетеними тинами. Колиски для немовлят - цвіту роду українського - робили із верби, дуба /див. Колиска/, бо саме ці породи дерев сприяли росту, здоров'ю, силі. Отже, сакральні човни /див. Човен/, колиски, кобзи, криниці, весняні обрядодії пов'язувалися у свідомості з вербою. Все це і зумовило сакральну символіку. У християнстві верба - прокляте дерево, бо, за міфами, із неї були зроблені цвяхи, якими збивали хрест для розп'яття Ісуса Христа. Існувало народне свято - Вербна неділя /за тиждень перед Великоднем/. Свячені вербові віти зберігали як магічні предмети, здатні відвернути недугу, викликати дощ. Існував звичай жартівливо бити посвяченою вербою зустрічних, дітей, що мало принести їм здоров'я, силу, багатство: Будь багат, як земля, І будь плодний, як лоза! Для українського народу верба - це його своєрідний символ. Вербовий сум, гарний і гордий, як душа українця. Як нескорений Великий Кобзар, що, перебуваючи в Орській фортеці, виходив серед пустелі вербове деревце. Образ верби дуже поширений у фольклорі. Він символізує невибагливість, скромність, глибоку тугу і печаль матері-вдови, безталанної дівчини, асоціюється із одруженням: Летіла зозуля, кувала, Щось вона вербиці казала Пора тобі, вербице, розвиться, Пора тобі, хлопчино, жениться. Безплідним жінкам давали їсти вербові бруньки, що повинно було, за віруванням, сприяти народженню дитини. Отже, верба - символ запліднення. В українській літературі образ верби асоціюється із нелегким життєвим шляхом, втратами, трагічною долею народу. Напр.: Я тільки нині зрозумів до сліз, Що ви вже не повернетесь до хати... І слово тихе й сумовите - Мати - Цвіте в мені, як сивий верболіз. /О.Білаш/. Не повернуть козаки з походу, Не заграють сурми на зорі... Будуть вік стояти біля броду Посивілі верби - матері. /В.Симоненко/.

І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі, Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. /В.Симоненко/. О.Потапенко.

Веретено - символ життя; тимчасовості; Великої Богині /Матері/; жертви, яка підживлює народжувану силу; атрибут, за допомогою якого здійснювався магічний акт відтворення світобудови; стрижня, на якому обертається небо; комунікації різних світів /земного і "потойбічного"/. Веретеном називають стародавнє ручне знаряддя для прядіння, що становить собою тонку паличку з видовженими загостреними кінцями і потовщенням посередині. У міфологічних традиціях народів світу процес прядіння посідав важливе місце. Стародавні греки зображували у міфах трьох мойр - Клото, Лахесіс і Атропу, від яких залежала доля і життя кожної людини. Вважали, що Клото /прядильниця/ пряла нитку людського життя. Творцем "нитки життя" у слов'ян вважалася богиня Мокош /Мокоша/. У християнстві її замінила Параскева-П'ятниця. У народі були поширені вірування про веретено як стрижень, на якому обертається небо: "Земля наткнута на залізяку і так крутиться" /Житомирщина/; "почало крутиться і викрутилась земля" /Кіровоградщина/. У слов'ян-праукраїнців існувала у міфах богиня, що пряде на веретині нитку життя, з якої формується "тканина" Всесвіту. "Очевидно, сам процес снування, - вказують О.О.Боряк та О.В.Герасимчук, - осмислювася та переживався в традиційній свідомості як єдиний нескінченний акт плодючості, розмноження, що було умовою відтворення космічної світобудови. Виступаючи у вигляді своєрідного стержня-осі, що організує космічну світобудову, веретено втілювало ідею комунікації різних світів" /Народна творчість та етнографія. - 1990. - №1. - С.34/. Оскільки формою веретено трохи нагадувало змія, а останній пов'язувався з культом померлих предків, то комплекс веретено-змій виконував медіативну функцію стосовно світу людей і світу померлих. Веретено було атрибутом лікувальної магії. Гострим кінцем його обводили навколо хворого, лікуючи лишаї, випікали бородавки та ін. Нещодавно астрологи з'ясували, що деякі зоряні світи і наша Галактика схожі на ... веретено! А, може, наші пращури володіли геніальним даром передбачення? А, може, і значно глибшими знаннями Всесвіту? О.Потапенко.

Веснянок /гаївок/ символіка - це символіка стародавніх українських обрядодій, що включали хороводи, фігури, пісні, рухи, міміку. Як відомо, веснянки, гаївки сягають сивої давнини. Це цілком оригінальні самобутні шедеври, витворені українським народом ще у дохристиянські часи. Всі образи, мотиви глибоко символічні, сердечні, щирі. Напр., у веснянках найголовнішим образом-фігурою було коло /колесо/, яке символізувало святе і життєдайне Сонце. Веснянки "ворота", "мости" символізували "небесні ворота", "через які проходять з неба-вирію новонароджені душі, через них і відходять духи - душі Лада, /дідів/; через ці ворота приходить і радість - весна і всетворяще Сонце і тепло і урожай..." /Килимник С. Український рік. - Кн.1. - К., 1994. - С.185/. Глибоко філософською, оптимістичною є символіка веснянки "Жучок". Дівчата стають парами, взявшись за руки. Утворюється своєрідний міст-дорога, на який висаджують мале хлоп'я. Задні пари перебігають наперед, а хлоп'я також рухається вперед по руках. Образ хлопчика символізує прихід весни, сонця, тепла, коханого. Та найголовніше - вічність людини, неперервність роду, безсмертя душі. Цікавою символікою сповнена ще одна веснянка "Кривий танець". Вона, за словами С.Килимника, символізує і "рух сонця на небі, зміну дня і ночі; і зміну пір року; і народження, життя та смерть; і небо - повітря, воду і землю..." Сповнені глибокого символізму й веснянки "Коструб", "Шум", "А ми просо сіяли", "Подоляночка" та ін.. Г.Потапенко.

Вишиванка - символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг. Вишита національна жіноча та чоловіча біла сорочка. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові - нареченому, чоловікові, хлопчикові; дівчині, заміжній жінці. Виготовлялися з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи. Було чимало типів традиційних сорочок за формою, використанням матеріалів, а також за семантикою кольорів: подільський, галицький, поліський, волинський, наддніпрянський, полтавський, гуцульський, буковинський, лемківський тощо. Цікаво, що символіка вишиванок часто-густо збігається із символікою орнаментів предметів матеріальної трипільської культури. Виявлені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків /датують їх VI ст./ ідентифікуються з узорами вишиванок XVIII -XX ст.. Щоправда, символіка вишивки часто-густо складалася з двох частин: історичної /родової/ і прогнозуючої /загадування майбутнього, продовження роду/. На вишиванках застосовувалися традиційні символічні орнаменти: геометричні /вважаються найдавнішими/, рослинні, зооморфні /тваринні/. Іноді типи орнаментальних форм поєднувалися: орнаментально-рослинний з переважанням першого чи останнього. Символіку форм конкретизувала символіка барв. Скажімо, подільська кольорова мережка, виконана хрестиком і низзю з декоративним швом-качалкою /качалочкою/ подає ромб, розміщений поміж двома горизонтальними лініями. Трикутник між ромбом та лініями вишивався навскісними лініями у вигляді завитків /"баранячі роги"/. В орнаментах переважає чорний і червоний кольори із украпленням синього, зеленого, жовтого /золотого/. Такий тип вишивки міг символізувати не лише хліборобську працю на чорноземі в зоні лісостепу з наявністю річок, озер чи журливість вдачі, любов, цілеспрямованість подолянина у досягненні мети, а й певну гармонійність у стосунках людини з природою і людських взаєминах; силу, міць; зростання; часом - запліднення тощо /слід розглядати конкретний зразок призначення вишивки/. Із зображеннями ромба й двох ліній могли пов'язуватися певні уявлення про календар, чотири пори року, між народженням та смертю /дві лінії/. Народ ставився до вишиванок як до святині. Вишиванки передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії. Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне життя, а також соціально-побутових /козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських та ін./. За традицією, дівчина, готуючи придане, мала вишити своєму нареченому сорочку: Шовком шила, шовком шила, золотом рубила. Та для того козаченька, що вірно любила. Сорочка /особливо чоловіча/ була символом кохання, вірності, невірності. В давньому замовлянні сказано:"Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був", звідки видно, що "білий - милий". У деяких народних піснях, як зауважував О.Потебня, образ не пояснюється, але його можна зрозуміти на основі символічних значень: Ой коби я була знала, що я твоя буду, Випрала би-м сорочечку від чорного бруду /тобто: покохала б, поєдналася з тобою за умови обов'язкового майбутнього заміжжя/; Заковала зозуленька на жовтім пісочку. А хто ж мому миленькому випере сорочку? У другій половині XIX ст. в європейській фольклористиці широко обговорювався сюжет про графа, котрий потрапив у полон до невірних, і про його дружину. Біла сорочка, що її дала дружина чоловікові, - символ вірності: поки сорочка біла, доти жінка вірна. Випрати сорочку в чумацьких піснях означає полюбити чумака, навіть якщо він одружений. Характерно, що не завжди чумак погоджується на любовні стосунки з випадковими особами жіночої статі /в піснях це переважно дівчата або молода шинкарка-здирниця/, не дозволяє якій-небудь "прати сорочку", хоч вона й не біла, бо "сьома неділя". Таким чином, чумак зберігає вірність коханій дівчині, до якої має повернутися. Сорочка-вишиванка оспівана, зображена в різноманітних жанрах народної творчості /в тім числі - жартівливих, пародійних/, сучасними поетами. Вона є символом українця загалом і України зокрема, проте в XХ ст. престиж вишиванки як одягу занепав під згубними впливами шовіністично-космополітичних, комуно-фашистських, екстремістських та інших тенденцій. М.Дмитренко.

Вишивка - див. Народна символіка.

Вишня - символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої. У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О.Шокала, - світове дерево життя /див. Дерево життя/. Як відомо, колись слов'яни святкували Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. "У давнину в Україні, - підкреслює дослідник, - вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік" /Українознавство. - К., 1994. - С.286/. На думку Г.Лозко, назву "вишня" слід вважати прикметником жіночого роду, від форми "вишній", тобто "божественний" /пор. із словом "Все-вишній" /Всевишній/. Отже, вишня - це "божественне дерево", присвячене Сварогу /Дмитренко М. та ін. Українські символи. - К., 1994. - С.118/. Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто "вишнім" сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова "вишня", зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя. По-перше, слово "вишня" - слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти як "вишник", "вишника". Водночас слово "вись" /висота/ /світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба/ мало аналогічні форми - "вишник", тобто "вищий", "старший", "вишок" - вершина, шпиль. Словник Б.Грінченка /Т.1. - С.201/ фіксує форму "вишній", тобто "верховний", а отже "небесний", "божественний". Водночас у Словнику вміщено фразу "Господи вишній, чи я в тебе лишній?", яку можна зіставити із фольклорним виразом "Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня..." Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо "світ" - це "свят". За даними М.Костомарова, слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір /пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог/. Споконвіку священні речі українців - білі /хата, вишиванка, хустина, рушник/. Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя, Матері-богині, України. Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості, українських письменників. У свідомості українців і нині вишня - це рідна домівка:"Садок вишневий коло хати" /Т.Г.Шевченко/. Або:"Як я любив у хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати" /М.Старицький/. У поемі І.Я.Франка "Іван Вишенський" змальовано, зокрема, епізод, коли саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив повернутися із грецького Афону. Ліна Костенко використала цей образ для опоетизації весни, кохання, нареченої: Ще сніг ковтала повідь широченна, І рала ждав іще тужливий лан. А під горою вишня - наречена Вже до віночка міряла туман. У поемі І.Драча "Смерть Шевченка" вишневий цвіт асоціюється із безсмертям Великого Кобзаря. І на завершення - рядки, написані одним із авторів Словника: О, вишня - Матінко Всевишня - Весь білий світ - то вишні цвіт. Правічне дерево Вкраїни - Її безсмертя в плині літ. О.Потапенко.

Відьма - див. Демонології української символіка.

Вій - див. Демонології української символіка.

Вікно - символ ідеї проникнення, потенційних можливостей; свідомості, світлоносності; отвору, через який здійснюється зв'язок людини із зовнішнім світом; зв'язку з потойбічним світом; надії, чекання. Вікно відігравало значну роль як деталь людського житла /освітлення, вентиляція, спостереження тощо/. Символіка вікна пов'язана із давніми віруваннями праукраїнців, які відбиті у замовляннях, обрядах, піснях тощо. Вікно називали "святим", бо воно уявлялося як чарівний отвір, який дає можливість здійснювати зносини із "білим світом". Про цю сакралізацію вікна свідчать численні народні заборони /до речі, дуже подібні до "криничних" табу /див. Криниця/. Зокрема, категорично заборонялося плювати, виливати помиї, впускати кішку через вікно. Це зумовлено віруванням, що саме біля вікна стоять душі покійних, добрі ангели. Так, на підвіконня ставили воду і їжу протягом 40 днів для душі померлого. Там же горіли свічки. Водночас вікно символізувало "небезпечний" отвір, через який до оселі потрапляють зловорожі сили. За свідченням М.Сумцова, щоб завадити нечисті, треба було на ніч хрестити вікно. На Різдво господарі малювали крейдою хрести над вікнами, на дверях із аналогічною метою. Подібну функцію оберегів виконували і рушники, які українці вішали над вікнами. Про небезпечність нічного вікна свідчить заборона дивитися у нього після заходу сонця /бо болітимуть очі, дитина не спатиме та ін./. Багато обрядодій українців пов'язано із вікном:"у страсний четвер біля вікон питали у хазяїв про наявність скотини...; українські колядки та щедрівки з побажаннями всього виголошувались /співались/ під вікнами... Гадання усіх слов'ян не обходилося без вікон:"У комин суджених питали. У хатніх вікон підслухали, ходили в північ по пусам" /І.Котляревський/ /Миронова Г.М. Мотивація термінів східнослов'янської народної архітектури в етнолінгвістичному висвітленні /Мовознавство, 1991. - №4. - С.24/. На Україні глибоко шанували "покутнє вікно" /див.Покуть/, "застільне" вікно. Біля останнього часто саджали священні дерева /калину, вишню, яблуню та ін./. Саме у віконце заглядало святе сонечко, "стукала весна у кришталь вікон", під вікном "туркотіли голуби" та ін.. Хата без вікон вважалася сліпою. Сакралізація вікна зумовлена значною мірою спільністю його функцій із оком /див. Око/, яке викликало побожний трепіт і було глибоким символом. У літературі образ вікна часто символізував чекання, сподівання на здійснення мрії, сумну долю тощо. Напр.: Легких шляхів ні в кого не було, Де б не ходив, а маєш пам'ятати: На тебе завжди дивиться село Очима вікон батьківської хати. /М.Луків/. Або: Сіла вона край віконця, Як квіточка в полі: "Що по тому, що я гарна, Коли нема долі? /Нар. тв./.

О.Потапенко.

Віл - символ космічних сил; жертви, страждання, терпіння; важкої праці; покори, самопожертви; пітьми та ночі; багатства; працьовитої людини, господаря. Віл - кастрований бик, якого використовували як тяглову силу. За міфами, у язичників був "скотій бог" Велес /Волос/. Він охороняв череди худоби, опікував купців. У давнину слово "скот" означало багатство, гроші. Отже, це був бог багатства. На думку митрополита Іларіона, Аріеля Голана ім'я бога Велеса походить від старослов'янської форми "воль", пізніше віл, бо віл-бик часто обожувався /обожнювався - О.П./. У південних слов'ян був міфологічний герой Здухач, який захищав поля, тварин від злих духів. Це був надзвичайно сильний чоловік, проте він міг перетворюватися у вола. На Новий рік символом щастя в оселі вважався у слов'ян полазник - людина, яка першою переступить поріг. Часто селяни "доручали" цю роль саме волові, заводячи його до хати. Щиро вірили, що тоді у господі буде достаток увесь рік /Мифологический словарь. - М., 1991. - С.445/. "Воли ..., - пише Г.Булашев, - створені Богом і вважаються благословенними за те, що, коли новонароджену Богодитину було покладено до ясел, воли й віслюки вкривали її соломою і зігрівали своїм диханням" /Булашев Г. Український народ... - С.323/. Побутувало цікаве повір'я, що напередодні Нового року та Різдва воли можуть навіть... розмовляти людською мовою. Століттями воли були надійними помічниками чумаків - українських купців. Ось як описує чумацьку валку Д.Яворницький:"Попереду інших рушав віз, запряжений найкращими сірими здоровими й лискучими, "як з води", волами, а у святкові дні між рогами приліплювали дві воскові свічки" /Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. - Т.1. - Львів, 1990. - С.298/. Символіка такого святкового вола, очевидно, пояснюється відгомоном вірувань про Велеса. На початку кожної важливої справи язичники приносили жертви богам, умилостивлювали їх. Свічки /вогонь/, золото /багатство/, стрічки /промені всесильного сонця/ були атрибутами вшанування давнього бога скотарства, торгівлі - Велеса. У селянському господарстві українця віл був головною тягловою силою, тому став символом працелюбності, багатства:"У кого віл та коса, у того грошей киса", "Вали на воли - усе повезуть". Старий віл символізував досвідченість, уміння /"Старий віл борозни не псує"/. К.Сосенко наводить цікавий зразок давньої української колядки про створення світу, де головними персонажами є чотири воли, що "в золоті горіли". На думку вченого, це "символи чотирьох місячних фаз, - роги волів або турів - це частий символ люнарний в колядках і щедрівках" /Сосенко К. Різдво-Коляда...- С.263/. Маються на увазі такі фази: молодий місяць /молодик/, півмісяць, місяць уповні та місяць, що зникає й темніє. О.Потапенко.

Вінок - символ слави, перемоги, святості, щастя, успіху; скорботи, смерті; могутності, миру; Сонця; влади; цнотливості, молодості, дівоцтва. Вінок має подвійну символіку. Це або увінчання шаною кого-небудь як переможця чи тріумфатора, або знак скорботи за померлим чи загиблим. Усі інші значення зводять, очевидно, до цих основних. У часи античності вінок /лат. corona/ одягали як бенкетний або застільний атрибут, котрий символізував щастя та талант. Таку функцію вінок виконував, коли при його допомозі прикрашали священні предмети та об'єкти, котрим поклонялися. Оратори одягали його під час своїх промов. Вінком нагороджували тих, хто відзначався на війні. Згодом він служив символом службової відзнаки. Звідси походить КОРОНА, символізуючи владу сеньйора або короля. Обидва значення символу притаманні вінку нареченої. Її прикрашали вінком - як знаком чистоти і незайманості, але разом з тим він означав і смерть попереднього життя та відродження нареченої в іншій якості. У традиціях Заходу наречена обов'язково одягала фльордоранж, тобто вінок, в який упліталися штучні білі квіти. Цей звичай був запозичений у арабів, де вінок з квітів апельсину /оранж/ символізував родючість. Увінчання особливо було поширене у Давній Греції та Давньому Римі. У греко-римській традиції вінок з квітів є діадемою Флори; з глоду або вербени - символізує весілля, з дубового листя - нагороду за врятування життя, з трави - нагороду римському воїну або рятівнику життя людини. В Греції вінком нагороджували переможців:"Олімпійських - з гілок маслини; істмійських - із соснових гілок; німейських - із петрушки" /Купер Дж. Энциклопедия символов. - С.33/. У наш час заведено увінчувати почесним лавровим вінком /лаврами/ переможців світових чемпіонатів, а також велосипедних гонок. За уявленнями древніх греків, саме лавр міг зняти провину з убивці та наділити пророка даром передбачення. Лавровим вінком увінчували учасника урочистого хорового ходу. У Римі лавр став символом могутності, перемоги, миру. На полководців, на честь яких робили тріумф, вішали /одягали/ лавровий вінок у храмі Юпітера. Пізніше лавровий вінок присуджували переможцям поетичних змаганнь. Звідси виникло слово "лауреат". В Україні вінки мали солярну символіку. Дівчина у вінку асоціювалася з сонцем, котре сходить. Купальські та обжинкові вінки також були символами сонця, що пов'язано з ідеєю плодючості і добра. На свято Івана Купала дівчата кидали вінки у річку, шоб дізнатися про свою долю, свого судженого. Вінки із стрічками протягом століть використовувалися століттями під час весілля. Не випадково народна творчість зберегла так багато висловів, пов'язаних із вінком: загубити вінок - втратити дівочу честь; як у вінку - дуже гарно; вінчатонько - маленький вінок. Як правило, дівочий вінок плели з квітів барвінку, маку, білого ромен-зілля, синіх волошок, чорнобривців, дикої рожі тощо. У народі вінки вважали надійним оберегом від усякої нечисті. Напередодні купальських, Зелених свят дівчатам належало вплітати поміж квітів полин, любисток, часник, які мали уберегти від мавок, упирів. Весільні вінки, за віруваннями, охороняли і від поганого ока. Український віночок. Найулюбленішою прикрасою кожної дівчини був вінок. З ранньої весни до пізньої осені квітчали дівчата свої голови цим дивним створінням природи і рук людських. Цей своєрідний витвір мистецтва був начебто книгою душі дівчини. І кожен допитливий чоловік міг безпомилково визнати по ньому, що коїться на серці володарки цього віночка. Мовою символів, якими були квіти вінка, представниці прекрасної статі виражали свої почуття, стан душі, події, що відбувалися в житті, надію, свої прагнення. Віночок - не лише "знавець душі". Він ще "знахар душі", бо в ньому є чаклунська сила, що знімає біль і волосся береже. До віночка впліталось багато різних квітів. Переважна більшість із них широко використовувалась в народі як лікарські. Це деревій, звіробій, волошки, ромашки, цвіт і ягоди калини, барвінок, мак та ін. Почесне місце у вінку належить барвінку /див. Барвінок/. Він - символ вічного кохання, сімейного благополуччя, символ життя, безсмертя людської душі. Він прикрашає весільний вінок, груди нареченого, гостей, весільний коровай. З метою охорони до весільного вінка нареченої вплітали також полин-"траву над травами", один із найсильніших оберегів, мак-видюк, м'яту-руту. Влітку віночок сплітали із набору різних трав і квітів, а останнім у році був вінок із золотавого й червоного листя. Кожна квітка у вінку мала своє значення. Так, цвіт вишні та яблуні символізував материнську відданість і любов, ромашка - символ дівочої цноти і чистоти, незайманості, хміль - гнучкість і розум і т.п. Жила у народі наука плетіння вінка. Важливо було знати, як і коли плести, як зберегти квіти у вінку, яке зілля з яким має сусідити і т.п. Збирали квіти у певні дні й у певну годину в залежності від призначення вінка, при росі чи без неї. Категорично заборонялося вплітати до вінка листя і квіти "нечистого" зілля, як-от листя папороті, цвіт вовчих ягід, дурман, гірчицю, осот, осоку та ін. Перед виплітанням вінка квіти "очищали". Збережімо наші вінки-вінчатонька, бо вони - пелюсткова душа, цвіт української нації! Ю.Мільошин, В.Куйбіда.