10. Аргументуйте якісно – нову спрямованість філософії Нового часу в Європі та необхідність пошуку продуктивного методу пізнання: сенсуалізм, раціоналізм.

До XVI — XVII ст. соціально-економічне й духовно-культурне життя Євро­пи зазнало великих змін і трансформацій, які були зв'язані головним чином з утвердженням капіталістичного суспільного ладу, що радикально змінив ха­рактер і зміст життєдіяльності людини та соціальних інститутів, взаємовідно­шення суспільства з природою і людей поміж собою, роль людини в історич­них процесах, їх соціальну і духовну орієнтацію. Саме життя орієнтувало лю­дину на прагматизм і раціоналізм, на продуктивну перетворюючу діяльність і раціональне ставлення до свого оточення, в тому числі до природи і до самої себе. Ця нова орієнтація привела до того, що практичне життя людини набу­вало характеру динамізму й організованості, тому вже вимагало наукового обґрунтування, а виробництво — технічного оснащення. Життя вимагало раціо­налізації діяльності та освічених людей, наука одержала могутній стимул до розвитку, стала важливим компонентом культури, найвищою цінністю, а осв­іченість — мірилом культури особистості і її суспільної значимості. Разом з тим із виходом на історичну арену нових соціальних сил, нових ідеалів та прин­ципів на всі сфери суспільного життя і діяльності людей розповсюджуються принципи вигоди і утилітаризму як виправдання й обґрунтування активності та необхідності мобілізувати для цього всі потенції і сили людей та суспільства. Переконання в тому, що, зживши невігластво і просвітивши людей, тільки і можна привести їх до справді моральної досконалості, сприяло раціоналізації і такої суто "людської" сфери як мораль, яка послідовно раціоналізувалася в Новий час майже усіма мислителями, включаючи Ф.Бекона, Р. Декарта, Б.Спінозу, Г. Лейбніца та інших. Можна говорити, що на цих же висхідних прин­ципах будується і більшість соціально-філософських і політичних концепцій: намагання пояснити основу і підвалини суспільства, входячи із уявлень про розумність, природність цих підвалин. Сумнівність таких суджень очевидна, але на той час вони були досить дієвими, бо підкреслювали нерозумність існу­ючих феодальних порядків, а, відповідно, і їх незаконність, що і підтвердилося буржуазними революціями, зокрема, в Франції.

Отже, проблема знання, його одержання і застосування стала однією із цен­тральних у філософії XVII — XVIII ст., а вчення про пізнання стало найважли­вішим розділом філософії Нового часу. В питаннях осмислювання проблем пізнання філософи розділились на дві крайні точки зору, відповідно до того, як розвивалась тодішня наука: або у вигляді дослідного природознавства, що спиралося на експеримент, або в формі побудови теоретичних систем, які підпорядковувались строгим правилам логічного висновку і однозначності ре­зультату. На цій основі в філософії XVII ст. формується два протилежні напрям­ки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм, в якому головну роль відігравали матер­іалісти (Ф.Бекон, Т. Гоббс, Д.Локк), вважав, що достовірне знання можна одер­жати тільки за допомогою досвіду, експерименту. Раціоналізм (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц), навпаки, вважав, що його можна досягти тільки за до­помогою принципів організації наукового знання, тому орієнтувався насам­перед на математику. Б.Спіноза математизував навіть свою "Етику". Водночас філософія XVII — XVIII ст. вирішувала і проблему методу наукового пізнання. Для емпіриків таким методом стала індукція, для раціоналістів — дедукція. При застосуванні індуктивного методу пізнання здійснюється сходженням від оди­ничного до загального, від знання про окремі факти або від менш загального знання до знання більш загального. Родоначальником індуктивного методу пізнання в філософії став англійський філософ Ф.Бекон (1561 — 1626). Дедук­ція ж (від лат. — виведення) — виведення наслідків із посилання у відповідності з законами логіки. Цей метод був уведений Р. Декартом (1596 — 1650) не для протиставлення індукції, а інтуїції, за допомогою якої розум безпосередньо розглядає істину, тоді як за допомогою дедукції він осягає істину опосередко­вано. Якщо представники емпіризму в основному виражали оптимізм віднос­но пізнавальних можливостей людини і віру в достовірність знань, їх неперес­ічну роль в житті людства (Ф.Бекон: "Знання - сила"), то дещо пізніше на перший план починають виходити концепції, що базувалися на скептицизмі. Зокрема, Д. Юм (1711 — 1776) вважав, що основні проблеми пізнання теоре­тично не вирішувані, а обов'язкову для пізнавального процесу причинність неможливо довести, тому слід причинність замінити "вірою" (віра — "незро­зумілий інстинкт"). Дослідження, обґрунтування і виявлення меж науки вик­ликало і так званий "картезіанський сумнів", сумнів раціоналіста Декарта (його латинізоване ім'я — Картезій), який мав відношення не тільки до двох спо­собів одержання звання (індукції і дедукції), але і протиставлення того, що входило до природи і способу організації знання, і того, що входило до природи самого суб'єкта пізнання. Тим самим уперше в раціональній формі була по­ставлена проблема засад пізнавальної діяльності, сформульована ситуація "суб'єкт — об'єкт", з чого почалася сучасна гносеологія і тенденція до гносеологізму, властивого не тільки XVII і XVIII ст., але й XIX і навіть XX століттям. Крім того, орієнтація фактично лише на науку, в першу чергу математику і ме­ханіку, сприяла перенесенню їх принципів і положень на майже всі сфери сус­пільного життя і на людину. Своєрідний спротивом такому стану справ стала філософія Джорджа Берклі (1684 — 1753), англійського церковного діяча, суб'єктивного ідеаліста, який заперечував матеріальність основ світу і саму ма­терію як таку називав фікцією; первинними і визначальними є духовний світ суб'єкта, його відчуття і думки. Наприклад, вишня є лише комбінацією пев­них відчуттів і уявлень. "Усунь відчуття м'якості, вологості, почервонілості, терпкості, — писав Берклі, — і ти знищиш вишню. Бо ... вишня є не що інше, як поєднання чуттєвих вражень і уявлень". Це емпіризм, доведений до соліпсизму (від лат. solus — один, ірsе — сам).