11. Визначте новий філософський ідеал у філософії Просвітництва. Як вирішувалась проблема свободи людини та шляхи її соціального визволення?

Лінія раціоналізму розвивалася за нових часів і в європейському про­світництві, а також у французькому матеріалізмі XVIII ст., в його боротьбі з релігією та абсолютизмом. У соціально-історичному і духовно-культурному плані просвіта і французький матеріалізм корінилися в умонастроях нового класу — буржуазії, в її практичних цілях та інтересах, загалом у світському житті людей, що несли зміни в рутинний і нетворчий, негуманний феодалізм. Це надало поглядам представників цього крила європейської філософської дум­ки антифеодальний і антирелігійний характер і обумовило його історичний оптимізм. В Англії ця тенденція була започаткована Ф.Беконом і продовжена Т.Гоббсом, Дж.Локком, Дж.Толандом, Дж.Коллінзом, а завершили Т.Рід, А.Сміт та інші. В Німеччині носіями просвіти стали Г.Лессінг, Й.Гердер, Х.Вольф і молодий І.Кант. У Франції просвіту представляли Ш.Монтескьє, Ф.Вольтер, Ж.-Ж.Руссо, Ж.Д'Аламбер, Е.Кондильяк, П.Гольбах, К.Гельвецій, Д.Дідро, Ж.Ламетрі. Тобто, і ті, що були деїстами (Ш.Монтескьє, Вольтер, Ж.-Ж.Рус­со), і ті, які дотримувались матеріалістичного світорозуміння (Гольбах, Гельвецій, Ламетрі, Дідро та ін.). Усі вони в своїх поглядах були виразниками інте­ресів нового класу — буржуазії і вирішення соціальних проблем бачили не в силовій ломці старого ладу, а в просвіті. І ті, й інші — дві споріднені течії в межах антифеодальної ідеології, а Вольтер, Гольбах, Гельвецій, Ламетрі, Дідро були ще й "войовничими атеїстами", тим часом як Монтеск'є, Вольтер і Руссо були непослідовними в своїх поглядах на релігію і в її критиці, не мали чіткої світоглядно-філософської позиції. Зокрема, Ш.Монтеск'є(1689— 1755) —зас­новник географічної школи в соціології, взагалі не був атеїстом. Ф.Вольтер (1694 — 1778) — войовничий атеїст і могутній полеміст, ідеолог буржуазної демок­ратії, виступав проти крайностей атеїзму і обґрунтував необхідність караючо­го і заохочуючого бога, а шлях до майбутнього бачив у діяльності освіченого і доброго монарха, в буржуазно-ліберальних реформах. Жан-Жак Руссо (1712 — 1778) стверджував, що людина — природна істота, в ній почуття важливіші, ніж розум, що розвиток науки і цивілізація не сприяли вдосконаленню життя людей у цілому, а лише відірвали їх від природи і "золотого віку" (первісного стану), і чим далі, тим люди стають нещасливішими. Політичний ідеал — сусп­ільний договір і пряма демократія. Французьких матеріалістів XVIII ст. до рац­іоналістів можна причисляти лише на тій підставі, що вони надавали великої ваги розуму і підкреслювали роль знань, просвіти, освіти в розумній органі­зації суспільного життя, в питаннях же пізнання вони були сенсуалістами. Як матеріалісти-атеїсти, вони вважали своїм обов'язком і місією навчити людей розуміти природу, просвіщати їх, бо в їхньому нещасті винні хибні ідеї, іде­альні мотиви, думки, отже, ключ до щастя, до доброчинності добувається в знанні. Якщо в нещасті людства винні хибні ідеї, то правильні ідеї і належне виховання повинні привести людей до заповітного щастя. Ініціатором цього процесу повинен стати освічений, справедливий, розумний керівник держави, який, керуючись принципами "природної моралі", здатний ощасливити свій народ і привести до процвітання свою державу. В цілому ж розвиток науки в Новий час і орієнтація на неї філософії відкрили шлях для вивільнення філо­софії від впливу теології, спонукали до перегляду старих положень і постанов­ки нових проблем, в тому числі й проблеми субстанції.

Субстанція (лат. substantia — сутність; те, що лежить в основі) — об'єктивна реальність, яка розглядається з боку її внутрішньої єдності, безвідносно до всіх її різноманітних видозмін, завдяки яким вона в дійсності існує. Як уже було сказано, проблема субстанції — головна в філософії, саме вона поділяє філо­софів на матеріалістів та ідеалістів, моністів і дуалістів, на напрямки, течії, шко­ли. В філософії Нового часу Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк вирішували це питан­ня беззастережно на користь матерії: світ матеріальний, матерія первинна по відношенню до духовного світу людини, пізнання та провідна роль у ньому належить чуттєвим ступеням. У цілому представники англійського матеріаліз­му — сенсуалісти і метафізики. Р. Декарт же, на відміну від англійських матер­іалістів, був дуалістом, метафізиком і механіцистом. Всесвіт вважав він, має дві субстанції — матеріальну і духовну. Матерія для Декарта — не стільки речо­вина, скільки простір стереометрії, вона не має пустот і подільна до безмеж­ності. Рух у цілому виникає завдяки першопоштовху, який здійснює Бог. Лю­дина є реальним зв'язком бездушного і безжиттєвого тілесного механізму з душею, здатною мислити і здійснювати свою волю. Тіло в людини (як і у тва­рини) є не що інше, як складний механізм, створений із матеріальних елементів і здатний завдяки механічній взаємодії з навколишніми предметами здійсню­вати складні рухи. Тільки в людині Бог поєднує душу з тілом, і тільки людина існує як мисляча істота: "Я мислю, отже я існую" (Соgito ergo zum). Із усіх пси­хічних функцій Декарт на перше місце висував волю. Голландський філософ-матеріаліст Б. Спіноза (1632 — 1677) як раціоналіст був у цьому відношенні по­слідовником Декарта, але він був (на відміну від свого попередника) моністом.

Він називає субстанцію Богом або Природою, тобто є філософом-пантеїстом. Бог у Спінози - безмежна, безособова сутність, головним визначенням якої є існування, буття як першопричина і першопочаток всього сущого. Атрибута­ми субстанції є мислення і подовженість, а одиничні речі - це мислимі і подо­вжені предмети, модуси (видозміни) субстанції. Мислення і подовженість не можуть впливати одне на одного (як і в Декарта), але їх дії, завдяки Богу, ско­ординовані і синхронізовані. Тому порядок і зв'язок ідей відповідає порядку і зв'язку речей. Увесь світовий порядок здійснюється тільки за абсолютною не­обхідністю і людська воля нездатна будь-що змінити. Людина може лише пізна­ти хід світового процесу, щоб узгоджувати з ним своє життя. Свобода - це пізна­на необхідність. Дж.Берклі відкидає поняття "тілесна субстанція", оскільки існування субстанції не можна ні доказати, ні спростувати і немає іншої суб­станції, окрім Духа. Г. Лейбніц (1646 - 1716) протиставив єдиній субстанції Спінози множинність субстанцій, які є не чим іншим як монадами (одиниця­ми). Монада проста і неподільна, тобто не складається з частин, і нематеріаль­на, не має подовженості. Сутність монади полягає у діяльності, що виражаєть­ся в безперервній зміні внутрішніх станів, які ми можемо бачити, спостеріга­ючи життя власної душі. Світ видимого і невидимого - світ ієрархії монад, нижчою ланкою якої є мінерали, а найвищою — Бог. Усе в світі одушевлене і живе завдяки монадам, які відокремлені одна від одної, але не від Бога. У фран­цузьких матеріалістів XVIII ст. субстанцією є матерія, яка вічна, не створювана і незнищувана, з неї утворюється Всесвіт, природа, яка не має потреби в істоті, що стоїть над нею. Світ є власною причиною і не має потреби в будь-якому рушії або богові: матерія володіє саморухом. Свідомість, мислення виникають завдяки біологічній організації індивідуума, а її органом є мозок. Людина - частина природи, в якій усе необхідне, отже, заперечується свобода волі і ви­падковість, що вносить в існування людини елемент фаталізму.

У цілому філософія Нового часу з одного боку, тяжіла до побудови систем, які не тільки спиралися на науку, але й виступали для неї як світоглядні і мето­дологічні орієнтири, а з іншого - характерні для неї метафізичність і механі­цизм привели до розколу і протиставлення конкретно-наукового і спекуля­тивно-теоретичного мислення, що надалі послужило виникненню відповід­них напрямків у західноєвропейській філософії, зокрема німецької класичної філософії.