12. Охарактеризуйте особливості та досягнення класичної німецької філософії.

Німецька класична філософія — яскраве підтвердження положення про те, що окремі періоди в філософії є ланками єдиного ланцюга її розвитку, який може не співпадати з соціально-економічним розвитком за рівнем та за зна­ченням набагато його переважати. Консервативна, рутинна, подрібнена на чис­ленні мікродержави Німеччина XVII - першої половини XIX ст. дала світові таких видатних діячів культури, як Й.Вінкельман, Г.Лессінг, Й.Гердер, геніальних поетів Й.-В.Гете і Ф.Шіллера, цілу плеяду великих філософів: Іммануїла Канта, Йогана Фіхте, Фрідріха Шеллінга, Георга Гегеля і Людвига Фейєрбаха. Знаходячись у центрі Європи, Німеччина не могла уникнути впливу тих змін, які вже відбулись і відбувалися в тодішній Європі. Заряджена енергією змін, німецька дійсність реалізувала її в сфері чистої думки, так би мовити "ідеаль­но", а не на барикадах і в революційних війнах: свої прагнення та ідеали німці винесли в сферу мислі і саме вона стала тим полігоном, на якому вони "про­грали" варіанти можливих рішень найбільш актуальних проблем, не порушу­ючи існуючі порядки і усталений спосіб життя своїх співгромадян. Раціоналі­зму німецької філософії сприяв і національний менталітет німців, де навіть молоді люди, за висновком Гете, "загрузли в ідеях і здатні цікавитись тільки найвищими проблемами умоглядності", а студентські програми перевантажені науково-пізнавальним матеріалом, і тільки "років десь через сто ми, німці, зу­міємо, нарешті, стати не абстрактними вченими і філософами, а людьми" . Історично обумовлений і характерний для представників німецької класичної філософії раціоналізм не завадив їм виразити в своїх працях потребу історич­ного процесу в змінах, перетвореннях, в переході суспільства на новий істо­ричний ступінь, в наданні ваги людській індивідуальності, в її праві на власне "Я" і свободу, на активність і участь в історичному процесі. Не випадково німецька класична філософія починається з суб'єктивного ідеалізму І.Канта і метафізичного способу філософствування, а проблема особистості, її дієвості і свободи, розумності і творчості стає для неї наскрізною.

Філософія І.Канта (1724 - 1804) є, з одного боку, продовженням про­світницької концепції розуму і розумності, чому в значній мірі сприяла та об­ставина, що він першу половину свого життя був видатним ученим-природо-знавцем, а з другого — критикою Просвіти, переконаної в безмежних можли­востях розуму, а, відповідно, і прогресу суспільства, який вважався продуктом розвитку науки. Якщо попередники Канта, включаючи Ф.Бекона і Р.Декарта, були онтологістами в теорії пізнання, тобто — визначальним у них була винят­ково субстанція з її структурою, а суб'єкт трактувався як завада, то Кант розг­лядає пізнання як діяльність, що протікає за власними законами, а її предмет, засоби і результат визначає суб'єкт. Для Канта суб'єкт не просто одиниця, "аб­страктна душа", "свобода волі", а носій духовності і суб'єкт духовного освоєн­ня світу, суб'єкт знань і культури. В суб'єкті Кант відрізняє два рівні, два про­шарки — емпіричний і транцедентальний. До емпіричного Кант відносить інди­відуально-психічні особливості людини, до трансцедентального — загальні визначення, які складають її приналежність як таку. Емпіричний рівень дає тільки вірогідне (апостеріорне) знання, яке ніскільки не наближає нас до пізнання "речей в собі", тобто матеріальних предметів, оскільки викликані ними в людині відчуття не містять у собі ніякого знання. Джерелом знань є незалежні від досвіду і передуючі (апріорні) йому форми пізнання, до яких Кант відносив простір і час, у які вкладаються і немовби упорядковуються відчуття.

У цілому філософії Канта, як тій, що виникла і сформувалася в перехідний період у соціально-економічному і духовно-культурному житті Європи, харак­терна двоїстість і суперечливість, певний дуалізм і агностицизм. Його нама­гання зняти "корабель пізнання" з мілини, на яку посадив його Д.Юм і обі­цянка дати цьому кораблю "керманича" у вигляді "критичного розуму" оз­броєного апріорними знаннями і формами мислення, не дали бажаного результату. Його висхідну позицію апріоризму, спробу пізнати до того, як по­чати пізнання, Гегель розцінив як намір "навчитись плавати до того, як кину­тись у воду". Невиправданим є і роз'єднання емпіричного і теоретичного рівнів знань, відчуттів і понять, наукового пізнання і моралі, емоційно-особистого і раціонально-нормативного. Серед здобутків Канта в сфері філософії слід, на­самперед, відзначити те, що він основу науки побачив не в споглядальності, а в діяльності, не в пасивному відображенні, а в конструюванні; що він підняв роль розуму як прояв активності людини, суб'єкта — ініціатора і виконавця пізнання, діяльність якого стала на місце субстанції попереднього раціоналіз­му і протікає за своїми власними законами. Відстоюючи право особистості на активність та ініціативу, свободу і гідність Кант виступав як гуманіст і грома­дянин, прибічник суспільної злагоди і противник насильства і воєн.

Г. Гегель (1770 — 1831) приймав за основу всіх явищ природи і суспільства якийсь загальний духовний першопочаток, який він означив різними термі­нами: "світовий розум", "світовий дух", "абсолютна ідея". В рамках визнання єдиної духовної субстанції Гегель намагався здійснити грандіозну за розмахом і масштабами філософську систематизацію всього напрацьованого людством у галузі духовної культури як в історичному, так в логічному плані, які в його системі є лише двома різними формами вираження одного і того ж процесу діалектичного саморозвитку, абсолютної ідеї, яка, за його висловом, є не що інше, як християнський бог. Християнській вірі Гегель надав науковоподібності, а із традиційного бога були "випарувані" всі чуттєво-образні моменти і обезособлений Бог транформувався в абстрактно-духовний абсолют, який за­ряджений одвічною незбивною творчою енергією. Абсолютна ідея — це "бо­жественна думка" і божественна дія думки, тобто з самого початку не тільки думка, але і діяльність цієї мислі. Оскільки мислення відчужує своє буття у формі матерії, то вся предметно-речова дійсність, включаючи природу, є іно­буття абсолютної ідеї, її матеріалізований історичний шлях. Отже, абсолютна ідея, так би мовити, "заряджена" на саморозвиток по висхідній, проходячи три головні ступені: 1) ступінь логіки, 2) ступінь природи, 3) ступінь духа. На думку Гегеля, логіка є діяльність бога як чистої думки в її досвітовому бутті, тобто, до природи і людини. "Логіка є наука про чисту дію, тобто про ідею в абстрактній стихії мислення", — пише він. За Гегелем, бог у своєму досвітово­му бутті, в чистій стихії мислення, створює логічні поняття — категорії, які є немовби стояками, на яких абсолютна ідея потім споруджує будівлю матері­альної природи. Так само, як і люди, що будують житло, раніше від стін і даху закладають фундамент, так і бог, створюючи світ, раніше закладає його основи у вигляді логічних категорій, понять, на базі яких згодом виникають матері­альні речі і вся матеріальна природа.

Природа у Гегеля не має самостійності, її роль службова, вторинна, вона потрібна гегелівській абсолютній ідеї для здійснення основного завдання — самопізнати саму себе. Адже найвищим ре­зультатом розвитку природи є людина, а в людському дусі ідея може знайти своє істинне зображення і в ньому остаточно пізнати себе. Філософія духу — третій, завершальний ступінь філософської системи Гегеля. Говорячи про дух, Гегель має на увазі свідомість, і розглядається він Гегелем як продукт абсолютної ідеї, її нове, третє втілення. Розвиток сім'ї і держави увінчується сучасними Гегелю прусською сім'єю і державою, розви­ток мистецтва — творчістю його земляків і сучасників Гете і Шіллера. Тобто, створений Гегелем принцип розвитку розбився об його ж догматичну систему, яку основоположники марксизму назвали "колосальним недоноском". Разом з тим, вони визнали за Гегелем величезну заслугу в тому, що весь природний, історичний і духовний світ у Гегеля є процесом, безперервним рухом, змінами, перетвореннями і розвитком, що він намагався розкрити внутрішній зв'язок і механізми цього руху і виявив при цьому "величезне історичне почуття" і "чу­дове розуміння історії. Принцип історизму дозволив Гегелю наблизитись до розуміння суспільної природи людини і її свідомості, зобразити це на різних ступенях розвитку, зрозуміти, показати "людину як результат власної праці".

Л.Фейєрбах закінчує період німецької класичної філософії. Прослухавши курс лекцій Гегеля в Берлінському університеті, Фейєрбах під їх впливом на­писав, а в 1828 році захистив дисертацію "Про єдиний, загальний і безмежний розум". Однак уже в цей період намітились розходження Фейєрбаха з Гегелем, оскільки він став на шлях непримиренної боротьби з релігією, яку, на проти­вагу Гегелю, розглядав як світорозуміння, несумісне з філософією. В своїй кри­тиці релігії і аналізі її феноменів, Фейєрбах пішов набагато далі від французь­ких матеріалістів XVIII ст. вже тому, що бачив її причину і сутність не в не­вігластві людей і в обмані їх церковниками, а в природі людини і умовах її життя, у відчутті залежності, зв'язаною і з задоволенням потреб, з невгасимим праг­ненням до щастя і неможливістю його досягти в реальному житті, в страхові за своє існування. Незадоволення, бідність, страх, безсилля знаходять свій вихід у фантазії, в образах, у яких все це уособлюється, досягається розрада і втіха: "...Бог є те, чого людина потребує для свого існування." . Застосувавши геге­лівське вчення про відчуження, Фейєрбах бачить в богові, в образі бога "відчу­ження духовної сутності самої людини", яка відокремилась від неї і вже уяв­ляється як самостійна істота, що із творення людини перетворилась в її пер­шопричину і творця, в пануючу над нею силу, від якої залежить не тільки "земне" існування, але й потойбічне. Релігійному культу Фейєрбах протиставив культ людини, "обожню­ючи" її: "людина людині бог". Кри­тикуючи християнство, Л.Фейєрбах закликав замість релігії церкви створити релігію любові в широкому розумінні цього слова, любові людини до людини. Долаючи гегелівську філософію релігії, спираючись на французький матеріалізм XVIІ ст., Фейєрбах переходить до рішучої критики ідеалізму, в першу чергу ідеалізму Гегеля

В питаннях пізнання Фейєрбах займав споглядальну позицію і вва­жав, що "мислити речі слід такими, якими вони є", не втручаючись активно і не перетворюючи їх. Фейєрбах не зрозумів ролі творчої активності людини, її соціальної практики, її ролі в пізнанні, соціалізації і гуманізації індивідів.. Людина повинна слідувати своєму природному почуттю, потягу, жити на волі, тобто в умовах, у яких проявляється її сутність: птиця вільна в повітрі, риба у воді, людина там, де умови дозволяють їй задовольняти її природне прагнення до щастя і реалізацію своїх здібностей. Разом з тим Фей­єрбах виступав проти фізіологізму, особливо в його грубих формах, а також проти вульгарного матеріалізму з його зведенням свідомості до фізіологічних процесів. Саме це спонукало його заявити, що він не з матеріалізмом Нового часу, і намагався не називати себе матеріалістом.

Німецька філософія є непересічним культурно-духовним досягненням людства, вершиною філософської думки, загальнолюдським надбанням.