37. Доведіть, що практика – критерій істини, спосіб ставлення і відношення людини до світу і до самої себе.

Пізнання виникає на основі практики і для потреб практичної діяльності людини.

Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об’єктів і складає загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Під практикою розуміють усі види чуттєво-предметної діяльності людини (як виробництво, так й інші види діяльності, наприклад, педагогічну, художню, адміністративну тощо).

Структура практики містить у собі такі моменти, як потреба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допомогою яких досягається мета і, нарешті, результат діяльності.

Практика обґрунтовує об’єктивність змісту знання, служить критерієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини, тому що вона – як матеріальна діяльність людей – має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з’єднує і співвідносить об’єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме у такій дії виявляється істинність думки.

Практика – це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспрямована діяльність людей, що веде до перетворень об’єктивного світу.

Найважливіші види практичної діяльності такі:

1. Основним і вихідним видом суспільної практики є перш за все матеріально-виробнича діяльність людей, пов’язана зі створенням матеріальних благ для життя людей.

2. Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.

3. Науково-пізнавальна діяльність: у поняття практики входить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).

4. У практику входить також діяльність людей у сфері сімейного і побутового життя, що являє собою певну сукупність матеріальних та ідеологічних відносин.

Проблема практики в пізнанні – це проблема взаємодії суб’єкта і об’єкта. Як відомо, від античності і аж до німецької класичної філософії зовсім ігнорувалась соціальна сутність людини, її активна роль у перетворенні навколишнього світу. Об’єктом пізнання виступав весь матеріальний світ, що існує поза суб’єктом і його діяльністю і активно впливає на суб’єкта. Тому зв'язок між суб’єктом і об’єктом зводився головним чином до того, що суб’єкт пасивно сприймає об’єктивний світ.

У теорії пізнання діалектичного матеріалізму суб’єктом пізнання виступає не просто людина як біологічна істота, а як істота соціальна, що знаходиться в певних стосунках з іншими людьми. Людина може бути суб’єктом тільки як член суспільства, включений у систему суспільних відносин.

Суспільний характер має не тільки суб’єкт, але й об’єкт, з яким на основі практики суб’єкт взаємодіє. Суб’єкт взаємодіє на кожній сходинці свого розвитку не з усім об’єктивним світом, а тільки з тією його частиною, яка так або інакше залучається у сферу діяльності суспільства на тому або іншому етапі пізнання. Таким чином, об’єктом пізнання на кожній історичній сходинці розвитку суспільства виступає не вся матерія, не вся об’єктивна реальність, а тільки та її частина, що знаходиться у взаємодії з суб’єктом у його практичній діяльності. Точніше, об’єктом пізнання стають тільки ті явища природи, що так чи інакше залучаються у сферу трудової діяльності.

Отже, обов’язковою умовою пізнання на основі практики виступають взаємодії між суб’єктом і об’єктом. Вирішальним у цьому експерименті є об’єкт, бо він обумовлює можливості власної зміни. Але реалізація цієї можливості здійснюється завдяки активній, перетворюючій діяльності суб’єкта, тобто в діалектичній взаємодії суб’єкта і об’єкта. Активною стороною тут виступає суб’єкт.

Які ж гносеологічні функції практики?

1. Вона пов’язує суб’єкт пізнання, тобто людину з об’єктом, з наявністю того, що пізнається. Істинне знання бере свій початок з безпосередньої практики. У цьому відношенні практика виступає як джерело всіх знань.

2. Зв'язок практики з процесом пізнання полягає в тому, що саме пізнання об’єктивного світу зумовлене потребами суспільної практики людей. Наприклад, геометрія була породжена потребою виміру земельних площин, астрономія виникла з практичної необхідності визначати успішне мореплавання людей.

3. Практика вказує людині об’єкт пізнання, який виділяється з безлічі і розмаїття явищ оточуючої дійсності, пізнання котрих стає історичною необхідністю. Практика надає пізнанню необхідний фактичний матеріал, що підлягає узагальненню і теоретичній обробці.

Практика озброює пізнання приладами, різним обладнанням і тим самим сприяє успіхам пізнання.

Наукові знання мають життєвий сенс лише у тому випадку, коли вони втілюються у життя. Кінцевою метою пізнання є не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства і людини.

Практика виконує у процесі пізнання важливу роль: практика – основа наукового пізнання, вихідний пункт пізнавального процесу, рушійна сила розвитку пізнання, критерій його істинності і кінцева мета.

Пізнання – це процес активного цілеспрямованого відображення матеріального світу у свідомості людини. Підґрунтя теорії пізнання становить визнання існування об’єктивного світу і відображення його в мозку людини. Пізнання виникає завдяки впливу на людину природи і явищ суспільного життя. Вихідним пунктом і основою всього процесу пізнання є практика – критерій істини.