3. Економічна нерівність та політика соціального захисту населення

Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня їхнього життя. Рівень життя означає забезпеченість населення необхідними матеріальними та духовними благами, тобто певний рівень задоволення людських потреб. Набір необхідних для життєдіяльності благ та послуг повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони здоров’я, якості харчування, житла тощо. Ступінь задоволення потреб залежить від доходів, які отримують члени суспільства та їхні родини.

Перехід до ринкової економіки пов’язаний із виникненням проблеми розподілу доходу в суспільстві. Ця проблема має давню історію. Деякі економісти вважають, що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші – що прагнення до рівності в розподілі доходу не стимулює зростання виробництва та призводить до кризових явищ у економіці.

Головним аргументом на користь рівного розподілу доходу є його необхідність для максимізації задоволення потреб споживачів, а на користь нерівного розподілу – збереження стимулів до праці, виробництва продукції та зростання доходу. Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекономічній науці використовують криву Лоренця (“лук Лоренця”), яка характеризує фактичний розподіл доходів між домашніми господарствами на основі зв’язку між відсотком сімей у складі населення та їхнім процентом у сукупному доході.

Рис. 11.5.Крива Лоренця

На графіку по осі абсцис відкладена кількість сімей (у відсотках), по осі ординат – їхній дохід (теж у відсотках). Абсолютна рівність розподілу доходу представлена бісектрисою.

Якщо нанести на графік підраховані за рік дані про розподіл доходів, то одержимо криву Лоренця, яка показує фактичний розподіл доходу в країні. Ділянка між бісектрисою (лінія, яка показує абсолютну рівність у розподілі доходів) та кривою Лоренця відображає ступінь нерівності доходів. Що більша ця ділянка, то більший ступінь нерівності доходів. Якби фактичний розподіл доходів був абсолютно рівним, то крива Лоренця та бісектриса співпали б і розрив зникнув би. Наближення кривої Лоренця до прямої лінії абсолютної рівності доходів знищує стимули до продуктивної праці.

Вчені-економісти дійшли висновку, що межа натягнення “луку Лоренця” настає тоді, коли найбідніші 40% населення починають усі разом отримувати менш ніж 12-13% від загальної суми доходів сімей країни. Великий перекіс у розподілі благ може призвести до дуже небажаних для країни наслідків.

Аналіз тенденцій нерівності доходів показує, що економічне зростання зумовило збільшення доходу в цілому в багатьох країнах, але це по суті не вплинуло на ступінь нерівності.

Рівень доходів залежить від багатьох факторів, таких як розбіжності в рівні заробітної плати, в складі сімей, доходи від приросту капіталу (акцій, облігацій, нерухомості), допомога держави та інших. Причинами нерівності доходів є також відмінності у фізичних та розумових здібностях людей, освіті й професійній підготовці. Особливу роль у загостренні проблеми економічної нерівності відіграє фактор володіння власністю – землею, основними фондами, житлом, акціями чи іншими цінними паперами.

За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності. Бідність – це той рівень життя, який не може забезпечити нормальних умов для відтворення населення. Кількісно цей рівень виражається показником “прожитковий мінімум”.

Прожитковий мінімум, на відміну від біологічного мінімуму, більш динамічний. Він змінюється з розвитком соціально-економічного життя суспільства. Але світова практика свідчить, що поріг бідності значно підвищується у зв’язку зі зростанням цін (інфляцією), втім це не означає збільшення рівня споживання й підвищення рівня життя людей. Проблеми бідності потребують від будь-якої цивілізованої держави проведення політики соціального захисту певних груп населення.

Відповідно до ст. 25 Декларації прав людини, сучасна правова держава повинна гарантувати такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, які необхідні для підтримки здоров’я, власного добробуту й добробуту сім’ї, та право на соціальне забезпечення у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, старості, втрати годувальника чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин.

Для того щоб забезпечити такий захист, держава насамперед повинна в законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізми їх реалізації та функції надання соціальної допомоги.

Соціальна політика держави– комплекс соціально-економічних заходів, направлених на послаблення нерівності в розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінювання заощаджень.

Соціальний захист – це система заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.

Витрати на соціальний захист населення залежать від можливостей економіки. У країнах із ринковою економікою склалася троїста система фінансування соціальних програм, об’єктами якої виступають держава, роботодавці та одержувачі соціальних виплат.

Сучасна система соціального захисту населення в країнах із перехідною економікою включає такі основні елементи: 1) сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим категоріям населення; 2) традиційну форму державної соціальної допомоги; 3) соціальне страхування.

Система соціальних гарантійпередбачає надання соціально значущих благ та послуг усім громадянам без урахування їхнього трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо). Мінімальний рівень цих гарантій рухомий і залежить від конкретно-історичних умов, а також можливостей суспільства. Ця форма соціального захисту громадян базується на принципах загального оподаткування і бюджетного фінансування соціальних витрат. До системи соціальних гарантій входять також соціальні пільги, тобто соціальні гарантії окремим категоріям населення. Ця форма соціального захисту також характеризується універсальністю надання соціальних благ і послуг у межах визначеної соціально-демографічної групи населення (ветерани війни, інваліди та ін.) та забезпеченням за рахунок податково-бюджетної системи держави.

Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення розуміють надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їхніх потреб. Об’єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Державна соціальна допомога здійснюється як у грошовій так і в натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних сніданків та обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного обслуговування, житлової допомоги, позичок студентам тощо.

Соціальне страхування– найпоширеніша форма соціального захисту населення від різних ризиків, пов’язаних з втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального страхування є його фінансування зі спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.

В Україні законодавчу основу програми соціального захисту населення закладено в Законі “Про зайнятість населення” та Державній програмі зайнятості.

Державна програма зайнятості передбачає заходи, направлені на забезпечення високого рівня зайнятості, вдосконалення її структури та підтримку ринку (з цією метою формується ринок житла, вдосконалюється інфраструктура ринку праці, посилюється мобільність робочої сили).

Програма зайнятості також передбачає зміну структури робочих місць за рахунок звільнення частини робітників із неперспективних у перспективні галузі та збільшення зайнятості у сфері нематеріального виробництва, підвищення рівня освіти та кваліфікації робочої сили.

На часі створення додаткових робочих місць у західних областях, де є надлишок робочої сили; формування державного замовлення на проведення громадських робіт із метою поліпшення природного середовища, розвитку мережі доріг та створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки та перекваліфікації, а також зайнятості тих громадян, які потребують соціального захисту (молодь, інваліди); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення центрів зайнятості необхідною технікою, створення та вдосконалення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення).

Висновки

1. Ринок праці – ринок, на якому внаслідок взаємодії попиту та пропозиції встановлюється ціна на трудові послуги у вигляді заробітної плати. Ринок праці включає в себе ринок робочої сили, ринок зайнятих, ринок незайнятої робочої сили, ринок робочих місць, ринок незайнятих робочих місць.

2. Державна політика зайнятості – діяльність держави, спрямована на регулювання елементів ринку праці для досягнення оптимального в конкретних соціально–економічних умовах рівня зайнятості, більш повної відповідності робочої сили та структури робочих місць, пом’якшення наслідків безробіття.

3. Соціальна політика держави – комплекс соціально-економічних заходів, спрямованих на послаблення нерівності в розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінювання заощаджень.

4. Основними напрямами соціальної політики держави є: здійснення державних соціальних гарантій (надання соціально значущих благ та послуг усім громадянам без урахування їхнього трудового внеску й визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо); соціальна допомога (надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їх потреб); здійснення політики соціального страхування (найпоширеніша форма соціального захисту населення від різних ризиків, пов’язаних з втратою працездатності та доходів).