2. Мета навчання української мови як системне утворення та шляхи її реалізації на уроках.

Мета кожного уроку української мови виплаває з мети навчання цього предмета. Мета навчання будь-якого предмета в школі випливає з мети освіти. Метою сучасної освіти є формування зусебіч розвиненої особистості. Стосовно предмета українська мова, «основна мета її вивчення в середніх навчальних закладах України полягає у формуванні національно-свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями й навичками вільно, комунікативно виправдано користуватися засобами рідної мови, її стилями, типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності (слухання, читання, говоріння і письмо), тобто забезпечує належний рівень комунікативної компетенції» (Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Українська мова. 5–12 класи. – К.: Перун. – 2005. – 176 с.). Отже мета навчання української мови становить системне утворення. Основою будь-якої системи є взаємозв’язок компонентів, йдеться про взаємозв’язане досягнення цілей навчання, виховання і розвитку на уроках української мови.

Розглянемо ]зміст мети навчання української мови. Національно свідома, духовно багата мовна особистість характеризується націо­нально-свідомим ставленням до мови, глибоким знанням її, розвиненим мовленням, а отже, і мисленням, інтелектом, емоційною сферою, емоційно-естетичним сприйняттям мови й мовлення, що передбачає чутливість до слова, здатність відчувати й розуміти всі відтінки його значення, відчувати красу української мови, її багатство, виразність. Національно-мовна особистість характеризується також розвиненою мовленнєвою пам’яттю, мовним чуттям, умінням наслідувати традиції використання мовних одиниць у мовленні, мовленнєвим етикетом, тісно пов’язаним з культурою поведінки, наявністю моральних якостей, духовності.

Формування національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, виховання у школярів національно-свідомого ставлення до української мови, немислиме без усвідомлення ними своєї належності до народу, носія цієї мови і відповідно культури, тобто національного само­усвідомлення. Отже, вивчення української мови має сприяти усвідомленню учнем себе як представника етносу, народу, нації. Без такого усвідомлення формування національно-свідомої, духовно багатої мовної особистості неможливе. Уроки української мови мають допомогти дітям через роботу з текстами як дидактичним матеріалом до вивчення мовних і мовленнєвих тем пізнати українську мову, засвоїти властивості гарного мовлення − багатство, правильність, чистота, точність, логічність, виразність, доречність мовлення − пізнати свій народ, його культуру, розвинути почуття особистої від­повідальності за рідну мову, усвідомлення своєї причетності до того, що відбувається з нею, до процесів її розвитку.

Досвід народу закодовано і зафіксовано в мові, у її словниках, довідниках, фразеології, а також у текстах. Найяскравіше він проявляється в національній семантиці мови, її фразеології, афоризмах, у феномені української фонетики та інтонації, словотвору, морфології та синтаксису, у специфіці функціонування мовних одиниць у мовленні, особливо в мові художньої літератури. Завдяки використанню на уроках текстів як дидактичного матеріалу, українська мова як навчальний предмет стає важливим засобом пізнання дійсності, виховання і розвитку учнів.

Усвідомлення школярами функцій української мови − пізнавальної, ідентифікаційної, комунікативної, мислетворчої, експресивної; естетичної; культуроносної, номінативної досягається, якщо мовні одиниці вивчаються в художньому тексті. Осмислюючи глибини тексту через усвідомлення функцій мовних одиниць, учні не тільки пізнають естетику мови, безпосередньо осмислюють мовний матеріал, його особливості, засвоюють властиві українській мові закони евфонії, милозвучності, але й осмислюють зміст тексту і тим самим пізнають життя.

Національна своєрідність мовлення народу яскраво проявляється у творчості талановитих людей — учених, письменників, журналістів, і вивчати мову потрібно на кращих зразках наукових, художніх, публіцистичних творів (текстів). Усвідомленню школярами експресивної й естетичної функцій мови найбільше сприяє вивчення мовних одиниць на матеріалі художніх текстів. Розкриваючи дітям глибини тексту через усвідомлення функцій мовних одиниць, учитель тим самим не тільки допомагає їм безпосередньо осмислити мовний матеріал, його семантичні, стилістичні, граматичні особливості, відчути естетику мови, засвоїти властиві українській мові закони евфонії, милозвучності, але й організовує осмислення змісту тексту і тим самим пізнання життя.

Формування мовної особистості передбачає розвиток її мислення, інтелекту, мовленнєвої пам’яті, мовного чуття, уваги до використання мовних одиниць у мовленні з метою передачі певного змісту, розвиток вміння наслідувати традиції використання мовних одиниць у мовленні, відчувати, як відображається (моделюється) за допомогою мови внутрішній світ людини, як людина виражає свою оцінку дійсності; розвиток здібності користуватися мовленнєвим апаратом, розуміти лексичні та граматичні мовні значення, їх виразні конотації (відтінки). Особливістю української мови як навчального предмета в школі є те, що він спрямований на оволодіння учнів мовленням, тісно пов’язане з розвитком особистості в цілому.

Мовна особистість проявляється в успішній і якісно своєрідній мовленнєвій діяльності і становить багаторівневий і багатокомпонентний набір мовних здібностей, умінь, готовностей до здійснення мовленнєвих дій різної міри складності, з одного боку, за видами мовленнєвої, а з іншого, – за рівнями мови, тобто фонетики, лексики і граматики. Щоб розвинути мовні здібності і набути мовленнєвих умінь, школярі мають оволодіти мовними одиницями, засвоїти їх семантику, особливості структури і функціонування, навчитися розпізнавати їх серед інших одиниць мови і використовувати у власному мовленні відповідно до вимог правильності, точності, виразності, багатства, лаконічності, доречності мовлення, іншими словами, відповідно до вимог культури мовлення. На уроках мають реалізовуватися усі функції української мови.

Під час планування уроків української мови, підготовки проектів уроків учитель має подбати про організацію всіх видів предметної діяльності (навчально-мовної, правописної, мовленнєвої), оволодіння учнів операційною діяльністю, спрямованою на формування мовних, правописних і мовленнєвих умінь, а також розвиток їх емоційно-естетичної, розумової, інтелектуальної, мнемонічної, морально-етичної, соціокультурної діяльності, опанування національних і загальнолюдських культурних і духовних цінностей, естетичний і морально-етичний розвиток особистості, оволодіння нею соціокультурними нормами,.

Основним компонентом мети навчання української мови в школі є формування і вдосконалення вмінь і навичок мовленнєвої діяльності в її основних видах, сферах і формах. Цій меті підпорядковується вся діяльність на уроках української мови. Мовленнєва діяльність є тим засобом, який пов’язує в єдине ціле мовний і мовленнєвий зміст курсу. Мова як найважливіший засіб людського спілкування, предмет мовленнєвої діяльності виступає не безпосередньо, а через мовлення і має вивчатися в мовленні, в текстах різних типів, стилів і жанрів мовлення.. Мовленнєва діяльність, яка організовується за допомогою різного роду завдань, розвиває у школярів уміння вільно і творчо використовувати лексичні і граматичні засоби української мови відповідно до змісту і ситуації мовлення. Завдання полягає у тому, щоб дати учням для цього різні мовленнєві зразки як дидактичний матеріал до уроку і сформувати поняттєву основу мовленнєвої діяльності. Л.В.Щерба писав: «…Якщо правила невідомі, то вправлятися нема в чому». Тому дидактичним матеріалом до уроку мають бути тексти різних стилів, типів і жанрів мовлення (Донченко Т. К. Мовленнєвий розвиток учнів у процесі навчання української мови в основній школі: навчально-методичний посібник для вчителів і студентів. – К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2011. – 694 с.).

Мета навчання української мови досягається використанням певних методів навчання. Методика від слова метод, уже це свідчить про те, що категорія методу є чи не найголовнішою у методичній науці. Метод (від грецького methodоs — шлях до чого-небудь) означає шлях до досягнення мети. У сучасній дидактиці методи навчання найчастіше визначаються як способи діяльності, спрямовані на досягнення певної мети, або способи організації діяльності учнів з навчальним матеріалом. У навчальному посібнику з педагогіки, за яким навчаються сьогодні українські студенти, методом називається спосіб упорядкованої, взаємозв’язаної діяльності вчителя й учнів, спрямованої на досягнення цілей навчання (Мойсеюк Н.С.Педагогіка. Навчальний посібник. 5-е видання, доповнене і перероблене. – К., 2007. – 656 с.).

Постає питання: який добір методів навчання має забезпечити досягнення всіх цілей курсу української мови в школі, охопити всі акти навчального процесу з даного предмета, і перше питання, яке потрібно з’ясувати, − як методи забезпечують досягнення цілей навчання, виховання і розвитку у їх взаємозв’язку. Залежно від відповіді на це питання так чи інакше спрямовується процес навчання, діяльність учителя й учнів, а відтак більшою чи меншою мірою досягаються цілі навчання, виховання та розвитку, бо ж зовсім не випадкові нарікання на низький рівень знань, умінь та навичок, розвитку і виховання учнів.

Питанням поєднання виховання і навчання, присвятив свою працю «Вопросы воспитания и обучения» П.Н. Груздев (М.: Учпедгиз, 1949. –- 229 с.), Ппривертає увагу таке висловлювання П.Н.Груздєва: «На тій підставі, що обсяг знань швидко зростав, представники буржуазної педагогіки висловлювались і висловлюються на користь методу як основної категорії навчання, робиться висновок, що в шкільному навчанні має більше значення озброєння учнів методами набуття знань, ніж засвоєння самих знань» (С.119). Справді, людина навчається протягом усього життя і тому дуже важливим є озброєння учнів методами набуття знань і вмінь, особливо це стосується знань і вмінь з української мови. Сам П.М.Груздєв розглядає метод на таких рівнях: як шлях пізнання учнем матеріалу, як конкретний спосіб роботи вчителя й учнів на шляху цього пізнання, як знання під час його використання учнем як способу подальшого пізнання.

Це писалося П.М.Груздєвим ще у період побутування уроку з умовною назвою «традиційного», але значно випереджувало усталені у той період підходи до організації навчального процесу. Як не дивно, так званий «традиційний» урок і сьогодні побутує у шкільній практиці, про це свідчать хоча б звітні матеріали студентів після завершення педагогічної практики. Особливістю цього уроку є до смішного стала його структура: перевірка домашнього завдання, пояснення матеріалу вчителем, закріплення, тренувальні вправи, домашнє завдання.. З часом, а саме в 70-і роки, в методичному журналі з’явилася думка про те, що домашнє завдання має бути спрямоване не тільки на закріплення засвоєного на уроці, а й на підготовку до засвоєння наступної теми. Так замість «перевірки домашнього завдання» у структурі уроку виникла «актуалізація опорних знань, умінь і навичок», а за нею, як і було, йде пояснення нового матеріалу вчителем, закріплення, тренувальні вправи тощо. Що стосується пояснення матеріалу вчителем, то це той класичний метод засвоєння знань, синонімами якого є слово вчителя, розповідь вчителя тощо. Структура «традиційного» уроку відбиває «традиційний» добір методів навчання і послідовність використання їх на уроці.

Що стосується класифікації методів навчання, то у дидактиці й окремих методиках відсутня їх єдина класифікація. Методи навчання класифікуються вченими на різних засадах: за джерелами отримання знань і способом взаємодії вчителя й учнів на уроці (А.М.Алексюк, Є.М.Дмитровський, Л.П.Федоренко, О.М.Біляєв та ін.), за дидактичними цілями (І.Т.Огородніков та ін.), за рівнем пізнавальної діяльності учнів (І.Я.Лернер, М.М.Скаткін).

Є.М.Дмитровський у книжці «Методика викладання української мови в середній школі» називає як найбільш поширені і перевірені в практиці роботи школи такі методи: виклад учителя, бесіда, робота з підручником, спостереження над мовою з використанням наочних засобів, мовний розбір і метод вправ і дає характеристику кожного з цих методів (Дмитровський Є.М. Методика викладання української мови в середній школі. — К.: Рад. школа, 1968. — 288 с.).

О.М.Біляєв услід за Є.М.Дмитровським виділяє як методи усний виклад учителем матеріалу (розповідь, пояснення), бесіду учителя з учнями, спостереження учнів над мовою, роботу з підручником, вправи і характеризує їх за способом взаємодії учителя й учнів на уроці, показуючи співвідношення діяльності вчителя та учнів у процесі використання цих методів (О.М.Біляєв. Проблема методів у навчанні мови // Українська мова і література в школі. – 1986. – № 10. – С. 60-64.).

Зауважу відразу, що робота з підручником (Є.М.Дмитровський, О.М.Біляєв) не може вважатися методом засвоєння знань, бо в підручнику є теоретичний матеріал і є вправи, тобто завдання тренувального характеру.

І.Я.Лернер побудував психологічну класифікацію методів, яка, за його словами, відповідає різним видам пізнавальної діяльності учнів. Стосовно цієї основи виділяються такі методи: інформаційно-рецептивний, репродуктивний, метод проблемного викладу, частково-пошуковий метод і дослідницький (Лернер И.Я., Скаткин М.Н. Методы обучения // Дидактика средней школы / Под ред. М.А.Данилова и М.И.Скат­кина. — М.: Просвещение, 1975. — С.146-184.).

Стосовно названих класифікації слід сказати, що практична спрямованість мовної освіти по суті не має достатнього методичного забезпечення, тому що питання методів формування практичних умінь з української мови не вирішене – проблема не розв'язується методом вправ (Є.М.Дмитровський, О.М.Біляєв), тим паче, що використання цієї назви ніяк не виправдано, оскільки є завдання пізнавального і завдання тренувального характеру, і тільки. завдання тренувального характеру можуть називатися вправами.

Певною мірою проблема вирішується репродуктивним методом (І.Я.Лернер, М.Н.Скаткін), змістом якого є відтворення знань та їх неодноразове застосування. Але застосування знань вимагає побудови способу дії, отже не може бути обмежене репродуктивною діяльністю учнів, бо способи дії, подані учневі у готовому вигляді, не сприяють формуванню його пізнавальної самостійності. Важливо навчити школярів самостійно перетворювати знання у способи дії і застосовувати їх у конкретній ситуації.

Зауважу, що формулювання методів у класифікації І.Я.Лернера і М.М.Скаткіна не відображає взаємодію учителя й учнів. Так із п'яти методів 1-й і 3-й (інформаційно-рецептивний, проблемного викладу) характеризують діяльність учителя, 2, 4 і 5-й (репродуктивний, частково-пошуковий метод і дослідницький) — діяльність учнів, а не взаємодію їх. Можна гоаорити про організацію вчителем цієї діяльності, а не про взаємодію. До того ж досягнення цілей навчання, виховання і розвитку залежить насамперед від ефективної організації навчальної діяльності учнів, жоден з цих методів не спрямований на організацію цих процесів у їх взаємозв’язку..

Основними джерелами знань, які необхідні для оволодіння мовою, є вчитель, підручник і самостійні спостереження над мовою і мовленням. Учитель може викласти належний до вивчення матеріал або допомогти учням оновити отримані знання, набути нових і привести їх у необхідну систему у процесі евристичної бесіди. Учні можуть вивчити матеріал, викладений у підручнику, або провести організовані за допомогою навчальних завдань цілеспрямовані спостереження над мовою і мовленням на спеціально дібраних текстах, певною мірою самостійно роблячи теоретичні висновки та узагальнення. Це можуть бути спостереження над лексичними чи фонетичними явищами, граматичними категоріями чи окремими формами, орфограмами чи пунктограмами, це можуть бути і спостереження над текстом з метою виявлення в процесі спостережень певних закономірностей. Завдання вчителя полягає в тому, щоб навчити учнів виявляти ці закономірності у процесі спостереження над мовою і мовленням. Таким чином, для формування знань використовуються такі методи: пояснення (повідомлення) вчителя, евристична бесіда, самостійне вивчення учнями матеріалу за підручником, спостереження над мовою і мовленням.

Кожен метод певною мірою сприяє розвиткові учнів. Під час розповіді вчителя відбувається навчання школярів слухання як виду мовленнєвої діяльності. Запитання й завдання пошукового характеру у процесі евристичної бесіди відіграють значну роль в активізації мисленнєвої діяльності дітей. Самостійне вивчення матеріалу за підручником може містити постановку учнями запитань за змістом параграфа, відповіді на запитання, поставлені вчителем, виписування ключових слів, добір засобів граматичного зв’язку для побудови тексту за змістом параграфа, колективне і самостійне складання плану відповіді, добір прикладів, аналогічних прикладам у підручнику, аналіз таблиці в підручнику за запитаннями, поставленими вчителем чи в підручнику, самостійне складання таблиць за матеріалом підручника. На уроці, як правило, поєднуються декілька способів вивчення матеріалу за підручником. Наприклад, завдання учням формулюється таким чином: прочитайте спочатку весь текст параграфа, поставте до нього запитання, поділіть його на частини, складіть план, виділіть основну думку кожної частини, доберіть приклади, які її ілюструють, складіть план параграфа. Робота виконується спочатку колективно, потім самостійно. Цей метод вчить самостійного сприймання, осмислення й запам’ятовування прочитаного науково-навчального тексту.

Отже, і розповідь учителя, і різні види бесіди, і самостійне вивчення матеріалу за підручником мають певні можливості для розв‘язання завдань навчання й розвитку учнів. Однак специфіка української мови як навчального предмета така, що найбільших можливостей для розв’язання широкого кола навчальних завдань, зумовлених метою навчання української мови, надають самостійні спостереження над мовою і мовленням. Під час проведення їх учні, по-перше, оволодівають способами аналізу мовного матеріалу, які приводять до формування понять, по-друге, навчаються побудови різних вилів теоретичних узагальнень. Набування знань про мову шляхом спостереження над мовою і мовленням за умови відповідного добору текстів сприяє формуванню пізнавальної самостійності учнів, розвиткові в них чуття мови, вихованню естетичного її сприйняття й інтересу до неї, розвиває відчуття краси слова, духовно збагачує школярів. А оскільки в умовах комунікативно зорієнтованого навчання української мови дидактичним матеріалом до уроку є тексти, які аналізується в єдності змісту і форми, то метод спостереження над мовою і мовленням значно посилює виховний і розвивальний вплив уроків.

Дослідження результатів засвоєння навчальної теми в класах, де серед використовуваних методів переважали самостійні спостереження над мовою і мовленням, показали, що використання цього методу найбільше сприяє розвиткові і вихованню учнів, оскільки для спостереження над специфікою і відповідно функціонуванням мовних одиниць обираються тексти виховного значення. Спеціальних зусиль учителя вимагає організація роботи, спрямованої на з’ясування учнями змісту тексту та добору мовних одиниць для його вираження.

Оскільки мовою ми виражаємо не тільки наші знання про мовну систему і навколишній світ, але й ставлення до оточення, до самих себе, то сам предмет «українська мова» зумовлює поєднання навчання, і виховання учнів у навчальному процесі. Українська мова як навчальний предмет у школі має різноманітні засоби виховного впливу.. Виховна роль мови як навчального предмета реалізується у двох аспектах — лінгвістичному і екстралінгвістичному. Перший аспект — це виховний вплив на учнів відомостей про мову: її історію, багатство мовних засобів, роль у житті народу, особливості розвитку. Другий аспект передбачає виховний вплив на учнів безпосередньо через мову, кращі її зразки (тексти), тобто через дидактичний матеріал до уроків.

Доцільно дібраним дидактичним матеріалом можна впливати на свідомість учнів, їх поведінку, формувати переконання. За допомогою текстів високого патріотичного, естетичного й інформаційного змісту можна створювати на уроках виховні ситуації, розв’язувати виховні завдання в тісному зв’язку з пізнавальними і розвивальними. Для цього слід добирати тексти, пройняті любов’ю до рідної мови, рідної землі, її природи, тексти, пронизані захопленням красою рідної природи, повагою до історії народу, її видатних особистостей, героїв визвольних змагань тощо. Дидактичний матеріал для уроків української мови дозволяє проаналізувати важливі для народу життєві та історичні факти, познайомити з українською родиною, особливостями традиційного українського побуту, відносин у сім’ї, ставлення до жінки-матері, до праці, до природи, заочно знайомити з українськими містами і селами, їх історією, людьми, їх життям, вчинками, почуттями, поглибити знання дітьми українського фольклору, літератури, познайомити з міфологією, історією українських міст і сіл, пам’ятниками архітектури, історією визвольних змагань тощо.

Роботі з текстом належить надзвичайно важлива роль у вихованні в учнів любові до української мови, а це можливо лише за умови, коли увага учнів привертається до краси української мови, її багатства, точності, виразності, влучності. Відчувши красу української мови, школярі будуть свідомо ставитися до її вивчення, наполегливіше працювати над удосконаленням власного мовлення. Важливо виховати в учнів відповідальність за долю української мови, донести до школярів українську національну ідею як ідею становлення і утвердження незалежної міцної української держави, важливою ознакою такої держави є державна українська мова. Уроки української мови покликані виховувати у школярів почуття національної гідності, гордість своїм українським походженням, своєю українською культурою, мовою.

Добором текстів потрібно пробудити у школярів власну гідність, увести саме поняття «гідність» як повагу до себе, усвідомлення своєї сутності та цінності, осмислення себе як носія духовності, високих моральних якостей, таких як гуманність, себто людяність, чуйність, доброзичливість стосовно інших, добротворчість як активне діяння добра. Мова і духовність — тісно пов’язані категорії, тому саме вчителеві української мови належить облагородити людську душу. Справжній урок української мови неможливий без виховання вищих почуттів добра і краси, порядності і людяності, честі і шляхетності, самоповаги і гідності. Саме в мові красного письменства криється потенційна можливість впливу слова на моральне виховання особистості. Розв’язання завдань розвитку і виховання учнів здійснюється разом з розв’язанням специфічних навчальних завдань і в комплексі утворює цілісний процес формування національно-мовної особистості.

Коли навчання зорієнтоване переважно на сприймання і пам’ять (розповідь вчителя і самостійне вивчення параграфа підручника, а також частково евристична бесіда), таке навчання лише повторює вже пройдені етапи інтелектуального розвитку дітей і тому не просуває їх уперед, розвивальні функції навчання не реалізовуються або, у кращому випадку (евристична бесіда), реалізуються неповно. Під змістом навчання, як відомо, психологи розуміють засвоєння системи понять разом зі способами дії, через які поняття та їх система формуються у школярів, усвідомлюються зв’язки між окремими сторонами мовного явища. Для формування поняття необхідно передусім виділити всі його ознаки, а оскільки вони не усвідомлюються в безпосередньому сприйнятті, то потрібно здійснити певні однозначні конкретні дії з мовним матеріалом для того, щоб його властивості проявились. Вони постають перед школярами при безпосередньому спостереженні. Кожен учень повинен відкрити їх сам шляхом виконання певних дій з мовним матеріалом. Дії організовуються за допомогою навчальних завдань. Спостереження мають проводитися на текстах виховного змісту.

Значення самостійних спостережень над мовою й мовленням під час засвоєння учнями знань полягає насамперед у тому, що вони дозволяють одночасно розв‘язувати цілий комплекс навчальних завдань: застосування учнями раніше набутих знань, умінь і навичок, осмислення й засвоєння нових, оволодіння способами дії, формування операційної діяльності, розвиток різних інтелектуальних і естетичних здібностей учнів (спостерігати, естетично сприймати, осмислювати, аналізувати, порівнювати, зіставляти, робити висновки, узагальнення, систематизувати результати спостережень); збагачення школярів різноманітною інформацією, розширення їх кругозору, формування активного мислення, пізнавальної самостійності, здатності до подолання посильних труднощів.

Результати дослідної роботи свідчать, що спостереження над мовою й мовленням як метод формування знань і формування вмінь містить у собі величезні можливості активізації пізнавальної діяльності учнів. За такого методу навчання школярі виробляють уміння відчувати текст, самостійно мислити, знаходити раціональні шляхи та способи розв’язання навчальних завдань, формулювати основні положення своїх міркувань, робити узагальнені висновки. Залучення школярів до дослідницької діяльності збуджує інтерес до навчального предмета і дозволяє ефективно формувати позитивні мотиви навчальної діяльності у сфері української мови.

Особливо цікавим і корисним для учнів є спостереження над використанням лексичних, морфологічних і синтаксичних одиниць у мовленні. У процесі спостережень поєднуються процеси засвоєння знань і їх застосування, здійснюється перенесення набутих знань, умінь і навичок на новий навчальний матеріал, формується пізнавальна самостійність учнів. Самостійні спостереження над мовою сприяють розвиткові у школярів уваги до мови й мовлення, розвивають мовне чуття, емоційно-естетичну сферу, мислення. Це чи не найефективніший метод вивчення української мови.

Як результат проведених спостережень учні вибудовують зв’язне висловлювання у науково-навчальному стилі мовлення, а отже засвоюють, що висловлювання в науковому (науково-навчальному) стилі мовлення − це складне синтаксичне ціле, у першому реченні якого виражається основна думка, потім іде аргументація. У кінці робиться висновок. Речення пов’язуються за допомогою іменників, займенників, прислівників, конструкцій і зворотів мови.

Спостереження, як правило, проводяться на матеріалі текстів різних стилів, типів і жанрів мовлення і організовуються за допомогою завдань, виконання яких дозволяє одночасно досягати цілей навчання, виховання і розвитку. Комплекс цілей реалізується за умови комплексної побудови завдань, тобто якщо завдання будуються таким чином, що дозволяють водночас досягати декількох взаємозв’язаних цілей − навчальних, розвивальних, виховних. Комплексні навчальні завдання стають свого роду мікроетапами уроку, своєрідною клітиною, актом навчання, виховання і розвитку учнів.

Спостереження організовуються вчителем і супроводжуються ним, а тому за необхідності поєднуються з поясненням вчителя і евристичною бесідою. Але головним методом при цьому залишається спостереження над мовою й мовленням. Результатом спостережень є узагальнення, які виражаються у формі мовлення. Саме цей метод чи не найбільшою мірою сприяє оволодінню учнями науково-навчальним стилем мовлення, а робота з дидактичним матеріалом для спостережень − осмисленню мовних засобів у текстах різних стилів, типів і жанрів мовлення.

Навчання, виховання і розвиток, спрямовані на формування мовної особистості учня, тісно пов’язані між собою процеси,. Навчання в усіх своїх аспектах пов’язано з усебічним розвитком особистості. Мета і зміст навчання завжди зорієнтовані на потрібну модель особистості. Вони не можуть бути обмежені засвоєнням предметних знань, умінь і навичок і мають бути зорієнтовані на певну модель особистості, на формування визначених якостей особистості у широкому розумінні. За словами В.О. Сухомлинського, вивчення української мови в школі — «це не просто передача знань, практичних умінь і навичок. Це передусім виховання. Виховання розуму, формування думки, копітке різьблення і ліплення найтонших рис духовного обличчя людини» (Сухомлинський В.О. Вибрані твори: У 5-ти томах. — К.: Рад. школа, 1977. — Т. 3. – С.4).

Українська мова — це особливий предмет шкільного навчання, який впродовж цілеспрямованого навчання, розвитку та виховання має сформувати носія певних хнань і переконань, свідомості, культури, духовності, а отже сприяти осягненню дітьми глибин змісту, вираженому українською мовою, краси українського слова, вихованню у них національної гідності, гуманістичних ідеалів, моралі, пробудженню високого почуття патріотизму. Це неодноразово підкреслював В.О.Сухомлинський. Наведемо кілька висловлювань: «Від культури слова до емоційної культури, від емоційної культури до культури моральних почуттів і моральних відносин — такий шлях до гармонії знань і моральності»; «Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки й пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім'ям своєї родини»; «Убогість слова — це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної товстошкірості»; «Пізнання краси слова породжує в душі підлітка почуття благородної гордості, людської гідності. Осягаючи красу слова, підліток проймається почуттям відрази до всього потворного, злого» (Сухомлинський В.О. Слово рідної мови // Українська мова і література в школі. − 1989. − №1. − С. 3 – 15.).

Розвиток і виховання учнів здійснюється разом з формуванням знання мови, мовних умінь і навичок і відбувається разом з їх мовленнєвим розвитком, формуванням комунікативної компетенції в різних видах мовленнєвої діяльності, текстах різних стилів, жанрів і типів мовлення, формуванням в учнів уміння вільно й доцільно користуватись українською мовою в різноманітних життєвих ситуаціях Розвиток і виховання учнів здійснюється шляхом виконання завдань розвивального і виховного характеру на основі дібраних текстів відповідної тематики, що використовуються як дидактичний матеріал до уроку..

Національна своєрідність мовлення народу яскраво проявляється у творчості талановитих людей — учених, письменників, журналістів, і вивчати мову потрібно на кращих зразках наукових, художніх, публіцистичних творів. Усвідомленню школярами експресивної й естетичної функцій мови найбільше сприяє вивчення мовних одиниць на матеріалі художніх текстів. Розкриваючи дітям глибини тексту через усвідомлення функцій мовних одиниць, учитель тим самим не тільки допомагає їм безпосередньо осмислити мовний матеріал, його семантичні, стилістичні, граматичні особливості, відчути естетику мови, засвоїти властиві українській мові закони евфонії, милозвучності, але й організовує осмислення змісту тексту і тим самим пізнання життя.

Формування мовної особистості передбачає розвиток її мислення, інтелекту, мовленнєвої пам’яті, мовного чуття, уваги до використання мовних одиниць у мовленні з метою передачі певного змісту, розвиток вміння наслідувати традиції використання мовних одиниць у мовленні, відчувати, як відображається (моделюється) за допомогою мови внутрішній світ людини, як людина виражає свою оцінку дійсності; розвиток здібності користуватися мовленнєвим апаратом, розуміти лексичні та граматичні мовні значення, їх виразні конотації (відтінки). Особливістю української мови як навчального предмета в школі є те, що він спрямований на оволодіння учнів мовленням, тісно пов’язане з розвитком особистості в цілому.

Мовна особистість проявляється в успішній і якісно своєрідній мовленнєвій діяльності і становить багаторівневий і багатокомпонентний набір мовних здібностей, умінь, готовностей до здійснення мовленнєвих дій різної міри складності, з одного боку, за видами мовленнєвої, а з іншого, – за рівнями мови, тобто фонетики, лексики і граматики. Щоб набути мовленнєвих навичок, школярі мають оволодіти мовними одиницями, засвоїти їх семантику, особливості структури і функціонування, навчитися розпізнавати серед інших одиниць мови і використовувати у власному мовленні відповідно до вимог правильності, точності, виразності, багатства, лаконічності, доречності мовлення, іншими словами, відповідно до вимог культури мовлення.

Під час планування уроків української мови вчитель має подбати про організацію всіх видів предметної діяльності (навчально-мовної, правописної, мовленнєвої), оволодіння операційною діяльністю, спрямованою на формування мовних, правописних і мовленнєвих умінь, а також розвиток емоційно-естетичної, розумової, інтелектуальної, мнемонічної, морально-етичної, соціокультурної сфери, опанування національних, загальнолюдських культурних і духовних цінностей, естетичний і морально-етичний розвиток особистості, оволодіння нею соціокультурними нормами, правилами поведінки..

Чим більше навчальних, розвивальних і виховних цілей досягається на уроці, тим вищий результат уроку.

3. Урок як основна форма організації навчальної діяльності учнів з української мови. (Компонентами уроку є компоненти навчальної діяльності)

Епіграф.: «…Розвиток і освіта жодній людині не можуть бути подані чи повідомлені. Кожен, хто прагне до них прилучитися, повинен досягти цього власною діяльністю, власними силами, власною напругою. Зовні він може отримати тільки спонукання. Тому самодіяльність − засіб і одночасно результат освіти...Те, що людина не набула самостійно, — не її» (Дистервег А. Руководство к образованию немецких учителей // Избр. пед. соч. — М.: Учпедгиз, 1956. — С. 118 - 119.).

З погляду дидактики, урок є основною організаційною формою шкільного навчання. (Форми навчання в школі: Кн. для вчителя / Ю.І.Мальований, В.Є.Римаренко, Л.П.Вороніна та ін.; За ред. Ю.Мальованого. – К.: Освіта, 1992. – 182 с.), У сучасній дидактиці навчання розглядається як навчальна діяльність, отже урок як основна форма організації шкільного навчання є основною організаційною формою навчальної діяльності (Мойсеюк). Це означає, що в уроці (насамперед в проекті уроку) мають бути забезпечені всі компоненти навчальної діяльності.

Провідними, визначальними компонентами навчальної діяльності, як і будь-якої діяльності, є мотиви, мета, зміст, навчальні дії, способи дії, які становлять їх операційний зміст, контроль (насамперед самоконтроль), результат і оцінка ((Эльконин Д.Б. Психическое развитие в детском возрасте // Избр. психол. труды / Под ред. В.В. Давыдова, В.П. Зинченко. — М.: Педагогика, 1989. — С. 244-245). Стосовно навчальної діяльності з української мови доречно розмістити основні її компоненти в такій послідовності: М (мотиви) − З (зміст) – М (мета) — НД (навчальні дії) − СД (способи дії), − О (операції) − М (методи) —— Р (результат) — КСК (контроль, самоконтроль). (Методика − вчення про методи навчання певної науки, предмета).

Провідними компонентами навчальної діяльності, як і будь-якої діяльності, є мотиви, зміст, мета. Ці компоненти тісно повיִязані між собою. У широкому плані головним мотивом організації навчальної діяльності з будь-якого предмета є реалізація змісту навчання, У вузькому плані під мотивами навчання вбачають усвідомлення учнями практичної спрямованості вивчення теми, засвоєння матеріалу, закладеного в темі уроку, досягнення мети організації уроку. Справді, усвідомлення учнями практичної спрямованості навчального процесу є важливою умовою його мотиваційного забезпечення. Але, як пише Н.Г. Морозова, чи не найважливішим мотивом навчання є інтерес (Морозова Н.Г. Учителю о познавательном интересе. — М.: Знание, 1979. — 470 с.). Під інтересом дидакти насамперед розуміють таке емоційно-естетичне ставлення учнів до предмета, його змісту та самого процесу навчання, яке спонукає до активної пізнавальної діяльності (І.Я.Лернер Учебный предмет, тема, урок. — М.: Знание, 1988. — С.8). Відтак потрібне прогностичне моделювання вчителем відповідних емоційних реакцій, естетичного сприйняття предмета діяльності та самої діяльності, усвідомлення учнями краси та величі української мови, її милозвучності, виразності, сприйняття української мови як національного, духовного феномена, вияву обдарованості, талановитості народу, відчуття її краси та виразності, виховання в учнів естетичного мовного чуття, естетичного мовного смаку. На мотиви впливають також інші чинники. Становлячи системне утворення, мотиви навчальної діяльності суттєво впливають на зміст і характер навчальної діяльності, підвищують її ефективність.

Зміст навчання у широкому плані містить у собі предметні знання, відповідні вміння і навички, розвиток і виховання учнів. На уроках української мови школярі засвоюють певну сукупність мовних і мовленнєвих знань, використовують їх для набуття вмінь, розвивають свої творчі сили і можливості, набувають необхідних особистісних якостей. До змісту уроку української мови входять пізнавальні і практичні дії, а також різноманітний дидактичний матеріал – тексти різних стилів, типів і жанрів мовлення, на яких відбувається навчання і які одночасно є засобом емоційного і інтелектуального впливу, дають привід для бесід на етичні і моральні теми, для оцінки моральних якостей людини і її вчинків, а отже, для здійснення виховного впливу на учнів. У вузькому плані зміст навчання на конкретному уроці містить у собі зміст, закладений в темі уроку, тобто зміст навчального матеріалу, конкретні знання й уміння з теми уроку.

Розмежовуються і поняття мета уроку і мета організації уроку. На кожному уроці має тією чи іншою мірою досягатися сформульована в програмі з української мови для загальноосвітньої школи мета навчання української мови, отже метою кожного уроку є формування «націо­нально свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями й навичками вільно, комунікативно доцільно користуватися засобами рідної мови — її стилями, типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо), тобто забезпечує належний рівень комунікативної компетенції» (Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Українська мова. 5–12 класи. – К.: Перун. – 2005. – 176 с.).

Загальна мета навчання української мови досягається, якщо в учнів виховується національно-свідоме ставлення до української мови, розвивається мовлення учнів, а отже, і мислення, інтелект, мовленнєва пам'ять, емоційна сфера особистості, мовне чуття, естетичний смак, розуміння краси української мови, багатства її мовних засобів, виражальних можливостей, здійснюється різнобічний розвиток учнів, відбувається оволодіння духовними цінностями народу, формується естетичне ставлення до світу, виховується сприйняття мови як засобу спілкування між людьми, передачі почуттів і переживань, радості й горя, захопленості й здивування, засобу самовираження, передачі ставлення людини до природи, суспільства, тієї чи іншої ситуації. Отже мета навчання української мови становить системне утворення.

Модель уроку української мови має забезпечити реалізацію всього комплексу навчальних цілей, формування національно-мовної особистості учня в усіх гранях її прояву. Але кожен урок присвячується вивченню певної, чергової теми. Мета організації уроку визначається його темою. Робота учнів на уроці насамперед підпорядковується осмисленій через зміст і конкретизованій в проміжних цілях меті організації уроку. Якщо темою уроку в шостому класі є «Іменник як частина мови», то мета організації цього уроку – «формування в учнів поняття про іменник на основі відтворення і поглиблення знань учнів з цієї теми, отриманих в початкових класах, удосконалення вмінь і навичок». Метою організації уроку з теми «Розділові знаки в реченнях з однорідни­ми членами і узагальнювальним словом» є формування в учнів умінь і навичок оформляти ці речення пунктуаційно на основі засвоєння необхідних для цього знань.

Отже, стрижнем моделювання уроку виступає мета його організації, вона зумовлюється темою уроку і, осмислена через зміст навчального матеріалу з теми, конкретизується в проміжних цілях, які виражаються у формі «що учні мають знати і що вміти» і відображають дозування навчального матеріалу для його чіткого засвоєння. Не можна, йдучи на урок, виходити з тези «щось з чимось поєднаю і щось з цього вийде!. Так, метою організації уроку в п’ятому класі з теми «Пряма мова. Розділові знаки при прямій мові» є формування в учнів поняття про пряму мову, вміння користуватися нею у мовленні та забезпечення вмінь і навичок оформляти речення з прямою мовою пунктуаційно на основі засвоєння необхідних для цього знань.

Осмислена через зміст теми мета організації уроку конкретизується в проміжних цілях: що учні мають знати і що вміти.

Учні мають знати:

• пряма мова – це висловлювання якоїсь особи, передане дослівно, без змін;

• пряму мову супроводжують слова автора, які вказують, кому вона належить;

• пряма мова вимовляється підвищеним тоном, слова автора − зниженим і дещо прискореним;

• пряма мова записується з великої літери й береться з обох боків у лапки;

• коли слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставимо двокрапку;

• коли пряма мова стоїть перед словами автора, після неї ставиться кома або знак питання чи знак оклику, а після них тире;

• слова автора після прямої мови записуються з малої літери.

Учні мають уміти:

• розпізнавати в тексті речення з прямою мовою;

• використовувати пряму мовою в усному і писемному мовленні;

• оформляти речення з прямою мовою на письмі;

• складати висловлювання, використовуючи речення з прямою мовою.

• виразно читати речення з прямою мовою;

Разом з проміжними досягаються супровідні цілі − розвиток і виховання учнів. До супровідних можуть бути віднесені і цілі повторення, цілі реалізації міжпредметних зв’язків, мотиваційного забезпечення навчання тощо.

Але, будуючи проект уроку, слід пам’ятати, що на кожному уроці тією чи іншою мірою досягається закладена в програмі мета навчання української мови, яка передбачає навчання, виховання і розвиток і вимагає значного розширення його цілей.. Взаємозв'язана реалізація різноманітних цілей уроку суттєво впливає також на мотиви навчальної діяльності, оскільки приводить до урізноманітнення навчальних дій, різноманітність запобігає втомі, викликає інтерес, активізує діяльність учнів, а відтак підвищує її ефективність.

Цілі уроку української мови подаються учням у змісті навчальних завдань і досягаються у процесі виконання їх. Система завдань є засобом і одночасно способом керування навчальною діяльністю учнів і спрямована на реалізацію комплексу навчальних, розвивальних і виховних цілей. Мета навчання досягається за умови комплексної побудови завдань, тобто якщо завдання будуються таким чином, що дозволяють водночас досягати проміжних і супровідних цілей уроку. Комплексні навчальні завдання стають свого роду мікроетапами уроку, своєрідною клітиною, актом навчання, виховання та розвитку учнів.

Завдання виконуються на відповідному дидактичному матеріалі. Саме від дидактичного матеріалу насамперед залежить добір супровідних цілей уроку. У методичних працях викладені основні вимоги до відбору дидактичного матеріалу. Дидактичний матеріал, який використовується на уроці, має максимально сприяти досягненню комплексу навчальних цілей, бути змістовним у пізнавально-виховному плані, відповідати віковим особливостям учнів, відображати всі сторони мовного факту, що вивчається, бути цікавим для школярів, сприяти мовленнєвому, емоційному і естетичному розвиткові учнів, а також розвиткові їх читацьких інтересів. Завдяки виконанню завдань на цікавому дидактичному матеріалі, а саме авторських (адресних) текстах різних типів, стилів і жанрів мовлення уроки української мови мають значно більші можливості для розвитку читацьких інтересів учнів, ніж уроки літератури. Комплексні завдання і дидактичний матеріал до них мають сприяти реалізації власне методичних принципів навчання української мови. (Донченко Т.К. Власне предметні принципи навчання української мови. // Українська мова і література в школі. — 2004. — № 2. — С. 2-4.).

Завдання організовують навчальні дії, спрямовані на формування у школярів знань, навчально-мовних, правописних і мовленнєвих умінь і навичок, а також розвиток і виховання учнів. Дії виконуються певними способами. Тому оволодіння учнів способами дії як сукупністю операцій, а отже операційною діяльністю, набуває особливого значення.

За допомогою завдань створюються навчальні ситуації. Структурним елементом уроку є чергова навчальна ситуація, тобто його черговий мікроетап, який становить єдність мети і змісту. Таку навчальну ситуацію створює кожне чергове завдання, орієнтуючи учнів на спостереження над мовою і мовленням. Якщо розв’язання завдань є складним для учнів, проблемна ситуація все ж активізує їх увагу, мислення, і вчитель може організувати евристичну (пошукову) бесіду, пояснити те, що виявилося складним для учнів, адресувати їх до параграфа підручника .Йдеться про методи засвоєння знань – спостереження над мовою і мовленням, самостійне вивчення матеріалу за підручником, евристична бесіда, пояснення вчителя.

Методом формування навчально-мовних умінь (розпізнавання мовних одиниць і явищ, їх класифікація, розбір мовних одиниць і явищ є перетворення знань у спосіб дії як сукупність операцій.. Якщо учні засвоюють ознаки тієї чи іншої мовної одиниці, то сукупність цих ознак має скласти спосіб розпізнавання цієї мовної одиниці. Учні повинні також засвоїти, що та чи інша ознака або сукупність їх може стати основою класифікації мовних одиниць. Сукупність ознак визначає і сукупність навчальних дій, які складають мовний роз­бір. Ознаки мовної одиниці зумовлюють і її використання в мовленні. Формування правописних умінь (розпізнавання орфограми чи пунктограми і аналіз умов вибору написання) також вимагає перетворення знань (правил ) у спосіб дії як сукупність операцій.

Спосіб дії вибудовується на основі знань. Під умінням розуміється така форма діяльності учнів, яка ґрунтується на чіткому усвідомленні знання, дії, її складу, структури. Разом з тим у шкільній практиці вкрай рідко спостерігаються ситуації, коли вчитель орієнтує учнів на перетворення знань у способи дії і дає їм потрібні зразки, хоч знання самі по собі, без їх перетворення у способи дії у всій повноті операцій не працюють на формування умінь. Навчальні дії організовується за допомогою завдань, у виконанні яких реалізовується функція методу.

Навчальна діяльність завершується результатом, яким є знання, вміння і навички. Під умінням психологи розуміють володіння способами дії, як сукупністю операцій. Важливим компонентом навчальної діяльності є контроль, під яким насамперед розуміють самоконтроль.

Для підвищення ефективності навчального процесу з української мови проблема організації навчальної діяльності учнів на уроці є чи не найважливішою. Лише включившись­ в активне пізнання, учень може глибоко проникнути в систему української мови, засвоїти матеріал на рівні основних ідей навчального предмета, закономірностей і правил, навчитися використовувати здобуті знання та вміння для подальшого пізнання. Але щоб діти вчились і набували знань й умінь у процесі повноцінної навчальної діяльності, її потрібно правильно організувати, а отже, проектуючи урок, забезпечити всі компоненти навчальної діяльності.

На прикладі уроків з теми «Діалог» (5 клас) і з теми «Звертання» (8 клас) розглянемо, як формулюється і, осмислена через зміст навчального матеріалу теми, конкретизується в проміжних цілях мета організації уроку, як разом з проміжними реалізовується розмаїття супровідних цілей, як впливає на цей процес добір дидактичного матеріалу та способи роботи з ним, як будується система навчальних завдань, які види діяльності, навчальні дії і операції вони організовують.

Тема уроку. Діалог. Розділові знаки при діалозі. 5 клас.

Мета організації уроку: сформувати в учнів поняття про діалог, вміння вибудовувати діалог, виразно читати його і оформляти на письмі..

Учні мають знати:

• діалог передає розмову двох або кількох осіб;

• слова кожного з учасників діалогу називають реплікою;

• кожна репліка діалогу записується з прямого рядка, перед реплікою ставиться тире;

• якщо перед реплікою стоять слова автора, після них ставиться двокрапка;

• важлива роль у діалогічному мовленні належить інтонації: на початку репліки вона підвищується; слова автора вимовляються з пониженою інтонацією, дещо прискореною;

• підвищення інтонації в кінці репліки є характерним для питальних речень;

• пониження інтонації властиве розповідним реченням, яким у діалозі найчастіше передається відповідь на запитання співрозмовника;

• велике значення у діалозі має міміка − рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній душевний стан людини;

• міміка передає різноманітні відтінки почуттів, ставлення мовця до подій: вона є додатковим засобом спілкування;

• допоміжним засобом спілкування є також жести − рухи людського тіла чи рук, що супроводжують мовлення або замінюють його.

Учні мають уміти:

• розпізнавати діалог у тексті;

• виразно читати діалоги;

• передавати діалоги на письмі;

• будувати тексти, використовуючи в них діалоги..

Завдання 1. Прочитайте речення. Як має читатися це речення? Поясніть розділові знаки в ньому. Розкрийте зміст прямої мови.

«Ой роде наш красний, роде наш прекрасний, не цураймося, признаваймося, бо багацько нас є», − говориться в українській народній пісні.

Очікуване виконання.

Подане речення містить пряму мову і слова автора. Пряма мова вимовляється підвищеним тоном, слова автора − зниженим і дещо прискореним. Пряма мова записується з великої літери й береться з обох боків у лапки. Пряма мова стоїть перед словами автора, тому після неї ставиться кома і тире. Слова автора після прямої мови записуються з малої літери.

Подана в реченні пряма мова є приспівом з української народної пісні, яка містить заклик українцям до єднання, Саме з цією метою мовець нагадує українцям слова приспіву. Тільки єдність може забезпечити народові незалежність. Саме з цієї пісні починається збірник «Найкращі пісні України» («Демократична Україна», 1995), другою у збірнику є пісня «Ще не вмерла Україна», яка стала Гімном України.