2. Навчай енергійно!

Мені багато разів випадало задуматися над тим, у чому власне може полягати дисциплінуюча дидактична сила деяких учителів, які володіють цими властивостями, і чому в багатьох школах її не вистачає. Я знайшов джерело цієї сили в енергії і рішучості волі, одним словом, у силі характеру вчителя. При нерішучості, нечіткості, відсутності мужності не можна створити в якій би то не було галузі що-небудь варте уваги сучасників. Тому було б великою помилкою вважати, що при коливанні переконань, неясності почуттів і відсутності волі можна перетворити безглуздість юнацтва в розсудливість, невправність на мистецтво, розсіяність на увагу, неуцтво на освіту.

Силу характеру не можна нічим замінити: ні мотивами, ні співами, ні терпінням, ні покорою, ні навіть розквітом моральних сил. Це могло б мати місце, якби молодь сама по собі досягла гостроти мислення, моральної сили, енергії, волі! Але ці якості не приходять самі собою, їх не можна ні від кого-небудь одержати або вимолити; вони повинні набуватися шляхом напруження всіх сил. Тому тут мова піде не про пасивну чи негативну, а про рішучу, позитивну дію.

Тільки людина рішуча, енергійна, з твердим характером, знаюча, чого вона хоче, чому вона хоче і які засоби ведуть до виконання її волі, — тільки така людина може виховати рішучих, енергійних, сильних характером людей.

Є люди, які не наважуються побажати, щоб вказані якості були властиві вихователям юнацтва. Вони думають, що ці якості можуть привести до зухвалості, відсутності скромності і навіть невіри. Хто спроможний висловлювати такі погляди, той тільки виявляє відсутність моральної сили, поверховість мислення і невміння бачити все велике і благородне в людській природі й оточуючому світі.

На жаль, багато людей наших днів (1850 р.) до того пройнялися песимізмом по відношенню до духу нашого часу і з таким недовір'ям ставляться до добрих, непорушних і міцних основ, закладених у людській природі, що стали проповідувати педагогічні погляди, що перетворили б весь світ на монастир, якби вони провадились у життя. Ми ж разом з усіма людьми шануємо, навпаки, тільки рішучість, хоробрість, мужність, самодіяльність, які покликані служити істині і добру.

Підіть у школу, де вчитель дихає енергією, і подивіться, що він творить! Результатом його діяльності є стійка напружена увага, яка проявляється в погляді учнів, в їх зовнішній виправці, добре розвиненій мові — одним словом, в усьому. Але ж ці якості особливо необхідні людині у вирі життя, від якого ніхто не в змозі вберегтися навіть якщо б він володів багатствами Креза. Ці якості вчителя є істинними, єдино ефективними, такими, що роблять зайвими сотні будь-яких фокусів і хитрощів, дисциплінарними засобами. Вони втілюються в дисциплінарній дидактичній силі вчителя, яка є результатом сильного характеру.

3. Змушуй учня правильно усно викладати навчальний матеріал! Слідкуй завжди за доброю вимовою, чітким наголосом, ясним викладом і логічною побудовою мови!

Тут мова піде про учнів: потрібно слідкувати за тим, щоб вони виконували вище вказані вимоги. Зважаючи на те, що викладені нами в цьому розділі дидактичні принципи відносяться до діяльності вчителя, то цьому правилу ніби тут не місце. Але оскільки воно надзвичайно важливе і його виконання повинно бути забезпечено вчителем, ми розміщуємо його тут же.

Воно поширюється на все навчання, тобто на все, що повинно бути вивчено, засвоєно головою. Учень повинен викладати все засвоєне без будь-якого виключення усно власними словами.

Необхідно в достатній мірі підкреслити важливість цього принципу, бо він особливо часто порушується. Чому?

Говорити самому (тобто учити) значно легше, ніж змусити говорити іншого, привчати його до правильної, вільної мови. Це вимагає невичерпного терпіння, постійної уваги до учня: не тільки до змісту його мови, але також і до форми і до способу викладу. Шкідлива звичка — змушувати учня більше слухати, ніж говорити. Ми вимагаємо від учителя добровільної участі у важкій справі, неминучого тут самозречення; самопожертви. Це не дрібниці; це не легко — ми добре це знаємо. Особливо це важко для рухливих, жвавих, темпераментних учителів. Останні мотивують свій неправильний спосіб дій тим, що інакше справа рухалась би вперед занадто повільно; вони посилаються на те, то учні чують добру мову, коли говорить учитель. Але чи дійсно учні рухаються вперед тільки слухаючи? Чи вчаться учні для школи чи для життя? Між іншим, подібні відмовки не заслуговують навіть спростування. Наступні положення є для нас непохитними істинами:

1. Учень знає добре те, що він вміє правильно висловлювати.

2. Він засвоює правильно тільки те, що його змушують висловлювати.

3. Як кращі вихователі лаконічні там, де мова йде про правильну діяльність самого учня, так і кращі вчителі, якщо не лаконічні, то в будь-якому випадку неговіркі, небагатослівні. Балакучі вчителі — найгірші з усіх.

В учня повинно ввійти у звичку все, що він чує і вчить, виражати подумки про себе правильними реченнями, хоча б від нього і не вимагалось передачі їх уголос. Я знав одного вчителя, який за декілька годин викладання не говорив і десяти речень, учні ж навпаки — сотні їх. То був справжній учитель. Шкідлива звичка — заговорити учнів до запаморочення; прирікати їх на вічне слухання. Вони повинні, звичайно, навчатися уважно слухати, і вони вчаться цьому в багатьох наших школах при жвавому захоплюючому викладанні. Але правильна мова самих учнів важливіша за це; вона також нескінченно важливіша, ніж правильне письмо. І останньому вони повинні вчитися, але ми сотні разів чуємо, як людина говорить, перш ніж ми прочитаємо, що вона написала... Хто наважиться стверджувати обернене?

Отже, добра вимова, тобто така, яку ми зустрічаємо в освічених людей. Провінціалізм є ознакою недостатньої освіти, принаймні в тих випадках, де він виявляється рідко. Потрібна також чітка дикція, властива сильним людям і обов'язкова в школі, де повинна розвиватися сила і де кожен повинен чути будь-яке сказане слово. Наші учні не відвідувачі готелів, які вміють тільки щебетати; ми не виховуємо майбутніх дипломатів, якщо наші учениці часом і стануть дружинами посланників, то нам це байдуже.

Вимова і наголос (акцент) відносяться один до одного, як зовнішні до внутрішні (перше пов'язано із звуком, друге з поняттям), але все-таки і те, й інше належить до зовнішнього. До внутрішнього змісту мови відноситься її ясний виклад і логічна побудова. Обидва ці моменти знову-таки відносяться один до одного, як зовнішні до внутрішніх. Ясність викладу полягає в усуненні всього двозначного і невизначеного, як і всього, що не стосується справи; логічна побудова мови — в такій послідовності думок, в якій вони природно ідуть одна за одною в нашій свідомості.

У тому, що становить невизначеність, легко переконатися на прикладі тих жінок, які не вміють чітко думати і так будують свій виклад, що людина, яка звикла до ясності і визначеності, звичайно не в змозі зрозуміти, до чого відносяться займенники (він, вона і т. д.), які вони вживають.

Ще важливіше, особливо в навчанні, правильна побудова мови. Наявність її зразу ж вказує на добру голову, відсутність — на дурну. Володар останньої, як правило, назве спочатку результат мислення, висновки завершального ряду, пропускаючи зовсім при цьому передумови або погано їх викладаючи. Але цього не можна допускати.

Учня обов'язково потрібно змусити викласти хід думок у зв'язному і послідовному порядку і ні в якому іншому. Із зворотнім випадком ніколи не потрібно згоджуватися! Інакше ніколи не з'явиться ясність і міцність знань, чіткість суджень і послідовність висновків. Як пташку по співу, так учня можна пізнати по мові.