Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Теорія держави і права

Єднicть тa цiлicнicть системи зaкoнoдaвcтвa Укpaїни знaчнo пiдвищилacя від cтaндapтизaцiї тa oднoзнaчнocтi пpaвил i зacoбiв юpидичнoї тeхнiки, якi пoвиннi зacтocoвувaтиcя під час виpaжeннi змicту правових норм.

Пoзитивним кpoкoм нa шляху пiдвищeння якocтi зaкoнoдaвcтвa cтaлo б пpийняття Зaкoну Укpaїни ―Пpo зaкoни i зaкoнoдaвчу дiяльнicть‖, який визнaчив би пpaвoвий cтaтуc зaкoну як aктa вищoї юpидичнoї cили, зaкpiпив би хapaктepну для пapлaмeнту ocoбливу зaкoнoдaвчу пpoцeдуpу ухвaлeння зaкoнoдaвчих aктiв, упopядкувaв i пiдвищив би їх якicть, надав їм cтaбiльнicті, змiцнив законність та встановив пpaвoпopядoк. Вaжливe знaчeння мaлo б i пpийняття Зaкoну Укpaїни ―Пpo нopмaтивнo-пpaвoвi aкти‖, яким вcтaнoвлювaлиcя б єдинi вимoги дo нopмoпpoeктувaльнoї тeхнiки для cуб’єктiв нopмoтвopeння тa peгулювaлиcя б питaння системності уciх видiв нopмaтивнo-пpaвoвих aктiв.

Враховуючи вище зазначене, для впевненого удосконалення системи українського права та, в першу чергу, системи українського законодавства фахівцям у галузі права слід сприяти підвищенню культури законотворчості. Оскільки саме завдяки їй безпосередньо досягається логічно послідовне викладення правового припису, а порушення такої логіки, неточність понять і формулювань, невизначеність використаних термінів призводить до змін і доповнень, численних запитів та різних тлумачень і роз’яснень, спотворення змісту закону і неправильного його застосування.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Кармаліта М.В.

80

Історія права та держави

ІСТОРІЯ ПРАВА ТА ДЕРЖАВИ

Геннадій Бережанський

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 1 року навчання

Особливості суду присяжних в Україні та Німеччині

Актуальність дослідження обумовлена різкою втратою легітимності судової влади. Корупція, зловживання владою, неетичне поводження суддів, спровокували це явище. Суд присяжних, є одним із найважливіших інститутів судової гілки влади, оскільки саме через нього забезпечується конституційна гарантія участі народу у здійсненні правосуддя.

Судова влада в Україні є однією з трьох гілок влади, що підкреслює значення цього питання. Розподіл на законодавчу, виконавчу і судову не є просто формальним елементом в побудові правової держави, а відіграє найважливішу роль у функціонуванні влади. Коли будь-яка з вищеназваних гілок втрачає позиції то відбувається дисбаланс всіх інших, що веде до узурпації влади, втрати легітимності та й законності існування такої влади. Говорячи про судову владу, слід сказати що це одна з гілок яка відображає фактичний стан суспільства, як суспільство сприймає закони, на скільки якісно виконує їх, та які проблеми у їх реалізації. Участь присяжних засідателів в судовому процесі є одним з найважливіших елементів в об'єктивному правосудді. В країнах де присяжні беруть участь при розгляді кримінальних справ, довіра до суду значно більша ніж там де їх немає взагалі, чи лише де вони є просто де-юре.

Розгляд питання щодо суду присяжних буде вважатися неповним, якщо не ознайомитися з думками таких вчених як: Є. В. Васьковський, С. І. Вікторський, Л.Є. Владимиров, та ін. В Украіні дане питання висвітлювалося в роботах Ю.М. Грошевого, І. В. Гловюка, В.Д. Бринцева, А.Б. Воинаровича, В.В. Городовенка, Л.М. Лобоика, В. М. Тернавськоі, В.М. Тертишника, Р. О. Куйбіди, В.І. Шишкіна, С. Г. Штогуна, О.Г. Яновськоі та ін.

Розгядаючи питання про суд присяжних в Німеччині, слід звернути увагу на саму побудову судів кримінальної юрисдикції. Дана система має складну систему чотирьох рівнів.

До першого рівня відносяться дільничні суди, у яких суддя одноособово чи в колегіальному складі розглядає кримінальні справи у першій інстанції. Незначні кримінальні проступки, за які максимальна відповідальність менше одного року позбавлення волі розглядаються суддями одноособово, інші кримінальні правопорушення, за вчинення яких відповідальність менше трьох років позбавлення волі, розглядаються судом шеффенів, тобто колегіальним складом суду, до якого включені професійні судді.

Другий рівень - земельні суди. Кримінальні справи розглядаються судом Великої палати в складі двох професійних суддів і двох шеффенів по обвинуваченню особи у вчиненні звичайних тяжких злочинів, а також у складі трьох професійних суддів і двох шеффенів щодо особливо тяжких злочинів (умисне вбивство тощо), які не підсудні верховному суду землі. Ті ж самі дії, вчинені неповнолітніми, розглядаються окремою Великою палатою у справах неповнолітніх земельного суду в такому ж складі.

81

Історія права та держави

Третій рівень - Верховні земельні суди, діють як суди першої і ревізійної (касаційної) інстанції. Справи розглядаються тільки колегіальними підрозділами, які звуться сенатами. Першій інстанції сенату з п'яти професійних суддів підсудні справи щодо дій, які кваліфікуються як державна зрада, тероризм, шпигунство. Касаційні сенати складаються з трьох професійних суддів, до компетенції яких віднесено скарги на апеляційні рішення звичайних малих палат, великих і малих палат у справах неповнолітніх земельних судів і на рішення першої інстанції всіх видів суду шеффенів дільничних судів, оскільки вони не підлягають оскарженню в апеляційному порядку.

Четвертий рівень - Федеральний верховний суд Німеччини, сенати якого розглядають касаційні скарги на рішення, винесені в першій інстанції земельними і верховноземельними судами. Ці рішення також, не оскаржуються в апеляційному порядку. Сенати в кримінальних справах проводять засіданні у складі п'яти суддів або більшим складом суддів.

Склад української суддівської колегії у справах за участі присяжних (двоє професійних суддів і троє присяжних) та народних засідателів (один професійний суддя і двоє присяжних) частково нагадує німецьку модель, яка наведена вище. Говорячи про суд присяжних в Україні, варто сказати що це - безпосередня участь громадян у здійсненні правосуддя та прийнятті судового рішення і це є конституційною гарантією, яка нарешті змогла проявитися в законі. Однак, впроваджена система суду присяжних в Україні потребує серйозного доопрацювання в плані збільшення кола питань, які б могли розгядатися за участю присяжних. Відповідно до статті 31(3) Кримінального процесуального кодексу України, кримінальне провадження щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснює колегіально суд у складі двох професійних суддів і трьох присяжних. Аналізуючи досвід ФРН в даному питанні, бачимо що кримінальні справи, покарання за які передбачені до трьох років позбавлення волі, розглядаються судом присяжних (шеффенів). Це свідчить про значне залучення народу в здійснення правосуддя, що є чудовим прикладом для України.

Таким чином, зважаючи на все вищевикладене, пропонуємо розширити кількість справ які можуть розглядатися судом присяжних по прикладу ФРН, який наведено вище у статті, а також внести зміни щодо прийняття рішення у кримінальних справах за участю присяжних, так щоб думка і рішення присяжних безпосередньо впливали на вердикт.

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Карпічков.В.О

Вероніка Бонк

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет, студентка 1 курсу

Інститут допиту за кримінально-процесуальним законодавством УСРР 1920-1930 рр.

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що далеко не всі злочини радянської влади наразі викриті та винні покарані. Метою автора є дослідження інституту допиту в досудовому слідстві даного періоду заради виявлення порушень основоположних прав людини, вчинення яких було скоріше нормою, ніж винятком. Пенітенціарна система УСРР 1920-1930 років стала саме уособленням недотримання владою таких основоположних прав як права на життя, права не зазнавати тортур, права

82

Історія права та держави

на справедливий суд, права на свободу слова та листування. Саме інститут допиту вирізнявся порушенням найбільшого обсягу природних прав людини . У даній роботі будуть розглянуті такі аспекти досудового слідства як процес допиту та методи допиту, буде здійснена порівняльна характеристика фактичного процесу допиту та регламентованого законодавством того періоду.

Кримінально-процесуальні кодекси УСРР 1922 та 1927 років вирізнялися своїми демократичними нормами, наприклад Стаття 113: «При производстве предварительного следствия следователь обязан выяснить и исследовать обстоятельства как уличающие, так и оправдывающие обвиняемого, а равно все обстоятельства как усиливающие, так и смягчающие степень и характер его ответственности.» Насправді ж, слідство носило інквізиційний характер, метою слідчого було не встановлення справедливості, а доведення вини особи. Стаття 114: «Следователь направляет предварительное следствие, руководствуясь обстоятельствами дела, в сторону наиболее полного и всестороннего рассмотрения дела. Следователь не вправе отказать обвиняемому или потерпевшему в допросе свидетелей и экспертов и в собрании других доказательств, если обстоятельства, об установлении которых они ходатайствуют, могут иметь значение для дела». Але дефакто слідчий розглядав справу так, що особа визнавалася винною в будь-якому випадку. Стаття 132: «В постановлении о привлечении в качестве обвиняемого должны быть указаны имя, отчество и фамилия обвиняемого, время и место и другие обстоятельства совершения преступления, поскольку они известны следователю, а также основания привлечения.» Дана стаття майже ніколи не виконувалася. Більшість затриманих перебувало в МВС по декілька місяців або й років, не знаючи причин арешту, лише з питань на допитах особа могла здогадатися. За часів масових репресій, затриманого зазвичай викликали на допит один-два рази, не оголошуючи причину арешту, а формулювали коротко: «за контрреволюцію», оформлюючи справу навіть без власного підпису обвинуваченого (її підписували за нього) і передавали її на розгляд «Особого Совєщанія». [Микулин А. Концентраційні табори в Совєтському Союзі / А. Микулин. – К. : 1958-156с. – С. 60]. Отже, незважаючи на вдавану демократичність КПК 1922 та 1927 років, на практиці жодна з демократичних норм не виконувалася, найгіршим було те, що були порушені майже всі основоположні принципи права: рівності - слідчі не зазнавали відповідальності за свої дії, законності-фактичне виконання процесуальних дій не відповідало нормам законодавства, справедливості – докази, що використовувалися обвинуваченням для засудження особи були здобуті злочинним шляхом, гуманізму – процес допиту часто супроводжувався нелюдськими тортурами, про антилюдські методи буде зазначено нижче в даній роботі.

У статі 139 КПК зазначено: «Следователь не имеет права домогаться показания или сознания обвиняемого путем насилия, угроз и других подобных мер.», але, в дійсності, методи допиту вирізнялися яскравою різноманітністю, їх перелік обмежувався лише фантазією слідчого. Найбільш відомими та розповсюдженими були такі методи допиту, які не мають жодного відношення до законності: 1) зниження пайка під час допиту; 2) погроза розстрілом; 3) погроза поміщення в карцер ( штрафний ізолятор); 4) пропозиція цигарок і їжі у відповідь на зізнання, у випадку відмовипобої; 5) позбавлення права отримання листів; 6) погроза депортації родичів; 7) змушення випорожнятися у власний посуд для їжі; 8) побиття прикладами, гумовими кийками, револьвером, вугільними лопатами, палицями, лінійками, ногами до втрати свідомості; 9) вибивання зубів; 10) побиття до втрати свідомості і після приведення до тями повторні побої; 11) поміщення в карцер, в якому можна тільки стояти; 12) 5 днів спекотної камери; 13)10 днів підвалу; 14)

83

Історія права та держави

земляний підвал; 15) замикання в вузькі стінні шафи; 16) водяна камера з електричною лампою в 500 ват; 17) закутування в шубу в розпеченій камері; 18)стояння протягом багатьох годин в кутку приміщення; 19)багатогодинні допити ночами при світлі прожекторів; 20) стояння біля гарячої печі; 21) обливання крижаною водою; 22) перебування на морозі без можливості рухатися протягом 12 годин; 23) перебування босоніж, без сорочки на цементній підлозі; 24) камери, де вночі чути крики мучеників і де стіни покриті кров'ю; 25) сидіння на пляшці, яка глибоко врізається в пряму кишку; 26) защемлення пальців в двері; 27) застосування розпечених щипців; 28) обпалення сірниками та недопалками; 29) заковування в кайдани; [Бурцов А., Яковлев Б. Концентрационные лагеря СССР / А. Бурцов, Б. Яковлев. – М :1995-356с. - С. 56-57].

Важко казати про хоч найменшу об’єктивність правосуддя за умови використання такого широкого спектру тортур і знущань. Дуже часто траплялося так, що за умов очевидної невинуватості особи, відсутності будь яких доказів, повністю абсурдного звинувачення, людину все ж засуджували до розстрілу або довгих років таборів. Прикладом такої справи є Справа харківських студентів. Її суть полягала в тому, що група харківських студентів під впливом моральних та фізичних тортур зізналася, що, нібито, готувала терористичний акт проти Станіслава Косіора. Студенти дуже довго перебували під слідством, і саме за цей час Косіора було оголошено ворогом народу. Після цього слідство запропонувало їм визнати, що вони готували замах не на Косіора, а

на Кагановича [A. Weisssberg «Hexensabbath-Russland im Schmelztiegel der Sauberungen»». Frankfurt am Main].

Отже, закріплені в законодавстві гуманні методи ведення процесуальних дій, на практиці зовсім не втілювалися. Саме під час допиту були порушені основоположні принципи права й природні права людини. Слідчі мали в своєму арсеналі широкий спектр тортур, які використовували для того, щоб «вибити» зізнання, адже ціллю допиту було не встановлення істини по справі, а засудження підозрюваного, більшість справ було сфабриковано для позитивної статистики розкритих злочинів та для знищення будьякого опору діям радянської влади.

Науковий керівник – д.ю.н. Захарченко П. П

Олексій Гуменюк

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет юрист І категорії

Деякі питання періодизації становлення та розвитку авторського права і суміжних прав в Україні (кінецьХХ – початок ХХІ ст.ст.)

Дослідження історійко-правових аспектів становлення та розвитку авторського права і суміжних прав має важливе значення не тільки в науковому аспекті, а й у практичному та законотворчому, з огляду на необхідність розвитку України як дійсно європейської держави, держави де привалює інтелектуальна економіка.

Цілком зрозуміло, що вироблення історичної моделі розвитку неможливе без визначення основних періодів (етапів) становлення інституту авторського права і суміжних прав.

На сьогодні у сучасній правовій літературі існують різні підходи щодо визначення основних етапів походження, становлення і розвитку авторського права. Проте більшість

84

Історія права та держави

з них охоплюють значний період часу. Натомість науковцями мало приділено уваги етапам сучасного періоду розвитку з досліджувального питання. Поруч із тим, як на нас, дослідження саме сучасного періоду становить значний інтерес як для науковців, так і практиків. Це пов’язано з тим, що саме зазначений період став відправною точкою у розбудові нової, сучасної системи національного права у сфері інтелектуальної власності. Отже, зупинимось на вказаному періоді.

В останніх дослідженнях науковців в галузі інтелектуального права можна знайти градацію новітнього періоду розвитку права інтелектуальної власності в Україні. Так, зокрема, Рязанова Н. І. у своєму дисертаційному дослідженні присвяченому питанню правового режиму службових об’єктів інтелектуальної власності, що створені за рахунок держави, запропонувала власну доктрину щодо становлення та розвитку поняття «службовий об’єкт інтелектуальної власності». Авторка пропонує поділити період становлення вітчизняної, виключно української системи охорони інтелектуальної власності на п’ять етапів: перший етап (1991–1994 рр.) – створення першочергових законодавчих засад та створення базових організаційних структур; другий етап (1995 – 1999 рр.) – запровадження курсу на здійснення соціально-економічних реформ, спрямованих на застосування міжнародних стандартів у сфері охорони інтелектуальної власності; третій етап (2000 –2004 рр.) – удосконалення створених на попередніх етапах нормативно-правових актів, інтенсифікація участі України в системі міжнародних конвенцій і договорів з інтелектуальної власності; четвертий етап (2004 –2013 рр.) – початок адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що обумовлено прийняттям відповідної загальнодержавної програми адаптації; п’ятий етап (починається з 2014 р.) – новітній етап розвитку законодавства України у сфері інтелектуальної власності в контексті підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом [Рязанова Н. І. Правовий режим службових об’єктів інтелектуальної власності, створених за рахунок державних коштів : автореф. дис. на здобут. наук. ступн. канд. юрид. наук: спец.: 12.00.03 «Цивільн. право і цивільн. процес; сім. право; міжнарод. приватн. право / Н. І. Рязанова – К. : Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака, 2001. – С. 7].

Ми вважаємо, що вище запропонована градація основних етапів в основному відповідає сучасному періоду розвитку національній системі авторського права і суміжних прав. Так, саме на початку 90-х рр. був прийнятий базовий Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 ғ 3792-XII. Вказаний нормативний акт став визначати пріоритет права авторів, зміцнив процедуру захисту прав, а також, що не було у радянський період, закріпив економічні права авторів. Згодом було прийнято й інші нормативні акти у даній сфері у вказаній період. Завершенням формування національної правової бази авторського права і суміжних прав можна назвати прийняття та запровадження нового Цивільного кодексу України (надалі

– ЦК України), який став базовим документом у сфері регулювання цивільних відносин, зокрема й авторських і суміжних прав (Книга 4 «Право інтелектуальної власності» ЦК України).

У той же час , ми вважаємо, що запропонована Рязановою Н. І. етапна модель не може бути автоматично перенесена на авторське право, його сучасний період розвитку. Це пов’язано зі специфікою історійко-правового розвитку означеної галузі. Отже, вироблена Рязановою Н. І. градація етапів потребує певної корекції.

Так, ми вважаємо, що в сучасному періоді розвитку авторського права і суміжних прав можна виділити наступні етапи: перший етап (1991–1994 рр.) – створення

85

Історія права та держави

першочергових законодавчих засад та створення базових організаційних структур; другий етап (1995 – 1999 рр.) – запровадження курсу на здійснення соціальноекономічних реформ, спрямованих на застосування міжнародних стандартів у сфері охорони інтелектуальної власності та спрямованих на створення умов комерціалізації об’єктів авторського права і суміжних прав; третій етап (2000 –2004 рр.) – модернізація існуючої нормативної бази в сфері авторського права і суміжних прав, активізація України в системі міжнародних конвенцій і договорів з авторського права і суміжних прав, активізація співпраці України з міжнародними організаціями, відповідними іноземними державними органами, зокрема й європейськими; четвертий етап (2004 – 2013 рр.) – початок адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що обумовлено прийняттям відповідної загальнодержавної програми адаптації; п’ятий етап (починається з 2014 р.) – новітній етап розвитку законодавства України у сфері авторського права і суміжних прав, з метою здійснення інтеграції України до ЄС, відповідно до Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Науковий керівник: д.ю.н., доц. Дзейко Ж.О.

Олег Герасимчук

Національний університет «Острозька академія» канд. юрид. наук, доцент кафедри державно-правових дисциплін

Правова охорона правосуддя за Статутом Великого князівства Литовського 1566 року

Прийнятий у 1566 році Статут Великого Князівства Литовського став результатом продовження кодифікаційних робіт і відобразив суспільно-економічні перетворення першої половини XVI ст. Також він засвідчив і зрослий рівень кодифікаторської техніки. Згідно з привілеєм Люблінської унії 1569 р., Другий Литовський статут зберігав силу чинного законодавства на від’єднаних від ВКЛ та інкорпорованих до Корони Польської українських землях, де з плином часу дістав напівофіційну назву Волинського статуту (або «волинського права») [Наталя Яковенко Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. / Наталя Яковенко. – К. : Критика, 2002. – С. 75].

Правова охорона правосуддя була здійснена у ньому досить детальним чином. Більше того, саме правосуддя мало високий статус у нормах цього кодифікованого акта. Фактично, Другий Статут ВКЛ діяв в умовах судової реформи, що розпочалася після Бєльського сейму 1564 р., в основу якої було покладено становий принцип. Повноваження судової влади було підтверджене Великим князем «навіки зверхністю влади нашої господарської і з дозволу панів-рад наших і всіх станів всіх земель цього панства нашого Великого князівства Литовського» [Статути Великого князівства Литовського. У 3-х томах. Т. 2. – Одеса: Юридична література, 2003. – С. 295]. Правосуддя проголошувалось справедливе, неупереджене, з рівним доступом для всіх станів за винятком самого Великого князя та княжих урядників (які вилучались із загальної юрисдикції). Усі мали визнавати судочинство, здійснюване суддями, які обирались з-поміж шляхти і затверджувались монархом. Навіть якщо хтось не визнавав суду, суд мав владу чинити правосуддя кожному порушнику «аж до останнього ступеня права».

Звичайно, право того часу не розрізняло правопорушення кримінальне і цивільне, адміністративне чи будь-яке інше. Усяке заподіяння шкоди носило назву «кривда». Зокрема, злочин розуміли як фiзичну, матерiальну, моральну «кривду», яку було завдано

86

Історія права та держави

окремiй особi або громадi. [Історія держави і права України: Підручник. – У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, І А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. – Том 1. – Кол. авторів: В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, Д. Святоцький та ін. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – С. 196]. Тому суспільну небезпечність посягання того періоду можна встановити лише в контексті системного аналізу, у порівнянні з санкціями за традиційні кримінальні правопорушення.

Правова охорона справедливого правосуддя починалась ще до стадії судового розгляду. Зокрема передбачалось, що коли возний допускав службові зловживання, він карався смертю. Возний, як відомо, на той час був посадовою особою, яка виконувала різноманітні доручення в інтересах здійснення правосуддя. Він передавав позов відповідачу, попереджав сторони про недопустимість ухилення від суду, приймав присягу у свідків, засвідчував до урядових книг результати огляду місця події при розбоях, вбивствах чи інших злочинах, огляду тілесних ушкоджень, мав право за рішенням суду ув’язнювати осіб тощо. Важлива роль возного для відправлення правосуддя зумовлювала високі вимоги до його правомірної та належної поведінки. Злочином визнавалось вчинення возним під час виконання своїх обов’язків будь-якої неправомірної поведінки, його неправдиві свідчення, зловживання посадою, що призвело до заподіяння шкоди одній чи іншій стороні, перекручення фактів з будь-якої причини. У разі доведення цих обставин він «нічим іншим тільки смертю» мав бути покараним. (Розділ IV, Арт. 5) Проте захисту від зовнішнього впливу підлягав і сам возний. (Розділ

IV, Арт. 6)

Якщо ж судді чи підсудки неналежно виконували свої обов’язки (наприклад, неодноразово безпідставно ухилялися від здійснення судочинства), то втрачали свою посаду (Розділ IV, Арт. 6). Оскільки така бездіяльність судових службових осіб не передбачала інших наслідків, то можна дійти висновку, що це була дисциплінарна відповідальність, і аж ніяк не кримінальна. Винятком було незаконне засудження особи: у випадку винесення неправосудного рішення суддя мав відсидіти подвійний строк у порівнянні з тим, що він незаконно призначив. За незаконну страту суддю чекало покарання головою. Ці зміни до Статуту були внесені Варшавським Сеймом у 1578 р. [Статути Великого князівства Литовського. У 3-х томах. Т. 2. – Одеса: Юридична література, 2003. – С. 417] і, напевне, стали відповіддю на не зовсім сумлінну практику окремих суддів.

Дисциплінарна відповідальність чекала і на сторін, які без поважних причин не являлися до суду: відшкодування судових витрат, втрата права на позов чи програш справи (Розділ IV, Арт. 12, 14). Значно гірші наслідки чекали на особу, яка подавала позов у тій же справі, програвши попередній суд або уклавши раніше мирову угоду. Він мав у такому випадку сплатити 7 кіп грошей іншій стороні, для судді 2 копи грошей, а для підсудка – одну. Попереднє судове рішення при цьому залишалось без змін.

За порушення підсудності передбачалась сплата штрафу: судді – копу грошей, підсудку – півкопи грошей і іншій стороні – 3 рублі грошей. Очевидно, що такий високий штраф (копа грошей – це було стягнення за крадіжку коня) призначався не тільки через те, що неправомірно потурбували суд іншого повіту, а також і за невизнання юрисдикції суду свого повіту, а, можливо, й за спробу шахрайства.

Окрема група злочинів стосувалася представників сторін у суді (прокураторів). У разі коли прокуратор представляв спочатку одну сторону, а потім розголосив інформацію чи розпочав представництво протилежної сторони процесу, завдавши при цьому збитків першій, він позбавлявся честі (якщо був шляхетського стану) або й життя (якщо був

87

Історія права та держави

незнатним). Так само смертю прокуратора каралося і неналежне виконання обов’язків представника, яким було заподіяно шкоду стороні, яку він представляв (Розділ IV, Арт.

35, 36).

Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки. Високий статус правосуддя підтверджувався гарантіями Великого князя Литовського. За вчинення правопорушень у сфері правосуддя наставала кримінальна, майнова, адміністративна, процесуальна чи дисциплінарна відповідальність. Злочини проти правосуддя за Статутом ВКЛ 1566 р. включали в себе: злочини проти суддів, сторін, інших судочинства. Відповідальність диференціювалась за допомогою обставин, які обтяжували, пом’якшували або навіть виключали відповідальність.

Ольга Дубовик

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет

здобувач кафедри історії права та держави

Критика офіційного кримінального правосуддя в правовій доктрині 50-70 рр. ХХст. як передумова для становлення концепції відновного правосуддя

Ідея відновного правосуддя базується на тому, що в кримінальному судочинстві по окремих категоріях справ, коли правопорушення вчинено неповнолітнім, або правопорушення невеликої або середньої тяжкості, шкода завдана конкретній людині, і вона може бути відшкодована, принцип невідворотності покарання може бути замінений принципом обов'язковості визнання вини і відшкодування збитків потерпілому.

Усередині ХХ століття одночасно з активізацією соціальних рухів, появою альтернатив традиційній судовій системі розвивалися також наукові теорії, погляди. Можна констатувати, що спочатку з’явилася практика відновного правосуддя як відповідь на потребу відмінного від традиційного правосуддя, а теорія виникла згодом.

Узарубіжній історіографії прийнято вважати, що в 1970-80 рр. з’явилося багато присвячених неофіційному правосуддю наукових робіт, написаних правознавцями, соціологами, представниками інших наукових галузей. Такої думки дотримуються і вітчизняні науковці, що проводили дослідження в області відновного правосуддя.

Однак, на нашу думку, вже у 1940-50 рр. проводилися дослідження, в яких науковці хоч і не використовували поняття «відновне правосуддя», але зосереджували увагу на недоліках тогочасної системи кримінального судочинства, особливо стосовно прав потерпілих. Серед них можемо виділити праці німецького кримінолога Ханца фон Гентинга і румунського кримінолога Бенджаміна Мендельсона. Вони вважали, що потерпілий має розглядатися не лише як пасивний об’єкт правопорушення, а й як його активний суб’єкт, під час кримінального судочинства мова повинна йти не тільки про права правопорушника, а й переважно про права потерпілого. На той час такі ідеї були революційними в кримінологічній науці.[ Hentig, H. von (1948).The Criminal and his Victim: Studies in the Sociobiology of Crime, New Haven: Yale University Press.[Електронний ресурс]. — Режим доступу:http://yalebooks.com/; Mendelsohn, B. (1937). 'Methode a Utliserpar la Defenseur pour les RecherchesConcertant la Personalite du Criminal', Revue de Droit Penal et de Criminologie et Archives Internationales de MdicineLegale, р. 877-891]

88

Історія права та держави

До цієї проблеми зверталися також британська реформатор Марджері Фрай та американський вчений Стівен Шафер. Так, М.Фрай, стверджувала, що кримінальною системою правосуддя ігнорується потерпілий, і пропонувала обов’язковість відшкодування шкоди, як використання принципу «повернення до попереднього стану».

[Fry, M. (1951). ArmsoftheLaw, London: VictorGollancz] У означеному нами напрямі проводив дослідження С. Шафер. Він, зокрема зауважував, що інтерес до відновлення порушених прав мав місце ще в концепціях стародавнього світу. Вони були забуті в кінці Середньовіччя, коли виникла система правосуддя, в якій визначалися зобов'язання правопорушника перед державою, а не перед потерпілим.[ Schafer, S. (1968).TheVictim and his Criminal: A Study in Functional Responsibility, NewYork: Random House. — (1970) 'Victim 297 Compensation and Responsibility', Southern California Law Review(43), p.55.]

У1975 р. Мішель Фуко, французький мислитель і історик, видав працю, однією з основних ідей якої стала еволюція політичних технологій західного суспільства при переході від епохи пізнього Середньовіччя до Нової історії і до сучасності. Він відмічав, що з часом,каральні механізми державної влади стали гуманнішими. Правопорушники почали відбувати покарання у в’язниці, зменшилась кількість тілесних покарань. Тобто змінилася сама правова природа покарання. Сформувалося нове уявлення про суб'єкта правопорушення, ним стала людська свідомість.[ Фуко M. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы / Пер. с фр. В. Наумова под ред. И. Борисовой. - M.: AdMarginem,

1999/[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://royallib.com/read/fuko_mishel/ nadzirat_i_nakazivat_rogdenie_tyurmi.html#0]

У1970-80-х рр. багато кримінологів і психологів у Норвегії, Нідерландах і інших країнах закликали до відміни ув’язнення. В їхніх роботах пропонувалася альтернатива ув’язненню і шлях зниження кількості вироків.

Маловивченими є роботи голландського кримінолога, адвоката, поета та історика Германа Бьянчі, який є послідовним критиком системи покарання. У 1978 році у своїх публікаціях він наполягав на тому, що є кращі шляхи боротьби з правопорушниками, ніж ув’язнення, а застосування покарання, як основного елемента тогочасної системи кримінального правосуддя, є помилковим. На його думку, доречнішим було б примирення потерпілого і правопорушника, а також відшкодування потерпілому моральних і матеріальних збитків. [Bianchi, H.— (1978) 'Returning Conflict to the Community: The Alternative of Privatization. p. 306 - 317]

Отже, важливою передумовою для становлення концепції відновного правосуддя була критика офіційного кримінального правосуддя в правовій доктрині середини

ХХстоліття.

Після підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС, почалася її інтеграція у європейську спільноту, що вимагає від нашої держави адаптування національного законодавства до міжнародних стандартів і зобов’язань. Це зумовлює необхідність закріплення нового підходу до кримінального процесу, який реалізується через концепцію відновного правосуддя. Європейське та американське законодавство, все більшою мірою, втілюють цю концепцію, насамперед, у справах неповнолітніх та осіб, які вперше вчинили злочини невеликої або середньої тяжкості. Відновне правосуддя покликане не замінити офіційне правосуддя, а лише надати йому відновного характеру за рахунок використання певних способів вирішення кримінальних ситуацій, таких як примирення сторін правопорушення та компенсації заподіяних збитків.

Науковий керівник – д.ю.н. Захарченко П. П.

89