52.Зображення життя знедолених в романі ф.Достоєвського «Злочин і кара».

Роман уперше опублікований у 1866

«Злочин і кара» — розповідь про душевні муки й етичні дилеми Родіона Романовича Раскольнікова, бідного колишнього санкт-петербурзького студента, який виносив і здійснив задум убити стару жінку лихварницю з метою за її гроші.

"Злочин і кара" Ф. М. Достоєвського належить до найбільш складних творів російської літератури. Достоєвський описує страшну картину життя людей у Росії середини ХІХ ст. цей час багато хто почував себе розчарованим, загнаним та стиснутим власним безсиллям і безправ'ям. Події, описані в романі, відбуваються в Петербурзі. Петербург Достоєвського - місто, в якому неможливо жити: воно нелюдське. Це місто "вуличних дівчат", "трактирних постійних відвідувачів", які шукають у вині хвилинне забуття від нудьги. Атмосфера Петербурга - атмосфера безвиходу і глухого кута. У романі багато вуличних сцен. Ось жінка з жовтим обличчям і запалими очима кидається у воду каналу.Простій людині в Петербурзі місця немає, тому вона занурюється у "сморід пивничок". Залишаючи шумні вулиці, автор веде нас у будинки, де живуть його герої.На мить відкриваються двері в чуже життя, сповнене відчаю. Адже страшно жити не лише в "труні", яку винаймає Раскольников, але і в "потворному сараї" Соні, і в "прохолодному кутку", де мешкає Мармеладов, і в окремому номері, "задушливому і тісному", в якому проводить свою останню ніч перед самогубством Свидригайлов. Доля "маленьких" людей, які мешкають у таких квартирах - з вічними злиднями - страшна.Письменник примушує нас зазирнути в один із "закутків" столиці - родину Мармеладових і йому відкривається безодня. Сутність життєвої драми Мармеладова полягає в ясній свідомості, що нікуди йти, ні до кого йти. Йому лишається одне - загинути, і він гине, і загибель його неминуча. Але в цьому і в стражданнях своїх близьких винний і сам Мармеладов. Вони нещадно жертвують собою заради добробуту близьких. Соня Мармеладова заради сім'ї "продала" себе, але чим же краща доля сестри Раскольникова Дуні, яка заради брата і матері виходить заміж за пана Лужина? Через весь роман проходять подібні сцени, що розкривають повсякденну трагічність життя народу.Такий світ, у якому живуть герої Достоєвського, світ "принижених і ображених", "тих, хто загинув і тих, хто буде гинути". Трагедія становища героїв Достоєвського полягає не тільки в безвиході, але й в усвідомленні цього глухого кута: вони бачать, що їхня загибель близька й неминуча, і знаходяться в стані приречених на смерть.

53. Проблема вибору в оповіданні Толстого «Після балу»

Оповідання Л. М. Толстого «Після балу» розвиває тему «зривання всіх і вся масок» з безтурботного, вмитого, святкового життя одних, протиставляючи йому безправ'я,і гноблення інших. Але разом з тим письменник змушує читачів замислитися над такими моральними категоріями, як честь, обов'язок, совість, які в усі часи робили відповідальною людину за все, що відбувається з нею і з суспільством. До таких міркувань нас підводить сама композиція оповідання, побудована на протиставленні картин балу і покарання солдата-втікача, переданих через сприйняття молодого чоловіка Івана Васильовича. Саме йому належить зрозуміти, «що добре, що погано», дати оцінку побаченому і зробити вибір своєї подальшої долі.

Життя юнака складалася благополучно і безтурботно, ніякі «теорії» і «гуртки» не цікавили ні його, ні близьких йому інших молодих людей-студентів. Але і в той же час нічого негожого в їх захопленні балами, катаннями, легкими гулянками не було. Ми переймаємося щирою симпатією до Івана Васильовича на балу, коли бачимо його зачарованим святковою атмосферою званої вечері, ніжно закоханим у Вареньку. Про захоплену,і чутливу душу цієї людини говорять слова: «я був не я, а якесь неземна істота, яке не знає зла і здатне на одне добро», «я обіймав у той час весь світ своєю любов'ю».

І ось цей гарячий, вразливий юнак вперше в житті зіткнувся з жорстокою несправедливістю, з приниженням людської гідності, виявленими навіть і не по відношенню до нього. Він побачив, що страшна розправа над людиною вершилася буденно, звично людиною, яка сама нещодавно на тому ж балу був доброю, веселою.

У живу душу юнака увійшов жах від побаченого, йому «було до такої міри соромно», що він «опустив очі», «поквапився піти додому». Чому ж не втрутився в події, не виразив своє обурення, не звинуватив в жорстокості і бездушності полковника? Напевно, тому, що така страшна сцена, вперше побачена, просто приголомшила молодої людини, а ще збентежила та щирість, з якою поводився полковник при цьому покарання. «Очевидно, він щось знає таке, чого я не знаю, - роздумував Іван Васильович. - Якби я знав те, що він знає, я б розумів і те, що я бачив, і це не мучило б мене ». З розповіді ми дізнаємося, що «дійти до кореня» у своїх роздумах Івану Васильовичу не вдалося. Але совість його не дозволила в подальшому житті стати військовим, тому що не зміг він ось так «за законом» розправитися з людиною, служити жорстокості.

А в характер полковника, цього насправді люблячого батька, приємного в суспільстві людини, твердо увійшли спотворені поняття про обов'язок, честь, гідність, дозволяють зневажати права інших людей, прирікати їх на страждання.

Автор викриває об'єктивні соціальні умови, що нав*язують людині хибні моральні категорії, але акцент у цьому оповіданні зроблений саме на відповідальності кожного за те, що він робить у житті.

+ Толстому було вже 70 років, коли він написав це оповідання. Разом з автором ми переносимося в 40-і роки 19 століття. У Росії править Микола I, прозваний російською інтелігенцією Миколою Палкіним (Павлович). У російській армії лютувала жорстока сувора дисципліна: за найменшу провину солдати піддавалися суворим покаранням, одне з яких так яскраво описано в толстовському оповіданні.

Іван Васильович, з оповідання «Після балу», бачить, як полковник б'є свого солдата, за те, що він проявив трошки людинолюбства до татарина, якого карали «за втечу». Іван Васильович також не вступає в боротьбу проти насильства, вважаючи, що боротьба - це і є насильство. Він відходить в сторону і живе своїм життям, окремо від держави і окремо від насильства, яке ця держава виробляє. І ось, вже багато років минуло, а Іван Васильович абсолютно спокійно розповідає про «пригоду». Після років він примирився з жорстокістю життя.

Зробити правильний моральний вибір - це тільки півсправи. Кожна людина все одно повинен вирішити, як чинити, тобто зробити дійсний вибір.