goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

му. Одним з перших у сучасній вітчизняній історіографії присвятив їй свої праці П.Сергієнко36. Вже в першій брошурі він ґрунтовно проаналізував зміст поняття «соборність», простежив розвиток ідеї соборності в російській релігійній філософії та українській су спільно політичній думці на різних історичних етапах. Відкида ючи твердження представників російської політичної думки про те, що ідея соборності нібито була суто російською й характерна свідомості лише російського народу, Сергієнко особливо наголосив, що вже в ХІХ ст. з’явився цілий пласт літератури, де обстоювала ся ідея соборності українського народу37. Значне місце відвів дос лідник розгляду шляхів розбудови соборної України в сучасних умовах. Щоправда, в написаних у філософському плані його пра цях періоду 1917–1920 рр. приділено недостатньо уваги.

Проблема соборності України зайняла одне з чільних місць на міжнародній конференції, присвяченій 75 річчю Західно Українсь кої Народної Республіки, що відбулася в листопаді 1993 р. в Івано Франківську. Опубліковані її матеріали охоплюють різні аспекти цієї проблеми — від ідеї возз’єднання українського народу в суспіль но політичній думці Галичини ХІХ — початку ХХ ст. до практичної реалізації об’єднання двох українських республік в одну державу38.

Тоді ж, до 75 річчя утворення ЗУНР, вийшла в світ монографія Б.Тищика та О.Вівчаренка39. Це була одна з перших у сучасній історіографії спроб спеціального дослідження зазначеної форми державності. Четвертий її розділ, під назвою «Об’єднання ЗУНР

іУНР в єдиній соборній Українській державі», присвячений ґрун товному аналізу соборницького процесу, що завершився історич ним Актом Злуки.

Чи не найбільший внесок у дослідження цієї проблеми здійсни ли науковці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України. Ще в січні 1994 р. вони ініціюва ли проведення «круглого столу» на тему «Проблеми соборності України в ХХ столітті», присвяченого 75 річчю Акту Злуки УНР

іЗУНР. У його роботі взяли участь вчені академічних інститутів, вузів Києва, Львова, Харкова, Одеси, Луганська та інших міст Ук раїни, які всебічно обговорили цю актуальну й майже зовсім не досліджену тоді тему. Матеріали «круглого столу» невдовзі були опубліковані40. Серед них варто виділити статті Т.Бевз, П.Варга тюка, І.Гошуляка, В.Солдатенка, В.Ткаченка, М.Панчука і А.Пан чука, Р.Пирога і Ф.Проданюка, оскільки в них проаналізовані різ ні аспекти українського соборницького процесу 1917–1920 рр.41.

21

І. Гошуляк

Знагоди 80 річчя Акту Злуки вчені названого інституту орга нізували ювілейну наукову конференцію, в якій взяли участь про відні науковці України. Результати її роботи також опубліковані

вспеціальному Збірнику наукових праць42. У вміщених в ньому численних статтях глибоко висвітлюються ідейні засади україн ського соборницького процесу, історичний досвід боротьби нашо го народу за об’єднання своїх земель в єдиній державі. Природно, що особливо велика увага приділена саме періоду Української ре волюції 1917–1920 рр., коли було досягнуто найбільших успіхів у консолідації та соборності України.

Суттєвим кроком у подальшому вивченні проблеми стала під готовка вченими Інституту політичних і етнонаціональних дослі джень імені І.Ф.Кураса НАН України узагальнюючої праці у двох книгах. Перша з них була видрукувана видавництвом «Бібліотека українця» в 2000 році43. В ній висвітлюється розвиток українсь кої соборницької ідеї та боротьба українських патріотів за її ре алізацію в періоди Центральної Ради, гетьманської Української Держави та Директорії. Друга книга під назвою «Соборність Ук раїни. На шляху до об’єднання та утвердження української дер жавності» побачила світ у 2002 р., але вона виходить за хроноло гічні межі нашого дослідження.

У монографії І.Кураса і В.Солдатенка «Соборництво і регіона лізм в українському державотворенні (1917–1920 рр.)» чи не впер ше в історіографії здійснена вдала спроба розкрити сутність як доцентрових, так і відцентрових тенденцій в українстві, збагнути заплутану логіку внутрішнього конфлікту між соборністю і регіо налізмом, що переплелися в 1917–1920 рр. в тугий клубок і зумо вили надзвичайну складність протікання національно культур них процесів. Свою увагу відомі дослідники сконцентрували на трьох ключових моментах історичного досвіду 1917–1920 рр.: на з’ясуванні суспільних тенденцій, які зумовили відрив і дистанцію вання від національного середовища кубанської гілки українців; на відтворенні історичних детермінант краху авантюрних, анти національних спроб вичленення із живого тіла України Донецько Криворізької області; на аналізі внутрішнього конфлікту соборниць ких прагнень українців з регіональними політичними орієнтаціями і діями провідників ЗУНР.

Торкаючись історіографії проблеми, І.Курас і В.Солдатенко справедливо вказали на властиві їй прояви однобічних підходів до соборницького процесу. Саме це, на їх думку, привело, з одного

22

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

боку, до певної абсолютизації позицій західноукраїнського полі тичного проводу, а з другого — до спроб повного виправдання дій С.Петлюри та його соратників44.

Вагомий внесок у дослідження проблеми соборності України належить В.Сергійчуку, який присвятив їй ряд праць45. Зокрема, важливою історіографічною подією в цьому відношенні став ви хід у світ напередодні 80 річчя Акту Злуки його книги «Укра їнська соборність. Відродження українства в 1917–1920 роках». У ній на багатому архівному матеріалі, значна частина якого впер ше вводилася до наукового обігу, переконливо обґрунтовується, як український етнос, що був розселений на величезних просторах Російської імперії, а також в межах Австро Угорської монархії, незважаючи на державний кордон, що його розділяв, прагнув до об’єднання в єдиній соборній Українській державі. На жаль, серед численних документів, вміщених автором, не має одного з най важливіших актів соборності — Передвступного договору УНР і ЗУНР про майбутнє їх об’єднання, підписаного повноважними представниками обох республік 1 грудня 1918 р. у м. Фастові. В цілому працям цього вченого притаманне логічне поєднання викладу багатого документального фактичного матеріалу з ціка вими науково аналітичними розвідками.

Цінний науковий доробок у плані розглядуваної теми нале жить вченим, які присвятили свої праці історії ЗУНР. Зокрема, багатий і повчальний галицький внесок у скарбницю всеукраїнсь кого досвіду боротьби за соборність містять дослідження С.Лили ка, О.Карпенка, М.Литвина, К.Науменка, С.Макарчука, М.Ку гутяка46 та інших.

Суттєвий внесок зробили також вчені, які присвятили свої пра ці дослідженню зовнішньої політики українських урядів тієї доби, а також проблемі державних кордонів України47. Серед них варто виділити монографію В.Матвієнка, в якій, по суті, вперше в істо ріографії комплексно розглядаються взаємини УНР доби Централь ної Ради і Директорії, гетьманської Української Держави з су міжними та географічно близькими державами й державними утвореннями, що раніше входили до складу Російської імперії. На основі багатої джерельної бази автор ґрунтовно висвітлив обра ну тему і зробив цікаві й неординарні висновки. Зокрема й про те, що підписання Брестського мирного договору з Центральними державами «забезпечило загалом сприятливі умови для диплома тичного самоствердження УНР та гетьманату П.Скоропадського

23

І. Гошуляк

як об’єднуючого центру «рандштатів» і дозволило Києву успішно

йза короткий термін вирішити низку територіальних питань що до встановлення стратегічно вигідних державних кордонів...»48.

Ряд важливих аспектів теми, в тому числі визначення сутності поняття «соборність» на різних історичних етапах та його співвід ношення з регіоналізмом і федералізмом, торкнувся А.Мальгін. Справедливо зауваживши, що соборність не протиставляється

йне може бути протиставлена регіоналізму, він водночас дійшов висновку, що соборність — це не що інше, «як специфічно ук раїнське розуміння принципу політичної децентралізації і феде ралізму»49. З таким своєрідним трактуванням соборності навряд чи можна погодитись. Як, до речі, й із твердженням автора про те, що створення Донецько Криворізької, Одеської та інших радян ських республік в роки громадянської війни не було штучним, авантюрним витвором окремих політиків під впливом різних зов нішніх сил, а являли собою «своєрідну відповідь місцевих політич но активних співтовариств на виклики революційної епохи»50. Наукововиважена, об’єктивна оцінка сутності подібних утворень міститься в уже розглянутій нами праці І.Кураса й В.Солдатенка, а також у дослідженнях інших вчених. Загалом праця Мальгіна дуже заполітизована, має чимало фактологічних і смислових не точностей.

Відрадно, що з’явилися також узагальнюючі історіографічні праці, в яких аналізуються дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених, присвячені добі Української революції 1917–1920 рр.51. Природно, що їх автори не обійшли увагою й ті з них, що торка ються соборності України. В цьому плані варто відзначити фун даментальне дослідження В.Капелюшного. Зокрема, в третьому розділі він ґрунтовно дослідив здобутки українських вчених у ви вченні Акту Злуки, в четвертому — у формуванні території та кордонів України. Важливо при цьому, що автор визначив ряд аспектів теми, які потребують подальшого вивчення. Серед недо ліків його дослідження найсуттєвіший, мабуть, той, що пробле ма соборності України розглядається лише в контексті об’єднан ня УНР і ЗУНР, а це її значно звузило.

Щодо сучасної російської історіографії, то вона, за рідкісни ми винятками, і надалі дотримується старих, штучно створених в інтересах великодержавної імперської політики антиукраїнсь ких міфів. Щоб переконатися в цьому, достатньо, на нашу думку, ознайомитися з історіографічною статтею А.Марчукова «Россия,

24

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Украина и проблема «русской Галиции», надрукованою в автори тетному російському академічному виданні52. Вже сама назва пуб лікації є не лише некоректною, оскільки, незважаючи на взяті

влапки слова «русская Галиция» (це, мабуть, враховуючи сучасний статус цього регіону), стає зрозумілим, що й нині немало російсь ких вчених вважають цей давній український край російською землею. Це видається тим більш дивним, що автор аналізує публі кації, присвячені періоду перебування Галичини у складі Австро Угорщини. Той факт, що ця земля ніколи не належала Росії, за винятком хіба що кількох місяців окупації в період Першої світо вої війни, зовсім ігнорується, натомість відверто декларується, що історія Галичини розглядається як складова російської історії.

Безпідставно ототожнюючи назви «Русь» і «Росія», автор зви нувачує ряд сучасних українських дослідників в необ’єктивності й однобокості та всіляко вихваляє праці колишніх і нинішніх російських вчених, написаних, по суті, в руслі добре знаної зви чайної схеми російської історії, розвінчаної М.Грушевським ще на початку ХХ століття. Зокрема, український характер Галичи ни заперечується ним майже до середини ХХ століття, назви «ру сини» і «українці» штучно протиставляються як антиподи, при чому, перші зачисляються до «единого русского народа» (тобто російського), а другі (українці) зображаються лише невеликою, значно вужчою, ніж русофільство, політичною течією53.

Дуже своєрідно трактує російський вчений сам процес перетво рення Галичини в український край. «Украинское национальное движение, — пише він, — действовало в Галиции весьма актив но еще с конца XIX в., постепенно набирая силу и распространяя влияние на все более широкие слои интеллигенции и простого на рода. Его настойчивые усилия, а также особенности исторической судьбы региона, конфессиональная специфика, непростая между народная обстановка (противостояние Австро Венгрии и России), политические катаклизмы ХХ в. (две мировые войны и российс кая революция) привели к тому, что национальный тип населе ния Галиции сформировался как украинский, а регион приобрел тот духовный и культурный облик, который существует в наши дни. В немалой степени способствовала этому и политика украи низации, начавшаяся после присоединения Галиции к УССР

в1939 г. (как и советская политика вообще)»54. Як бачимо, дуже дивним і штучним показується в інтерпретації автора україноге нез галичан. Що ж стосується «советской политики вообще», то

25

І. Гошуляк

тут, окрім українізації, автор чомусь не назвав горезвісні радя нізацію, колективізацію, культурну революцію, масові репресії, депортації, багаторічну варварську війну сталінського режиму проти українських патріотів на західноукраїнських землях. Ма буть, це не випадково.

Ще одна проблема, яку російські історики активно фальсифі кують, звинувачуючи при цьому у тенденційності й необ’єктив ності своїх українських колег, торкається висвітлення драматич них подій 1914–1916 рр. в Галичині, пов’язаних з російською окупацією цього краю та політикою австро угорських властей що до місцевого населення. Вина за розв’язаний проти нього терору покладається ними не на агресора — Російську імперію, дії якої російські автори намагаються виправдати умовами й завданнями ведення війни, а також зовнішньо і внутрішньополітичними ці лями, а на Австро Угорщину і, що найдивніше, — самих україн ців, звинувативши останніх в усіх гріхах, у тому числі в брато вбивстві55

Безперечно, що ці та їм подібні фальсифікації й міфологеми не можна залишати без належної відповіді. І це ще один аргумент на користь пропонованого дослідження.

Завершуючи історіографічний огляд, зазначимо, що в останні роки вчені значно активізували свої зусилля в цьому напрямі. Свід ченням цього є неухильне збільшення кількості наукових конфе ренцій, присвячених українській соборності, розширення геогра фії їх проведення, поява нових цікавих і змістовних збірників наукових праць56.

Таким чином, можна констатувати, що на сьогодні є значні здобутки у вивченні зазначеної проблеми. Водночас, враховуючи її безперечну наукову і політичну актуальність, а також ширину

ібагатогранність, підкреслимо необхідність продовжувати й по силювати наукові пошуки в цьому плані. Адже, незважаючи на наявність названих вище досліджень, спеціальних узагальню ючих праць з цієї теми досі дуже бракує. До того ж переважна більшість вчених усе ще розглядає проблему соборності українсь ких земель однобічно, спрощено, як необхідність об’єднання підросійської і підавстрійської частин України, врешті — УНР

іЗУНР. Такий підхід не зовсім правомірний, оскільки належність переважної більшості українських земель до Російської імперії далеко не означала їх соборності. Якщо взяти до уваги її справж ню політику, то швидше навпаки. Це ж стосується українських

26

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

земель Австро Угорщини. Невипадково західні українці протя гом кількох десятиліть добивалися створення в її межах єдиного коронного українського краю, який об’єднав би Галичину, Буко вину і Закарпатську Україну.

Мета цієї праці полягає в тому, щоб на основі глибокого і неупе редженого аналізу багатої історіографічної та документальної спад щини всебічно висвітлити діяльність українського народу, спря мовану на досягнення територіальної консолідації й об’єднання своїх земель у ході розгортання боротьби за відродження і захист національної державності в перші два роки Української револю ції 1917–1920 рр.

Реалізація названої вище мети потребує, на наш погляд, ви рішення таких найважливіших завдань:

–обґрунтувати наукову і політичну актуальність проблеми дослідження;

–здійснити історіографічний аналіз стану її наукової розробки;

–розкрити об’єктивні засади (теоретичні, етноісторичні, пра вові тощо), характер і зміст української соборницької концепції;

–висвітлити боротьбу українців за соборність своїх земель в ав тономістський період діяльності Центральної Ради;

–дослідити роль створеної Центральною Радою Української Народної Республіки (УНР) в збиранні й консолідації етнічно ук раїнських земель;

–проаналізувати політику гетьманської Української Держа ви щодо суміжних етнічно українських територій;

–розкрити розгортання і хід соборницького процесу, спря мованого на об’єднання УНР і ЗУНР;

–дати історіографічну оцінку та висвітлити національно по літичне значення Акту Злуки від 22 січня 1919 року;

–підвести підсумки й сформулювати уроки, що випливають

знабутого тоді досвіду боротьби за соборну Україну.

Об’єктом дослідження виступає об’єднавчий рух, що розгорнув ся на етнічно українських землях внаслідок піднесення й розвитку національно визвольної боротьби за відродження і функціонуван ня державності українського народу, а також діяльність політич них партій, громадських організацій, органів державної влади, преси тощо, спрямована на забезпечення консолідації і терито ріальної цілісності України.

Хронологічні рамки праці охоплюють два роки — від перемо ги Лютневої 1917 р. буржуазно демократичної революції в Росії

27

І. Гошуляк

істворення Української Центральної Ради по січень 1919 р., ко ли було проголошено і затверджено Акт Злуки.

Щодо географічних меж, то автор прагнув охопити всю ук раїнську національну територію, тобто всі землі, заселені пере важно українською людністю, незважаючи на розділяючі їх тоді адміністративні і державні кордони. Та внаслідок складних істо ричних обставин об’єднавчий рух у різних регіонах України ви явився далеко неадекватним, тобто розвивався не однаковою мі рою, що, природно, відобразилось і на проведеному дослідженні.

Методологічну основу праці становлять такі універсальні на укові принципи, як об’єктивність, історизм, комплексність, сис темність тощо. Вони ґрунтуються на достовірних документаль них фактах та відмові від політичної заангажованості.

Наукова новизна праці полягає в тому, що вона являє собою, по суті, одну з перших в історіографії спроб комплексно вивчити, проаналізувати та узагальнити діяльність політичних партій і гро мадських організацій, органів державної влади, преси, всіх патріо тів України, спрямовану на досягнення єдності етнічно українсь ких земель, створення єдиної соборної Української держави.

Вирішенню названих вище завдань підпорядкована обрана ав тором структура роботи. Вона складається зі вступної частини, чо тирьох розділів і післямови.

Завершуючи вступну частину, вважаю доцільним зазначити, що досліджувана тема — не лише дуже важлива та актуальна, але й широка і багатогранна. Тому автор не претендує на повне

івсебічне її висвітлення. В книзі порушено немало питань, на які просто неможливо дати вичерпні відповіді в одній, до того ж обме женій за обсягом, праці. Висловлюю сподівання, що вихід її у світ стане певним кроком у дослідженні тернистого шляху нашого на роду до світлого ідеалу соборної України.

1.Див.: Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996. — С. 601.

2.Левенець Ю. Теоретико методологічні засади української суспіль но політичної думки: проблеми становлення та розвитку (др. половина ХІХ — поч. ХХ століття). — К., 2001. — С. 417.

3.Грушевський М. Галичина і Україна. — Т. 1. — Львів, 2002. — С. 379.

4.Шелухин С. В роковини 19–22 (1–30). Вступна частина промови на святі в Празі // Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВО України). — Ф. 3695. — Оп. 1. — Спр. 39. — Арк. 129.

28

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

5.Там само.

6.Бочковський О. Вступ до націології. — Мюнхен, 1991–1992. —

С.101.

7.Там само. — С. 104.

8.Томенко М. Проблема соборності України: наукові і політичні ас пекти // Проблеми соборності України в ХХ столітті. — К., 1994. — С. 27.

9.Піскун О. Соборність і деякі актуальні проблеми сучасної націо нальної політики // Проблеми соборності України в ХХ столітті... —

С.10.

10.Кондратюк В.О., Буравченкова С.Б. Українська революція: здо бутки і втрати в державотворчих змаганнях (1917–1920 рр.). — К., 1998. — С. 13.

11.Соборність України. Від зародження ідеї до першої спроби реалі зації. Кн. 1. — К., 2000. — С. 11.

12.Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С.Шем шученка, В.Д.Бабкіна. Упорядники В.П.Горбатенко, А.Г.Саприкін. — К., 1997. — С. 325–326.

13.Старічнєва В. Категорія «соборності» у теорії та суспільно полі тичній практиці // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціо нальних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України: збірник наукових праць. — К., 2006. — Вип. 32. — С. 287.

14.Грушевський М. Історія України Руси. — Т. 1. До початку ХІ ві ка. — К., 1991. — С. 8.

15.Рудницький С. Огляд національної території України // Чому ми хочемо самостійної України. — Львів, 1994. — С. 210.

16.Липинський В. Листи до братів хліборобів. Про ідею і організа цію українського монархізму. — К. — Філадельфія, 1995. — С. 422.

17.Будівля державності можлива лише на фундаменті злагоди та по розуміння. Доповідь Президента України Леоніда Кучми на урочистому засіданні, присвяченому 80 річчю проголошення Західноукраїнської На родної Республіки (м. Львів, 1 листопада 1998 р.) // Урядовий кур’єр. — 1998. — 3 листопада.

18.Федотов Г.П. Судьба и грехи России (избранные статьи по фило софии русской истории и культуры). — Т. 2. — Санкт Петербург, 1992. —

С.320–321.

19.Грушевський М. В огні і бурі // Державний центр Української Народньої Республіки в екзилі. Статті і матеріали. — Філадельфія — Київ — Вашингтон, 1993. — С. 28.

20.Універсал Директорії Української Народної Республіки // Конс титуційні акти України 1917–1920 рр. Невідомі конституції України. — К., 1992. — С. 107.

29

І. Гошуляк

21.Указ Президента України «Про день соборності України» // Ук раїнська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80 річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.). — К., 1999. — С. 3.

22.Украина–Россия: концептуальные основы гуманитарных отно шений / Под науч. редакцией О.П.Лановенко. — К., 2001. — С. 59.

23.Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми су спільної трансформації. — К., 1998. — С. 362.

24.Нарочницкая Н.А. Историческая Россия и СССР в мировой поли тике ХХ в. // Новая и новейшая история. — 1998. — №6. — С. 140, 142.

25.Бабурин С.Н. Мир империй: территория государства и мировой порядок. — СПб, 2005. — С. 444.

26.Панарин А. Похищение России // Москва. — 1997. — №1. —

С.156.

27.Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее Рос сии. — М., 1997. — С. 348–349.

28.Там само. — С. 379.

29.Федотов Г.П. Назв. праця. — С. 325.

30.Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1919 (переви дання — 1991); Винниченко В. Відродження нації. — К., Відень, 1920 (ч. 1–3, перевидання — К., 1990); Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. — Ужгород, 1930, 1932. — Т. 1–2; Мазепа І. Україна в огні й бурі рево люції. 1917–1921. — Т. 1. Центральна Рада — Гетьманщина — Дирек торія. — Прага, 1942; Шаповал М. Велика революція і українська визволь на програма. — Прага, 1928; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції, 1917–1920 рр. — У 4 х тт. — Відень, 1921, 1922 та ін.

31.Шаповал М. Назв. праця. — С. 42.

32.Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців (1848–1914 рр.). — Ч. ІІ. — Львів, 1927; його ж. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914–1918. — Львів, 1928; його ж. Великий зрив (До історії Української державності від бе резня до листопада 1918 р. на підставі споминів і документів). — Львів, 1931; Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. — Відень, 1922; Це гельський Л. Від легенди до правди: Спомини про події в Україні, зв’яза ні з Першим листопадом 1918 р. — Нью Йорк, 1960 та ін.

33.Карпенко Олександр. З історії Західно Української Народної Рес публіки (До 85 річчя з дня народження проф. О.Ю.Карпенка) / За заг. ред. М.Кугутяка. — Івано Франківськ, 2006. — С. 456.

34.Симоненко Р.Г. Брест. Двобій війни і миру. — К., 1988. — С. 201.

35.Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівницт ва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. — Т. 3, Т. 4. — Скрентон, 1959, 1960; його ж. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 2. —

30